Ідея рівності у некласичному праворозумінні

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Право, як цінісно-нормативний регулятор, що визначає межі поведінки людини, одночасно визначає також параметри реалізації ідеї рівності. В основі ідеї рівності лежить не абсолютна, а відносна чи формальна рівність автономних та вільних людей на основі єдиних правових, моральних та інших соціальних норм. З моральної точки зору формальна рівність реалізується через правило ставитись до інших так, як би людина хотіла, щоб ставились до неї, яке має універсальний характер і вимагає однакового ставлення до людей, незалежно від їх особливостей.

Суттєвою перешкодою на шляху дослідження ідеї рівності в праві є методологічна альтернативність різних філософсько-правових підходів до розуміння права, що проявляється в багатоманітності праворо- зуміння. Тому методологію дослідження ідеї рівності в праві видається за необхідне пов'язати з методологією праворозуміння у філософії права. При цьому слід зауважити, що загальною для всього дослідження методологічною установкою є дотримання принципу додатковості, інтерпретованого як визнання неможливості повного дослідження ідеї рівності в праві лише в межах однієї парадигми.

Аналіз сучасної філософсько-правової літератури дозволив виділити такі основні сучасні підходи до дослідження ідеї рівності в праві:

- розуміння рівності як рівної правоздатності, при якому відсутність формальної рівності означає відсутність права (Є.М. Бирдін, В.А. Бачинін, І.І. Кальной, Г.М. Комкова, В.В. Левкулич, І.К. Полховська, Є.В. Тележинський, К.А. Чернов та ін.);

- рівність як принцип природного права, що випливає з природи людини (С.С. Алексеев, О.В. Грищук, В.В. Лапаєва, В.С. Нерсесянц, О.М. Костенко, С.П. Погребняк, П.М. Рабінович, С.П. Рабінович, В.С. Сливка та ін.).

Підтримуючи комплексний підхід до типології праворозуміння, виділяють такі критерії типології праворозуміння, як: загальнонаукова парадигма епохи, філософська доктрина та юридичний світогляд суб'єкта праворозуміння, а також методи аналізу феномена права. [7] Така типологія дозволяє виділити основні підходи до ідеї рівності залежно від праворозуміння: ідея рівності у класичному праворозумінні та ідея рівності у некласичному (посткласичному) праворозумінні. Представники посткласичного праворозуміння сприймають право як багатовимірне явище, яке неможливо дослідити і пізнати лише за допомогою одноі теорії права, а застосовується синтез методологій кількох класичних теорій праворозуміння, а також звернення до філософії та інших гуманітарних наук дозволяє зрозуміти глибинну сутність права.

Метою даної статті є дослідження ідеї рівності у класичному праворозумінні.

Серед основоположних особливостей некласичного стилю наукового мислення виокремлюють такі:

1) втрата віри класичної науки в можливість отримати знання, яке мало б характер абсолютної істини, і визнання конвенційного характеру наукового знання, а також його соціокультурної зумовленості;

2) допущення відносної істинності конкуруючих теоретичних описів однієї й тієї ж реальності та методологічного плюралізму;

3) трансформація реальності у схему її інтерпретації, що задається методологічними процедурами;

4) переключення уваги з онтологічних проблем науки на логіко-лінгвістичні підстави наукового знання;

5) відмова від детерміністських і механістичних інтерпретацій об'єкта пізнання, що дозволяє говорити про «каузальну катастрофу»;

6) неприйняття класичного екстерналізму, що пояснює буття об'єкта впливом зовнішніх чинників і наукова легітимація інтерналістських концепцій об'єкта, що визнають внутрішні джерела його самоорганізації та саморозвитку, що в соціальних науках мало своїм наслідком відмову від жорстких технологій соціальної модернізації;

7) відмова від класичної позиції «абсолютного спостерігача», що об'єктивує соціальну реальність, а тому є особливо неприйнятною для соціогуманітарного знання;

8) визнання методологічної самостійності соціально-гуманітарних наук; науковий правовий рівність

9) пом'якшення сцієнтистської позиції та втрата наукою головного місця в ієрархії форм ментальності та ін. [9]

Посткласичне праворозуміння характеризується великим ступенем інтегративності, що розглядається як один із засобів подолання кризи у сучасному праворозумінні, що поєднує все цінне в сучасних концепціях праворозуміння. [6]

На думку В.В. Лапаєвої, якщо ж говорити про інтегративне розуміння права з наукової точки зору, то треба вести мову про такий підхід до права, у рамках якого різні визначення права, що розвиваються у руслі різних типів праворозуміння, постали б як прояви єдиної правової сутності, що розкривають різноманіття аспектів єдиного загального поняття права. Саме такою концептуальною основою, на якій можна об'єднати пізнавальні потенціали різних підходів до права, може стати розроблена В.С. Нерсесянцем лібертарна концепція праворозуміння. Згідно з цією теорією сутнісною ознакою права є формальна рівність, що дозволяє уникнути суперечностей між різними концепціями праворозуміння. З позицій даного критерію як позитивне право (у трактуванні легістів), так і природне право (у трактуванні юснатуралістів) є правом тією мірою, якою вони відповідають критеріям правового закону. Аналогічним чином і «живе право», і «соціальне право», і порядок суспільних відносин, і психічні переживання імперативно - атрибутивного характеру є правом лише тому, що відповідають принципу формальної рівності. [2]

При такому підходів формальна правова рівність трактується В.С. Нерсесянцем як триєдність таких внутрішньо взаємозалежних компонентів, як рівна міра, свобода і справедливість. Право, писав він, це рівна міра свободи, оскільки своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює свободу в людських взаєминах, а також справедливості, оскільки право зважує на єдиних вагах і оцінює фактичне різноманіття партикулярних відносин «формально рівним, а тому й однаково справедливим для всіх правовим мірилом» [3].

На думку Ю.М. Оборотова, можна простежити відмінність використання некласичної методології і методології постмодернізму, “оскільки для останньої характерним є визнання «мозаїки» існуючого правового світу, і тому неминучим є збереження різноманіття парадигм сучасного праворозуміння, що й можна побачити у вітчизняній юриспруденції” [4]. Зокрема, П. Рабінович визначає об'єктивне юридичне право як систему формально обов'язкових принципів і загальних правил фізичної поведінки, які встановлені чи санкціоновані державою, виражають загальносоціальні інтереси, а також інтереси насамперед домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин та забезпечуються організаційною, ідеологічною й, у разі необхідності, примусовою діяльністю держави [5]. М. Цвік визначає право як міру свободи і рівності, що відображає пануючі уявлення про справедливість і потреби суспільного розвитку, основи яких складаються у процесі повторення суспільних відносин, що визнаються, стверджуються та охороняються державою [13]. О.В. Зайчук, І.М. Оніщенко розглядають праворозуміння як раціонально-моральне. [8]

Відмовитися від класичної парадигми праворозуміння, у межах якої “загострилися суперечності між правовим об'єктивізмом та правовим суб'єктивізмом, між онтологічними та деонтологічними школами (що поляризувалися відповідно до постулювання “фактично-реальної” чи “нормативно-ціннісної” основи правових смислів), а також між позитивістською та юснатуралістичною гілками теорії та філософії права” [10] дозволило застосувати різноманітні нові підходи до дослідження правових явищ, зокрема, ідеї рівності в праві.

У рамках постмодерністського праворозуміння розроблено багато теорій права, що прагнуть дослідити право за допомогою досягнень сучасних гуманітарних наук, спираючись на методологію філософії постмодернізму. Звернення до її досягнень допомагає зрозуміти не тільки онтологічну сутність права, але і його ціннісне, пізнавальне та моральне значення, а також розкрити за допомогою нової методології сучасний зміст ідеї (ідей) рівності в праві.

Методологія епохи постмодерну пропонує юриспруденції велике розмаїття дискурсів, що існують самостійно та здатні взаємодоповнювати один одного. Це вже певною мірою опановані правниками герменевтичний, феноменологічний, екзистенціалістський, граматологічний підходи. Очевидно, що залучення постмодерністської методології у юриспруденцію є не простим завданням, оскільки вимагає визнання «права на існування» в рамках правознавства методологічного плюралізму [12, 55].

За Ю.М. Оборотовим, парадигми постнаукового праворозуміння, які існували в епоху постмодерну, коли має місце криза раціональності та поєднуються знання і віра, закономірність і випадковість, істина і цінність. Парадигми цього періоду (антропологічна, комунікативна, інтегративна, цінніснонормативна) можуть бути названі парадигмами праворозуміння постмодерну [4].

Соціокультурний аспект епохи постмодерну характеризується множинністю негарантованих суверенних воль, у різнохарактерних взаємодіях яких визначаються і перевизначаються права учасників суспільних відносин та стан соціуму, який не прагне цілісності, у якому стверджується існування, яке не має визначеної основи [1].

Така ситуація зумовлює дві методологічні особливості сучасного пізнання права та ідеї рівності в праві: неможливість приймати теоретичні конструкти за реальність і жити відповідно з ними та плюралізм концепцій як спосіб забезпечення різних типів або аспектів діяльності. “Всупереч класичній епістемології, істина в даний час може бути витлумачена не як відтворення (зліпок) об'єкта в знанні, а як характеристика способу діяльності з ним. Оскільки таких способів може бути багато, можливий плюралізм істин і, отже, виключається монополія на, істину” [11].

Слід погодитись з А.С. Токарською, що, на відміну від класичної науки, що ґрунтувалася на уявленні про сутність речей як певну абсолютну, незмінну та позасуб'єктивну даність, з якою мають узгоджуватися будь-які людські міркування та практичні дії, сучасна посткласична наука заснована на іншій парадигмі раціональності. Це проявляється в неможливості мати абсолютно незалежне від суб'єкта знання про світ, у людиномірності будь-якого виду людської діяльності, а також у тому, що сутність людини не є чимось напередзаданим та позачасовим, а створюється самою людиною в процесі її суспільно-культурної самореалізації [10, 17]. Тому разом із історичною еволюцією природи людини трансформуються й ідея рівності в праві, яка переосмислюється залежно від того, наскільки вона відповідає правовій і соціальній реальності.

За І. Честновим, тип праворозуміння, що відповідає епосі постмодерну, варто шукати у соціальній філософії. У зв'язку з багатовимірністю права перспективними виявляються пропозиції щодо необхідності врахування таких характеристик права, як його соціальність, як явище культури, як явища, у центрі якого перебуває людина. Ці три виміри правової реальності (соціальний, культурний та антропологічний), виражені в антропосоціокультурному підході, також дають можливість перейти до нової парадигми праворозуміння [14].

Через призму посткласичного праворозуміння ідея рівності досліджується в межах герменевтичного, комунітарного, комунікативного, лібертатного, феміністичного та інших підходів. Так, представники герменевтичної теорії права (А. Кауфман, В. Гассемер) тлумачать сутність права через ідею формальної рівності людей. Кому- нітарний підхід щодо ідеї рівності виникає як критика ліберальної індивідуалістичної концепції, що знайшло своє відображення у працях А. Етционі, Е. Макінтайра, М. Сендела, Ч. Тейлора та ін. Так, М. Сендел критикує основні принципи природного стану людей, як такі, що суперечать один одному (рівність прав всіх людей і нерівність у розподілі соціальних благ, на основі підтримки соціально незахищених членів суспільства). Готовність людини віддати частину своєї власності на користь суспільства може відбуватися лише у такому суспільстві, де існує особлива ієрархія цінностей. З точки зору комунітаризму, соціальна структура суспільства забезпечена суспільною мораллю і сприяє формуванню автентичності людини. Така ідентичність визначається самим суспільством, а нерівність пов'язують із суспільним уявленнями про честь, що також виконує функцію об'єднання суспільства.

Комунікативний підхід до ідеї рівності у праві (І.Л. Честнов, Поляков, А.С. Токарська) передбачає сприйняття правової реальності як смислів і значень, які осягаються за допомогою діалогу, комунікації. Людина (правова особа) розглядається як творець і носій ідеї права, який у комунікації знаходить рівну міру прав, справедливості, свободи, захисту та ін. З іншого боку, І.Л. Честнов підкреслює, що європейські уявлення стосовно рівності часто фундаментально відрізняються від тих, які притаманні іншим цивілізаціям. Так, в ісламській, конфуціанській, буддистській і православній культурах не знаходять відгуку такі західні ідеї, як індивідуалізм, лібералізм, конституціоналізм, права людини, рівність, свобода, верховенство закону, та демократія. Вчений робить висновок, що ці види культур не є частиною більш широкої загальної культури, а тому відрізняються за своїми уявленнями про рівність і ієрархію.

Лібертарний підхід до ідеї рівності в праві (В.С. Нерсесянц, В.В. Лапаєва, В.А. Четвернін) розглядає принцип формальної рівності як сутність права. У зміст принципу формальної рівності включають загальну міру регулювання, свободу і справедливість, які повинні діяти одночасно. Таким чином, рівність (рівна міра) повинна передбачати свободу і справедливість, свобода - рівність і справедливість і справедливість відповідно передбачає рівну міру і свободу. У соціальній сфері рівність слід розглядати як правову рівність, тобто формально-правову міру рівності.

Феміністичний підхід до ідеї рівності є особливо розпрацьованим у філософії права, оскільки тлумачить цю проблему через рівноправність статей. Представники цього напрямку відстоюють повну рівність чоловіка і жінки як представників статі, взаємне проникнення обох статей у традиційно закріплені за іншою статтю сфери діяльності, а також вимагають рівного представництва чоловіків і жінок політичному управлінні. Як наслідок, все частіше норми про гендерну рівність чоловіка і жінки стають частиною законодавства, у тому числі й України.

Література

1. Кислов А.Г. Философия права как выражение социокультурного контекста. // Философия права. - 2005, №1.

2. Лапаева В.В. Правовой принцип формального равенства: [Электронний ресурс]. - Режим доступу: http://hse-school.ru/ media/file/course_material/25.pdf

3. Нерсесянц В.С. Философия права. 2-е изд., перераб. и доп. М., 2006.

4. Оборотов Ю.М. Праворозуміння як аксіоматичне начало (постулат) права - Право України, 2010 - № 4 - с. 49-55.

5. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. - 10-те вид., допов. - Л., 2008. - 224 с.

6. Скакун О.Ф. Теория государства и права. - Харьков, 2000. - 704 с.

7. Скоробагатов А.В. Современные концепции правопонимания: учебно-практическое пособие. - Казань, 2010. - 158 с.

8. Теорія держави і права : академ. курс / за заг. ред. О.В. Зайчука, І.М. Оніщенко. - К., 2006. - 688 с.

9. Тимошина О. Стилі філософсько-правового мислення і типи праворозуміння: [Электронний ресурс]. - Режим доступу: // http://www.info-pressa.com/article-1186. html

10. Токарська А.С. Правова комунікація в контексті поскласичного праворозуміння. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.12 - філософія права. - К: Київський національний університет внутрішніх справ, 2008. - 514 с.

11. Федотова В. Классическое и неклассическое в социальном познании: [Электронний ресурс]. - Режим доступу: http://ecsocman.hse.ru/data/301/880/1231/05_ Valentina_FEDOTOVA.pdf

12. Філіпенко А.С. Основи наукових досліджень. Конспект лекцій: Посібник / А.С. Філіпенко. - К.: Академвидав, 2004.

13. Цвік М. Про сучасне праворозуміння // Вісник Академії правових наук України. - 2001. - № 4.

14. Честнов И.Л. Правопонимание в эпоху постмодерна // Правоведение. - 2002. - № 2.

Размещено на Allbest.ru