Проблеми визначення юрисдикції щодо оскарження рішень про державну реєстрацію прав, прийнятих нотаріусом як державним реєстратором

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національного юридичногоуніверситету імені Ярослава Мудрого

ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ЮРИСДИКЦІЇ ЩОДО ОСКАРЖЕННЯ РІШЕНЬ ПРО ДЕРЖАВНУ РЕЄСТРАЦІЮ ПРАВ, ПРИЙНЯТИХ НОТАРІУСОМ ЯК ДЕРЖАВНИМ РЕЄСТРАТОРОМ

Жушман M.B.

Постановка проблеми. Виникнення права власності на нерухоме майно нерозривно пов'язане з державною реєстрацією прав на таке нерухоме майно, що є необхідним для надання формалізованого змісту існуючим у суб'єкта правам на річ. Згідно зі ст. 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом [1]. Публічність державної реєстрації є необхідною умовою гарантування абсолютного характеру речових прав особи, оскільки забезпечує відкритість та доступність інформації про виникнення, зміну та припинення таких прав, а також можливість своєчасного усунення допущених порушень прав та законних інтересів власників чи інших осіб.

Стан дослідження. Деякі аспекти визначення юрисдикції щодо оскарження рішень про державну реєстрацію прав досліджували О. Дробот, А. Мерник, А. Мірошниченко та ін. У той же час проблематика статті ще більше актуалізується в умовах проведення в Україні судової та адміністративної реформи.

Мета дослідження полягає у визначенні сутності спеціального статусу нотаріуса як суб'єкта у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а також у з'ясуванні основних проблем, що виникають у судовій практиці у сфері оскарження рішень про державну реєстрацію прав, прийнятих нотаріусом як державним реєстратором, і формулюванні на цій підставі висновків і пропозицій.

Виклад основного матеріалу. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання й підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно [2]. Зазначеним Законом також визначено перелік нерухомого майна, речові права та їх обтяження, які підлягають реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Так, згідно зі ст. 5 Закону в Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та не- житлові приміщення.

Не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на корисні копалини, рослини, а також на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі, зокрема на магістральні та промислові трубопроводи (в тому числі газорозподільні мережі), автомобільні дороги, електричні мережі, магістральні теплові мережі, мережі зв'язку, залізничні колії.

Здійснення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень чинним законодавством покладено на низку суб'єктів, наділених відповідними повноваженнями.

Так, відповідно до ст. 10 Закону державним реєстратором виступають: 1) громадянин України, який має вищу освіту за спеціальністю «Правознавство», відповідає кваліфікаційним вимогам, встановленим Міністерством юстиції України, та перебуває в трудових відносинах із суб'єктом державної реєстрації прав; 2) нотаріус; 3) державний виконавець, приватний виконавець - у разі державної реєстрації обтяжень, накладених під час примусового виконання рішень відповідно до закону, а також у разі державної реєстрації припинення іпотеки у зв'язку з придбанням (передачею) за результатом прилюдних торгів (аукціонів) нерухомого майна, що є предметом іпотеки.

Отже, нотаріус згідно з нормами чинного законодавства набуває спеціального статусу державного реєстратора, а відтак отримує повноваження здійснювати державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень у випадках, передбачених законом.

Відповідно до ст. З вищевказаного Закону державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію.

Нотаріус як спеціальний суб'єкт у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень має право здійснювати таку державну реєстрацію лише внаслідок вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном або об'єктом незавершеного будівництва.

Перелік нотаріальних дій, які має право вчиняти нотаріус, передбачений Законом України «Про нотаріат». Серед них, відповідно до ст. 34 Закону: а) посвідчення правочинів (договорів, заповітів, довіреностей тощо); б) вжиття заходів щодо охорони спадкового майна; в) видача свідоцтва про право на спадщину; г) видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя; д) видача свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів); е) видача свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися, та інші [3]. При цьому відповідно до ст. 461 цього ж Закону нотаріус під час вчинення нотаріальних дій обов'язково використовує відомості єдиних і державних реєстрів шляхом безпосереднього доступу до них.

Нотаріус під час вчинення нотаріальних дій із нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва обов'язково використовує також відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Державного земельного кадастру. Інформація з єдиних і державних реєстрів, отримана нотаріусом під час вчинення нотаріальних дій, залишається у відповідній справі державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса. Користування єдиними та державними реєстрами здійснюється безпосередньо нотаріусом, який вчиняє відповідну нотаріальну дію. Відтак чинне законодавство містить обмеження для нотаріусів у здійсненні ними реєстраційних дій щодо нерухомого майна, зводячи можливість їх здійснення лише у випадку вчинення нотаріусом нотаріальних дій із таким майном.

Станом на сьогодні поширеною є ситуація, за якої приватними нотаріусами приймаються рішення про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень і вчиняються відповідні реєстраційні дії безпосередньо за зверненням особи, а не у зв'язку із вчиненням нотаріусом нотаріальної дії з таким нерухомим майном. Надалі такий вихід нотаріуса за межі своїх повноважень провокує численні судові процеси з оскарження прийнятих рішень про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. При цьому в позивачів по справі виникають проблеми щодо визначення належного суду, до юрисдикції якого відноситься спір із нотаріусом як державним реєстратором із питань оскарження його рішень про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень.

Так, відповідно до положень ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Таким чином, скасування рішення державного реєстратора, а в нашому випадку - нотаріуса, про державну реєстрацію прав видається єдиним можливим варіантом захисту законних прав та інтересів особи, яка постраждала внаслідок перевищення нотаріусом наданих йому повноважень і незаконності здійсненої ним державної реєстрації.

Досить суперечливою є судова практика щодо визначення юрисдикції, що підлягає застосуванню під час розгляду вказаних вище спорів. Єдиний державний реєстр судових рішень містить широкий перелік прикладів розгляду спорів із приватним нотаріусом із приводу оскарження його рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно як у порядку цивільного, так і в порядку адміністративного судочинства. При цьому найбільш логічним, з першого погляду, є звернення саме до адміністративного суду.

Відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень із боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів під час здійснення ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, окрім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження [4].

Так, наприклад, адміністративний позов ОСОБА_1 до Приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_2 по справі № 820/1217/17 було розглянуто в порядку адміністративного судочинства, винесено Постанову від 30.05.2017 р., яка набрала законної сили, про відмову в задоволенні позову про визнання протиправним та скасування рішення, скасування запису в реєстрі [5].

Позивач звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, в якому просив суд:

1. Визнати протиправним рішення приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_2, індексний номер: 32826602, від 09.12.2016 р. 13:30:47 годин про державну реєстрацію прав та їх обтяжень у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а саме про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 (номер запису про право власності НОМЕР_1).

2. Скасувати рішення приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_2, індексний номер : 32826602 від 09.12.2016 р. 13:30:47 годин про державну реєстрацію прав та їх обтяжень у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а саме про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 (номер запису про право власності НОМЕР_1).

3. Скасувати запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності на квартиру АДРЕСА_1, зареєстроване за ОСОБА_3, № НОМЕР_1, який був внесений на підставі рішення приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_2 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 32826602, від 09.12.2016 року 13:30:47 годин.

Судом встановлено, що ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 06.12.2016 р. по справі № 641/9741/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів за договором позики було задоволено клопотання позивача та заборонено здійснення будь-яких дій із відчуження належного ОСОБА_4 майна, а саме квартири АДРЕСА_1. р. позивач подав до Центру надання адміністративних послуг м. Харкова заяву про державну реєстрацію обтяження на підставі вищевказаної ухвали та додав до заяви оригінал ухвали із супровідним листом. р. позивач отримав рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 32783995. Підставою для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень послугувала відсутність ухвали про обтяження квартири в Єдиному державному реєстрі судових рішень. У зв'язку з наведеним було надано 30-ти денний строк для усунення вказаного недоліку. Після усунення недоліку, який послугував підставою для зупинення розгляду заяви 21.12.2016 р., державний реєстратор прийняв рішення № 33080792 про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень. Підставою для відмови в реєстрації обтяження квартири стало те, що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно внесено запис від 09.12.2016 р. про реєстрацію права власності на квартиру за іншою особою, ніж зазначена в ухвалі Комінтернівського районного суду ОСОБА_4.

Так, суд встановив, що 09.12.2016 р. приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_2 було прийнято спірне рішення з індексним номером 32826602 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 (номер запису про право власності НОМЕР_1).

Прийняттю зазначеного рішення передували такі обставини:

1) 25.112016 р. до відповідача звернулася ОСОБА_3 із проханням посвідчити договір дарування ОСОБА_4 квартири АДРЕСА_1. Зазначений договір нотаріусом було посвідчено за № 3293;

2) 09.12.2016 р. за заявою ОСОБА_4 щодо втрати ним договору дарування № 3293 від 25.11.2016 р. після перевірки відсутності заборон та належності квартири відповідачем було видано дублікат договору дарування;

3) того ж дня ОСОБА_4 та ОСОБА_3 звернулися до приватного нотаріуса ОСОБА_2 стосовно розірвання договору дарування № 3293 від 25.11.2016 р.

Після вивчення відповідних документів нотаріусом зазначений договір було розірвано, а до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень внесено спірний запис про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 (номер запису про право власності НОМЕР_1).

Проте в ході розгляду справи судом було встановлено, що приватним нотаріусом було дотримано вимоги, що висуваються до здійснення державної реєстрації права власності на нерухоме майно, а відтак відмовлено в задоволенні позову. Суд у вказаній вище постанові посилався на застосування ним положень ст. 2 КАС України, що свідчить про те, що вказаний спір відноситься до публічно- правового спору щодо здійснення приватним нотаріусом владних повноважень.

Для правильного визначення виду юрисдикції, що підлягає застосуванню під час вирішення спору, основним критерієм є його належність чи неналежність до публічно-правового спору. Відповідно до п. З Постанови пленуму Вищого адміністративного суду України № 8 від 20.05.2013 року «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів», вирішуючи питання про віднесення норми до публічного права, а спору - до публічно-правового, суди повинні враховувати загальнотеоретичні та законодавчі критерії. Зокрема, за змістом пункту 1 частини першої статті З КАС України в публічно-правовому спорі, як правило, хоча б однією стороною є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Суди повинні звертати увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій. Для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень із виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань.

Згідно зп. 4 вказаної Постанови пленуму, вирішуючи питання про визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ, суди повинні враховувати, що КАС України встановлює такі правила відмежування адміністративної юрисдикції від інших видів юрисдикції:

- понятійно-функціональне, тобто визначення адміністративної справи, що наведене в пункті 1 частини першої статті З КАС України;

- визначення видів публічних правовідносин (управлінські правовідносини та правовідносини, пов'язані з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень), зазначених у частині першій статті 17 КАС України;

- встановлення переліку публічно-правових спорів, що підпадають під юрисдикцію адміністративних судів (частина друга статті 17 КАС України);

- встановлення переліку публічно-правових справ, що не належать до предмета адміністративної юрисдикції (частина третя статті 17 КАС України) [6].

Однак на практиці існують випадки, коли встановити, чи належить спір до публічно-правового, чи ні, виявляється вкрай нелегко, зокрема враховуючи статус нотаріуса як державного реєстратора та вчинювані ним дії.

Так, Єдиний державний реєстр судових рішень містить цілу низку судових рішень, зміст яких зводиться до того, що позивачем по справі було неправильно визначено, в порядку якого виду судочинства належить розглядати його спір. У найбільшій кількості випадків вказане відбувалось, оскільки позивачем було подано саме адміністративний позов у той час, як спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Відповідно до ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо:

1) захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин;

3) інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства [7].

Так, наприклад, ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 24.05.2017 року по справі № 826/6595/17 відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 за участю третьої особи - ОСОБА_3 про визнання протиправними дій та рішення, скасування рішення про державну реєстрацію прав № 32007568 від 24.10.2016 року [8].

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 за участю третьої особи - ОСОБА_3, в якому просить:

- визнати протиправними дії приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 щодо проведення державної реєстрації права власності на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1;

- визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 24.10.2016 року № 32007568.

Відповідно до пунктів 4, 6 частини першої статті 107 КАС України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи належить позовну заяву розглядати в порядку адміністративного судочинства, чи немає інших підстав для повернення позовної заяви, залишення її без розгляду або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті З КАС України).

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт під час здійснення ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті З КАС України).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій.

Як вбачається з позовної заяви, оскаржуване рішення про державну реєстрацію прав від 24.10.2016 року № 32007568 прийняте на підставі: договору про задоволення вимог іпотекодержателя № 1347 від 23.03.2007 року, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_4; договору про відступлення права вимоги № 801 від року, посвідченого приватним нотаріусом КМНО ОСОБА_5.

Водночас, дослідивши матеріали додані до позову, вбачається, що 23.03.2007 року між ОСОБА_6 (позикодавцем) та ОСОБА_7 (позичальником) укладено договір позики, згідно зп. 1 якого позикодавець передав у власність позичальника, а позичальник прийняв валютні цінності у вигляді в натурі та на суму 32500 дол. США. Позичальник зобов'язується повернути позикодавцю валютні цінності у вигляді в натурі та на суму 32500 дол. США не пізніше 23.02.2008 року в порядку та у строки, що передбачені договором.

23.03.2007 року між ОСОБА_1 (іпотекодавець) та ОСОБА_6 (іпотекодержатель) укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який укладено як засіб забезпечення виконання зобов'язання, що виникло в ОСОБА_7 (боржник) за договором позики, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_4 23.03.2017 року № 1344, з обумовленим в договорі позики строком повернення боргу до 23.02.2008 року. процесуальний юрисдикція нотаріус судовий

П. 1 договору про задоволення вимог іпотекодержателя передбачено, що в разі невиконання боржником в строк до 23.02.2008 року зобов'язання за договором позики, сторони домовилися про наступне: у випадку невиконання боржником своїх зобов'язань за договором позики вчиняється відповідний виконавчий напис, після якого право власності на квартиру АДРЕСА_1 переходить до іпотекодержателя. У забезпечення виконання зобов'язання, що викладено вп. 1 цього договору, укладається договір іпотеки. Предмет іпотеки складає цілу квартиру АДРЕСА_1.

Відповідно до п. 5.1 вказаного договору ця іпотека зберігає силу і у випадках, коли у встановленому законом порядку відбувається відступлення іпотекодержате- лем забезпеченої іпотекою права вимоги іншій особі або переведення боржником боргу, який виник із забезпеченої іпотекою вимоги на іншу особу, в тому разі, якщо іпотекодавцем не виконуються умови договору позики, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_4 року № 1344.

07.06.2016 року між ОСОБА_6 (первісний іпотекодержатель) та ОСОБА_3 (новий іпотекодержатель) укладено договір відступлення права вимоги за іпотечним договором (договором про задоволення вимог іпотекодержателя), посвідченим ОСОБА_4 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 23.03.2017 року за реєстровим № 1347, згідно з умовами якого: первісний іпотекодержатель передав новому іпотекодержателю, а новий іпотекодержатель прийняв від первісного іпотекодержателя всі права та обов'язки первісного іпотекодержателя за іпотечним договором (договором про задоволення вимог іпотекодержателя), посвідченим ОСОБА_4 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 23.03.2017 року за реєстровим № 1347, який був укладений в забезпечення виконання зобов'язання за договором позики, ОСОБА_4 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 23.03.2017 року за реєстровим № 1344, укладеним між первісним іпоте- кодержателем та позичальником - ОСОБА_7, за умовами якого боржник зобов'язаний повернути первісному іпотекодержателю грошові кошти в сумі 32500,00 дол. США в строк до 23.02.2008 року.

Наведені положення договорів свідчать, що сторони договору іпотеки дійшли згоди, що в разі невиконання або неналежного виконання позичальником основного зобов'язання іпотекодержатель набуває права на звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з окремим договором про задоволення вимог іпотекодержателя в один чи інший спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, який передбачений нормами Закону України «Про іпотеку».

Так, договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.

Позивач стверджує, окрім іншого, що відповідач не вчинив жодної нотаріальної дії, яка надавала б йому право на підставі договору іпотеки проводити державну реєстрацію права власності за третьою особою на спірне майно.

З огляду на викладене суд вважає, що спірні правовідносини виникли з невиконання договірних зобов'язань і реалізації прав іпотекодержателя на предмет іпотеки, відтак вбачається спір про право, що виключає можливість розгляду даного спору за правилами адміністративного судочинства.

Крім того, суд бере до уваги правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі № 21-41а16, де колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати в господарських справах і Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що оскільки спірні правовідносини пов'язані з невиконанням, на думку позивача, умов цивільно-правової угоди, то такий спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

З огляду на вищезазначені обставини судом встановлено відсутність підстав для розгляду заявлених вимог в порядку адміністративного судочинства, у зв'язку із чим суд відмовляє у відкритті провадження та роз'яснює позивачеві, що заявлені вимоги належить розглядати в порядку цивільного судочинства.

Правова позиція, на яку посилаються адміністративні суди в ухвалах про відмову у відкритті провадження або про закриття провадження, міститься в постанові ВСУ від 14 червня 2016 року в справі № 21-41а16. Позиція ВСУ Грунтується на необхідності правильного застосування судами ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) щодо необхідності розгляду справи судом, встановленим законом. При цьому суд посилається також на практику Європейського суду з прав людини.

Європейський суд із прав людини в рішенні від 12 жовтня 1978 року в справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <...> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <...>». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати в господарських справах і Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України, такий висновок не Грунтується на правильному застосуванні норм права з огляду на нижченаведене.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт під ас здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті З КАС).

За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Враховуючи те, що в справі, яка розглядається, спірні правовідносини пов'язані з невиконанням, на думку позивача, умов цивільно-правової угоди, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК.

Таким чином, не обговорюючи питання правильності застосування судами статей 36, 37 Закону № 898-IV, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що в цьому випадку неоднаково застосовано статтю 6 Конвенції стосовно «суду, встановленого законом». Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі та обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає в змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції [9].

Постанова Верховного Суду України від 14 червня 2016 року по вказаній справі була ухвалена на спільному засіданні трьох палат Суду: Судової палати в адміністративних справах, Судової палати в господарських справах і Судової палати в цивільних справах, що надає їй більшої значимості для судів нижчих інстанцій.

Однак після винесення Верховним Судом України вищевказаної постанови та визначення правової позиції щодо юрисдикції в справах з оскарження рішень нотаріуса як державного реєстратора суди ухвалюють рішення, за якими відступають від висловленої ВСУ позиції. Так, 9 вересня 2016 року Окружним адміністративним судом м. Києва винесено постанову по справі № 826/11931/16 р., якою визнано протиправними дії Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 під час прийняття рішень про державну реєстрацію прав на нерухоме майно індексний номер 30205092 від 24.06.2016 р. та індексний номер 30205065 від 24.06.2016 р. та внесенню записів за даними рішеннями до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 30205092 від 24.06.2016 р. та індексний номер 30205065 від 24.06.2016 р., прийняті Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2, скасовано державну реєстрацію прав на нерухоме майно, а саме реєстрацію права власності ТОВ ОСОБА_3 на: земельну ділянку площею 0,0503 га для будівництва та обслуговування будівель торгівлі за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер: НОМЕР_3, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: НОМЕР_2), номер запису про право власності 15128417; нежитлову будівлю з прибудовами, загальною площею 773,2 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: НОМЕР_4), номер запису про право власності НОМЕР_5 [10].

У рамках даної справи виконання чи невиконання умов цивільно-правової угоди (договорів кредиту та іпотеки) не є безпосередньою підставою для звернення до адміністративного суду. Основні доводи Позивача Грунтуються на протиправності дій Відповідача як суб'єкта, наділеного владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію прав, та полягають у тому, що відповідач не мав права прийняти спірні рішення та вчинити спірні реєстраційні дії без вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном (посвідчення відповідачем факту виникнення, переходу або припинення права власності на нерухоме майно не мало місця). Також позивач посилається на недотримання нотаріусом вимог п. 1 ч. 1 ст. 27 Закону. Тобто в даній справі спір про право відсутній, а дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії відповідача, який у межах спірних правовідносин діє як суб'єкт владних повноважень.

До того ж, висновки щодо застосування норм права, викладені в постанові Верховного Суду України, безпосередньо не можуть бути застосовані до правовідносин між сторонами в даній адміністративній справі та не вказують на необхідність закриття провадження в даній справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки в справах, які були представлені Верховному Суду України на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї ж норми права, судами вирішувалось питання щодо належності способу звернення стягнення на предмет іпотеки, що застосований іпотекодержателем, належності порядку набуття останнім такого права за укладеними договорами та в подальшому набуття ним права власності на нерухоме майно, що було зареєстровано приватним нотаріусом.

Враховуючи наведене в сукупності, а також з метою дотримання положень ст. 17 КАС України Суд приходить до висновку про наявність підстав для відступлення від правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 14.06.2016 р. в справі № 21-41а16 та вирішення даної справи в порядку адміністративного судочинства.

Вказане відступлення від позиції Верховного Суду України було підтримано Київським апеляційним адміністративним судом, постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 9 вересня 2016 року по справі № 826/11931/16 р. залишено без змін.

Проте вже Вищий адміністративний суд України ухвалою від 11 квітня 2017 року вказані вище рішення судів скасував, а провадження по справі закрив, обгрунтовуючи прийняте рішення саме правовою позицією Верховного Суду України та тим, що спірні правовідносини все ж виникли у зв'язку з невиконанням умов цивільно-правової угоди.

Задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя між ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_7, ОСОБА_5 не укладався, положення пункту 4.6.3 договору іпотеки не є застереженням у розумінні Закону України «Про іпотеку», відтак у відповідача були відсутні правові підстави для прийняття рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 30205092 та № 30205065 від 24.06.2016 р.

Враховуючи те, що в справі, яка розглядається, спірні правовідносини виникли у зв'язку з невиконанням умов цивільно-правової угоди, колегія суддів дійшла висновку, що спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК [11].

Висновки

Важливо зазначити, що юрисдикція спорів із нотаріусами як державними реєстраторами з приводу оскарження їх рішень про державну реєстрацію загалом обумовлюється саме видами нотаріальних дій, які має право вчиняти нотаріус, а також тими обмеженнями, що існують для нього як суб'єкта делегованих владних повноважень - державного реєстратора. Тобто основана теза зводиться до того, що нотаріус має право здійснювати державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень у випадку здійснення ним нотаріальної дії із цим майном, що зазвичай пов'язане саме з укладанням цивільно-правових угод. При цьому державна реєстрація проводиться саме тим нотаріусом, який і вчиняв нотаріальну дію. Будь-які ж інші спори, що безпосередньо не випливають із невиконання сторонами умов укладених та посвідчених нотаріусом правочинів, а стосуються виключно порядку вчинення ним реєстраційних дій, належать до публічно- правових та мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

Однак для усунення будь-яких суперечностей у визначенні юрисдикції щодо розгляду спорів із нотаріусом як державним реєстратором необхідним є підкорення судової практики єдиній правовій позиції та відступлення від неї лише на обґрунтованих підставах.

Список використаних джерел

1. Кодекс адміністративного судочинства України : Закон України від 06.07.2005 р. № 2747-IVII Відомості Верховної Ради України. 2005. № 35, 35, 36, 37. - Ст. 446.

2. Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів: Постанова пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 р.

3. Цивільний процесуальний кодекс України : Закон України від 18.03.2004 р. № 1618-IV II Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 40, 40-42. - Ст. 492.

Анотація

У статті досліджуються процесуальні аспекти визначення юрисдикції щодо оскарження рішень нотаріуса як державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, а такожаналізується судова практика із цієї проблематики.

Ключові слова: юрисдикція, державна реєстрація, нотаріус, державний реєстратор, речове право.

В статье исследуются процессуальные аспекты определения юрисдикции относительно обжалования решений нотариуса как государственного регистратора о государственной регистрации прав и их обременений, а также анализируется судебная практика по этой проблематике.

Кпючевыеслова: юрисдикция, государственная регистрация, нотариус, государственный регистратор, вещное право.

The article examines the procedural aspects of determining the jurisdiction over appealing notary decisions as a state registrar on state registration of rights and their encumbrances, and also analyzesjudicial practice on this issue.

Key words: jurisdiction, state registration, notary, state registrar, proprietary right.

Размещено на Allbest.ru