Свобода доступу до інформації в мережі Інтернет як гарантія існування демократичного суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Свобода доступу до інформації в мережі Інтернет як гарантія існування демократичного суспільства

Стаття присвячена обігу інформації в мережі Інтернет, надається визначення таких понять, як «інформація», «обмеження», «Інтернет», аналізується досвід зарубіжних країн щодо встановлення обмежень стосовно доступу до інформації в мережі Інтернет.

Актуальність дослідження. Інформаційно-комунікаційні технології є одним з найбільш важливих факторів, що впливають на формування суспільства двадцять першого століття. їх революційний вплив стосується способу життя людей, їх освіти та роботи, а також взаємодії уряду та громадянського суспільства.

Вільний потік інформації та ідеї, що лежать в основі самого поняття демократії є абсолютною передумовою ефективного дотримання прав людини. За відсутності свободи слова, яка включає в себе право шукати, одержувати і поширювати інформацію, неможливо здійснювати на практиці право голосу, відкрито говорити про порушення прав людини і викривати корумповані та неефективні уряди. Саме тому обумовлюється актуальність і необхідність дослідження питання свободи доступу до інформації в мережі Інтернет як гарантії існування демократичного суспільства.

Ступінь розробленості. Дослідженням даного питання займались С.С. Алексеев, Н.В. Бочарова, А.В. Малько, В.Н. Монахов, Б.А. Кормич, А.В. Паламарчук та інші. Проте в їхніх роботах сучасні світові тенденції законодавчого та наукового забезпечення свободи доступу до інформації, розміщеної в системі Інтернет, достатнього висвітлення не знайшли.

Тому метою даної статті є дослідження світових тенденцій законодавчого та наукового забезпечення питання свободи доступу до інформації, розміщеної в глобальній мережі Інтернет.

Виклад основного матеріалу. Сучасне інформаційне віртуальне середовище локальних і глобальних комунікацій настійно вимагає від держави і права забезпечення певних стандартів доступу якнайбільшого числа громадян до новітніх інформаційно-телекомунікаційних технологій. У процесі пошуку відповідей на це, загальносвітовий категоричний імператив в ряді інформаційно-передових суспільств і держав, формує (з певними видовими відмінностями національних моделей) принципово новий правовий механізм реалізації основних інформаційних прав і свобод людини і громадянина. Найчастіше елементи цього механізму представляються у формі «права універсального доступу до інформації» або «універсальної інформаційної послуги» [9]. Важливим елементом даного механізму є свобода доступу до інформації, що знаходиться у глобальній мережі Інтернет.

В 2011 році Організація Об'єднаних Націй (ООН), внесла право на доступ до Інтернету до списку невід'ємних прав особистості. Необгрунтоване позбавлення людини права шукати, отримувати та поширювати інформацію через мережу є порушенням даного права [5].

Право на доступ до інформації є конституційним правом людини, яке передбачене і гарантоване статтею 34 Конституції України [1], а саме, право кожного на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір.

Одним з таких способів є отримання інформації за допомогою інформаційних комп'ютерних технологій. Причому на сьогоднішній день даний спосіб стає найбільш оперативним та ефективним.

За даними Гарвардської школи права, за останні п'ять років, кількість держав, які тією чи іншою мірою фільтрують інформацію, що надходить з Інтернету, зросло з 2 -х до 25-ти [11]. У зв'язку з цим виникає питання: у яких випадках право на доступ в Інтернет може бути обмежене? Заслуговує підтримки позиція ООН про те, що обмеження в мережі Інтернет, так само як і поза мережею Інтернет, повинні застосовуватися як виключні заходи і стосуватися тільки протиправного контенту [14].

В основі таких обмежень повинен лежати принцип законності - дотримання охоронюваних законом прав і свобод інших осіб, державної безпеки, суспільного порядку і т.д.

Щоб зрозуміти, що саме являє собою обмеження доступу до інформації в мережі Інтернет, потрібно звернутись до етимології ключових понять: «обмеження», «інформація», «Інтернет».

Слово «обмеження», тлумачиться як грань, межа, кордон; утримання у відомих рамках, межах; правило, що обмежує будь-які права, дії; обмеження певними умовами; лімітування сфери діяльності, звуження можливостей і т.п. [6]. Як пише С.С. Алексеев, «призначення права полягає не в тому, щоб «наказувати» поведінку людей (як це відбувається при заборонно-розпорядчому регулюванні), а головним чином у тому, щоб встановлювати і забезпечувати межі поведінки, які будуються на засадах свободи і самостійності суб'єктів суспільних відносин» [4].

Правове обмеження - це, перш за все, правове стримування протизаконного діяння, що створює умови для задоволення інтересів контр-суб'єкта і громадських інтересів при охороні та захисту визначених цінностей; це встановлені в праві кордони, в межах яких суб'єкти повинні діяти; це виключення певних можливостей з діяльності осіб [8].

Виходячи з наведених вище визначень, правові обмеження свободи інформації - це відповідні конституційні межі здійснення особою прав вільно шукати, одержувати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію, виражені в заборонах, обов'язках, заходах притягнення до відповідальності, встановлення яких зумовлене необхідністю захисту конституційно визнаних цінностей і забезпечення балансу між інтересами особистості, суспільства та держави.

Як підкреслює В.С. Нерсесянц, «права і обов'язки сторін (за своїм регулятивним значенням, обсягом і т.д.) повинні бути узгоджені між собою таким чином, щоб правам та обов'язкам з одного боку точно відповідали чи (кореспондували) обов'язки та права іншої сторони. Така взаємна кореспонденція прав та обов'язків є неодмінною вимогою правової регуляції громадянських відносин» [10].

Що ж стосується такого поняття як «інформація», то відповідно до українського законодавства, інформація - це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді [2].

Інформаційна діяльність в мережі Інтернет базується на використанні інформації в електронному вигляді. Згідно зі ст.1 Закону України «Про телекомунікації», Інтернет -- всесвітня система загального доступу, яка логічно зв'язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами [3].

Враховуючи ряд ключових ознак мережі Інтернет, таких як транскордонність, глобальність, простота доступу [7], процес обігу інформації стає швидшим та простішим. Проте, досить часто вищезазначені можливості глобальної павутини використовуються в здійсненні протиправних діянь.

Останнім часом посилились загальноєвропейські та світові тенденції щодо прийняття нормативно-правових актів, котрі б здійснювали регулювання відносин з приводу контенту в мережі Інтернет.

Так, в ядрі конвергенції технологічних і технічних засобів доставки контенту користувачам, в системі інформаційних прав і свобод народжується нове право -- право універсального доступу до інформації (право на універсальне інформаційне обслуговування) [9]. Твердо і послідовно це право знаходить юридичне вираження і зміст як в загальносвітовому, так і вітчизняному правовому контексті.

Досить цікавим є досвід США щодо регулювання відносин в мережі Інтернет. На території даної країни численні спроби органів державної влади здійснити правове регулювання вмісту Інтернет-сайтів були припинені судами на підставі першої поправки до Конституції. У зв'язку з цим, до 2010 р. Конгрес та органи виконавчої влади надавали комерційному Інтернету можливість саморегулювання, забезпечуючи свободу правовідносин у цій сфері. Переважала думка, що доступ в Інтернет повинен заохочуватися як засіб поширення знань і слід не обмежувати расистські, ксенофобські та інші подібні висловлювання, а переконливо протиставляти їм інші цінності.

Перша поправка до Конституції США є частиною Білля про права і гарантує, що Конгрес США зобов'язується не видавати законів, що обмежують п'ять основних свобод, в числі яких свобода слова і друку. Разом з тим, Верховний суд США у своїх рішеннях робить ряд винятків від правила захисту, що надається Першою поправкою. Зокрема, Верховний суд вказав, що кожна людина має конституційне право володіти непристойним матеріалом в інтимній сфері свого життя, але немає конституційного права на надання кому-небудь непристойного матеріалу для приватного користування або навіть придбання такого матеріалу для приватного користування [12].

Широкий резонанс серед громадськості викликав законопроект «Зупинити Інтернет-піратство» (Stop Online Piracy Act - SOPA), згідно з яким будь-який учасник діяльності в мережі Інтернет зобов'язувався за зверненням правовласника припинити надання послуг ресурсу, звинуваченому в порушенні авторських прав або будь-який інший незаконної діяльності. Негативна реакція громадськості була сприйнята Конгресом США, який прийняв рішення про замороження проекту на невизначений термін. Аналогічною є ситуація з проектом закону «Захистити інтелектуальну власність» (Protect Intellectual Property Act - PIPA), що встановлював жорстоку цензуру в Інтернеті.

Певні тенденції обмеження свободи Інтернету з метою дотримання принципу законності простежується в деяких країнах Європейського союзу. Франція стала першою європейською країною, законодавчо закріпивши можливість обмеження доступу користувачів до Інтернету. Яскравими представниками даної політики були закони «Dadvsi» та «Hadopi». Первинний текст закону, прийнятий у травні 2009 року, передбачав після триразового попередження примусове відключення користувачів на строк від 3 місяців до 1 року, а після цього -- відкриття карної справи за всіма кримінально-процесуальними правилами. Санкції передбачали штраф у розмірі 300 тис. евро, або тюремне ув'язнення до двох років. Проте, через масові протести у суспільстві та на підставі Рішення Конституційної Ради Франції, даний Закон було прийнято зі змінами, а в липні 2013 року скасовано взагалі [5].

Досить цікавою є позиція ЄС. Так, восени 2008 року Європарламент при обговорені доповнень до законодавства ЄС в сфері телекомунікацій («Telecoms Reform Package») прийняв поправку № 138, в якій зазначив, що доступ до Інтернету є основоположним правом людини, оскільки може розцінюватися як складова свободи вираження. На цій підставі у травні 2009 року депутати Європарламенту відхилили законодавчі ініціативи по реформуванню телекомунікаційного ринку ЄС і заблокували створення наглядового органу у сфері телекомунікацій (BEREC).

Законодавство деяких пострадянських країн містить норми, що встановлюють обмеження в мережі Інтернет. Так, з 2012 р. в Білорусії діє закон «Про заходи щодо вдосконалення використання національного сегменту мережі Інтернет». Він забороняє відвідування ряду сайтів, в основному порнографічного характеру. Крім того, компанії та підприємці, зареєстровані в Білорусії, зобов'язані використовувати тільки сайти в національній доменній зоні BY. Забезпечення дотримання вимог закону покладено на органи внутрішніх справ, податкові органи, органи державної безпеки Комітету державного контролю [13].

Досить цікавим є досвід Російської Федерації. 02.07.2013 року було прийнято Федеральний Закон «Про внесення змін в законодавчі акти Російської Федерації з питань захисту інтелектуальних прав в інформаційно-телекомунікаційних мережах». В суспільстві він дістав назву «антипіратський закон». Даний закон передбачає можливість блокування сайтів, що містять неліцензійний контент, на вимогу правовласника. Дія даного Закону поширюється лише на таку відео-продукцію, фільми, серіали.

Обмеження в мережі Інтернет практикують і багато країн Перської затоки. У Саудівській Аравії контроль держави поширюється на Інтернет з 2001 р. Пошукові запити і особисті листи проходять через систему фільтрів. Весь трафік обробляється проксі-серверами державної служби Інтернет сервісу. Заборони на доступ до певних сайтів виносяться за рішенням Ради міністрів. Всього заборонено понад 400 тисяч сайтів Інтернету, близько 90% з яких мають порнографічний характер [11]. Найпоширеніша причина для блокування доступу до того чи іншого ресурсу

-- прагнення захистити ісламські цінності. Заборонено доступ до сайтів право- захисних організацій, дискусійних платформ та деяких блогів, а також до ресурсів, що містять інформацію про наркотики, алкоголь, азартні ігри, виготовлення вибухових речовин. Іноді заборонам піддаються популярні ресурси про здоров'я, освіту і розваги. На офіційному сайті служби інтернет-сервісу користувачі завжди можуть перевірити, дозволений або заборонений конкретний ресурс.

Аналогічні обмеження доступу до Інтернету діють і в Об'єднаних Арабських Еміратах (ОАЕ): блокуються портали та блоги, що містять інформацію про нар-котики і алкоголь та ін. Заборонені пошукові запити за 500 ключовими словами. Державному контролю і часткової цензурі піддаються в ОАЕ і соціальні мережі: Twitter, Facebook і YouTube. Довгий час в країні були заблоковані сервіс для зберігання фотографій «Флікр», офіційний сайт програми Skype і соціальна мережа «ВКонтакте».

Південна Корея є однією з найбільш комп'ютеризованих країн світу. Однак і в цій країні широкий доступ до Інтернету не обходиться без певних заходів контролю і обмежень. Останніми роками органи державної влади активізували діяльність щодо захисту персональних даних користувачів Інтернету та іншої захищеної законом інформації. Вводиться система для ідентифікації користувачів Інтернету. Разом з тим, вжиті заходи поки не дозволяють забезпечити повноцінний режим законності та правопорядку в мережі Інтернет.

правовий обмеження інформація

Висновок

Як можна побачити, найбільш активну позицію щодо обмеження свободи доступу до мережі Інтернет застосовують країни, у яких наявні ті або інші обмеження свободи слова взагалі.

Одночасно європейський досвід пов'язаний з розвитком інструментів саморегуляції та захистом окремих «вразливих» видів інформації як, наприклад, персональні дані або певних груп користувачів (діти). Саме тому на сучасному етапі головним завданням є пошук оптимального балансу в розглянутій сфері.

Література

1.Конституція України: прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - Ст. 141.

2.Про інформацію: закон України від 02.10.1992 № 2657-XII/ Відомості Верховної Ради України.

3.Про телекомунікації: Закон України / / Відомості Верховної Ради України. - 2004. - №4. - Ст. 155.

4.Алексеев С.С. Право: азбука - теория - философия: Опыт комплексного исследования / СС. Алексеев. - М.1999. - С. 308.

5.Бочарова Н.В. Сучасні тенденції розвитку законодавства країн Європейського Союзу в галузі авторського права / Н.В.Бочарова // Порівняльно-аналітичне право. - 2013. - №3-1. - С. 19.

6.ДальВ.И. Толковый словарь живого великорусского языка. - М., 2002. - С. 536; Словарь синонимов русского языка. - М., 1986. - С. 305; Ожегов С.И., Шведова Н. Ю. Толковый словарь русского языка. - М.,1997. - С. 444.

7.Кормич Б.А. Інформаційне право / Б.А. Кормич. - Х.:БУРУН і К, 2011. - С. 260.

8.Малько А.В. Стимулы и ограничения в праве / А.В.Саратов. - Саратов. - 1994. - С. 59-60.

9.Монахов В.Н. Свобода массовой информации в интернете. Правовые условия реализации / В.Н.Монахов. - М.:ГАЛЕРИЯ, 2005. - 416 с.

Размещено на Allbest.ru