Вотум недовіри (резолюція осуду) як форма парламентської відповідальності урядів у країнах Європейського Союзу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вотум недовіри (резолюція осуду) як форма парламентської відповідальності урядів у країнах європейського союзу

Лихачов н.с.,

аспірант кафедри конституційного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Стаття присвячена дослідженню парламентської відповідальності уряду, зокрема однієї з її форм - вотуму (резолюції) недовіри. Визначено поняття та проаналізовано ознаки парламентської відповідальності уряду. Розглянуто закономірності та особливості застосування вотуму (резолюції) недовіри в державах-членах Європейського Союзу.

Ключові слова: уряд, парламентські процедури, парламентська відповідальність, вотум (резолюція) недовіри.

Статья посвящена исследованию парламентской ответственности правительства, в частности одной из ее форм - вотума (резолюции) недоверия. Определено понятие и проанализированы признаки парламентской ответственности правительства. Рассмотрены закономерности и особенности применения вотума (резолюции) недоверия в государствах-членах Европейского Союза.

Ключевые слова: правительство, парламентские процедуры, парламентская ответственность, вотум (резолюция) недоверия.

парламентський відповідальність вотум недовіра

The motion of no confidence (resolution of condemnation) as one of the forms of parliamentary responsibility of the governments in eu member states

This article conducts a research on parliamentary responsibility of a government, in particular one of its forms - the motion (vote) of no confidence. The notion and attributes of parliamentary responsibility of a government are defined. Legal patterns and peculiarities of using the motion (vote) of no confidence in EU member states are considered.

Key words: government, parliamentary procedures, parliamentary responsibility, motion (vote) of no confidence.

Постановка проблеми

Серед найбільш актуальних тем, які протягом багатьох десятиліть не втрачають свого науково-практичного значення, істотне місце належить питанням організації та функціонування вищого органу виконавчої влади - уряду. Ефективність функціонування уряду в демократичних державах значною мірою залежить від наявності дієвих інституціональних механізмів його відповідальності перед парламентом. Парламентська відповідальність вищого органу виконавчої влади сприяє взаємодії між законодавчою та виконавчою гілками влади, спонукає уряд до виконання ним своєї програми, розробки необхідних проектів законів та прийняття підзаконних актів. У зв'язку з цим проблема парламентської відповідальності уряду з часом не втрачає своєї актуальності.

Стан дослідження

У вітчизняній юридичній літературі можна зустріти наукові роботи, присвячені дослідженню як інституту парламентської відповідальності взагалі, так і окремим його видам та формам. Серед них можна назвати дослідження С. Сорокіної, в яких розглядається парламентська відповідальність уряду в аспекті взаємодії законодавчої та виконавчої гілок влади; О. Май- данник, присвячені аналізу контрольної функції парламенту; Ю. Барабаша, в яких досліджуються проблеми здійснення парламентського контролю в Україні та ін. однак, оскільки парламентський контроль за діяльністю уряду в державах-членах Європейського Союзу має багатовікову історію, досвід набутий ними в цій сфері може бути досить корисним і в Україні. У зв'язку з цим метою нашого дослідження є аналіз парламентського контролю за діяльністю уряду та найбільш поширеної його форми - вотуму (резолюції) недовіри в державах- членах Європейського Союзу.

Виклад основного матеріалу

Відповідальність уряду перед парламентом можна назвати ключовою ознакою парламентської та змішаної форми правління (якими представлені більшість держав- членів Європейського Союзу). Парламент, надаючи уряду право на діяльність, має право контролювати її, а у разі необхідності - застосовувати санкції. Як слушно з цього приводу зазначає С. Сорока, процедура парламентської відповідальності сприяє опти- мізації взаємодії між законодавчою та виконавчою гілками влади, уможливлює політичну відповідальність вищого органу виконавчої влади, що спонукає його до чіткого виконання ухваленої парламентом урядової програми [1].

Залежно від того, яка роль відводиться у процедурі відповідальності главі держави та парламенту, науковці виділяють різні види (способи) відповідальності уряду. Зокрема, на думку В.М. Шаповала, розрізняють дві моделі реалізації відповідальності уряду: виключна відповідальність - уряд відповідальний лише перед главою держави; подвійна відповідальність - уряд відповідає одночасно перед главою держави та парламентом. Перша модель існує у Бразилії, Домініканській Республіці, Мексиці, Південній Кореї, США, тобто переважно у державах з президентською формою правління, та як виняток у Люксембурзі, Норвегії, які є конституційними монархіями. друга модель діє також переважно у президентських республіках - у Аргентині, Перу, Уругваї, як виняток у Португалії, країні зі змішаною формою правління, та у Бельгії, нідерландах, данії, які є конституційними монархіями [2, с. 318].

На думку С.Г Серьогіної існують наступні способи конституційно-правової відповідальності уряду: абсолютно позапарламентський; обмежено позапарламентський; президентсько-парламентський; обмежено парламентський; абсолютно парламентський; квазіпарламентський. Абсолютно парламентський вид відповідальності, на думку автора, виникає, коли уряд несе відповідальність у повному обсязі виключно перед парламентом. Якщо він відповідальний в основному перед парламентом і лише частково перед главою держави, можна говорити про обмежено парламентський вид відповідальності. У країнах, де уряд відповідає рівною мірою перед парламентом і главою держави, існує напівпарламентський вид його політичної відповідальності. Обмежено позапарламентський означає повну відповідальність уряду перед главою держави і в чітко обмеженому обсязі - перед парламентом; а абсолютно позапарламентський - виключно перед главою держави [3, с. 28].

Незважаючи на різні точки зору щодо різновидів відповідальності уряду, вищезазначені та інші науковці дотримуються одностайної думки стосовно наявності парламентської відповідальності уряду, що є властивою для більшості держав-членів Європейського Союзу - парламентських республік і монархій та змішаних республік.

Щодо розуміння і самого визначення поняття парламентської відповідальності уряду в науці конституційного права існують різні точки зору. На думку Ю.Г. Барабаша, парламентська відповідальність уряду має свою особливу природу і становить особливий вид відповідальності в сфері державної влади [4, с.14]. В.В. Маклаков розуміє під парламентською відповідальністю уряду сукупність відносин між парламентом та урядом, які можуть призвести до відставки останнього [5, с. 676]. А Р.М. Павленко стверджує, що вона являє політико-правову відповідальність кабінету (чи його членів) перед парламентом, яка передбачає його (їх) відставку [6, с. 25].

У цілому погоджуючись з вищезазначеними точками зору щодо визначення парламентської відповідальності уряду, вважаємо, що для цього виду конституційно-правової відповідальності властиві наступні ознаки:

- за своєю правовою природою може мати як юридичний, так і політичний характер. Політична відповідальність може застосовуватися і у тих випадках, коли норми права взагалі не порушуються. Підставою відповідальності є конкретні потреби політики, вираженої у волевиявленні парламенту, оцінка ним діяльності та намірів уряду. Уряд перебуває на посаді доти, доки його діяльність задовольняє парламент. Також підставою для визнання діяльності уряду незадовільною може бути й невиконання або неналежне виконання ним своїх обов'язків, які тягнуть за собою передбачену законодавством юридичну відповідальність. У такому випадку парламентську відповідальність уряду можна вважати також правовою;

- інститут парламентської відповідальності уряду зазвичай закріплюється на конституційному рівні, а її форми та процедури реалізації можуть бути передбачені як конституціями, так і регламентами парламентів (палат парламентів) та іншим законодавством. Як приклад можна навести ч. 1 ст. 108 Конституції Румунії, відповідно до якої Уряд несе політичну відповідальність за всю свою діяльність тільки перед Парламентом [7]; чи ч. 2 ст. 95 Конституції Польщі, згідно з якою Сейм здійснює контроль за діяльністю ради Міністрів у обсязі, визначеному приписами Конституції і законів [8]; «уряд несе солідарну відповідальність перед Конгресом депутатів за свою політичну діяльність», - зазначається в ст. 108 Конституції Іспанії [9];

- за характером суб'єкта відповідальності парламентська відповідальність може мати як індивідуальний, так і колективний характер. У більшості держав-членів Європейського Союзу передбачається лише колективна відповідальність уряду (Іспанія, Франція, ФРН, Чехія та ін.). Колективна (солідарна) відповідальність уряду означає, що за умови несхвалення парламентом політики уряду у відставку йде весь його склад, а недовіра голові уряду має наслідком відставку всього уряду. Індивідуальна відповідальність передбачає, що недовіра висловлюється не всьому уряду, а його окремим членам, що призводить до відставки лише тих міністрів, які втратили довіру. Можливість індивідуальної парламентської відповідальності члену уряду існує в Австрії, Великобританії, Італії, Латвії, Польщі, Греції. Зазвичай цей інститут застосовується з метою уникнення урядової кризи, до якої може призвести застосування колективної відповідальності та для оцінки діяльності окремих міністрів;

- мета парламентської відповідальності уряду також має особливий характер. Зокрема такою метою є не стільки припинення порушень закону та відновлення порушених суб'єктивних прав окремих осіб, скільки повернення до належного функціонування механізму держави. Парламентська відповідальність уряду покликана забезпечувати стабільність та ефективність функціонування механізму державної влади як такого та вищого органу виконавчої влади в системі стримувань і противаг;

- парламентська відповідальність уряду має взаємний характер. Мається на увазі, що її ефективність можлива лише за умов, коли парламент також відповідальний у своїх рішеннях щодо уряду. На конституційному рівні деяких європейських держав такий взаємний характер закріплюється через право глави держави розпустити парламент (або його палату) у разі відмови в довірі уряду. Зокрема, згідно з ч. 2 ст. 155 Конституції Іспанії Голова уряду після обговорення Радою міністрів з повною відповідальністю може запропонувати розпуск Конгресу, Сенату або Генеральних корте- сів, який здійснюється декретом Короля [9]. Відповідно до ст. 68 Основного Закону ФРН, якщо звернення федерального Канцлера з клопотанням про висловлення йому довіри не зустрічає згоди більшості членів Бундестагу, то Федеральний Президент може за пропозицією Федерального Канцлера протягом двадцяти одного дня розпустити Бундестаг. Право на розпуск втрачається, як тільки Бундестаг більшістю своїх членів обере іншого Федерального Канцлера [10];

- парламентська відповідальність уряду, що полягає у прийнятті рішення щодо його відставки, реалізується у певних формах. с. сорока звертає увагу на такі з них, як: 1) вотум недовіри уряду та/ або окремому його члену, прийнятий відповідною постановою парламенту; 2) висловлення довіри/ відмова в довірі уряду внаслідок ініціювання ним такого питання; 3) вотум довіри в процесі формування уряду, який теж тісно пов'язаний з парламентською відповідальністю (хоча у даному випадку про відповідальність можна говорити лише номінально, тому що уряд фактично ще не розпочав діяльності); 4) процедура імпічменту (або подібні до нього процедури) для окремих членів уряду за здійснене правопорушення; 5) неприйняття у відповідний строк державного бюджету або незатвердження парламентом звіту про його виконання (абсолюторіум) [1]. На думку Р. Мартинюка парламентська відповідальність уряду в державно-правовій практиці розвинених країн реалізується переважно через такі процедури, як вотум недовіри і резолюція осуду. Вотум недовіри завжди пов'язаний із проходженням у представницькому органі запропонованого урядом законопроекту. Резолюція осуду часто використовується із загальною оцінкою в парламенті урядової політики. Резолюція осуду - результат парламентської ініціативи [11].

Враховуючи те, що парламентська відповідальність уряду, як правило, є наслідком застосування парламентського контролю, вважаємо, що до її основних форм слід віднести вотум недовіри (резолюцію осуду), вотум довіри або резолюцію довіри (відмову в довірі уряду внаслідок ініціювання ним такого питання) та імпічмент.

Дослідивши ознаки, властиві парламентській відповідальності уряду, можна констатувати, що під нею розуміють відповідальність, яка може мати як юридичний, так і взаємний політичний характер, полягає в прийнятті парламентом рішення щодо відставки уряду або його окремих членів в порядку і формах, передбачених конституцією та законами держави з метою забезпечення стабільності та ефективності функціонування механізму державної влади.

Найбільш поширеною формою парламентської відповідальності урядів у державах-членах Європейського союзу є така форма, як вотум недовіри (резолюція осуду). В науці конституційного права розрізняють два різновиди вотуму недовіри (резолюції осуду): конструктивний та деструктивний вотум недовіри. Відмінність між ними полягає в наступному: конструктивний вотум недовіри передбачає висловлення парламентом або окремою його палатою вотуму недовіри уряду з одночасним визначенням глави нового уряду; деструктивний вотум недовіри не передбачає обов'язку парламенту пропонувати главу нового вищого органу виконавчої влади.

У деяких державах-членах Європейського Союзу передбачена процедура лише конструктивного вотуму недовіри. Цей інститут з'явився в німецькій державній доктрині в період Веймарської Республіки (1919-1934 рр.), а пізніше був запроваджений в Основному Законі ФРН 1949 р. Так, згідно зі ст. 67 Основного Закону ФРН Бундестаг може висловити недовіру федеральному канцлеру тим, що більшістю членів обере йому наступника і звернеться до Федерального Президента із проханням про звільнення Федерального Канцлера. Федеральний Президент повинен задовольнити це прохання

призначити обрану особу. Між пропозицією про висловлення недовіри і виборами має пройти дві доби [10]. Як приклад можна навести вотум недовіри, що був винесений Бундестагом у 1982 році федеральному канцлеру Г. Шмідту, якого змінив на посаді Г. Коль.

також процедура конструктивного вотуму недовіри запроваджена у таких держава-членах Європейського Союзу, як Іспанія, Польща, Бельгія, Угорщина, Словенія. Зокрема, згідно з частинами 1,

ст. 21 Конституції Угорщини, письмове клопотання про недовіру Прем'єр-міністру може бути внесене не менше, ніж однією п'ятою членів парламенту, які висувають кандидата на посаду Прем'єр- міністра. Якщо парламент підтримує пропозицію, він висловлює свою недовіру, а кандидат, висунутий на посаду Прем'єр-міністра в клопотанні, вважається обраним [12]. В Іспанії відповідно до ч. 2 ст. 113 Конституції резолюція осуду повинна бути запропонована, щонайменше, однією десятою частиною депутатів і включати пропозицію про кандидата на посаду голови уряду [9].

Перевагою процедури конструктивного вотуму недовіри науковці називають те, що її запровадження дає можливість уникнути тривалої урядової кризи, зумовленої тим, що парламент, відправивши уряд у відставку не може сформувати новий і як наслідок сприяє забезпеченню наступності і стабільності виконавчої влади та посиленню парламентської відповідальності [13, с. 200]. А серед її недоліків звертають увагу на громіздкий характер процедури, що вимагає значної консолідації опозиційних сил навколо конкретної кандидатури для протиставлення діючому канцлеру [14, с. 146-147].

На відміну від конструктивного вотуму недовіри, деструктивний є більш гнучкою процедурою, оскільки в разі негативного голосування у політичних партій в парламенті завжди є достатній простір у часі та можливість вибору кандидатур для формування нового уряду. Інститут деструктивного вотуму недовіри закріплений конституціями таких держав-членів Європейського Союзу, як Греція, Естонія, Італія, Латвія, Чехія, Франція. Так, згідно з ч. 1 ст. 84 Конституції Греції парламент може своїм рішенням позбавити довіри Уряд або будь- кого з його членів [15]; однією з підстав припинення повноважень уряду згідно з параграфом 92 Конституції Естонії є висловлення недовіри парламентом Прем'єр-міністру або уряду [16]; в Латвії відповідно до ст. 59 Конституції для виконання повноважень Президенту міністрів і міністрам необхідна довіра сейму і за свою діяльність вони відповідальні перед Сеймом. Якщо Сейм висловлює недовіру Президенту міністрів, то у відставку йде весь кабінет [17].

При деструктивному вотумі недовіри, на відміну від конструктивного, де уряд іде у відставку і одразу затверджується кандидатура нового голови уряду, уряд іде у відставку і після цього починається процес формування нового уряду в порядку, передбаченому конституцією відповідної держави. Можливий й інший варіант подій - глава держави за пропозицією уряду розпускає парламент і призначає дострокові вибори. Після цього уряд формується вже новим складом парламенту.

Недоліком цього виду вотуму недовіри називають те, що він є лише окремим етапом подолання урядової кризи, який до того ж може спричинити парламентську кризу, тоді як конструктивний вотум недовіри сам по собі і є інструментом подоланням урядової кризи. Наслідком застосування деструктивного вотуму недовіри апріорі може бути переростання урядової кризи в парламентсько-урядову [13, с. 198].

Для забезпечення політичної стабільності й попередження занадто частої зміни урядів конституціями європейських держав передбачені певні обмеження щодо застосування механізму парламентської відповідальності уряду у формі вотуму недовіри (резолюції осуду).

По-перше, розгляд питання про недовіру уряду ініціюється, як правило, виключно членами парламенту або тієї палати парламенту, яка бере участь у формуванні уряду, зазвичай нижньої палати. Як виняток можна назвати Італію і Румунію, де вотум недовіри може бути ініційований будь-якою з палат парламенту. Внесення питання про недовіру уряду потребує певної кількості голосів членів парламенту (палати парламенту), визначеної конституційно. Зокрема, ініціатором резолюції осуду в Португалії може бути одна четверта повноважних депутатів або будь-яка парламентська група (ч. 1 ст. 194 Конституції Португалії). в Угорщині та Словаччині розгляд питання про недовіру уряду може бути ініційований не менше, ніж п'ятою частиною депутатів парламенту. Підписів 1/10 загальної чисельності депутатів під проектом постанови про недовіру урядові вимагають ст. 49 Конституції Франції, ст. 94 Конституції Італії (1947 р.), ст. 113 Конституції Іспанії (1978 р.).

По-друге, питання про недовіру може бути розглянуте не раніше визначеного у конституції строку. Як зазначають деякі науковці, це необхідно для того, щоб уряд міг мобілізувати своїх прибічників для проведення роз'яснювальної роботи з опонентами [18]. Як правило, питання про недовіру уряду може розглядатися парламентом (палатою парламенту) не раніше ніж через 48 годин після його внесення на розгляд. Така вимога закріплена в ст. 49 Конституції Франції, ст. 194 Конституції Португалії, ст. 94 Конституції Італії, ст. 46 Конституції Бельгії. У Польщі відповідно до статей 157, 158 Конституції питання про недовіру уряду розглядається палатою не раніше ніж через 7 днів після його ініціювання [8]. Стаття 67 Основного Закону ФРН вимагає перерви у 48 годин між висловленням недовіри та виборами нового канцлера [10].

По-третє, законодавством, як правило, передбачається обмеження часу, протягом якого проводяться парламентські дебати щодо резолюції осуду уряду. Так, у Румунії, Португалії, Греції строк обговорення питання про недовіру уряду не може перевищувати трьох днів.

По-четверте, питання про недовіру уряду схвалюється, як правило, абсолютною більшістю голосів від складу парламенту (палати парламенту). Так, у Румунії для прийняття остаточного рішення щодо резолюції недовіри уряду необхідна більшість голосів депутатів і сенаторів, подана на спільному засіданні обох палат парламенту [7]. У Бельгії для прийняття відповідного рішення необхідна абсолютна більшість голосів (ст. 46 Конституції Бельгії), така ж кількість голосів необхідна згідно з ч. 1 ст. 113 Конституції Іспанії.

По-п'яте, у разі відхилення питання про недовіру уряду, його повторне ініціювання можливе, як правило, лише через певний період часу. Таку вимогу було закріплено в Конституції Франції 1958 року (ст. 49), а пізніше її запозичили конституції інших держав-членів Європейського Союзу. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 158 Конституції Польщі, якщо питання про недовіру уряду підтримане Сеймом не було, воно може бути повторно ініційоване не раніше ніж через три місяці з дня внесення попереднього проекту рішення про недовіру Раді Міністрів. Водночас, якщо вотум недовіри уряду ініціюється не менш ніж 115 членами Сейму, відповідне питання може бути розглянуте і раніше, ніж через три місяці з дня його попереднього ініціювання [8]. У Португалії, якщо резолюція осуду відхилена, то її ініціатори не можуть внести нову резолюцію протягом тієї ж парламентської сесії (ч. 3 ст. 194 Конституції Португалії).

Як свідчить практика держав-членів Європейського Союзу, прийнятих деструктивних вотумів недовіри також досить небагато. Зокрема, у Франції за час дії Конституції 1958 року були проголосовані більше ніж півсотні вотумів недовіри та лише один з них у 1962 році був прийнятий.

Вищезазначені конструктивний та деструктивний вотуми недовіри (резолюції осуду) мають колективний характер і незалежно від того, виносяться вони всьому уряду чи лише його голові, мають наслідком відставку всього персонального складу вищого органу виконавчої влади. Крім того, у більшості держав-членів Європейського Союзу, аби уникнути урядової кризи в результаті незначних змін у позиціях депутатських груп та фракцій в парламенті або з метою оцінки діяльності певних міністрів передбачена можливість висловлення вотуму недовіри окремому міністрові (застосувати процедуру індивідуальної відповідальності). Зокрема, це Болгарія, Греція, Естонія, Італія, Литва, Латвія, Словенія, Польща та ін. У деяких державах-членах Європейського Союзу цей інститут відсутній (Болгарія, ФРН, Чехія та ін.), що перш за все пов'язане з особливістю формування уряду в цих державах. зокрема, у фрн Бундестаг не може звільнити міністра внаслідок вотуму недовіри через те, що міністри призначаються президентом за поданням федерального канцлера, тобто парламент не надає згоди на призначення інших членів уряду на посаду.

Основні складові процедури індивідуального вотуму недовіри також, як правило, закріплюються конституціями європейських держав та більш детально регулюються регламентами парламентів (палат парламентів) та іншим законодавством. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 191 Конституції Португалії заступники Прем'єр-міністра і міністри несуть відповідальність перед Прем'єр-міністром і в рамках політичної відповідальності Уряду перед Асамблеєю Республіки; в Греції парламент може своїм рішенням позбавити довіри Уряд або будь- кого з його членів. Пропозиція щодо вотуму недовіри не може вноситися раніше ніж шість місяців після того, як подібна пропозиція була відхилена Парламентом (ч. 2 ст. 84 Конституції Греції). Згідно зі ст. 159 Конституції Польщі Сейм може висловити недовіру міністру. Пропозиція про висловлення недовіри може бути внесена не менше ніж 69 депутатами. Пропозицію про прийняття постанови може бути поставлено на голосування не раніше ніж через сім днів після його внесення. Повторну пропозицію може бути внесено не раніше ніж після закінчення трьох місяців після внесення попереднього рішення. Повторну пропозицію може бути внесено до закінчення трьох місяців, якщо з нею виступлять не менше 115 депутатів. Президент республіки відкликає міністра, якому Сейм висловив недовіру більшістю голосів законного числа депутатів [8].

Практика застосування індивідуального вотуму недовіри свідчить, що цей інститут досить часто застосовується у країнах Центрально-Східної Європи. Зокрема, в Естонії за 2005-2011 роки було розглянуто п'ять офіційних пропозицій про вотум недовіри окремим міністрам. Лише один з них був прийнятий у 2005 році щодо міністра юстиції К. вахера. У Польщі у цей же період було ініційовано 31 індивідуальний вотум недовіри, з них 21 не був розглянутий, а 10 не були підтримані депутатами. У країнах Західної Європи інститут індивідуального вотуму недовіри застосовується досить рідко. Так, у Швеції ця процедура була використана за останні сто років єдиний раз у 1985 році проти міністра закордонних справ Л. Будстрема. Найчастіше сам намір внесення пропозиції вотуму недовіри щодо певного міністра призводить до того, що він сам подає у відставку ще до прийняття парламентом рішення з цього питання.

Висновки

Підсумовуючи все вищесказане можна зазначити, що парламентська відповідальність уряду в державах-членах Європейського Союзу конкретизується як відповідальність вищого органу у системі органів виконавчої влади - уряду перед парламентом у таких найбільш поширених формах, як вотум недовіри (резолюція осуду), вотум довіри (резолюція довіри) та імпічмент. однією з найефективніших форм парламентської відповідальності є резолюція (вотум) недовіри. не зважаючи на те, що ця форма застосовується досить рідко, сама можливість її використання, передбачена конституцією держави, є важливою гарантією належного виконання урядом своїх функцій.

Список використаних джерел

1. Сорока С. Парламентська відповідальність уряду як форма взаємодії гілок влади [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.dridu.dp.ua/vidavnictvo/2011/2011_02(9)/11sswgv.pdf

2. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. Академічний курс: підручник / В.М. Шаповал. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 480 с.

3. Серьогіна С.Г Відповідальність уряду як елемент форми правління / С.Г. Серьогіна // Проблеми законності. - X.: Нац. юрид. акад. України, 2004. - Вип. б6. - С. 21-31.

4. Барабаш Ю. Парламентська відповідальність уряду в конституційній практиці країн ЄС та України / Ю. Барабаш // Право України. - 2007. - № 4. - С. 12-18.

5. Маклаков В.В. Конституционное право зарубежных стран: общая часть учеб для студ. юрид. вузов и фак. / В.В. Маклаков. - М.: Волтерс Клувер, 2006. - 868 с.

6. Павленко РМ. Парламентська відповідальність уряду: світовий та український досвід / Р М. Павленко. - К.: КМ Академія, 2002, - 253 с.

7. Конституция Румынии [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://worldconstitutions.ru/?p=111

8. Конституція Польської Республіки [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.uznal.org/constitution.php?c ountry=Poland&constitution= 96&1апдиаде=г

9. Конституция Испании [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.uznal.org/constitution.

10. php?text=Spain&language=r

11. Основной Закон Федеративной Республики Германии [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://concourt.am/ armenian/legal_resources/ world_constitutions/constit/germany/german-r.htm#sub_para_N_300

12. Мартинюк Р Парламентська відповідальність уряду в зарубіжній та вітчизняній практиці: компаративний аналіз / Р Мартинюк // Вибори та демократія. - 2010. - № 1 (23). - С. 54-62.

13. Конституция Венгрии [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://worldconstitutions.ru/?p=298&page=2

14. Сорока С. Конструктивний вотум недовіри уряду як засіб збереження стабільності системи державного управління в країнах ЄС / С. Сорока // Вісник Національної академії державного управління. - 2011. - № 2. - С. 196-204.

15. Конституции зарубежных государств: Великобритания, Франция, Германия, Италия, США, Япония, Бразилия: учеб. пособие / В.В. Маклаков. - 7-е изд., перераб. и доп. - М.: Волтерс Клувер, 2010. - 656 с.

16. Конституция Греции [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://worldconstitutions.ru/?p=153&page=2

17. Конституция Эстонии [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://worldconstitutions.ru/?p=105

18. Конституция Латвии [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://worldconstitutions.ru/?p=116

Размещено на Allbest.ru