Правоохоронна політика в Україні. Досвід зарубіжних країн щодо виконання кримінальних покарань

Размещено на http: //www. allbest. ru/

План

1. Поняття кримінально-виконавчої політики та її місце у кримінальній політиці

2. Досвід зарубіжних країн щодо виконання кримінальних покарань не пов'язаних із позбавленням волі

3. Практичне завдання

Список використаної літератури



1. Поняття кримінально-виконавчої політики та її місце у кримінальній політиці

В основі формування і розвитку правової системи держави, різних галузей законодавства, його правових форм і напрямків лежить соціальна політика. Вона відображає принципи, стратегію, основні напрямки та форми досягнення соціальних цілей, що стоять перед суспільством, його політичними і владними структурами. Загальна мета соціальної політики має складну ієрархію, яка залежить від характеру і спрямованості діяльності держави та її органів щодо реалізації цієї діяльності.

Один з таких напрямків -- правоохоронна політика. В ній у концентрованому вигляді містяться завдання, принципи, стратегія, основні напрямки, форми та методи контролю держави за злочинністю. Ця політика має виражати та забезпечувати захист прав і законних інтересів громадян України від злочинних посягань, адже відповідно до ст. З Конституції України "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю... Забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Правоохоронна політика спрямовує діяльність держави, її відповідних органів на профілактику злочинів та інших правопорушень, їх своєчасне відвернення і припинення, реалізацію відповідальності осіб, які скоїли злочини, виконання покарання щодо засуджених і досягнення його цілей.

Політика держави у цій сфері багатопланова і, в першу чергу, вона визначає основи кримінальної політики, яка являє собою заснований на об'єктивних законах розвитку суспільства напрямок діяльності державних і громадських органів з охорони інтересів народу від злочинних посягань, виконання заходів державного примусу до осіб, які їх вчинили, а також заходів з попередження злочинів.

Кримінальна політика поділяється на кримінально-правову, кримінально-процесуальну і кримінально-виконавчу.

Кримінально-правова політика -- напрямок діяльності законодавчих і правозастосовних органів по створенню кримінального законодавства, криміналізації та декриміналізації, пеналізації та депеналізації, диференціації кримінальної відповідальності.

Кримінально-процесуальна політика -- напрямок діяльності правотворчих і правозастосовних органів по створенню і застосуванню форм реалізації кримінального закону на всіх етапах його дії.

Кримінально-виконавча політика -- напрямок діяльності державних і громадських органів в галузі виконання кримінальних покарань.

Кримінально-виконавча політика не є особливою політикою, а є частиною єдиної політики держави і безпосередньо випливає з кримінальної політики. Разом з тим, вона впливає на кримінальну політику. Це передусім відноситься до визначення системи покарань, окремих їх видів, до практики призначення покарань. У кінцевому підсумку політика у названій сфері впливає на правоохоронну політику в цілому і частково на прийняття рішень щодо профілактики рецидивної злочинності, адаптації осіб, які відбули покарання, і надання їм допомоги.

Сучасні проблеми кримінально-виконавчої політики України обумовлені відсутністю в українській науці і соціальній практиці адекватного уявлення щодо поняття і сутності цієї політики як соціально-правового явища. Щоб відповісти на ці запитання, з'ясуємо сутність, цілі, завдання, функції, зміст, суб'єктів і форми реалізації кримінально-виконавчої політики України.

Якщо виходити з етимології поняття "політика" (мистецтво управління державою), під кримінально-виконавчою політикою слід розуміти самостійну галузь державно-правової діяльності уповноважених на те суб'єктів соціального управління щодо визначення обов'язкових до виконання керівних ідей, принципів, доктринальних положень, установок, вимог, цілей та завдань у сфері забезпечення ресоціалізації осіб, які відбувають покарання, котрі відповідали б законам та закономірностям соціалізації особистості, збалансовано забезпечували задоволення законних прав та інтересів громадянина, суспільства і держави.

Аналізуючи зміст кримінально-виконавчої політики, передусім варто зупинитися на термінології, що застосовується в юридичній літературі щодо вказаної тематики. Традиційно, відповідно до найменування галузі законодавства, вона мала назву "виправно-трудова політика". Але цей термін після внесення суттєвих змін на початку 90-х років у систему покарань перестав відповідати своєму змістові, оскільки із виправно-трудового законодавства виключені вислання і заслання, призупинені такі види кримінально-правового впливу, як умовне засудження до позбавлення волі й умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. Сьогодні, з точки зору діючого законодавства, заходи виправно-трудового впливу в повному обсязі застосовуються лише при виконанні позбавлення волі. Отже, норми чинного виправно-трудового законодавства носять переважно кримінально-виконавчий характер. Крім того, словосполучення "виправно-трудова політика" і відповідна галузь права орієнтують, у першу чергу, на залучення засуджених до праці при виконанні кримінальних покарань. Між тим попередня історія системи місць позбавлення волі засвідчила, що ідея використання праці засуджених значною мірою дискредитувала себе.

Таким чином, як складова частина політики в галузі боротьби зі злочинністю кримінально-виконавча політика визначає цілі, принципи, стратегію, основні напрями, форми і методи діяльності держави по забезпеченню виконання покарання, виправленню засуджених, попередженню вчинення нових злочинів не лише засудженими, а й іншими особами. кримінальний покарання злочин трудовий

Виходячи з цього, цілями сучасної кримінально-виконавчої політики України є; забезпечення законності і справедливості при виконанні кримінальних покарань; ресоціалізація осіб, які відбувають кримінальні покарання.

На шляху до досягнення цих цілей суб'єкти кримінально-виконавчої політики реалізують сьогодні ряд конкретних завдань. Передусім це створення самостійного Державного департаменту України з питань виконання покарань, безпосередньо підпорядкованого урядові. Департамент як орган виконавчої влади повинен об'єднувати зусилля і координувати дії усіх суб'єктів соціального життя. Далі, це й надання адміністрації УВП права самостійно вирішувати всі питання на підставі чинного законодавства і в межах бюджету з повною відповідальністю за результати своєї діяльності, обмеження компетенції вищестоящих організаційних структур функціями методичного керівництва і наданням практичної допомоги; об'єднання навколо УВП усіх суб'єктів соціального життя з метою надання цим установам додаткової допомоги і підтримки людськими ресурсами, коштами та матеріалами.

Цілі і завдання сучасної кримінально-виконавчої політики найстабільніші, оскільки базуються на вироблених міжнародним співтовариством положеннях про поводження із засудженими, відповідних міжнародних актах, досягненнях науки.

До найактуальніших завдань, що стоять перед кримінально-виконавчою політикою, також відносяться забезпечення всебічного контролю за дотриманням персоналом УВП вимог чинного законодавства, парламентських і урядових рішень з використанням можливостей суду, прокуратури, органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, окремих фізичних осіб у межах наданих їм законом повноважень; стимулювання на державному рівні формування об'єднань громадян, які ставлять собі за мету сприяння удосконаленню діяльності кримінально-виконавчої системи України, надання їм допомоги та підтримки; розгортання в засобах масової інформації широкомасштабного об'єктивного висвітлення ролі кримінально-виконавчої системи в житті суспільства і держави, яка забезпечує громадську безпеку та моральне відродження українського суспільства; створення громадських фондів для УВП за рахунок добровільних внесків, відрахувань і пожертвувань підприємств, організацій, установ і окремих громадян; втілення в практику діяльності УВП новітніх наукових досягнень і технологій, зокрема методик впливу на особистість; створення в УВП умов, які стверджують загальнолюдські цінності, культуру людини, ідеали добра, справедливості та гуманізму, дають засудженим уроки моральності, милосердя, людяності, формують систему знань, умінь та навичок, можливість відчути себе особистістю, у долі якої зацікавлені суспільство і держава; забезпечення соціального та правового захисту персоналу УВП з проблем загальноосвітнього, побутового, юридичного і методичного характеру виходячи з об'єктивних потреб якісного виконання ним своїх функцій та ресоціалізації засуджених; створення державної системи опіки з метою надання допомоги і підтримки звільненим із місць позбавлення волі в адаптації до життя в умовах вільного суспільства.

Головними критеріями оцінки цілей і завдань кримінально-виконавчої політики є відповідність їх змісту природі людини, нормам права і моралі цивілізованого суспільства, забезпечення збалансованого задоволення законних прав та інтересів громадян, суспільства і держави, системне вираження всього комплексу основних складових проблем пенітенціарної функції держави, максимальне і ефективне використання у справі ресоціалізації злочинців усього національного потенціалу.

Реалізуючи названі цілі й завдання, кримінально-виконавча політика створює першооснову ефективної практики виконання покарань в Україні.

Ця практика повинна базуватися на принципах:

- суверенітету, наукової обґрунтованості та незалежності від ідеологічних установок і рішень будь-яких політичних партій і течій;

- пріоритету загальновизнаних людських цінностей, життя і здоров'я людини;

- примату прав людини над державними і суспільними інтересами за умов їх гармонійного поєднання;

- відповідальності держави перед громадянами і суспільством за результати своєї діяльності;

- розподілу компетенції між суб'єктами кримінально-виконавчої політики, який виключає можливість монопольного прийняття для кримінально-виконавчої системи рішень будь-якою окремою особою або окремою гілкою влади;

- політичного і економічного плюралізму;

- системного охоплення всього комплексу взаємозв'язаних проблем кримінально-виконавчої діяльності;

- інтеграції з іншими галузями соціальної політики держави;

- зв'язку з національними і регіональними культурними і соціально-економічними умовами;

- максимального використання інститутів соціалізації, які є у розпорядженні держави і суспільства;

- поваги до загальновизначених принципів міжнародного права;

- гуманізму та милосердя;

- справедливості та моральності;

- гласності;

- демократичного характеру кримінально-виконавчої діяльності.

У змісті кримінально-виконавчої політики можна виділити три основних елементи:

1) кримінально-виконавче право;

2) кримінально-виконавчу діяльність органів і установ виконання покарань, прокуратури і суду;

3) правовідносини учасників процесу виконання (відбуття) покарання.

Ці елементи співвідносяться один з одним, як форма і зміст. Кримінально-виконавче право -- це, по-перше, правовідносини між органами і установами виконання покарань, прокуратурою і судом; по-друге, це правовідносини названих суб'єктів процесу із засудженими та іншими учасниками процесу виконання покарання, а також правовідносини цих учасників між собою (характеристика названих елементів розглядатиметься далі).

Таким чином, можна також стверджувати, що кримінально-виконавча політика -- це регламентуюча реалізацію кримінальних покарань галузь права, а також заснована на кримінально-виконавчому законі, втілена у форму правових відносин і здійснювана у встановленому законом порядку діяльність органів і установ виконання покарань, прокуратури і суду, а також інших осіб, яка спрямована на виправлення і перевиховання засуджених, забезпечення правильного застосування закону, захист суспільства і громадян від злочинних посягань і їх попередження.

Окремі напрямки кримінально-виконавчої політики називаються кримінально-виконавчими функціями. Функція -- це характерний рід діяльності, роль, призначення. Можна виділити ініціативну, програмно-координаційну, інформаційну, гарантійну, захисну, регулятивну функції кримінально-виконавчої політики.

Ініціативна функція кримінально-виконавчої політики полягає в тому, що вона як результат погодження волі суб'єктів є водночас актом вияву їхньої ініціативи (наприклад, законодавчої).

Програмно-координаційна функція означає, з одного боку, що кримінально-виконавча політика є своєрідною програмою діяльності суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин між собою, а з іншого -- засобом координації цієї діяльності на засадах законності, гласності, демократизму та гуманізму.

Інформаційна функція кримінально-виконавчої політики виявляється в тому, що завдяки чітко сформульованим положенням та принципам вона містить певну інформацію щодо процесу виконання кримінальних покарань у державі, наявні права та обов'язки суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин та інше.

Гарантійна функція зводиться до залучення для належного виконання покарань системи забезпечувальних засобів, які набувають певної організаційно-правової обов'язкової форми.

Нарешті, захисна функція полягає в тому, що завдяки кримінально-виконавчій політиці включається в дію механізм захисту суспільства від нових злочинних посягань.

Названі функції кримінально-виконавчої політики об'єднуються загальнішою -- регулятивною функцією, оскільки ця політика є організаційно-правовим засобом регулювання поведінки суб'єктів і учасників кримінально-виконавчих правовідносин.

Стратегія кримінально-виконавчої політики хоча й досить стабільна, все ж таки може змінюватися у зв'язку зі змінами в економіці, політиці, ідеології. Стратегію, основні форми і методи кримінально-виконавчої політики, її формування і розвиток прямо чи опосередковано визначає комплекс соціальних факторів. До основних із них можна віднести соціально-політичний та економічний стан суспільства, моральні цінності та правові уявлення, стан і динаміку злочинності в державі, вимоги міжнародних актів про права людини і поводження із засудженими, діяльність міжнародних організацій, розвиток правової науки.

Соціально-економічне благополуччя суспільства, чіткість політичних цілей, що їх ставить перед собою держава, послідовна їх реалізація виконавчою владою, стабільність розвитку, відсутність значних соціальних конфліктів створюють сприятливі умови для успішної реалізації цілей і принципів кримінально-виконавчої політики. І навпаки, дестабілізація соціально-політичної ситуації, неясність і протиріччя цілей суспільного розвитку, соціальне напруження і конфлікти деструктивне впливають на формування і реалізацію кримінально-виконавчої політики.

Безпосередньо на кримінально-виконавчу політику впливає економічний стан суспільства. Благополучна в економічному відношенні держава може ставити значно вищі цілі, робити стратегію фундаментальною, а основні форми і методи її реалізації -- здатними для створення матеріальної бази успішного виконання поставлених цілей. В умовах же економічної кризи і зубожіння населення стратегія кримінально-виконавчої політики перебуває у більшій залежності від економічного стану суспільства, ніж від її цілей і принципів. Створений розрив між принципами і їх реальним втіленням в кінцевому підсумку дискредитує їх. Не випадково в Мінімальних стандартних правилах поводження із засудженими підкреслено "... беручи до уваги різноманітність юридичних, соціальних, економічних... умов, ясно, що не всі ці правила можна застосовувати повсюди і одночасно". Тому при формуванні стратегії кримінально-виконавчої політики не можна ставити нереальні завдання.

Кримінально-виконавча політика залежить і від морального стану суспільства, рівня правової свідомості населення. Держава може проголошувати та закріплювати високі моральні і правові принципи, але вони не завжди адекватно сприймаються і засвоюються всіма прошарками суспільства. У різних соціальних груп може бути значне відхилення від пропагованих моральних і правових цінностей. Ступінь такого відхилення залежить від самого розвитку суспільства. Якщо воно благополучне і стійке в соціально-політичному відношенні, ці протиріччя не такі вже й очевидні та контрастні, вони істотно нейтралізуються. Ставлення до засуджених за таких умов стає терпимішим, гуманнішим, що неминуче впливає через державні й громадські структури на формування стратегії політики у сфері виконання покарання, форм і методів її реалізації. Із загостренням соціальних конфліктів послаблюються моральні засади суспільства, що призводить до погіршення стосунків між людьми, формує негативні погляди на засуджених.

На формування стратегії політики в галузі виконання покарання чинить вплив динаміка і структура злочинності. При стабільному рівні злочинності чи при його зниженні політика в цій сфері, як правило, гуманніша. Разом з тим зростання кількості злочинів, особливо тяжких, стимулює жорсткіші політичні й правові рішення.

Міжнародні акти про права людини, поводження із засудженими також впливають на політику держави в сфері виконання покарання. Це випливає насамперед з п. 1 ст. 9 Конституції України, відповідно до якого "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України".

Україна як правонаступниця СРСР згідно з Віденською угодою 1989 р. зобов'язана привести своє законодавство у відповідність з міжнародними угодами про захист прав людини, в тому числі й у сфері боротьби зі злочинністю. Відповідно до цих угод держави-учасниці повинні забезпечувати, щоб з усіма особами, які утримуються під вартою чи в ув'язненні, поводилися гуманно, з повагою до гідності, властивій людській особистості.

Значимість сформульованих у міжнародних угодах принципів і загальних положень про захист прав людини і поводження із засудженими для формування цілей і принципів кримінально-виконавчої політики визначається тим, що вони носять міждержавний характер, стабільні, не підлягають впливу соціальної і політичної кон'юнктури, що складається в конкретній державі, не залежать від ідеологічних і кримінологічних факторів, а тому є чітким орієнтиром для розвитку політики, законодавства і правозастосовної діяльності у сфері виконання покарання.

Важливе значення для формування і розвитку кримінально-виконавчої політики має вступ України до Ради Європи та прийняття нею зобов'язань щодо приведення чинного кримінально-виконавчого законодавства у відповідність з Мінімальними стандартними правилами поводження з ув'язненими і Європейськими тюремними правилами.

Ще один фактор, який впливає на формування і розвиток кримінально-виконавчої політики, -- це здобутки науки, яка не тільки розробляє проблеми боротьби зі злочинністю (кримінологія, кримінальне право, кримінально-виконавче право), а й досліджує проблеми ресоціалізації засуджених (пенітенціарна психологія, пенітенціарна педагогіка, теорія виховання тощо). Наукою сформульовані цілі, розроблені основні форми і методи виховної роботи із засудженими. Усе це дістало своє відображення у законодавчих актах, які визначають кримінально-виконавчу політику в Україні.

Суб'єктами формування і розвитку кримінально-виконавчої політики є Верховна Рада України (визначення засад внутрішньої політики, прийняття законів, у тому числі кримінальних і кримінально-виконавчих, актів амністії тощо), Президент України (питання помилування засуджених та ін.), Кабінет Міністрів України (прийняття постанов стосовно здійснення внутрішньої політики держави).

Основним суб'єктом єдиної політики у сфері виконання кримінальних покарань є Державний департамент України з питань виконання покарань. Усі інші суб'єкти кримінально-виконавчої політики (наприклад, суд, прокуратура) лише реалізують її у своїй діяльності відповідно до компетенції.

Кримінально-виконавча політика реалізується в різних формах і, насамперед, у кримінально-виконавчому законодавстві. Сьогодні вона закріплена у Виправно-трудовому кодексі, Положенні про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, а також у підзаконних актах -- Указах Президента України (про порядок здійснення помилування), постановах Кабінету Міністрів України з питань, пов'язаних з виконанням покарання (харчування засуджених, їх медичне і побутове забезпечення), нормативних актах ДЦУПВП (рішеннях колегії, наказах, інструкціях тощо).

Реалізація названих вище пріоритетів, принципів і організаційно-правових форм сучасної кримінально-виконавчої політики України вимагає створення необхідної правової бази. До її складу мають входити національна кримінально-виконавча доктрина та відповідний закон про кримінально-виконавчу політику України, в- якому повинні бути визначені головні пріоритети і орієнтири кримінально-виконавчої політики України; система державних і суспільних інститутів, що беруть участь у розробці та реалізації кримінально-виконавчої політики України; компетенція, відповідальність і механізми діяльності всіх об'єктів соціального управління у сфері кримінально-виконавчої політики.

Створення суверенної держави та прагнення України ввійти повноправним членом у міжнародне співтовариство потребує вирішення поряд з іншими також цілого комплексу теоретичних та практичних проблем боротьби зі злочинністю.

При цьому під вирішенням розуміється не остаточне подолання злочинності як соціального феномену, а її стримування шляхом приведення у відповідність з міжнародними стандартами свого національного законодавства в цілому і, зокрема, тих правових норм, які створюють кримінально-виконавчу політику держави.

Проте основні проблеми й основні труднощі виникають не в області теорії, а в практичній діяльності. Вирішення організаційних питань, особливо коли йдеться про докорінні реформи, завжди пов'язане з фінансовими, матеріальними і моральними витратами.

2. Досвід зарубіжних країн щодо виконання кримінальних покарань на пов'язаних із позбавленням волі

При вивченні міжнародного досвіду виконання покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, в країнах Європи основну увагу ми звернули на одне із сучасних явищ нашого часу - пробацію. У цьому питанні висвітлюються бачення вчених на переваги та ймовірні недоліки зарубіжного досвіду та можливість його впровадження в Україні. Як відомо, нині в усьому світі ставиться під сумнів доцільність покарання у виді позбавлення волі, яке, проіснувавши як інновація протягом двох століть, виявило свою неефективність.

Світове співтовариство зійшлося на думці про необхідність скорочення сфери застосування покарання у виді позбавлення волі та розширення практики застосування альтернативних покарань. Цьому процесу сприяло багато чинників, пов'язаних як із загальним процесом гуманізації державної політики демократичних країн у кримінально-правовій сфері, так і з аналізом стану злочинності та неефективності судової практики застосування репресивних видів покарань, пов'язаних з позбавленням волі 102.

У цілому, процес дослідження використання не в'язничних санкцій у країнах розвинутої демократії засвідчив їх високу ефективність щодо запобігання вчиненню нових злочинів, зменшення їх рецидиву, позитивного впливу на правосвідомість правопорушників тощо.

Призначення покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, має багаторічну історію. Такі покарання давно посіли певне місце в системі кримінального судочинства різних країн світу. Наприклад, у більшості держав Європи, Америки, у деяких азіатських та африканських країнах створено спеціалізовані органи, що виконують альтернативні види покарань, - служби пробації.

Це позадержавне, позаполіційне, позатюремне, у деяких країнах цивільне відомство, що отримало свою назву від одного з найпоширеніших за кордоном видів альтернативних покарань - пробації. На думку О. В. Беци, пробація як вид покарання виникла у США у першій половині ХІХ ст. на основі двох інституцій - умовного засудження й відстрочки відбування покарання.

Інститут пробації був відомий радянській юридичній науці. Однак спеціальних досліджень, присвячених його ролі у виправленні засуджених, боротьбі зі злочинністю за кордоном, порівняно мало. При цьому пробація розглядалась в контексті інших проблем кримінального та кримінально-виконавчого права .

На сучасному етапі звернення погляду на альтернативні санкції знайшло своє відображення у резолюціях, затверджених концепціях і рішеннях міжнародних симпозіумів та конгресів ООН з питань попередження злочинності, поводження із засудженими, застосування альтернативних ув'язненню покарань тощо.

Пробація - це доволі «молода» модель поводження зі злочинцями, історичний розвиток якої почався в ХІХ ст. Пробація, на думку С. Лісон, - це система, яка надає злочинцям можливість реформуватися 105. Пробація - це форма умовного засудження, яка виступає, з одного боку, як альтернативна ув'язненню санкція, а з іншого - як правозастосовна інституція, спеціалізований орган чи служба, які виконують цю та деякі інші альтернативні санкції. Сутність пробації полягає у встановленні нагляду за злочинцем, який залишається в суспільстві, але на якого судом накладені певні зобов'язання й обмеження

У Норвегії пробація здійснювалася виключно волонтерами до 1980 р. (спортивними та релігійними), у Італії - до 1975 р., у Данії - до 1973 р., у Чехословаччині - до 1971 р., у Німеччині - до 1947 р. Отже, у переважній більшості країн Європи перехід пробації на іншу стадію відбувся лише у другій половині ХХ ст.

Наприклад, до 1961 р. в Австрії була лише одна оплачувана посада офіцера пробації, а всю роботу виконували волонтери. Лише в Бельгії, Великобританії та Фінляндії професіоналізація пробації відбулася ще наприкінці ХІХ ст. Найбільш нерозвинутим вважається децентралізований інститут пробації в Іспанії, який і досі покладається на ініціативи місцевих волонтерів. Лише з 1995 р., після реформування системи покарань, держава почала запроваджувати програми пробації, починаючи із засуджених. Навіть сьогодні програми застосування альтернативних покарань та пенітенціарної соціальної допомоги реалізуються лише в Каталонії 113.

Слід також звернути увагу на те, що такі країни, як Швейцарія та Франція випадають з типової європейської палітри. У Швейцарії історично кантони (провінції) надзвичайно децентралізовані, що пояснює виникнення й впровадження на місцевому рівні найрізноманітніших ініціатив у сфері альтернативних покарань. Якщо в одних кантонах пробація здійснюється за рахунок місцевого бюджету професійними офіцерами, то в інших працюють виключно волонтери та благодійні організації.

До речі, в усіх кантонах Швейцарії служби пробації співпрацюють із правоохоронними органами, але повністю фінансово незалежні від судів та поліції. Щодо Франції, то тут волонтерів до самої пробації не залучають, але структури служби пробації (складова частина пенітенціарної системи), активно співпрацюють з волонтерським сектором у галузі соціального захисту та боротьби з наркозалежністю. Останнім часом французька служба пробації почала приділяти увагу співпраці з волонтерами, що надають підтримку жертвам злочинності 114.

Саме шляхом ознайомлення з існуючим міжнародним досвідом визначено сталу тенденцію до розширення сфери пробації. Традиційно офіцери пробації займалися злочинцями, а не їх жертвами. В останні роки до процедури пробації почали залучати жертв зазначеного випробуваного. Таке залучення не поширюється на допомогу самій жертві, але примирення та врегулювання відносин з жертвою сьогодні розглядається як запорука успішної реабілітації. Тобто злочинець переконується, що суспільство може його пробачити після відбуття покарання, якщо це здатна зробити жертва.

Мальта є однією з не багатьох країн, де офіцер пробації з самого початку контактує з жертвою, представляє її особисте ставлення до злочинця та злочину в суді і діє в якості посередника між злочинцем та жертвою для забезпечення якомога повної компенсації жертві.

У Швеції для цього розроблені спеціальні регіональні програми. Вважаємо позитивним досвід Швеції щодо примирення злочинця і жертви.

Одним із важливих аспектів пробації в Європі є ставлення до дорослих та неповнолітніх правопорушників. У більшості країн служби пробації зобов'язані згідно з законом обмежити свою діяльність колом повнолітніх громадян. Особливо це стосується країн, де кримінальна відповідальність наступає з певного віку і підпадає під певні законні акти. Наприклад, у Німеччині, Нідерландах, Бельгії, Франції та Італії справами неповнолітніх займаються спеціальні служби.

Винятком можна вважати Португалію, де служба пробації має спеціальний підрозділ, що займається неповнолітніми, та Швейцарію, де існує «змішана» система - в одних кантонах неповнолітніми займається служба пробації, а в інших - соціальні працівники. У таких європейських країнах, як Данія, Люксембург, Мальта, Іспанія та Швеція кримінальна система не поділяє злочинців на повнолітніх та неповнолітніх і тут офіцери пробації працюють із дітьми та дорослими у випадках, якщо справа не викликана відповідною соціальною службою 115.

Іншим важливим моментом пробації слід визначити ставлення до окремих категорій злочинців. За винятком Мальти, де «Акт про пробацію правопорушників» однозначно не може бути застосований до осіб, що займалися торгівлею зброєю та наркотиками, законодавство усіх інших європейських країн дозволяє застосовувати пробацію навіть до особливо небезпечних рецидивістів. Це не означає, що всі категорії злочинців заслуговують на однакову увагу служби пробації.

Наприклад, в Англії та Уельсі, Норвегії, Голландії та Ірландії пріоритетним вважається напрям роботи з групами підвищеного ризику, до яких належать ті, хто вже один раз був засуджений, відбував покарання у виді позбавлення волі й має ризик вчинити злочин знову та отримати більший строк покарання. Доведено, що в чим гірших матеріальних та соціальних умовах, у порівнянні з середнім рівнем, проживає випробуваний, тим вище ризик рецидиву і тим більшої допомоги та уваги служби він потребує 116.

До речі, на Мальті пріоритет в діяльності служби пробації віддано тим неповнолітнім та молодим людям, які ще не встигли повністю втягнутися у злочинне життя. Вважається, що молодим людям значно легше змінити поведінку, ніж особам середнього та похилого віку, а «інвестиції в молодь» є пріоритетними для майбутнього суспільства. У Швейцарії активно діють агентства сприяння службі пробації, які зайняті в сфері запобігання домашньому насильству, зловживанню щодо дітей та попередження наркоманії.

За винятком Англії та Уельсу, Бельгії, Данії, Норвегії, Франції та Швеції служби пробації решти європейських країн практично не зайняті у сфері первинного попередження злочинності. У згаданих вище країнах офіцери пробації беруть активну участь як консультанти при розробленні загальної кримінальної політики на державному та місцевому рівнях, а в Швеції навіть залучені до спеціальної національної програми «закон та порядок», яка є елементом обов'язкової шкільної програми. У більшості європейських країн служби пробації зайняті переважно вторинним попередженням злочинності, тобто попередженням рецидиву 117.

Узагальнюючи викладене вище, можна зробити висновок, що у більшості пенітенціарних систем країн Західної Європи, у тому числі в більшості країн Європейського Союзу, функціонує інститут пробації. Позитивні результати його діяльності обумовлюються тим, що вони орієнтовані не лише на виконання поліцейських функцій, а в першу чергу перед ним стоїть завдання надання соціальної допомоги особам, які перебувають під наглядом.

Країни Східної Європи, як і Західна Європа встигли накопичити певну практику функціонування пробації. Наприклад, унікальність досвіду Чеської Республіки полягає в тому, що біля витоків пробації стояли студенти факультету соціальної роботи Карлового університету в Празі, які організували в 1994 р. Асоціацію розвитку соціальної роботи в кримінальній юстиції. Метою діяльності цієї недержавної організації була підтримка та запровадження альтернативних позбавленню волі видів покарань.

Члени асоціації провели низку конференцій та семінарів з цієї проблеми за участю представників інших недержавних організацій, започаткували проведення досліджень щодо обґрунтування можливостей та потреби у створенні спеціальної служби, яка опікувалася б питаннями ресоціалізації умовно засуджених осіб.

Ці передумови забезпечили введення з 1996 р. посад офіцерів пробації при місцевих та обласних судах, відповідальних за впровадження як традиційних альтернативних видів покарань (виправні роботи, умовне засудження), так і нових видів (пробація, громадські роботи). Однією з функцій офіцерів пробації було здійснення соціального контролю за поведінкою засуджених, що вимагало їхньої спеціальної підготовки з питань права, психології, педагогіки, соціальної роботи, розвитку комунікативних та соціальних умінь.

Цікавим з цього приводу є також досвід такої країни Європейського Союзу як Естонія. Система пробації діє там з 1998 р., що, насамперед, пов'язано з процесом кардинального реформування системи виконання покарань та нагальної потреби зробити її більш гнучкою. Пробації підлягають особи, які були засуджені умовно та достроково звільнені з місць позбавлення волі. Метою пробації є моніторинг поведінки таких осіб, які зобов'язані виконувати всі вимоги пробаційної служби [, с. 17] 118.

Іншою метою, безумовно, є допомога особі в соціальній інтеграції в суспільство та запобігання рецидиву. Офіцери пробації встановлюють нагляд за виконанням умов пробації та виконують роль консультантів і посередників між особою та службами зайнятості, соціального забезпечення, судом та іншими організаціями. Працюючи в якості посередника, офіцер має право вимагати від представників цих організацій активного співробітництва, а у разі їх відмови складає спеціальний рапорт, за яким відповідальні особи можуть бути покарані.

Із введенням пробації судді почали більше приділяти уваги правопорушнику та аналізу його поведінки. Суддя має право вимагати спеціальний рапорт про поведінку обвинуваченого протягом слідства. Якщо основним завданням для слідчого є з'ясування обставин злочину та доведення вини підслідного, то офіцер пробації готує соціальний аналіз особи обвинуваченого та рекомендує суду заходи оптимального соціального впливу на певного злочинця. Пробація починається з того, що офіцер складає план виконання пробації на весь призначений судом період.

Упродовж пробації офіцер регулярно надсилає до суду рапорти, в яких детально звітує про хід нагляду. У разі вчинення засудженим нового злочину або невиконання ним окремих вимог суду щодо умов пробації офіцер негайно подає до суду рапорт. Керуючись ним, суд призначає додаткові вимоги засудженому або відправляє його в місця позбавлення волі.

Як правило, департаменти пробації Естонії розташовані в приміщенні районних судів. Департаменти пробації є підрозділом суду і повністю підпорядковуються голові суду. Керівництво департаментами здійснюється відповідальним судовим секретарем, необхідні приміщення та обладнання також забезпечуються судами. Згідно з Законом «Про пробацію», кількість клієнтів в одного офіцера не повинна перевищувати 30 осіб, що за міжнародною практикою є оптимальним рівнем навантаження для належного виконання цього виду покарання. Сьогодні в середньому на офіцера служби пробації в Естонії припадає 40 клієнтів, а в деяких районах 50 та навіть 60 осіб.

Характерною рисою служби пробації Естонії є функціонування в її структурі волонтерів, які, як показує практика, надають суттєву допомогу в роботі з особами, які перебувають на обліку.

Наступною країною ЄС із позитивним досвідом виконання покарань, не пов'язаних із позбавлення волі є Угорщина. Вона використовує службу пробації для контролю та соціальної роботи із правопорушниками. У ній професійна служба пробації для дорослих розпочала свою діяльність у 1976 р. Законодавство Угорщини так визначає мету пробації: «...сприяти шляхом контролю та керівництва за засудженими їх інтеграції в суспільство та створення сприятливих умов для реалізації завдань». Спочатку завдання пробації полягали в організації примусової праці звільнених із місць позбавлення волі. Із 1993 р. примусова праця замінена громадськими роботами, що призначаються судом за місцем проживання. Як правило, покарання полягає в безоплатній праці на користь громади від 1 до 50 днів 119.

Система служби пробації розвивалася на базі створених при обласних судах центрів. Більшість форм практичної роботи виконувалася такими центрами. Крім обласних служб пробації сьогодні працює незалежна служба пробації в Будапешті. Запровадження цієї окремої служби було визнано потребами столиці з 2,5-мільйонним населенням. На нашу думку, столиця України також потребує створення аналогічної служби пробації окремо для Києва, що надасть змогу створити практику наслідування по роботі, вихованню, консультаціям та допомоги засудженим для персоналу обласних та районних служб пробації у майбутньому.

Керують обласними та столичними центрами пробації Угорщини спеціальні «тюремні» судді, яких особисто призначає Президент. Нагляд за ними здійснює Національний комітет юстиції - незалежна від Міністерства юстиції організація.

Діяльність офіцера пробації в Угорщині можна умовно поділити на три основні напрями: консультації, польова та організаційна робота. Основна робота пов'язана з психологічною допомогою засудженим. Багато правопорушників зі своїми проблемами звертаються до офіцерів, які зобов'язані їх уважно вислухати й надати практичну пораду. Але найважливішим елементом, який присутній у будь-якому типі пробаційної роботи, слід вважати освіту. Це єдине, що може допомогти особі набути знань та навичок, необхідних для законослухняного життя і відмови від кримінального світогляду, що призвів до вчинення злочину.

У Румунії служба пробації була створена в 1996 р. у процесі експериментального проекту в графстві Арад. Нині розвиток національної служба пробації в цій країні відбувається з урахуванням зарубіжного досвіду, існуючих потенціальних ресурсів Румунії, наявного персоналу та ступеня його підготовки.

Основними функціями служби пробації в Румунії є: забезпечення судів інформацією про правопорушників та сприяння їм у процесі винесення вироку; розроблення та реалізація ефективних програм нагляду за правопорушниками у суспільстві; виконання судових вироків щодо громадських робіт; скорочення запобіжних заходів (взяття під варту) до мінімуму, який необхідний для підтримки належного рівня громадської безпеки; допомога засудженим під час відбування покарання та після звільнення у дотриманні законослухняної поведінки, зміна їх антисуспільної поведінки та сприяння їх реінтеграції у суспільство.

У Словенії, на відміну від інших країн Східної Європи, немає окремої системи служби пробації або законодавства для створення такої системи. Завдання, які в інших країнах вважаються пробаційною роботою, у Словенії виконуються медіаторами (медіація на досудовому етапі), призначеними судом радниками (умовне покарання з наглядом), в'язничними офіцерами спільно з центрами соціальної роботи (громадські роботи), або соціальними працівниками, які належать до центрів соціальної роботи (нагляд за неповнолітніми).

3. Практичне завдання

Відповіднодо п.2 ч.1 ст. 73 КК України, у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд покладає на засудженого повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання.

У відповідності ч. 5 ст. 7 КК України, нагляд за особами, звільненими від відбування покарання з випробуванням, здійснюється уповноваженим органом з питань пробації за місцем проживання, роботи або навчання засудженого, а щодо засуджених військовослужбовців - командирами військових частин.

У п. 5 ч. 2 ст. 7 ЗУ «Про пробацію» визначено наступне: Підставою для застосування пробації є обвинувальний вирок суду, яким особу звільнено від відбування покарання з випробуванням.

Ст. 10 ЗУ «Про пробацію» встановлює:

1. Наглядова пробація - це здійснення наглядових та соціально-виховних заходів щодо засуджених до покарань у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт, осіб, яким покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк замінено покаранням у виді громадських робіт або виправних робіт, осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, а також направлення засуджених до обмеження волі для відбування покарання до виправних центрів.

2. Порядок здійснення нагляду та проведення соціально-виховної роботи із засудженими затверджується центральним органом виконавчої влади, що формує державну політику у сфері пробації.

3. Орган пробації під час наглядової пробації реалізовує пробаційні програми стосовно осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням.

Виходячи з вищевказаного, суд направлятиме копію вироку органу Пробації,оскільки саме він здійснюватиме контроль за поведінкою засудженого.



Список використаної літератури

1. Наказ Міністерства юстиції України від 27.01.2017 № 200/5 «Про затвердження Порядку складення досудової доповіді» http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0121-17

2. Конституція України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30, ст. 141.

3. Кримінально-виконавчий кодекс України. Офіційне видання.-К.: 2010.

4. Указ Президента України від 9 грудня 2010 року № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади».

5. Указ Президента України від 6 квітня 2011 року № 394 «Положення про Державну пенітенціарну службу України».

6. Закон України „Про державну кримінально-виконавчу службу” від 23 червня 2005 року № 2713-IV.

7. Теоретичні та практичні проблеми удосконалення діяльності кримінально-виконавчої системи України: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф.: Нац. акад. внутр. справ - 2011. - 253 с.

8. Науково-практичний коментар Кримінально-виконавчого кодексу України / А.П. Гель, О.Г. Колб, В.О. Корчинський (та ін.); за заг. ред. А.Х. Степанюка. - К.: Юрінком Інтер, 2008.-496 с.

9. Кримінально-виконавче право України: (Загальна та Особлива частини): Навч. посіб. / Джужа О.М., Фаренюк С.Я., Корчинський В.О. та ін. - 2-е вид., перероблене та допов. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 448 с.

10. Кримінально-виконавче право України: Підручник. За ред.. професора О.М.Джужи -К.: Атака, 2010. - 752 с.

11. Бадира В.А., Денисов С.Ф., Денисова Т.А., Мінаєв М.М., Хашев В.Г. Кримінально-виконавче право. Навчальний посібник / За ред.. Т.А.Денисової. - К.: Істина, 2008. - 400 с.

12. Гель А.П., Семаков Г.С., Яковець І.С. Кримінально-виконавче право України: Навч .посібник,/ За ред. .проф. А.Х .Степанюка. - К.: Хрінком Інтер, 2008. - 624 с.

13. Корчинський В.О., Концентри сучасної плебсології: навчальний посібник. - К., 2009. -55 с.

14. Радов Г.О. Першочергові проблеми пенітенціарної політики України на сучасному етапі // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. - 1996 р. - № 1.- с.12-16.

Размещено на Allbest.ru

...