Правове регулювання договору медичного обслуговування

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІОРЕСУРСІВ І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ УКРАЇНИ

Юридичний факультет

Кафедра цивільного та господарського права

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни «Теоретичні проблеми цивільного права»

На тему: Правове регулювання договору медичного обслуговування

Виконала:

Павленко Валерія Ігорівна

Науковий керівник:

Пушкар Марина Василівна

Київ - 2018



ЗМІСТ

ВСТУП

1. ПРАВОВА ПРИРОДА ВІДНОСИН З НАДАННЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ

2. ПІДСТАВИ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ З НАДАННЯ МЕДИЧНИХ ПОСЛУГ

3 ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ДОГОВОРУ ПРО НАДАННЯ МЕДИЧНИХ ПОСЛУГ

3.1 Поняття договору про надання медичних послуг

3.2 Особливості договору про надання медичних послуг

4. УКЛАДЕННЯ, ОБ'ЄКТ І ПРЕДМЕТ ДОГОВОРУ ПРО НАДАННЯ МЕДИЧНИХ ПОСЛУГ

4.1 Укладення договору про надання медичних послуг

4.2 Об'єкт договору про надання медичних послуг

4.3 Предмет договору про надання медичних послуг

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Питання юридичного забезпечення медичної діяльності в останній час характеризуються підвищеною актуальністю. На сьогодні запроваджена нова система надання медичних послуг населенню України.

Соціально-економічні і політичні зміни, що відбуваються в сучасному суспільстві протягом останніх десятиліть, торкнулись і сфери охорони здоров'я громадян. Як звичні, давно відомі варіанти медичного втручання, так і нові досягнення медичної науки (трансплантологія, репродуктивні технології, клонування та ін.) все більше піддаються впливу правового регулювання. Це об'єктивний процес, оскільки під час надання медичної допомоги нерідко зачіпаються права і свободи людини [1, с. 11]. Право на медичну допомогу і охорону здоров'я є базовим в системі соціальних прав людини. Здоров'я населення в цілому і кожної людини зокрема має визначальне значення для існування і розвитку держави. Сфера охорони здоров'я являє собою складний комплекс суспільних відносин -- медичних, фінансових, управлінських, організаційних, які регулюються різними галузями законодавства -- конституційним, адміністративним, господарським, кримінальним тощо. Разом з тим, ядром охорони здоров'я виступають медичні відносини, які виникають між пацієнтом і лікарем (медичним працівником) з приводу надання медичної допомоги. Юридична наука і практика не мають значного досвіду взаємодії зі сферою охорони здоров'я. Відомо, що до 90-х років минулого століття правове регулювання медичної діяльності в основному торкалось двох аспектів -- незаконної лікарської практики та лікарської помилки. Розвиток в Україні ринку лікарських послуг по-новому ставить питання про місце і роль медицини у житті суспільства. Це змушує шукати нові системні підходи до проблеми юридичного забезпечення медичної діяльності. Одним з таких напрямів являється формування нової галузі національного права -- медичного права [3, с. 3].

1. ПРАВОВА ПРИРОДА ВІДНОСИН З НАДАННЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ

В умовах формування соціально орієнтованого суспільства і диспозитивності цивільно-правового регулювання відбувається подальша лібералізація приватноправового сектора у сфері охорони здоров'я. Ця тенденція нормативно забезпечується положенням ст. 49 Конституції України, яка закріплює право громадянина на безоплатну медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров'я і, одночасно, гарантує розвиток лікувальних закладів усіх форм власності.[1, с. 11].

У результаті, незважаючи на значну роль адміністративних способів, за сучасних умов пріоритетними стають приватноправові способи регулювання правовідносин, пов'язаних з наданням медичних послуг, що знайшло відображення в особливостях правової природи відносин з надання медичної допомоги, а також у специфіці підстав, поняття та елементів зобов'язань з надання медичних послуг.[4, с. 11].

Присутність елементів публічного і приватного характеру цих правовідносин пояснює передумови обґрунтованих доктриною різних підходів щодо галузевої приналежності відносин у сфері охорони здоров'я і правових норм, що їх регулюють.

З приводу правової природи відносин з надання медичної допомоги в науковій літературі обґрунтовано чотири основні позиції.

Одна група вчених відносини з приводу надання медичної допомоги відносить до предмета цивільно-правового регулювання (В. Л. Суховерхий, В. А. Ойгензихт, А. М. Савицька, М. С. Малеїн). Прихильники цього підходу обґрунтовують свою позицію тим, що основою надання медичної допомоги є договір, і цей договір за своєю природою є цивілістичним.

Другий підхід полягає в тому, що відносини щодо медичного обслуговування є адміністративно-правовими і мають охоплюватися галуззю адміністративного права (Г.І. Петров).[5, с. 32].

Наступна позиція з'явилася у 70--80-х роках XX ст. і ґрунтувалася на тезі про визнання медичної допомоги одним із видів соціального забезпечення. Прихильники «медичного права» предметом цієї галузі визнавали комплекс суспільних відносин, які складаються з приводу лікування захворювань; суб'єктами цих відносин виступають державні медичні установи і громадяни.[6, с. 12].

Обґрунтовується якісна своєрідність цих суспільних відносин і ви­знання сутності медичного права як соціального права, в якому є еле­мент соціального надання і який належить до сфери медикосоціальної допомоги.

Ряд учених (Р. І. Іванова, В. А. Тарасова) розглядають медичне пра­во як підгалузь права соціального забезпечення, аргументуючи цей ви­сновок тісним зв'язком охорони здоров'я з державою, а медичне обслу­говування розглядають як форму державних соціальних гарантій, подіб­ну до пенсійного забезпечення.

Нарешті, четверта позиція ґрунтується на визнанні права охорони здоров'я комплексною галуззю права (законодавства). Лікарським (медичним) правом, або правом про охорону здоров'я, визнається система нормативних актів (норм), що регулюють організаційні, майнові, особисті відносини, котрі виникають у зв'язку з проведенням санітарно-епідеміологічних заходів і наданням лікувально-профілактичної допомоги громадянам.[7, с. 25].

Останнім часом все більшого поширення набуває теза про комплексний характер медичного права як прикордонної комплексної галузі права, що регулює суспільні відносини у сфері медичної діяльності, тобто охоронооздоровчі та інші тісно пов'язані з ними відносини. Про­явом комплексної природи медичної діяльності визнається виділення складових такої діяльності у вигляді процесів медичної допомоги, сис­теми медичного страхування, виробництва лікувальних засобів і виробів медичного призначення, організаціїреабілітаційно-відновлюючих заходів і «багато чого іншого».

Методологічний недолік наведених варіантів розуміння «медичного права» як галузі права (комплексної чи самостійної) ґрунтується на змішуванні поняття галузі права і галузі законодавства. Формування сукупності нормативних актів щодо здійснення медичної діяльності властиве формуванню саме галузі законодавства. Як галузеве утворення медичне право не може розглядатися через відсутність однорідного предмета і методу правового регулювання оздоровчих відносин.

Слід розмежовувати приватні й публічні відносини при здійсненні медичної діяльності. Приватні медичні правовідносини існують в юридичній формі зобов'язання з надання медичних послуг, підставами дляякого може виступати договір про надання медичних послуг, одностороння обіцянка або дії в інтересах третьої особи без доручення.[8, с. 15].

Усі відносини, які регулюються законодавством про надання медичної допомоги і відповідають вимогам ст. 1 ЦК (тобто побудовані на засадах рівності), слід відносити до числа цивільно-правових.

До всіх зобов'язань, які виникають з приводу надання медичних послуг, мають застосовуватися загальні норми цивільного права, якщо інше не міститься в присвячених таким договорам законодавчих актах (зокрема, в Основах законодавства про охорону здоров'я, Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення», Законі України «Про захист прав споживачів» тощо).



2. ПІДСТАВИ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ З НАДАННЯ МЕДИЧНИХ ПОСЛУГ

Притаманне відносинам у сфері охорони здоров'я поєднан­ня публічних і приватних елементів обумовило існування різних підстав зобов'язання з надання медичних послуг.

Доктрина цивільного права сформувала три підстави виникнення зобов'язань з надання цих послуг: 1) договір про надання медичних послуг; 2) одностороння обіцянка; 3) дії в інтересах третьої особи без доручення.

Договір про надання медичних послуг є найпоширенішою підставою виникнення цивільних правовідносин з оплатного надання медич­них послуг. На договір про надання медичних послуг поширюються загальні положення цивільного права про правочин і договір. Тому договір про надання медичних послуг має розглядатися як домовленість сторін цього договору (пацієнт і медична установа) у вигляді погодженої з медичною установою згоди пацієнта на надання медичної допомоги згідно із загальноцивільними умовами дійсності та набрання чин­ності договору.[9, с. 131].

Одностороння обіцянка є «дією на основі дружніх відносин», головна ознака яких полягає у відсутності правових зв'язків. Наприклад, обіцянка виміряти тиск є односторонньою обіцянкою, вона не передбачає надання екстреної медичної допомоги, отримання лікарем винагороди; останній не вважається юридично пов'язаним домовленістю, що не тягне для нього негативних наслідків у разі ненадання обіцяної послуги.

Водночас доктрина і законодавство окремих іноземних країн допускають можливість судового розгляду у зв'язку з подібного роду неправомірною поведінкою, якою заподіяно шкоду.

Вітчизняна доктрина медичного права зазвичай виходить з ідеї про публічно-правовий характер таких відносин, в яких кожний медичний працівник зобов'язаний безоплатно надати необхідну медичну допомогу фізичній особі, яка перебуває в небезпечному для здоров'я стані.

Однак визнання публічно-правового характеру відносин з надання медичних послуг в умовах небезпечного для життя фізичної особи стану не є достатньо обгрунтованим, оскільки ці відносини можна розглядати діями в інтересах третьої особи без доручення.[10, с. 3].

Цивільно-правовий характер відносин у ситуаціях обов'язкового надання медичної допомоги в разі перебування фізичної особи в небезпечному для його життя стані підтверджується тим, що обов'язковість надання медичної допомоги не виключає укладання договору про надання медичних послуг після виведення пацієнта з небезпечного для життя стану.

Поширеною підставою для виникнення цих правовідносин є вчинення дій з надання медичних послуг без доручення. У вітчизняній літературі до таких відносять випадки, коли особа, що за станом здоров'я потребує медичної допомоги, не здатна висловити згоду на лікування або відмову від нього1.

Діями в чужому інтересі без доручення може бути кваліфіковано правові дії за відсутності необхідних умов дійсності договору надання медичних послуг. У випадку досягнення домовленості лікаря і фізичної особи (пацієнта) про надання послуги з усіх істотних умов і з дотриманням вимог щодо форми ненадання медичної послуги має кваліфікуватися як одностороння відмова від договору.

У вітчизняній та іноземній доктринах права (зокрема, німецького цивільного права) обґрунтовується теза про те, що договору про надання медичних послуг немає, якщо пацієнт перебуває без свідомості чи в інших невідкладних випадках за наявності реальної загрози його життю, коли медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника (ч. 5 ст. 284 ЦК України)[9, с. 133].

Наприклад, хворий потрапив непритомним до лікарні з неясною клінічною картиною захворювання. Для встановлення діагнозу слід взяти пункцію спинного мозку, але батьки хворого згоди на це не дають. Незважаючи на відсутність згоди батьків хворого, лікар бере в нього спинний мозок на аналіз, що дозволяє встановити правильний діагноз, застосувати правильні методи лікування і врятувати життя пацієнта. Обов'язок лікаря діяти саме так обумовлений тим, що надання послуг у такій ситуації має бути кваліфіковане, як дії в чужому інтересі без доручення (negotioriumgestio).

Цей випадок діяльності в чужому інтересі передбачає дотримання правил щодо надання медичних послуг в умовах медичного втручання.

У цьому разі послуги зазвичай надаються за згодою пацієнта. Допускається також можливість отримання згоди від третіх осіб -- родичів пацієнта, незалежно від віку та дієздатності останнього. При цьому згоду на медичне втручання слід відрізняти від згоди на укладення договору. Необхідною умовою медичного втручання є роз'яснення лікарем пацієнту сутності послуги, що надається, і можливих ризиків.

Медичне втручання щодо пацієнта, який перебуває у несвідомому стані, допускається з волі лікаря у разі наявності загрози життю або особливо небезпечного стану здоров'я пацієнта. Втручання у цих випадках допускається за згодою законних представників пацієнта, який є недієздатним або обмежено дієздатним. У всіх інших випадках медичне втручання припустиме виключно після укладення договору надання медичних послуг, роз'яснення пацієнту значення надаваних послуг, можливості ускладнень і отримання згоди пацієнта на втручання.[12, с. 9].

Такий підхід є виправданим і припустимим для вітчизняної доктрини і законодавства у сфері надання медичних послуг.

Отже, при наданні медичних послуг в умовах медичного втручання (тобто, на засадах дій у чужому інтересі без доручення -- negotioriumgestio) дії лікаря вважаються вчиненими з дотриманням вимог виправданого ризику при дотриманні положень про медичне втручання, необхідною умовою якого є роз'яснення лікарем пацієнту сутності послуги, що надається, та можливих ризиків.



3 ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ДОГОВОРУ ПРО НАДАННЯ МЕДИЧНИХ ПОСЛУГ

3.1 Поняття договору про надання медичних послуг

Договір про надання медичних послуг є однією з найпоширеніших підстав виникнення правовідносин з надання медичних послуг.

Цей правочин виконує роль основного правового механізму реалізації прав і законних інтересів його учасників (фізичних осіб, медичних закладів, лікарів) і стимулювання економічної доцільності приватної медичної діяльності2.

За договором про надання медичних послуг одна сторона (медична організація, лікар) зобов'язується надати, а інша сторона (пацієнт) -- прийняти та оплатити оплатні послуги, спрямовані на покращення здоров'я пацієнта, відповідно до умов договору.[6, с. 5].

Вітчизняне цивільне законодавство не містить норм, які визначають правову модель для регулювання відносин щодо оплатного надання медичних послуг.

До джерел договірного регулювання правовідносин щодо оплатного надання медичних послуг належить ЦК України, Основи законодавства України про охорону здоров'я, Закон України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення»Закон України «Про захист прав споживачів», оскільки предметом його регулювання є відносини між послугодавцями та їх споживачами. Споживачем послуги у даному випадку виступає пацієнт клініки -- фізична особа, а послугодавцем -- медичний заклад, сам же лікар виступає уповноваженою особою, яка безпосередньо надає послугу під час виконання своїх трудових обов'язків.

Нещодавно був прийнятий Закон України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» за яким Договір про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій укладається між закладом охорони здоров'я незалежно від форми власності чи фізичною особою - підприємцем, яка в установленому законом порядку одержала ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, та Уповноваженим органом.[5, с. 1].

Договір про надання медичних послуг регулює цивільні правовідносини між пацієнтом та закладом охорони здоров'я. Метод правового регулювання такого договору - диспозитивний, оскільки він передбачає вільну саморегуляцію суб'єктами і?хньоі? поведінки на основі принципів права. Межі та процедури такоі? саморегуляціі? встановлені лише в загальних засадах цивільного законодавства. Особливістю договору про надання медичних послуг є те, що він базується на основних принципах охорони здоров'я, які визначає Закон України “Основи законодавства України про охорону здоров'я”. Систему стандартів у сфері охорони здоров'я складають державні соціальні нормативи та галузеві стандарти, без дотримання яких не можуть надаватися медичні послуги.

У ЗУ «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг населенню» зазначено, що Договір про медичне обслуговування населення є договором на користь третіх осіб - пацієнтів у частині надання їм медичних послуг та лікарських засобів надавачами медичних послуг.[5, с. 2].

Пацієнт (його законний представник) реалізує своє право на вибір лікаря шляхом подання надавачу медичних послуг декларації про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу. Надавачам медичних послуг забороняється відмовляти у прийнятті декларації про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу, та веденні пацієнта, зокрема, на підставі наявності у пацієнта хронічного захворювання, його віку, статі, соціального статусу, матеріального становища, зареєстрованого місця проживання тощо, крім випадків, передбачених законодавством.

Визначальні особливості цих відносин знайшли відображення в ознаках договору про надання медичних послуг і порядку укладення його.

За своїми ознаками цей договір єконсенсуальним, оплатним, строковим, двостороннім правочином з надання медичних послуг.

Цей договір є консенсуальним і вважається укладеним за умови досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов.

Оплатний характер цього правочину полягає в наданні грошового еквівалента в обмін за надану медичну послугу.

Договір про надання медичних послуг укладається на визначений або невизначений строк, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.

Такий правочин є двостороннім, оскільки правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. За будь-яких умов лікар має право вимагати від пацієнта дотримання обов'язку сприяти лікареві при здій­сненні лікувального процесу, дотримуватися режиму лікування та реа­білітації.

За своїм предметом цей договір є договором про надання послуги (медичної послуги), яка споживається в процесі вчинення дій або здійснення медичної діяльності.

До договору про надання медичних послуг застосовуються положення глави 63 ЦК України «Послуги. Загальні положення» (статті 901--907), якщо це не суперечить суті цього зобов'язання.

Отже, договір про надання медичних послуг є консенсуальним, оплатним, двостороннім, строковим або безстроковим правочином з на­дання медичною організацією (лікарем) послуг, спрямованих на покращення здоров'я пацієнта, згідно з умовами договору.[9, с. 135].

3.2 Особливості договору про надання медичних послуг

Місце договору про надання медичних послуг у системі договірного права України виз­начається притаманними цьому договору особливостями щодо безпеки, якості та гарантованості досягнення результатів медичного втручання, обов'язку виконавця послуги щодо ініціативного надання необ­хідної інформації споживачу. Наявність цих особливостей відрізняє договір про надання медичних послуг від інших договорів про надання послуг.

Специфіка предмета цього договору знайшла відображення в тому, що цей правочин має гарантувати безпеку медичної послуги для пацієнта. Нерідко медичні послуги пов'язані з можливістю (а інколи й необхідністю) завдання шкоди здоров'ю пацієнту заради призупинення або запобігання патологічного впливу хвороби, який несе більшу шкоду. Водночас медичне втручання допускає вірогідність проявів супутніх, побічних шкідливих властивостей такого медичного впливу.

Якщо виконавець медичної послуги не матиме можливості завдання шкоди здоров'ю пацієнту, він не зможе здійснити належний медичний вплив. Усунути вірогідність проявів шкідливих властивостей медичного впливу виконавець медичної послуги також не в змозі, або ж він пови­нен відмовитися від цього впливу, завдаючи шкоди інтересам здоров'я пацієнта, загрозу яким несе патологічний процес хвороби, задля ліку­вання якого пацієнт звернувся до лікаря.

Такі особливості безпеки надання медичної послуги обумовлюють її загальний правовий режим і співвідношення з безпекою товару чи роботи у вигляді нормативно закріпленої презумпції поширення на безпе­ку медичної послуги положень про безпеку товарів і робіт, якщо це не суперечить сутності медичної послуги або прямій вказівці закону. Закон України «Про захист прав споживачів» наголошує, що безпека будь-якої послуги має бути забезпечена так само, як і безпека товару чи роботи, з тією різницею, що для послуг не встановлюються строки забезпечення їхньої безпеки.[12, с. 11].

У зв'язку з цим безпека медичної послуги має забезпечуватися виконавцем у процесі її надання.

При цьому відповідальність за шкоду може наступати незалежно від часу її виникнення.

Договір про надання медичних послуг має притаманні йому особливості вимог стосовно якості медичної послуги, вимоги щодо якої також суттєво відрізняються від умов якості договорів про надання інших видів послуг.

Якість медичної послуги розглядається як сукупність складових її впливу (медичної допомоги), що полягає у відповідності застосованих в умовах обґрунтованого ризику зусиль до тяжкості проявів патологічного процесу. У зв'язку з цим неправомірні звинувачення виконавця медич­ної послуги в недотриманні призначених заходів, оскільки його відпові­дальність визначається можливістю вийти за межі медичної послуги у разі потреби, якщо це викликано метою збереження життя та здоров'я пацієнта.[13, с. 6].

Тому в літературі слушно звертається увага на те, що договір про надання медичних послуг не може містити ініціативних умов, висуну­тих як обов'язкові пацієнтом, якщо вони об'єктивно нікчемні (супере­чать загальноприйнятим у медицині правилам, або загрожують негатив­ними наслідками, або ускладнюють медичний вплив тощо). Недотри­мання цих умов не тягне відповідальності виконавця. Однак з цього правила допускаються винятки, сформовані правозастосовною практикою окремих сфер медичних послуг. Зокрема, один із таких винятків стосується ситуції, коли виконавець медичної послуги пов'язаний ініціативними вказівками її споживача у косметології, інших подібних сферах медичних послуг.

Особливістю договору про надання медичних послуг є неможливість виконавця забезпечити стовідсоткову гарантію досягнення результатів медичного втручання. Лікар не може гарантувати майбутній медичний результат, оскільки корисний ефект медичної послуги міститься в само­му її наданні без відчутного матеріального результату. Неречовий харак­тер результату медичної послуги пояснює, чому встановлення строку служби чи гарантійного строку на таку послугу є нереальним, на відміну від результату робіт. Виконання будь-якої роботи передбачає отримання результату в речовій формі, що робить можливим встановлення строку служби і гарантійного строку на результат роботи.[10, с. 9].

У зв'язку з цим до медичних послуг, що не мають матеріального результату (наприклад, консультація спеціаліста чи розкриття абсцесу), як правило, не застосовуються нормативні положення про строки вияв­лення недоліків, оскільки виконавець може нести відповідальність лише за недоліки, що були допущені в процесі їхнього надання, а не по за­вершенні. Водночас, до деяких послуг, що мають речовий результат (наприклад, накладення пломби чи виготовлення зубного протезу), мо­жуть бути застосовані або строки виявлення недоліків, або положення законодавства про гарантії, позаяк у цьому випадку споживацькі влас­тивості такого результату (тобто, речового) зберігають свою цінність уп­родовж значного терміну.

Ще одна особливість договору про надання медичних послуг пов'язана з підвищеними вимогами до виконавця послуги стосовно на­дання необхідної інформації. Цей договір передбачає обов'язок ініціа­тивного надання виконавцем (тобто, за своєю ініціативою, яка не пот­ребує попередньої згоди чи погодження з пацієнтом) споживачеві ін­формації. За змістом і в обсязі, який об'єктивно дозволяє прийняти свідоме рішення незалежно від медичної специфіки інформації, яка ха­рактеризує зобов'язання, що приймаються, і окреслює їх межі, така ін­формація має показово свідчити про те, що перебільшення цих меж недосяжне і неправомірне тій інформації, яка в доступній формі роз­криває небезпеки, що містить медичний вплив, його супутні чи подальші наслідки.[12, с. 13].

Цей обов'язок про надання достатньої інформації споживачу знайшов відображення у правозастосовній практиці формування відповідних правил складання договорів про надання медичних послуг. Стандартом сучасної договірної практики є виділення інформації для пацієнта в окремий блок (главу тощо) договору -- інформаційний.



4. УКЛАДЕННЯ, ОБ'ЄКТ І ПРЕДМЕТ ДОГОВОРУ ПРО НАДАННЯ МЕДИЧНИХ ПОСЛУГ

4.1 Укладення договору про надання медичних послуг

Договір про надання медичних послуг має особливості набрання чинності і порядку його укладення.

Під час надання платної чи безоплатної медичної послуги договірні відносини виникають у той момент, коли пацієнт погоджується на надання медичної допомоги загалом у медичній установі, незалежно від того, підписаний письмовий договір чи ні. Прикладом укладення договору в усній формі може бути лікарський запис в історії хвороби про погодження хворого на операцію. З цього моменту на відносини між медичною установою та пацієнтом поширюються всі правила, права та обов'язки, передбачені цивільним законодавством щодо договорів.

Договір про надання медичних послуг укладається відповідно до загальних правил вчинення правочинів, передбачених главою 53 ЦК України «Укладення, зміна і розірвання договору» (статті 638--649).

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Таким чином, сторони самі можуть встановлювати істотні умови Договору про надання медичних послуг. Наприклад, у рішенні Солом'янського районного суду м. Києва від 18 серпня 2011 року встановлено, що істотними умовами договору між ТОВ “Клініка” та позивачем є предмет договору, строк договору, плата за договором, відповідальність виконавця за порушення договору та розірвання договору про надання послуг. У свою чергу, в рішенні Апеляційного суду Вінницької області від 27 квітня 2017 року договір про надання медичних послуг визначав істотними умовами прийом лікарських препаратів та дотримання рекомендацій лікаря щодо підготовки до перенесення ембріонів. Базового переліку істотних умов Договору про надання медичних послуг наразі немає, однак його визначення є ключовим в уніфікації стандартів укладення договору про надання медичних послуг.[22, с. 15].

На мою думку, істотними умовами договору про надання медичних послуг повинні бути умови про предмет, якість, строк виконання та вартість послуг.

Визначення предмету послуг у договорі є обов'язковим відповідно до ст. 638 ЦК України. зобов'язання норма договір медичний

Визначення якості та строку як істотних умов Договору про надання медичних послуг є необхідним у зв'язку зі специфікою послуг, що надаються. Дані послуги спрямовані на покращення здоров'я замовника (в даному випадку - пацієнта). Як згадано вище, здоров'я людини є пріоритетним напрямом діяльності держави, тому договір повинен містити положення про надання медичної допомоги відповідно до стандартів у сфері охорони здоров'я, як це зазначено в Наказі Міністерства охорони здоров'я України від 28 вересня 2012 року. Так само в рішенні Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 листопада 2007 року встановлено, що неналежне лікування, несвоєчасний та неправильний діагноз негативно вплинули на стан здоров'я позивача та перешкодили в реалізації найважливішої людської потреби - залишатися здоровим. Це спричинило стрес у зв'язку з переживаннями і психологічним перенавантаженням, призвело до різкої, несподіваної і тривалої в негативний бік зміні звичного способу та якості життя позивача. Таким чином, гарантія якості надання медичних послуг є істотною для забезпечення основоположних прав людини[23, с. 14].

Стосовно строку надання послуг, несвоєчасне виконання медичних послуг може спричинити невідворотні наслідки та істотно вплинути на життя чи стан здоров'я людини. Так, у рішенні Шевченківського районного суду м. Києва від 7 лютого 2008 року зазначено, що через несвоєчасне надання швидкої медичної допомоги сталася смерть батька позивача. Як наслідок, позивачу завдано моральну шкоду, яка полягала у глибоких та довготривалих душевних стражданнях. Позов про відшкодування моральної шкоди було задоволено частково. Після подання апеляційної скарги розмір моральної шкоди було зменшено.

Так само в рішенні Бориславського міського суду Львівської області від 5 червня 2014 року було встановлено, що ненадана своєчасна кваліфікована медична і лікарська допомога призвели до смерті потерпілого. Також у рішенні Замостянського районного суду м. Вінниці від 21 квітня 2008 року встановлено, що у зв'язку з несвоєчасним наданням медичної допомоги позивачу була завдана моральна шкода, яка проявилася у фізичних та душевних стражданнях, переживаннях, що негативно вплинуло на подальший стан здоров'я та нервову систему. Таким чином, випадки суттєвого погіршення стану здоров'я через несвоєчасно надану медичну допомогу призводять до необхідності включити умову строку надання медичних послуг в істотні умови Договору про надання медичних послуг.

Визначення ціни як істотної умови Договору про надання медичних послуг є необхідним, оскільки із загального положення про Договір про надання послуг випливає, що даний вид договору є оплатним. Обов'язок замовника оплатити надану послугу визначається законом. У зв'язку з цим, ціна послуги повинна бути визначена в договорі. Так, у рішенні Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 5 березня 2012 року було встановлено, що пацієнт не виявляв бажання укладати з ТОВ “Мед Центр” договір та з ним не були погоджені істотні умови такого договору. У ст. 640 ЦК України зазначено, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, повної та безумовної відповіді про прийняття цієї пропозиції. Пропозиція укласти договір була направлена відповідачеві після фактичного надання послуг, тому суд не задовольнив вимогу ТОВ “Мед Центр” про визнання договору про надання медичних послуг укладеним. Важливо, що в цьому рішенні суд вказує умови надання та вартість медичних послуг істотними умовами договору про надання медичних послуг.[22, с. 25].

Україна обрала шлях інтеграції з Європейським Союзом, тому законодавство України повинно бути поступово гармонізовано з законодавством провідних країн Європи. Зокрема, відповідно до Положення про державну охорону здоров'я (загальні медичні послуги) Великобританії від 7 грудня 2015 року, у Договорі повинні бути зазначені послуги, які надаються, адреса приміщень, що будуть використовуватися для надання таких послуг, особи, яким надаватимуться такі послуги; територія (“область практики” підрядника) і чи на момент, коли договір набрав чинності, список пацієнтів підрядника є відкритий або закритий, а також період (якщо такий є), протягом якого надаються послуги.

4.2 Об'єкт договору про надання медичних послуг

Договір про надання медичних послуг передбачає надання відповідних професійних послуг з боку професійно підготовленого послугонадавача -- лікаря чи медичної організації -- як суб'єктів господарської (підприємницької) діяльності.

Діяльність зі здійснення медичної практики належить до так званих вільних професій -- професій, що посідають вільну економічну позицію, незалежну від вказівок держави, передбачає особливі довірливі від­носини між сторонами, високу міру відповідальності й самостійний ри­зик в економічних відносинах.[24, с. 235].

Професійний ризик при наданні медичних послуг спричинений існуючою невизначеністю і суперечливістю факторів, пов'язаних з правовідносинами надання медичних послуг, що виявляється в неможливості гарантування позитивного результату лікування через об'єктивні обставини (відсутність наукових розробок необхідної вакцини) або властивості організму (алергія на певні препарати, вплив інших захворювань).

Ризиковість наведеного виду діяльності зумовлена його пов'язаністю з такими особистими благами, як життя і здоров'я, оскільки стан здоров'я часто визначає працездатність людини, і тому відносини щодо здоров'я є предметом цивільно-правового регулювання та переважно «охороняються лише у вигляді відшкодування майнової шкоди, пов'язаної зі шкодою особистою». Тому надання медичних послуг передбачає дотримання особистих немайнових прав пацієнта.[19, с. 10].

Ризиковий характер медичної діяльності (зокрема, на підставі договору про надання медичних послуг), пояснюється особливістю об'єкта, на який спрямована діяльність з надання медичних послуг, -- організмом людини, і, відповідно, особливою метою -- відновлення та підтримання здоров'я людини. Особливість об'єкта полягає в тому, що при вчиненні лікарем усіх необхідних дій з лікування очікуваного ефекту можна й не досягнути через конструктивні або фізіологічні властивості організму, які лікар об'єктивно не міг виявити при проведенні якісного обслідування з використанням усіх знань сучасної науки (наприклад, підвищені алергічні реакції конкретної людини на певний медичний препарат).

Здоров'я -- це стан повного фізичного, душевного й соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб і фізичних дефектів.[5, с. 1].

У результаті надання медичної послуги та фізичного виліковування пацієнта лікар тим самим створює основу для душевного спокою люди­ни і придбання нею звичайного соціального статусу, починаючи від суспільної адаптації і закінчуючи можливістю працювати й набувати певного добробуту. Отже, в результаті досягнення мети медичної послуги -- відновлення і підтримання здоров'я, медична організація (лікар) прагне захистити здоров'я як нематеріальне благо. Водночас недосягнення поставленої мети, виходячи із суті послуги (негарантованість результату), лише в суворо визначених випадках може свідчити про порушення особистих немайнових прав пацієнта.

При цьому об'єктом правовідносин з надання медичних послуг є організм людини, а не особисті немайнові права. Умови застосування охоронюваних норм найчіткіше виявляють себе при покладенні на ме­дичну організацію (лікаря) відповідальності. Тут відбувається «розщеплення» на відповідальність із відносного правовідношення з надання послуг (тобто вчинення активних дій зобов'язаною особою) і відповідальність з відносного правовідношення охоронюваного характеру (за недотримання пасивного обов'язку утримуватися від порушення особистих немайнових прав).

4.3 Предмет договору про надання медичних послуг

Предметом договору про надання медичних послуг є медична послуга або надання медичної послуги. Відповідно до рішення Конституціи?ного Суду Украі?ни у справі за конституціи?ним поданням 66 народних депутатів Украі?ни щодо відповідності Конституціі? Украі?ни Постанови Кабінету Міністрів Украі?ни “Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти” [10], зміст поняття “медична послуга” залишається невизначеним у нормативних актах і в медичніи? літературі.

Отже предметом договору надання медичних послуг є надання медичної послуги, під якою розуміють «дії або діяльність у сфері охорони здоров'я в інтересах фізичної особи»1, а також «...право користування робочими здібностями виконавця, робочою силою, його талантами, оскільки надавані однією особою іншій послуги невіддільні від самої людини»2.

Наведене поняття є надто загальним і не відображає всіх особливих ознак цього виду послуг.

Зазвичай виділяють три визначальні риси медичної послуги: 1) спрямованість діяльності послугодавця на особливе благо фізичної особи -- здоров'я; 2) відсутність цілковитих гарантій з боку послугодавця в отриманні очікуваного результату діяльності; 3) неможливість стандартизації медичної послуги через існування непередбачуваних факторів, але одночасне висування підвищених вимог з боку дер­жави як до якості самої послуги, так і до суб'єкта їх надання.

Особливість предмета договору надання медичних послуг полягає в тому, що його неможливо звести до конкретно обмеженого кола дій. Жоден лікар повною мірою не може гарантувати не лише результат здійснюваного лікування, а й обсяг медичних дій. Вибір способів і ме­тодів лікування хворого зумовлений залежністю такого набору дій від стану здоров'я, анатомічних і фізіологічних особливостей хворого. Якщо в результаті медичної діяльності є речовий результат, але його досягнення пов'язане з вчиненням різних дій, які в сукупності становлять певну єдність, то потрібно говорити також про договір надання медич­них послуг, а не про змішаний договір підряду і послуг. Прикладом такого договору є зобов'язання доктора їхати з хворим на лікування, наприклад до Німеччини, як дія, що має неподільну цілісність, яку не можна розкласти на кілька окремих операцій. Такого роду договори вимагають спеціального регулювання і визнання їх suigeneris (особливим видом) угодами.

Закон України “Про захист прав споживачів” визначає послугу як діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб. Загальне визначення послуги можна застосувати до визначення медичної послуги з урахуванням специфіки медичної послуги - спрямованості на досягнення корисного для пацієнта результату. Іншою особливістю договору про надання медичних послуг є неможливість забезпечити стовідсоткову гарантію досягнення результатів медичної послуги. Мета надання медичних послуг полягає в докладанні максимальних зусиль задля досягнення бажаного результату, однак не може стовідсотково гарантувати результат. Зокрема, у рішенні Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 3 вересня 2012 року позивач уклала договір про надання стоматологічних послуг із ТОВ “АВ”, однак, на її думку, лікування було неякісне і спричинило матеріальну та моральну шкоду. У зв'язку з індивідуальними особливостями пацієнтки (зокрема, особливостями лікування брекет системами в дорослому віці), вибором методики лікування та незакінченням повного курсу лікування суд відмовив у задоволенні позовних вимог, оскільки не було доведено, що позивачці було надано неналежне лікування.[22, с. 12].

Доктрина і правозастосовна практика не сформували однозначного підходу в питаннях співвідношення «медичної послуги» і «медичної допомоги».

В юридичній літературі такі правові категорії нерідко розглядають як частину та ціле, як однопорядкові категорії або як загальне та частину.

Зокрема, заслуговує на увагу ідея про співвідношення таких понять, як загальне та частина. Прихильники цього підходу під медичною допо­могою розуміють «...правомірне втручання фахівця в галузі медицини у фізичну або/та психічну сферу існування людини, обумовлене станом її здоров'я, з метою рятування життя, поліпшення стану, поновлення здоров'я». При цьому змістом права на медичну допомогу визнається «...сукупність повноважень носія цього права у вигляді права на звернення за допомогою або на відмову від неї, права на вибір лікаря, на участь у власному лікуванні, на вибір методів лікування, права на само­лікування»1.

У зв'язку з цим під медичною послугою слід розглядати тісно пов'язані з особистістю професійного послугонадавача -- медичної організації (лікаря) соціально значиму й не пов'язану створенням (покращенням) речі невизначену й неподільну цілісність дій (діяльність), спрямовану на докладання максимальних зусиль до покращення і підтримання здоров'я пацієнта (а не отримання гарантованого результату) відповідно до вимог договору та/або закону і звичаїв.[21, с. 49].

Медичні послуги можуть бути об'єктом регулювання різних галузей права. Цивільне право регулює так звані істинні медичні послуги, що ґрунтуються на договорі, і не охоплює ті соціальні медичні послуги, що регулюються публічним правом і виникають на підставі зобов'язань не-договірних, які пов'язують між собою адресатів відповідного адміністративного (планового) акту (первинна і швидка медична допомога, спеціалізована медична допомога, що надається громадянам при захворюваннях, які вимагають спеціальних методів діагностики, лікування та використання складних медичних технологій, -- туберкульоз, ВІЛ-інфекції тощо).[19, с. 5].

Мета договору щодо надання медичних послуг полягає не у спрямованості зобов'язання на досягнення результату, а передбачає виключно докладання максимальних зусиль до його досягнення. У зв'язку з цим юридичною метою такого зобов'язання є вчинення медичних дій, спрямованих на відновлення і підтримання здоров'я, тобто лікування пацієнта. Отже, сам результат надання медичних послуг і відповідно виліковування потрібно розглядати як мотив вчинення правочину, тобто «усвідомлену потребу, невиконання якої не призводить до недійсності правочину». Тому мотиви не входять до змісту правочину, не мають жодного впливу на силу і чинність останніх.

В окремих випадках договір надання медичних послуг може містити додаткову мету -- наукове дослідження впливу на організм людини но­вого лікарського засобу, що вимагає встановлення ще більш жорстких заходів у регулюванні правовідносин у межах цього договору. У літера­турі, присвяченій медичному ризику, вказується на необхідність наяв­ності таких умов, як наукова обґрунтованість досліду, гласність, коле­гіальність рішення, що приймається, визначення категорій медичних закладів, в яких такі досліди можуть проводитися. Зазначені умови слушно пропонується доповнити й іншими обставинами: обов'язковість попередніх лабораторних досліджень; максимальний контроль за про­веденням експерименту; підвищена відповідальність за заподіяння здоров'ю шкоди; визначення категорій осіб, які можуть стати учасниками експерименту.

VВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СТОРІН ЗА НЕВИКОНАННЯ ЧИ НЕНАЛЕЖНЕ ВИКОНАННЯ УМОВ ДОГОВОРУ

Укладення договору про надання медичних послуг може суттєво вплинути на захист прав пацієнтів та захист інтересів лікарів, що безпосередньо надають послуги. Права пацієнта визначені в Лісабонській декларації щодо прав пацієнта, і держава повинна регулювати їх забезпечення. Право лікаря на професійну свободу та професійну незалежність визначені в Декларації щодо незалежності і професійної свободи лікаря. Однак наразі значного поширення набула приватна сфера надання медичних послуг, а в рішенні Європейського Суду з Прав Людини від 15 листопада 2007 року “Бендерський проти України” зазначено, що недбалість приватної лікарні, такої як Центр, не тягне пряму відповідальність держави відповідно до Конвенції. У зв'язку з цим, права пацієнта мають бути чітко визначені в договорі з метою гарантування їх подальшого забезпечення.[23, с. 16].

Відповідно до ст. 906 ЦК України, у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату у разі наявності вини виконавця виконавець відшкодовує завдані збитки, якщо інше не встановлено договором. Договір про надання медичних послуг має певні особливості - у рішенні Європейського Суду з Прав Людини “Бендерський проти України” від 15 листопада 2007 року вказано, що будь-яке завдання шкоди лікарями, навіть найменше, фізичній цілісності особи тягне за собою втручання у право на повагу до приватного життя і, таким чином, порушення прав пацієнта.

Наприклад, у рішенні Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 17 лютого 2015 року позивач уклала договір про надання медичних послуг із ПП “Альфа-центр”. Суд встановив, що проведення послуги виконано з порушенням вимог для використання імплантатів з метою подальшого раціонального зубопротезування, що не дозволило здійснити якісне протезування, та, як наслідок, неефективне їх використання позивачем, чим останній спричинено матеріальну шкоду. Було прийнято рішення про часткове задоволення позову. Після апеляційного оскарження суд відмовив у задоволенні позову про виплату моральної шкоди.

У такому ж обсязі договір про надання медичних послуг спрямований на захист прав виконавця. Наприклад, у заочному рішенні Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 5 січня 2012 року, відповідно до укладеного договору про надання платних медичних послуг, пацієнта було госпіталізовано до медичного центру ТОВ “Мед Центр”, де були надані медичні послуги у вигляді обстеження та консультацій в умовах стаціонару. Однак вартість наданих медичних послуг пацієнт не оплатив, тому суд задовольнив позов на користь ТОВ “Мед Центр”. Так само в рішенні Малиновського районного суду міста Одеси від 3 грудня 2015 року відповідно до укладеного договору про надання платних медичних послуг відповідач своїх зобов'язань належним чином не виконав, у зв'язку з чим утворилась заборгованість за надані медичні послуги перед позивачем ТОВ “Приватна лікарня - Одеса”. Позов було задоволено в повному обсязі.[23, с. 27].

Щоб сприяти захисту прав пацієнта, інтересів медичного закладу, гарантувати належне виконання обов'язків обома сторонами та визначити основні істотні умови договору, потрібно врегулювати сферу надання приватних медичних послуг та встановити єдині засади, що стануть основою для приватних медичних закладів при розробці та укладанні договорів із пацієнтами.



ВИСНОВОК

Так склалося історично, що ще з радянських часів по сьогоднішній день в Україні високо піднята планка задекларованих гарантій держави щодо медичного обслуговування населення. Однак реалії сьогодення, фінансовий ресурс та економічний потенціал держави не в змозі задовольнити потреби населення в медичному обслуговуванні на гарантованому державою рівні, особливо зважаючи на стрімкий ріст захворюваності та постійне збільшення людей, що перетнули 65-річний віковий рубіж.

Правові відносини у сфері надання медичних послуг мають тенденцію до поширення серед населення України. Відповідно до Конституції України та Закону України “Основи законодавства України про охорону здоров'я”, охорона здоров'я є пріоритетним напрямом діяльності держави. Право на охорону здоров'я закріплено у ст. 49 Конституціі? Украі?ни. Указ Президента України “Про затвердження Національної стратегії у сфері прав людини” встановлює, що створення умов для ефективного і доступного медичного обслуговування потребує невідкладного вирішення. У зв'язку з цим широкого поширення набула проблема покращення якості та ефективності механізму регулювання правових відносин між пацієнтами та закладами охорони здоров'я.[1, с. 10].

Договір про надання медичних послуг досліджували науковці Маи?даник Р.А., Антонов С.В., Стефанчук Р.О., Гергель Д.Д., Темченко О.В. Цивільне законодавство України визначає лише загальні положення про договір про надання послуг, однак не враховує специфіку медично-правових відносин. Типового договору про надання медичних послуг немає, а тому невирішеними залишаються істотні умови такого договору, права, обов'язки та відповідальність сторін договору. Щоб захистити права пацієнта, інтереси медичного закладу та гарантувати належне виконання обов'язків обома сторонами, потрібно уніфікувати істотні умови договору про надання медичних послуг.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Загальна декларація прав людини ООН; Декларація, Міжнародний документ від 10.12.1948.

2. Європейська соціальна хартія Ради Європи; Хартія, Міжнародний документ від 03.05.1996.

3. Конституція України // Відомості Верховної Ради України вiд 23.07.1996 -- 1996 р., № 30, стаття 141.

4. Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2015, № 23, ст.158).

5. Закон України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2018, № 5, ст.31)

6. Закон України “Основи законодавства України про охорону здоров'я” (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1993, № 4, ст.19)

7. Порядок державної акредитації закладу охорони здоров'я, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 15 липня 1997 р. № 765.

8. Положення про клінічний лікувально-профілактичний заклад охорони здоров'я, затверджене наказом Міністерства охорони здоров'я України від 05 червня 1997 р. № 174

9. Цивільний кодекс України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, №№ 40-44, ст.356).

10. Закон України «Про захист прав споживачів» (Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, № 30, ст.379).

11. Закон України «Про звернення громадян»(Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 47, ст.256)

12. Міжнародний кодекс медичної етикиВсесвітньої медичної асоціації; Кодекс, Міжнародний документ від 01.10.1949.

13. Лісабонська декларація стосовно прав пацієнта.Всесвітня медична асоціація; Декларація, Міжнародний документ від 01.10.1981

14. Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині»( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1999, N 41, ст.377 ).

15. Закон України «Про донорство крові та її компонентів»( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1995, N 23, ст.183 )

16. Закон України «Про психіатричну допомогу» ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2000, N 19, ст.143 ).

17. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення»» // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1998, N 35, ст.235 .

18. Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб»// Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2000, N 29, ст. 228 .

19. Закон України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз»//Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, № 49, ст.258.

20. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України вiд 29.06.2001 -- 2001 р., № 25, стаття 131.

21. Медичне право України: проблеми становлення та розвитку. Матеріали I Всеукраїнської науково-практичної конференції 19--20.04.2007, м. Львів. С.49 - 52.

22. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 р. № 4.

23. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» від 12 квітня 1996 р. № 5.

24. С. Г. Стеценко. Медицинское право: Учебник // СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2004. -- 572 с.

25. В. Д. Волков, Л. Н. Дешко, Заблоцкий В. П. и др. Медицинское право Украины: Учебноепособие // Донецк: ДонНу, 2005. -- 268 с.

26. М. Н. Марченко. Общаятеориягосударства и права: Академический курс в 2 т. -- Т. 2 // Теория права, М., 1998. -- 256 с.

...