Право на штучне переривання вагітності в аспекті права людини на життя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Право на штучне переривання вагітності в аспекті права людини на життя

Стаття присвячена висвітленню окремих аспектів права людини на штучне переривання вагітності. Автор співвідносить право людини на штучне переривання вагітності із правом людини на життя. Наводяться положення про неможливість окремо розглядати право на штучне переривання вагітності лише як правову категорію, а, отже, надано релігійні підходи щодо можливості існування цього права. Аргументована позиція автора, що право людини на штучне переривання вагітності суперечить конституційному праву людини на життя.

Постановка проблеми. Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [4]. Життя людини виступає об'єктом правової охорони, оскільки саме держава має створювати механізми, які б максимально захищали життя від будь-яких посягань [21, с. 40]. Тому ми цілком погоджуємось з думкою С. Черниченка, який стверджує: «Без забезпечення права на життя стає безглуздим ставлення питання про дотримання інших прав і свобод» [17, с. 16]. Проте, незважаючи на те, що це право є фундаментальним, невідчужуваним та природним, закріпленим на міжнародному, регіональному та національному рівнях, досі не чітко визначено питання виникнення цього права.

Стан опрацювання. Право людини на життя є досить важливим для того, щоб привернути увагу вчених. Такий аспект порушення цього права, як штучне переривання вагітності, досліджували Болотіна, З. Ромовська, О. Тіхомиров, М. Малеїна, І. Горелик, Т. Гурська, Л. Гирла, К. Черевко, Тимошенко, О. Привалов, С. Бєляєва, Г. Романовский, О. Рогова, Н. Борисевич, О. Пунда, О. Гуменна, Т. Павленко, Л. Лозанович, І. Силуянова, М. Бавсун, Г. Ярманова, Г. Миронова тощо. Розгляду таких важливих аспектів, як встановлення моменту виникнення права на життя та гарантії його забезпечення, присвячено дослідження таких науковців, як С. Булеца, А. Соловйов, Р. Стефанчук, К. Ярошенко.

Виклад основного матеріалу. Людина має право на життя та його охорону, але варто в контексті цього поняття визначити, чи має право на життя ще не народжена людина, яка не може самостійно себе захистити. Тут варто згадати про прихильників теорії «pro life» та «pro choice». Як відомо, прихильники руху «за життя» дотримуються думки, що життя людини починається з моменту зачаття, а не народження, і тому варто захищати права ембріона нарівні з іншими людьми, включаючи, природно, право на життя. З цієї точки зору аборт розглядається як вбивство. У свою чергу, прихильники легалізації абортів наполягають на наявності у жінки права на недоторканність приватного життя: аборт - це особистий вибір жінки. Жінка має право приймати рішення щодо свого тіла. Питання, пов'язані з дітонародженням, мають бути виключно приватною справою людини.

Ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права пов'язує захист права на життя із забороною свавільного позбавлення життя, але цей Пакт у першому абзаці визначає, що право на життя є невід'ємним правом кожної людини. Група з п'яти держав (Бельгія, Бразилія, Сальвадор, Мексика і Марокко) запропонувала сформулювати ст. 6 таким чином, що людське життя захищене від моменту зачаття, проте пропозицію відхилили з мотивації того, що неможливо чітко визначити вказаний момент. Водночас Пакт не відкидає можливості опосередкованого захисту ненародженого життя, оскільки насправді ст. 6 (5) передбачено: «Смертний вирок не виконується щодо вагітних жінок». Оскільки немає жодних підстав для встановлення привілеїв інтересів жінки тільки через її вагітність, це положення спрямоване на захист плоду [18, с. 30]. У ст. 4 Американської конвенції про права людини 1969 р. міститься положення, в якому говориться, що право на життя «охороняється загалом із моменту зачаття» [20].

Ми підтримуємо позицію тих науковців, які визнають початком життя 14-й день після запліднення, а ембріон - дитиною. Це ж саме твердженнями знаходимо у рішенні Ради Європи з біоетики від 1996 р. Насамперед треба звернути увагу на норми міжнародного права. Так, ст. 6 Міжнародної Конвенції про права дитини закріплює положення, що кожна дитина має право на життя. Тут же в преамбулі зазначено: «Дитина, внаслідок її фізичної і розумової незрілості, потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження» [3].

Серед варіантів підходу до визначення точки відліку початку життя виділяють момент зачаття, різні періоди внутрішньоутробного розвитку та, власне, народження. Доцільність вважати початком життя народження зумовлюється тим, що до народження людина є частиною організму матері, в утробі якої знаходиться. Суб'єктивні права виникають у реально існуючого суб'єкта, а не того, хто може з часом ним стати. Разом із тим, із релігійної точки зору, право на життя виникає від початку запліднення. За ст. 4 Хартії прав сім'ї від 22 жовтня 1983 р., аборт є прямим порушенням основного права людини на життя [14]. Про це йдеться в постанові Константинопольського собору 692 р. де зазначається: «Нема різниці між вбивством дорослої людини та дитини в момент зародження її в утробі матері». Ця позиція знаходить своє відображення у вченнях Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Василія Великого тощо.

Інструкція “Donum vitae”, де Церква висвітлює загальні напрями католицької моралі, також зазначає: «Людину потрібно поважати і трактувати як особу з моменту зачаття, необхідно визнавати її права як особи, серед яких на першому місці є невід'ємне право кожної невинної людини на життя» [19]. Варто звернути увагу на повчання папи Пія ХІІ, який неодноразово висловлювався на теми, які нині вважаємо цариною біоетики: «Людина має право на життя, що походить безпосередньо від Бога, не від батьків, будь-якого суспільства чи влади. Не існує жодної іншої людини, людської влади, науки чи медичних, євгенічних, суспільних, економічних, моральних рекомендацій, що мали б розпоряджатися невинним людським життям» [20, с. 37].

Ще в епоху Римської імперії юрист Тертулліан писав: «Той, хто буде людиною, уже людина» [12, с. 180]. У Законах XII таблиць закріплювалось положення, за яким дитина, що народилася після смерті батька-спадкодавця, вважалася спадкоємцем і тому могла бути згадана у заповіті [10, с. 198]. Згодом аналогічне положення було закріплено в більш пізніх правових джерелах - Інституціях Гая, Дигестах Юстиніана та у виступі Цицерона “causa curiana” [16, с. 78].

На сьогодні, згідно зі ст. 1222 Цивільного кодексу України, особи, зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини, мають право спадкування. Отже, чинне законодавство України також охороняє інтереси людського зародка, називаючи його «особою», а не позбавленою самостійного буття «частиною» материнського організму. У цьому разі закон лише гарантує охорону майбутніх прав людини - тих прав, що виникнуть у нього в майбутньому, у разі народження живим. Таким чином, визнаючи насцитуруса1 спадкоємцем, законодавець має на увазі, що право на спадкування виникне в нього за умови народження живим. При цьому виникле право буде діяти зі зворотною силою. Якщо ж, згідно з наведеними міжнародними і вітчизняними нормативними правовими актами, людська істота, що знаходиться в материнській утробі, визнається дитиною, то на неї поширюються всі норми, що стосуються прав та інтересів дітей [1, с. 93]. Зокрема й ст. 6 Конвенції про права дитини, згаданої раніше.

На жаль, Європейський суд із прав людини як єдиний орган, який може трактувати Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод, визначив, що в ембріона немає «абсолютного права» на життя. Це означає, що захист права ембріона не може розглядатися окремо від життя вагітної жінки, в утробі якої він розвивається. Позиція Європейського суду щодо права на життя ненародженої дитини знайшла своє відображення в рішенні по справі «Во проти Франції» від 8 липня 2004 р. В обставинах справи зазначалося, що на шостому місяці вагітності громадянка Франції, перебуваючи в лікарні, була помилково прийнята за іншу пацієнтку, що знаходилася в лікарні для операції. Так, в результаті помилково проведених процедур вагітність заявниці не могла тривати за медичними показниками, та зародок віком 20-21 тиждень врятувати не вдалося. Заявниця наполягала на порушенні низки її прав, зокрема права на життя з боку співробітників шпиталю. Суд із прав людини, розглянувши докази сторін, дійшов висновку, що в конкретному випадку дійсно мало місце порушення ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема, «за обставин цієї справи життя зародка було безпосередньо пов'язане з життям матері та могло бути захищене нею» [9, с. 114].

На думку Г. Романовського, питання щодо надання можливості кожній жінці зробити аборт є настільки важливим, що іноді, відповідно до вирішення його державою, оцінюють ступінь демократичності суспільства. Б. Тобес зазначає: «проблема абортів у правозахисному контексті дуже суперечлива. З одного боку, виникає питання, якою мірою ненароджена дитина має право на життя. З іншого - необхідно зрозуміти, чи має право мати сама розпоряджатися своїм тілом і чи має вона внаслідок цього право на фізичну недоторканість та на особисте життя. Через таку невизначеність дуже важко урівноважити права ненародженої дитини і матері, зробити вибір між ними» [11, с. 36].

22 червня 1996 р. Національний комітет Італії з питань біоетики прийняв документ, що має назву «Ідентичність та статус людського ембріона». У цьому документі записано: «Комітет одноголосно дійшов згоди щодо визнання моральним обов'язком трактувати людський ембріон від моменту запліднення (зачаття) відповідно до критеріїв шани й опіки, які застосовуються до людських індивідів, яким присвоюється характеристика особистості». Вражає одностайність прийняття рішення з огляду на плюралістичний склад Комітету та всупереч полеміці, яка супроводжувала обговорення питань щодо онтологічного і юридичного статусу людського ембріона. Комітет досяг одностайності у визнанні початком людського існування момент запліднення та застосування концепції особистості стосовно ембріона. Таким чином, світова спільнота почала переглядати ставлення до ненародженої людини і поширювати цей досвід біоетичних взаємовідносин людини і світу. Нове бачення сімейних та сексуальних стосунків, новий підхід до становища жінки, репродуктивної сфери, поширення матеріалістичної культури призвели до узаконення аборту, тобто до вбивства ненародженої дитини.

Нині аборт визнається особистим, суб'єктивним правом жінки, навіть більше - це «привілейоване» право гарантується державою, залишаючись, по суті, вбивством. Новітні допоміжні репродуктивні технології, особливо коли вони дають змогу продукувати та довго зберігати плід у пробірці, породили абсолютно безпрецедентну тему становища людського ембріона. Ситуація з його правом на життя є драматичною як щодо факту, так і з точки зору права. Ще більшою є проблема, спричинена продукуванням та замороженням великої кількості ембріонів. Тому вирішення питання гідності та прав людського ембріона є неминучим і невідкладним [13, с. 43].

Скасування смертної кари стало першим кроком до забезпечення засад цінності людського життя, однак на державному рівні дозволено робити аборти. Так, Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за два види аборту:

- за проведення аборту особою, яка не має вищої медичної освіти (ч. 1 ст. 134 КК). Суб'єктами цього злочину визнаються особи, які не мають вищої медичної освіти (медсестри, акушерки, фельдшери та інші особи, що мають середню медичну освіту), незалежно від того, де вони провели аборт, а також особи, які взагалі не мають медичної освіти;

- за кваліфікований аборт (ч. 2 ст. 134 КК).

Незаконний аборт визнається кваліфікованим, якщо його проведення спричинило тривалій розлад здоров'я, безплідність чи смерть потерпілої.

Правова легалізація абортів в Україні регулюється й Цивільним кодексом України [15], Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. [2], Положенням про комісію Міністерства охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, структурних підрозділів із питань охорони здоров'я обласних

Київських та Севастопольських міських державних адміністрацій із визначення показань для проведення операції (процедури) штучного переривання небажаної вагітності, строк якої становить від 12 до 22 тижнів [6], Наказом Міністерства охорони здоров'я «Про затвердження Порядку надання комплексної медичної допомоги вагітній жінці під час небажаної вагітності, форм первинної облікової документації та інструкцій щодо їх заповнення» [5].

Репродуктивні права жінки здійснюються, насамперед, від часу народження дитини. Це природна та найважливіша соціальна функція жінки, тому дитинство і материнство охороняються державою (ч. 3 ст. 51 Конституції України). У ч. 1. ст. 49 Сімейного Кодексу України закріплюється право дружини на материнство, тобто право, але не обов'язок народити дитину. Право на особисту свободу та недоторканність (ст. 29 Конституції України) виключає примусове материнство чи переривання вагітності. У ч. 3 ст. 57 Закону України «Основи законодавства про охорону здоров'я» від 19.11.1992 р. вказано: «Із метою охорони здоров'я жінки їй надається право самій вирішувати питання про материнство» [2] (тобто самостійно надати право зачатій дитині народитись чи позбавити такого права шляхом здійснення аборту). Тут же в ч. 1. ст. 50 зазначається, що операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути проведена за бажанням жінки у закладах охорони здоров'я при вагітності строком не більше 12 тижнів. Аборт при вагітності від 12 до 22 тижнів за медичними показаннями може бути зроблено в окремих випадках і в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

На відміну від Постанови Кабінету Міністрів України № 926 «Про порядок штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів» від 12 листопада 1993 р. [7], в якій, крім медичних показань, до немедичних, чи так званих соціальних, відносили: наявність трьох і більше дітей; розлучення під час вагітності; смерть чоловіка під час вагітності; вагітність внаслідок зґвалтування; перебування жінки або її чоловіка у місцях позбавлення волі; позбавлення жінки батьківських прав; наявність у жінки дитини-інваліда; тяжке захворювання або травма чоловіка, що зумовили його інвалідність під час вагітності дружини, нині в чинній Постанові від 15 лютого 2006 р. № 144 [8] в переліку медичних показань, за наявності яких може бути проведено штучне переривання вагітності від 12 до 22 тижнів, залишили тільки дві попередні підстави: вагітність внаслідок зґвалтування та настання інвалідності під час вагітності, але прописали вік вагітної (не менше 15 та не більше 45 років). Як бачимо, перелік соціальних показань для знищення ненародженого життя, який існував в постанові 1993 р., був досить широкий. На відміну від зниження терміну від 28 до 22 тижнів, законодавець скоротив і перелік соціальних показань.

Висновки

вагітність правовий аборт

Таким чином, як бачимо, міжнародно-правове регулювання репродуктивних та окремих природних прав людини, а саме права на життя суперечать один одному. Неврегульованим є питання про право дитини на народження і про момент, з якого воно охороняється законом. Законодавче закріплення правомірності проведення операцій зі штучного переривання вагітності за бажанням жінки та правом на життя зачатої нею дитини суперечать у частині охорони дитинства, що, на нашу думку, суперечить ч. 3 ст. 51 та ст. 27 Конституції України.

Проаналізовані нами окремі аспекти настання відповідальності за незаконне штучне переривання вагітності дають підстави стверджувати, що питання законності штучного переривання вагітності є актуальним та важливим, оскільки, порушуючи право на життя ненародженої дитини, не можна вимагати якісного захисту прав людини загалом. Разом із тим, як ми бачимо, в нормах кримінального та цивільного законодавства відбулись зміни, відповідно до яких скорочено перелік соціальних умов, за якими жінка має право на вчинення операції штучного переривання вагітності, а це говорить про те, що законодавець поступово на один рівень захисту життя і здоров'я матері ставить захист життя ще ненародженої дитини.

Список використаних джерел

вагітність правовий аборт

1.Булеца С.Б. Момент виникнення правоздатності в цивільному праві України, Словаччині та Угорщині / С.Б. Булеца // Науковий вісник УжНУ Серія Право. - № 16. - С. 92-95.

2.Основи законодавства про охорону здоров'я: Закон України від 19.11.1992 р.

3.Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_021.

4.Конституція України: Закон України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР.

5.Про затвердження Порядку надання комплексної медичної допомоги вагітній жінці під час небажаної вагітності, форм первинної облікової документації та інструкцій щодо їх заповнення: Наказ Міністерства охорони здоров'я від 24.05.2013 р.

6.Положення про комісію Міністерства охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, структурних підрозділів з питань охорони здоров'я обласних, Київських та Севастопольських міських державних адміністрацій з визначення показань для проведення операції (процедури) штучного переривання небажаної вагітності, строк якої становить від 12 до 22 тижнів від 24.05.2013 р.

7.Про порядок штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів: Постанова Кабінету Міністрів України від 12 листопада 1993 р.

8.Про реалізацію статті 281 Цивільного кодексу України: Постанова Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2006 р.

Размещено на Allbest.ru