Парламентський контроль - основний чинник ефективності принципу "стримувань і противаг"

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ КОНТРОЛЬ - ОСНОВНИЙ ЧИННИК ЕФЕКТИВНОСТІ ПРИНЦИПУ «СТРИМУВАНЬ І ПРОТИВАГ»

Куцин Я.М.,

здобувач кафедри конституційного права та порівняльного правознавства ДВНЗ «Ужгородський національний університет»

Статтю присвячено дослідженню виникнення поняття розподілу влади, його розвитку в Україні та європейських країнах, а також проаналізовано вплив парламентського контролю на ефективність функціонування принципу «стримувань і противаг» в Україні порівняно з досвідом Французької та Чеської Республік. У межах викладеного матеріалу проаналізовано недоліки практичного втілення принципу «стримування і противаг» в українському парламенті та запропоновано шляхи вдосконалення, спираючись на досвід європейських країн.

Ключові слова: парламентський контроль, парламент, теорія розподілу влади, система «стримувань і противаг».

розподіл влада парламентський контроль європейський

Статья посвящена исследованию возникновения понятия разделения власти, его развитию в Украине и странах Европы, а также проанализировано влияние парламентского контроля на эффективность функционирования принципа «сдерживания и противовесов» в Украине по сравнению с опытом Французской и Чешской Республик. В рамках изложенного материала проанализированы недостатки практического воплощения принципа «сдерживания и противовесов» в украинском парламенте и предложены пути усовершенствования, опираясь на опыт европейских стран.

Ключевые слова: парламентский контроль, парламент, теория разделения власти, система «сдерживания и противовесов».

This article is devoted to the study of the origin of the concept of separation of powers, its development in Ukraine and Europe, and also analyzed the influence of parliamentary control on the effectiveness of the “checks and balances” principle in Ukraine compared to the experience of the French and Czech republics. Within the framework of the above material, the shortcomings of the practical implementation of the principle of “checks and balances” in the Ukrainian parliament are analyzed and ways of their improvement are suggested, based on the experience of European countries.

Key words: parliamentary control, parliament, theory of division of powers, system of “inhibitions and counterbalances”.

Постановка проблеми. Історія знову і знову демонструє нам безліч прикладів того, як необмежена влада в руках однієї людини або групи людей у більшості випадків веде або до пригноблення інших, або до обмеження їхніх повноважень, або до утиску прав і свобод громадян суспільства. Саме тому поділ влади в демократичній державі покликаний запобігти будь-якому зловживанню владою і бути гарантією свободи для всіх.

Основою стабільності існування державної влади в демократичній державі є система «стримувань і противаг», яка забезпечує взаємну підконтрольність різних ланок і центрів державної влади та запобігає концентрації влади в межах певних груп чи в руках однієї особи. Отже, поділ влади в державі на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову, відбувається за принципом, коли кожна з них уповноважена перевіряти інших. За таких обставин жодна з державних інституцій не здатна зруйнувати налагоджену демократичну систему «стримувань і противаг» - права взаємного контролю і впливу.

Актуальність обраної тематики полягає, насамперед, у тому, що саме у теперішній час в Україні відбувається процес інтеграції до європейської спільноти у всіх сферах життя. Про зазначене свідчить той факт, що 17 травня 2017 р. президент Євро- парламенту ухвалив документ про надання Україні безвізового режиму з країнами Європейського Союзу. Ми можемо з упевненістю говорити про нові можливості для нашої країни, які не можливо здійснити без узгодження українського законодавства з європейськими стандартами.

Наша держава відносно недавно отримала статус незалежної самостійної країни, та досі перебуває у процесі формування демократичної правової держави. Слід пам'ятати, що європейський вектор розвитку український народ відвоював на Майдані ціною життя своїх найкращих представників. Значну роль на такому непростому суперечливому шляху України відіграє тривале перебування нашої Батьківщини в лавах Радянського Союзу, неспроможність політичних сил дійти єдиної думки щодо майбутнього українського суспільства і нестабільна ситуація на Сході країни. Зважаючи на такі складні обставини, парламент повинен мати повноваження не лише ухвалювати нормативно-правові акти, а й мати можливість контролювати їх виконання, аналізувати ефективність і доцільність ухвалених рішень до певної межі, щоб уникнути дублювання функцій контролюючих органів. Отже, парламентський контроль має посісти вагоме місце в системі «стримувань і противаг», і бути рівнозначним важелем для всіх гілок влади.

Метою статті є дослідження ролі контролюючої функції парламенту в розподілі влади як важливого складника системи «стримувань і противаг», з урахуванням досвіду Французької та Чеської Республік.

Виклад основного матеріалу. Суб'єктами конституційно-правових відносин щодо організації та здійснення державної влади в Україні є: єдиний законодавчий орган, органи виконавчої та судової влади. Здійснення державної влади вирішальною мірою залежить від того, як законодавчо розподіляється державна влада між державними органами, які її здійснюють, - фактично єдиновладно, що було характерно для марксистсько-ленінської теорії поєднання влади й управління в організації та діяльності державних органів, або за демократичним принципом розподілу влад. Конституції України і багатьох закордонних країн закріплюють принцип поділу влади і передбачають повноваження органів державної влади, що забезпечують їх самостійність, взаємодію і контроль в межах системи «стримувань і противаг». Домінування будь-якої з гілок влади знецінює принцип поділу влади, приводить до зневіри в силу його значення в справі захисту особистості від свавілля держави, і внаслідок цього підриває віру в його цінність.

Основи ідеології сучасних форм представницької демократії заклали Ш.-Л. Монтеск'є, Дж. Локк, Д. Дідро, Б. Констан. Власне доктрина теорії поділу влади як окрема категорія сформувалась у період буржуазних революцій XVII - XVIII ст. Дж. Локк надав їй характеру універсальної доктрини у своїй роботі «Два трактати про правління» [1, с. 52], де розробив принципи взаємозв'язку і взаємодії різних частин влади, згідно з якими, законодавча влада має право вказувати, як повинна використовуватися сила держави для збереження співтовариства її членів, а тому вона є верховною, пріоритетною щодо виконавчої влади. Як одну з гарантій від можливої узурпації влади він розглядав підпорядкованість законодавчої влади верховній владі народу, що постає з ідеї суспільного договору. Водночас виконавча влада є закономірним продовженням законодавчої влади, оскільки чинних законів необхідно дотримуватись [2, с. 346-351].

Під час формування теорії та практики будь-якої правової держави не можна обійти вчення Ш.-Л. Монтеск'є, концепція якого полягала в тому, що в державі повинні бути три види влади: законодавча, виконавча й судова [3, с. 95-96]. Ш.-Л. Монтеск'є зазначав: «Усе загинуло б, якби в тій самій особі чи установі, що складається із сановників, дворян чи простих людей, були поєднані ці три влади: влада створювати закони, влада здійснювати постанови загальнодержавного характеру та влада судити злочини чи позови приватних осіб» [4, с. 290-291]. Він також стверджував, що до тиранії неодмінно привело б поєднання виконавчої та законодавчої влади за окремого існування влади судової, поєднання виконавчої та судової влади за окремого існування законодавчої влади та протистояння виконавчої влади поєднанню законодавчої та судової [3, с. 96-97], і вперше запропонував диференціацію функцій держави відповідно до наявних установ і їх розподіл між незалежними органами, яким повинні відповідати поділені гілки влади держави [5, с. 574-575]. Водночас законодавчі збори не повинні мати владу судити особу виконавчої влади, а суди покликані тлумачити закон для блага самого закону [4, с. 119]. Лише за таких обставин і цілковитого з'ясування прав і повноважень кожної з гілок державної влади він вважає можливим досягнення стану цілковитого їх збалансування й рівноваги [3, с. 100]. Отже, стає очевидним, що Ш.-Л. Монтеск'є наполягає не лише на поділі влади на три гілки, а зосереджує свою увагу на їх взаємозв'язку, взаємозалежності та взаємоконтролі. З огляду на вищезазначене можна стверджувати, що історичний розвиток суспільства є однією із причин зародження та поширення такої теорії, результатом існування об'єктивних закономірностей, які були сформовані Ф. Енгельсом як «три закони діалектики» шляхом інтерпретації діалектики Г.В.Ф. Гегеля та філософських робіт К. Маркса [6].

Варто зазначити, що теорія поділу влади, запропонована Дж. Локком і Ш.-Л. Монтеск'є вплинула на весь подальший розвиток конституціоналізму більшості європейських країн. Французький мислитель і науковець Ж.Ж. Муньє, один із авторів французької Декларації прав людини й громадянина, зазначав: «Щоб гілки влади були дійсно розділеними, вони не повинні бути цілком відокремленими одна від одної» [7, с. 34]. Поділ влади поступово перетворився на загальновизнаний принцип демократичної правової держави, який закріплено у ст. 16 Декларації прав людини й громадянина, ухваленій 26 серпня 1789 р. Національними зборами Франції, де проголошується: «Будь-яке суспільство, в якому не забезпечено користування правами та не проведено поділ влади, не має Конституції». В Європі вперше конституційним порядком поділ державної влади було сформульовано в Конституції Франції від 3 вересня 1791 р., а в Конституції Французької Республіки 1848 р. закріплено: «Поділ влади - це перша умова вільного правління» [8, с. 209, 250].

Ми впевнені в тому, що природа парламентського контролю нерозривно пов'язана із принципом розподілу влади. У сучасній Україні хоч і проголошений принцип поділу влади, але водночас відбувається відступ від нього шляхом відвертого злиття представницької та виконавчої влади, за явного домінування останньої. Депутатами багатьох обласних органів влади є представники виконавчої влади. Цим фактом підточується принцип поділу влади в Україні, звужуються межі самостійності та рівноправності представницьких структур. Наприклад, у складі Закарпатської обласної ради 2010-2015 рр. 32% депутатів були представниками виконавчої влади, а у складі тієї ж ради 2015-2020 рр. їх кількість становить 26,3% [9]. Коливання частки депутатів - представників виконавчої влади - несуттєве. Аналогічну ситуацію можна простежити в інших представницьких органах на території України. Про що це говорить? Тільки про те, що депутати, які є державними службовцями, мають можливість впливати на законодавчий процес на користь виконавчої влади, що може привести до процесу концентрації політичної влади у виконавчих органах, може змінити статус парламенту і порушити принцип «стримування і противаг» у будь-який бік. Крім того, не можна не зважати на політичну ситуацію та персоналії в політиці, у вищих структурах влади.

Оскільки Україна має змішану форму правління, то глава держави наділений досить значними повноваженнями порівняно з парламентськими республіками. Прибічники змішаної форми правління вважать, що принцип розподілу влади в чистому вигляді зустрічається в житті дуже рідко. Частіше, на їхню думку, має місце змішування влад. Водночас виникає загроза порушення необхідного балансу, що призводить до домінування парламенту, і це, своєю чергою, породжує нестабільність і кризові явища в суспільстві або головування виконавчої влади, що може мати своїм наслідком утвердження диктатури.

Російський науковець Л. Ентін, аналізуючи практику формування та втілення концепції розподілу влади в конституційних нормах держав залежно від їхньої форми правління, стверджував, що глава держави за певних політичних умов бере на себе управління її справами. Це, зазвичай, різко посилює важелі законодавчої влади. У країнах зі змішаною формою правління прем'єр-міністр і, за його представленням, інші члени уряду призначаються президентом республіки самостійно, але уряд відповідальний перед парламентом. І президент під час призначень не може не зважати на реакцію парламенту. А якщо він, будучи незадоволений роботою парламенту, розпустить його і призначить нові вибори, зазнає поразки на них, то це поставить під сумнів легітимність його особистої влади. Ось чому, наприклад, у Франції, президент двічі, коли на виборах до Національних Зборів здобули перемогу опозиційні партії (у 1986-1988 рр. і 1993 р.), призначив уряд із представників тих партій, які перемогли, хоча формально він міг вирішити це питання самостійно і на свій розсуд. Система «стримувань і противаг» у країнах зі змішаною формою правління своєрідна. Виконавча влада має там дуалістичний характер. Вона поділена між президентом республіки й урядом. Коли президент і прем'єр належать до різних політичних таборів, така противага набуває досить реального та значного характеру [10, с. 103-109].

Так, аналізуючи проблеми контролю над виконавчою владою, науковець Карл Поппер має рацію: «Проблема контролю над правителями і перевірки їхньої влади є переважно проблемою інституціо- нальною, проблемою планування інститутів для запобігання тій значній шкоді, що її може заподіяти недобрий правитель» [11, т. 2, с. 142]. Схожі твердження ми знаходимо в роботі А. Колодій, яка пише, що теоретично будь-яка форма правління може бути доброю з погляду ефективності та демократичності, якщо в ній буде закладена відповідна система «стримувань та противаг», що буде дієвою супроти небезпек саме даної країни. Франція свого часу перейшла на змішану, парламентсько-президентську модель відповідно до своїх потреб і особливостей французького політикуму. Президент у Французькій Республіці не є главою виконавчої влади, а розглядається як арбітр у суперечках між іншими гілками влади та державними органами [12, с. 208].

Відповідно до положень ст. 62 Конституції Чеської Республіки, президент є главою виконавчої влади. Окрім того, зі змісту конституційних повноважень президента вбачаються риси арбітра. Фактично в Конституції і Французької, і Чеської Республіки президент є посередником між гілками влади [13; 14]. Таку ситуацію ми спостерігаємо і в Україні, де протягом останніх років досить часто відбуваються конфлікти між прем'єр-міністром та президентом або прем'єр-міністром і парламентом. Можемо стверджувати, що до причин такої противаги, окрім об'єктивних (приналежність до різних політичних сил прем'єра і президента - Я. К), відносяться і суб'єктивні чинники, а саме: особисті риси характеру осіб, які обіймають державні посади, їхні приватні інтереси й інтереси політичних партій, які вони представляють.

Хоча конституційна реформа 2014 р., на перший погляд, надала більш широкі права парламенту, президент і надалі наділений повноваженнями, які є більш звичними для президентських і президентсько-парламентських країн, де глави держав часто втрачають провідну роль у формуванні міжнародної політики країни або змушені розділяти її з урядом. Водночас президент України має право обирати міністрів оборони та міжнародних справ. Іншою унікальною рисою, яка залишає президенту частину впливу на виконавчу гілку влади, є право призначати голів місцевих державних адміністрацій і втручатися в роботу уряду, як-от скасовувати його постанови та направляти їх на розгляд Конституційного суду, а також застосовувати вето щодо широкого кола питань. Крім того, президент відіграє вирішальну роль у призначенні генерального прокурора [15].

Такий розподіл повноважень між президентом і парламентом суттєво відрізняє українську політичну систему від систем інших європейських країн, оскільки президентські повноваження в Україні значно ширші, ніж в інших країнах із парламентсько-президентською формою правління. Сьогодні президент України, відповідно до своїх конституційних повноважень, активно й успішно забезпечує підтримку своїх законодавчих ініціатив завдяки неконсолідованій парламентській опозиції та контролю над найбільшою фракцією у Верховній Раді. Водночас він може використовувати неформальні інструменти впливу на державні органи та посадових осіб завдяки повноваженням призначати на державні посади і брати участь у визначенні бюджетних асигнувань.

Якщо звернутися до прикладу Франції, то її президент має обмежені повноваження, однак у разі, коли партія президента не контролює більшості в нижній палаті парламенту, він фактично позбавлений влади, за винятком міжнародної політики й оборони. У протилежному ж випадку він отримує реальну владу в країні. Такі традиції започатковані були у Франції ще Шарлем де Голлем, який був харизматичним лідером і авторитарною особистістю [13].

Французький мислитель Б. Констан розробив теорію, основою якої є ідея «нейтральної», «арбітражної» влади глави держави, до основних елементів якої належать: нейтральна влада, що уособлюється главою держави; влада виконавча, що здійснюється міністрами, відповідальними перед парламентом; влада законодавча, тобто «влада громадської думки»; самостійна судова влада. Зважаючи на зазначене, Б. Констан по-новому порушує питання про форму правління. Він засуджує будь-яку форму держави, де існує «надмірний ступінь влади» і відсутні гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантіями, на його думку, є громадська думка, а також поділ і рівновага влади [16, с. 374-384]. Концепція права і держави Б. Констана тривалий час була загальновизнаною доктриною державознавців Франції.

Співзвучність окремим аспектам доктрини Б. Констана знаходимо в працях українських теоретиків. Наприклад, Я. Митровка, досліджуючи конституційні засади поділу державної влади в Україні та Чеській Республіці, пропонував доповнити ст. 6 Конституції України ч. 3 такого змісту: «Президент України забезпечує рівновагу між органами законодавчої, виконавчої та судової влади при здійсненні ними своїх повноважень» [17, с. 12]. Така його позиція зараз викликає в нас сумнів, зважаючи на травневі події 2017 р., коли прем'єр-міністр Чехії Богуслав Соботка оголосив про відставку уряду через підозрілі ділові махінації міністра фінансів іа першого віце-прем'єра Андрея Бабіша. «Я не хочу бути яблуком розбрату між президентом і прем'єр-міністром. Найкращим рішенням для прем'єра я вважаю прийняття нашого кандидата», - зазначив А. Бабіш. Але згодом Б. Соботка поміняв своє рішення - заявив, що буде домагатися відставки А. Бабіша. За словами керівника чеського уряду, він вирішив змінити своє рішення після того, як президент Мілош Земан почав публічно трактувати Конституцію на свій розсуд: хотів, щоб у відставку пішов лише прем'єр, а решта членів уряду залишилися на своїх місцях [18]. Як бачимо, роль президента як арбітра не завжди ефективна, і тому вводити в Конституцію України такі доповнення, як пропонує Я. Митровка, недоцільно, щоб не надавати підстав трактувати як заманеться значення поняття «арбітр».

Тому ми підтримуємо думку А. Колодій щодо того, що в Україні має бути вироблена по-своєму «раціоналізована» система розподілу влади, яку не можна визначити на основі опитування громадської думки чи думки окремих експертів без належного її обговорення [12, с. 208]. Оскільки українська історія також розвивалася під впливом європейських змін і, хоча і з деякою затримкою та впливом національних традицій, здобувала власний досвід у запровадженні принципу поділу влади. За козацьку добу були намагання розподілити владу між декількома особами чи органами (наприклад, гетьманом і національними зборами, гетьманом і козацькою старшиною, судами), які описані в документах, що мали конституційне значення: Гадяцькому договорі і Конституції Пилипа Орлика, що визначала засади здійснення влади в козацькій державі, містила обмеження гетьманської влади з метою уникнення загрози встановлення деспотичного правління й описувала інститут публічної ради для запобігання узурпації влади в руках гетьмана [19, с. 21]. Отже, Конституція Пилипа Орлика окреслювала організацію влади в державі на засадах її поділу між різними органами та їхньої можливості здійснювати контроль за діяльністю один одного.

Проаналізувавши генезис теорії поділу влади, ми вважаємо, що він не має практичного значення без запровадження системи «стримувань і противаг».

Науковці досить докладно розглядали згадане поняття. Так, Л. Силенко трактує поняття системи «стримування і противаг» як сукупність законодавчо закріплених повноважень, засобів, форм, методів, процедур, призначених для забезпечення реалізації принципу розподілу єдиної державної влади, недопущення домінування будь-якої гілки влади і досягнення динамічної стабільності між ними [20, с. 8-9]. З-поміж іншого, іноді систему «стримувань і противаг» виділяють як засіб обмеження однієї гілки державної влади іншою [21, с. 436]. Тому діяльність виконавчої влади, забезпечення її самостійності у функціонуванні тріади влад має здійснюватись під контролем законодавчої і судової влад через беззастережне застосування механізму «стримувань і противаг». З огляду на зазначене, надзвичайно велике значення має здійснення Верховною Радою України парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади [22, с. 16]. Слушну думку висловив Ю. Шемшученко про те, що принцип поділу влади для правової держави не варто фетишизувати, що єдиним джерелом влади є народ (ст. 5 Конституції України), а державні органи виконують певні функції по здійсненню цієї влади, що суть питання полягає не тільки в науково обґрунтованому розподілі цих функцій, а, що не менш важливо, - у взаємодії всіх гілок влади [23, с. 9].

Ми згодні також із твердженням Ю. Барабаша, який зазначав: «Реформи, що проводяться в останній час в Україні, свідчать про намагання впорядкувати взаємовідносини між гілками державної влади на основі принципу поділу влад. Конституція України 1996 р. проголосила Україну державою з республіканською формою правління. У свою чергу, механізм «стримувань і противаг», що є однією з гарантій існування республіки, як слід не спрацьовує. Це стосується також і парламентського контролю. Унаслідок цього виникають численні конфлікти та непорозуміння між гілками державної влади» [24, с. 1].

Отже, важливо знайти розумний компроміс різних гілок влади в їх взаєминах, розвинути і зміцнити систему «стримувань і противаг». Ми не можемо не підтримати думку І. Процюка про те, що саме собою існування законодавчих, виконавчих і судових органів є не свідоцтвом, а лише необхідною передумовою здійснення в державі принципу розподілу влади [25, с. 8].

Зважаючи на вищезазначене, роль парламенту має бути в державі, яка має парламентсько-президентську форму правління, практично головною. Але існує й інша думка про те, що така функція парламенту як ініціатора, фундатора і рушійної сили реформ, привела до того, що парламент вийшов за межі свого законодавчого статусу і почав претендувати на роль колективного керівника, колективного глави держави, і це в умовах створення нових для України інститутів, як-от інститут президентства. Спостерігаючи за роботою парламенту, ми бачимо, що парламент, який має бути гарантом стабільності в державі, трибуною вільної думки різних політичних сил, водночас є джерелом політизації, що тісно пов'язано зі ступенем напруженості в суспільстві [26, с. 3-5].

До цього можемо додати, що парламент - це живий організм, і його представники відображають погляди й інтереси різних прошарків суспільства. І це є однією із причин того, що парламентарі іноді проявляють правовий нігілізм щодо принципу розподілу влади. Питання правових стосунків між гілками влади порушувалось М. Костицьким, який наголошував: «Ми продекларували розподіл влади, принцип балансу і противаг, але не маємо механізму реорганізації цих принципів. Саме тому кожна галузка влади, бажаючи на себе перебрати влади побільше, тлумачить норми закону по-своєму» [27, с. 3]. Справедливо зазначав і В. Ладиченко, що, як свідчить закордонний досвід, співвідношення сил між двома інститутами не є постійним. Воно коливається в певних межах, залежно від загальної розстановки сил [28].

Отже, якщо, відповідно до ст. 5 Конституції України, єдиним джерелом влади в Україні є народ, то поділ влади, в кінцевому підсумку - це поділ владних повноважень єдиної державної влади між державними органами одного рівня, а також між суб'єктами влади відповідних територіальних одиниць, в обох випадках об'єкт - єдина державна влада. Варто сказати, що поділ влади, закріплений в Конституції України, є невід'ємним елементом верховенства права і забезпечує взаємодію всіх гілок влади на основі принципів взаємодії та справедливості.

Система «стримувань і противаг» в країнах зі змішаною формою правління також своєрідна. Наприклад, виконавча влада там має двоїстий характер, оскільки поділена між президентом республіки й урядом. Коли президент і прем'єр належать до різних політичних таборів, така противага набуває значущого характеру.

Політичні сили мають широкі можливості для впливу на парламент, а в деяких випадках діють і в обхід його, як, наприклад, у Франції, де під час референдумів на підставі ст. 11 Конституції Франції парламент втратив значну частину своїх законодавчих повноважень. Він може «законодавствувати» лише у сферах, визначених ст. 34 Французької Конституції. Усі інші питання регламентарної влади регулюються актами виконавчих органів. Це сталося тому, що Четверта Французька Республіка була зразком «парламентського всевладдя», за якого уряд був цілком підпорядкований парламенту і це стало однією із причин кризи влади [13]. П'ята Французька Республіка перетворилася з парламентського правління з посиленою президентською владою на напівпрезидентське правління, а точніше сказати, винайшла останнє. Перевага напівпрезидентської республіки в тому, що вона змішує кращі елементи парламентського та президентського правління: від першого вона бере парламентську відповідальність уряду, активну участь останнього на всіх стадіях законодавчої та бюджетної процедури, від другого - президента, який обирається прямим і загальним голосуванням, що володіє відповідною владою. Незважаючи на твердження М. Оніщука про те, що: «у контексті організації публічної влади Конституція України 1996 р. запозичила значне число елементів Конституції V Французької республіки» [29, с. 92], можна з упевненістю стверджувати, що ідея українського парламентаризму має великі традиції, однак, якщо оцінювати його тільки в сучасному вимірі, з моменту проголошення незалежності України, то минуло не так вже й багато часу.

Висновки. Провівши історико-науковий і порівняльно-правовий аналіз, ми дійшли висновку про те, що процес поділу влади відіграє значне місце у формуванні інституту парламентського контролю в демократичній державі, а парламентський контроль є основним чинником ефективності системи «стримувань і противаг» між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади.

Отже, парламентський контроль - це активна системна діяльність, яка повинна здійснюватися на засадах принципів законності, гласності та розподілу влади, дотримання прав і свобод людини і громадянина. Суб'єкти парламентського контролю мають бути самостійні та незалежні, дотримуватись у своїй діяльності принципу: закон вище партійних інтересів. Демократичні принципи вимагають від нього максимальної гласності та відкритості для суспільства.

Конституції не завжди відображають реальну владу президента, а лише більшою мірою створюють основу для розподілу влади, тоді як політичні умови і боротьба можуть значно її змінювати, і навіть у формально парламентсько-президентській республіці може виникнути дуже сильний президентський інститут.

Отже, конфлікт між трьома гілками влади не може зникнути, навіть якщо повноваження кожної гілки влади закріплені конституційно. І те, що на парламент покладається роль головного контролера цілком справедливо, тому що в колективному обговоренні важливих для країни питань істину знайти легше, оскільки особисті якості депутатів відходять на другий план, а у виступах депутатів можна розгледіти партійні інтереси та запобігти лобіюванню сумнівних законодавчих ініціатив.

Варто сказати, що поділ влади є невід'ємним елементом верховенства права і повинен бути закріплений у Конституції з метою забезпечення взаємодії усіх її гілок на основі принципів справедливості та збалансованості.

Дослідження дозволило виявити взаємозв'язок між принципом поділу влади й інститутом парламентського контролю: принцип розподілу влади є джерелом права парламенту на контроль, а здійснення парламентського контролю вдосконалює принцип розподілу влади та є основною передумовою функціонування системи «стримувань і противаг».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ: