Поняття судових рішень у цивільно-процесуальному праві

Размещено на http: //www. allbest. ru/

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ СУДОВИХ РІШЕНЬ

1.1 Поняття судових рішень у цивільно-процесуальному праві

1.2 Класифікація судових рішень у цивільно-процесуальному праві

РОЗДІЛ 2. ЗМІСТ СУДОВОГО РІШЕННЯ

2.1 Вимоги, яким повинно відповідати судове рішення

2.2 Усунення недоліків рішення суду, який його ухвалив

РОЗДІЛ 3. ДОСТУП ДО СУДОВИХ РІШЕНЬ

3.1 Ознайомлення із судовими рішеннями

3.2 Поняття про єдину інформаційно-телекомунікаційну систему

ВИСНОВКИ

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА



ВСТУП

Актуальність теми курсової роботи обумовлена тим, що в процесі реформування українського правосуддя істотно змінився зміст понять законності та обгрунтованості судового рішення, вперше висунута вимога вмотивованості в якості самостійного, а комплексні дослідження з даної теми відсутні.

Об'єкт дослідження - процесуальні правовідносини, що виникають при ухваленні судового рішення.

Предмет дослідження - правове закріплення вимог, яким має відповідати рішення суду.

Мета дослідження - встановити зміст вимог, що пред'являються до судового рішення.

У зв'язку з заявленою метою сформульовані наступні завдання:

1. Розглянути сутність та значення судового рішення:

2. Проаналізувати частини судового рішення;

3. Розглянути та дослідити зміст, поняття, обґрунтованість, вмотивованість, законність судового рішення;

Нормативну базу склали: Васильєв С.В. Цивільний процес: Навчальний посібник. X., 2008. 480 с.); Курс цивільного процесу : підручник / Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого" ; за ред. В. В. Комарова. - Х. : Право, 2011. - 1352 с.; Тертишніков В. І. Цивільний процес України : навч. практ. посіб. / В. І. Тертишніков. - Х. : Юрайт, 2012. - 424 с; Цивільний процес України : навч. посіб. / С. О. Погрібний, Р. Ф. Гонгало, Н. В. Волкова [та ін.]. - Х. : Одіссей, 2010. - 184 с та інші.

Теоретичною основою курсового дослідження послуговала наукова література з питань, пов'язаних із судовим рішенням.

При написанні курсової роботи застосовувалися такі спеціально-юридичні методи дослідження: формально-юридичний; нормативно-догматичний аналіз, що дозволяє визначити юридичні поняття, в тому числі, законність, обгрунтованість, вмотивованість судового рішення; порівняльно-правовий.



РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ СУДОВИХ РІШЕНЬ

суд процесуальний право

1.1 Поняття судових рішень у цивільно-процесуальному праві

Судове рішення -- це постанова суду, якою вирішується матеріально-правова вимога позивача до відповідача, спір сторін по суті, яка є цивільно-процесуальним актом захисту порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів сторін цивільного процесу.

Судове рішення -- правозастосовчий акт, тому що вирішення цивільної справи засновано на застосуванні судом до встановлених обставин норм матеріального права. Саме в судовому рішенні абстрактна норма права, набуваючи конкретного застосування, нібито «оживає». Таким чином, кожне судове рішення являє собою конкретно виражену норму права, що, будучи конкретизованою судом, стає безсумнівною у своєму змісті та у рішенні, яке склалося, одержує граничну визначеність.[1]

Сутність судового рішення проявляється у впливі на матеріальні правовідносини і виражається в тому, що рішення владно підтверджує взаємовідносини суб'єктів матеріального права (наявність або відсутність правовідносин, їх перетворення) або інші правові обставини в непозовних справах, усуває їх спірність, створюєправову можливість безперешкодної реалізації права або охороню-ваного законом інтересу і тим самим здійснює їх захист. Рішення суду є обов'язковим для всіх і підлягає неухильному дотриманню і виконанню.

Аналізуючи процес прийняття і ухвалення судового рішення, процесуалісти виділяють, як правило, два моменти: по-перше, рішення приймається на основі правової норми, виходячи з цілей і завдань, що випливають з цієї норми, по-друге, виходячи з конкретних обставин справи з урахуванням конкретної життєвої ситуації. Зазначені моменти знаходять висвітлення в судовому рішенні як правозастосовчому акті, покликаному забезпечити з одного боку, універсалізацію, а з іншого боку-- диференціацію правового регулювання.

Сила судового рішення базується на авторитеті судової влади та нормах матеріального права, які застосовуються судом при вирішенні конкретного спору. Суд норми права і правовідносин не створює, він норми права застосовує, підтверджує наявність або відсутність, перетворення правовідносин, реалізуючи, якщо буде потреба, санкцію правової норми. Судове рішення є правовою основою примусу, який реалізується у виконавчому провадженні.

Судове рішення у всіх випадках незалежно від того, задоволена вимога чи у ній відмовлено, впливає на поведінку суб'єктів матеріальних правовідносин: усі повинні діяти відповідно до приписів, які містяться у судовому рішенні.[1]

Головна ознака рішення суду -- вирішення ним справи по суті. Зміст і значення рішення суду розуміються у науковій літературі по-різному. Узагальнюючи викладене, можна сказати, що поняття рішення суду розкривається в ряді його істотних ознак, взятих у сукупності. По-перше, рішення -- акт органу судової влади. По друге, це правозастосовчий акт, що містить у собі одночасно наказ і підтвердження. Наказ у рішенні суду являє собою прояв владного характеру рішення суду, підтвердження в рішенні відображає усунення судом спору про право і констатацію наявності матеріально-правових відносин, суб'єктивних прав і обов'язків. Рішення суду як правозастосовчий акт виступає як акт індивідуального піднор-мативного регулювання. У цьому сенсі рішення суду, також як і будь-який інший правозастосовчий акт, виступає як юридичний факт матеріального і процесуального права, входячи елементом у чисельні фактичні склади. По-третє, рішення суду є процесуальним актом -- документом, оскільки приймається в певній формі та у визначеному законом порядку, повинно мати зазначені в законі зміст і реквізити.[2]

Значення судового рішення полягає у наступному: 1) рішення припиняє спір про право через його вирішення по суті та завершує судочинство у справі; 2) відновлює законність, порушену однію зі сторін, упорядковує і вносить стабільність у відносини цивільного обігу;3) здійснює профілактичні функції правосуддя, має превентивне значення, запобігаючи можливості виникнення аналогічних спорів надалі ; 4) рішення Верховного Суду України мають значення судового прецеденту, що орієнтує правозастосовчу, а в ряді випадків і нормотворчу практику.

Функції судового рішення -- це комплекс взаємопов'язаних організаційно-правових наслідків, які обумовлюють досягнення закріпленої в рішенні суду матеріальної цілі. Варто зазначити, що тільки в теоретичному плані можливий роздільний розгляд функцій судового рішення, тому що це допомагає більш чітко зрозуміти основні аспекти впливу судового рішення на суспільні відносини, тоді як на практиці можна говорити про одночасний, взаємообу-мовлений прояв функцій.

Розрізняють наступні функції судового рішення: 1) охоронна функція рішення реалізується, як правило, у тих випадках, коли необхідно примусово виконати встановлений судом обов'язок або усунути перешкоди до здійснення підтверджених судом прав, інтересів суб'єктів, тобто реально втілити правові приписи, що містяться у судовому рішенні, у фактичну поведінку учасників правових відносин, шо регулюються; 2) функція індивідуального регулювання поведінки полягає в тому, що вона здійснюється на основі норм об'єктивного права, додатково впорядковує суспільні відносини в межах і формах, передбачених нормами права, і за своїм характером не може їм суперечити; 3) виховна функція судового рішення в остаточному підсумку замикається на проблемі його сумлінного здійснення. Саме посилення виховного впливу судового рішення є необхідною передумовою підвищення такого показника як добровільне здійснення всіх видів рішень.[4]



1.2 Класифікація судових рішень у цивільно-процесуальному праві

Відповідно до ст. 258 ЦПК судові рішення викладаються у наступних формах: 1) ухвала; 2) рішення; 3) постанови; 4) судові накази. Питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених ЦПК, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал. Судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду.[2]

Види судового рішення можуть бути визначені за наступними критеріями:

1) за видом провадження у суді першої інстанції рішення поділяються на: а) рішення, прийняте в порядку позовного провадження; б) рішення, прийняте в порядку окремого провадження; в) рішення, прийняте в наказному провадженні (судовий наказ);

2) рішення, що виносяться в порядку позовного провадженя, у свою чергу, можуть бути поділені на види за тією самою ознакою, за якою різняться позови, які класифікуються за процесуальною метою (за характером правової дії судового рішення). Відповідно до цього розподілу суд постановляє: а) рішення про присудження; б) рішення про визнання; в) рішення про перетворення правовідносин;

3) залежно від виду інстанції суду виділяються: а) рішення суду першої інстанції; б) рішення апеляційної інстанції (ст. 24 ЦПК); в) рішення касаційної інстанції (ст. 25 ЦПК);

4) за суб'єктом винесення рішення суду підрозділяються на: а) рішення одноособового судді; б) рішення колегіального суду;

5) за змістом рішення суду можуть бути остаточними і додатковими.



РОЗДІЛ 2. ЗМІСТ СУДОВОГО РІШЕННЯ

Порядок ухвалення рішення в суді залежить від особливостей конкретних справ, в якому складі суду вони розглядаються, ставлення самих учасників спору до процесу і їх участі в засіданні та ін. Однак у якому б порядку не вирішувався спір в суді, за участю або без участі сторін, одноособово суддею або в колегіальному складі, його рішення завжди приймається в тому самому засіданні, у якому розглядалася справа.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову .

Рішення суду складається з вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин.

У вступній частині рішення суду вказуються:

1) дата і місце його ухвалення;

2) найменування суду;

3) прізвище та ініціали судді або склад колегії суддів;

4) прізвище та ініціали секретаря судового засідання;

5) номер справи;

6) ім'я (найменування) сторін та інших учасників справи;

7) вимоги позивача;

8) прізвища та ініціали представників учасників справи.

Описова частина повинна містити:

1) стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача;

2) заяви, клопотання;

3) інші процесуальні дії у справі (забезпечення доказів, вжиття заходів забезпечення позову, зупинення і поновлення провадження тощо).[3]

У мотивувальній частині вказуються:

1) фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини;

2) докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення;

3) мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику;

4) чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду;

5) норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування;

6) норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування.[4]

Так, у справі про відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю громадянина, суд повинен мотивувати рішення, вказавши, чому він задовольняє позов повністю або частково, яку суму у відшкодування шкоди він присуджує позивачеві, на підставі яких документів він обчислив цю суму. Якщо суд присуджує позивачеві додаткові види відшкодування (вартість санітарно-курортного лікування, протезування, стороннього догляду тощо), він також повинен обґрунтувати рішення і у цій частині, пославшись на докази, зібрані під час підготовки справи до судового розгляду і додатково подані сторонами в ході судового засідання. Крім того, суд повинен вказати, чому він взяв до уваги певні обставини і, навпаки, не прийняв інші, та докладно обґрунтувати вибір санкції.

У мотивувальній частині судового рішення повинно бути посилання також на норми процесуального права. Пленум Верховного Суду України в постанові №11 від 29.12.16 «Про судове рішення» указав, що в мотивувальній частині кожного судового рішення повинно дотримуватися посилання на норми процесуального права, керуючись якими, суд встановив обставини справи, права і обов'язки сторін, а в необхідних випадках -- також на відповідні керівні постанови Пленуму Верховного Суду України з питання застосування законодавства при вирішенні цивільних справ (п. 6).[3]

У ході судового засідання відповідач може визнати позов. Ця розпорядницька дія відповідача надає право суду послатися на визнання в мотивувальній частинірішення та задовольнити позов.

Таким чином, значення мотивувальної частини рішення полягає в тому, щоб переконати осіб, які беруть участь у справі, і вищестоящі судові інстанції, які можуть перевіряти справи в апеляційному та касаційному порядку, у законності і обґрунтованості прийнятого судом першої інстанції рішення.

Резолютивна частина повинна містити:

1) висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог;

2) розподіл судових витрат;

3) строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження;

4) повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, реєстраційний номер облікової картки платника податків сторін (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серія паспорта для фізичних осіб - громадян України.[5]

Висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог не може залежати від настання або ненастання певних обставин (умовне рішення).

У разі необхідності в резолютивній частині також вказується про:

1) порядок і строк виконання рішення;

2) надання відстрочення або розстрочення виконання рішення;

3) забезпечення виконання рішення;

4) повернення судового збору;

5) призначення судового засідання для вирішення питання про судові витрати, дату, час і місце його проведення; строк для подання стороною, за клопотанням якої таке судове засідання проводиться, доказів щодо розміру понесених нею судових витрат;

6) дату складення повного судового рішення. У ній, зокрема, повинно бути закріплене: повністю або частково задоволені позовні вимоги або в позові відмовлено; які саме права позивача визнані або відновлені; розмір грошових сум або перелік майна, присуджених стороні; вартість майна, яку необхідно стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна в наявності не буде; які конкретні дії та у чиїх інтересах відповідач повинен зробити або яким іншим передбаченим законом способом підлягає захисту порушене право; в яких межах допускається негайне виконання рішення, коли суд зобов'язаний або вправі його допустити.[2]

При об'єднанні в одному провадженні декількох вимог або прийнятті зустрічного позову або позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, повинно бути сформульовано, що саме ухвалив суд по кожній позовній вимозі.

З метою запобігання виникненню неясності при виконанні у резолютивній частині рішення зазначається точне і повне найменування організації і прізвище, ім'я та по батькові громадян, відносно яких суд вирішив питання.[4]

Так, у справі про відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю громадянина при виконанні ним трудових обов'язків, у резолютивній частині рішення вказується сума втраченого заробітку, яку Пункт 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.16 «Про судове рішення», а саме : відповідач зобов'язаний щомісяця виплачувати позивачеві; сума одноразової допомоги; види додаткових витрат, право на відшкодування яких за позивачем визнав суд; сума компенсації за моральну шкоду. У резолютивній частині по позову про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури або суду, вказується стягувана сума втраченого заробітку та інших доходів, які позивач втратив у результаті незаконних дій названих органів; перелічується майно, конфісковане або вилучене, яке повинне бути йому повернуто в натурі, або зазначена грошова сума, якщо майно повернути неможливо. При задоволенні позову про відшкодування шкоди, заподіяної споживачеві внаслідок недоліків товарів, робіт або послуг, у резолютивній частині рішення вказується сума, яку продавець або виробник товару, особа, яка виконала роботу або зробила послугу, зобов'язана виплатити позивачеві за заподіяну шкоду. Тут же повинна бути зазначена і сума компенсації за моральну шкоду.[4]

У судовій практиці іноді зустрічаються випадки пред'явлення альтернативних позовів, що передбачають кілька способів захисту порушеного права на вибір учасників спору. Найчастіше вони пов'язані із зобов'язаннями, що виникають з альтернативних правовідносин, однак при поданні такої позовної заяви суд зобов'язаний уточнити вимоги позивача і повинен своїм рішенням задовольнити лише одну із заявлених вимог. У протилежному випадку спірні правовідносини збережуть свою невизначеність, можуть виникнути труднощі при виконанні рішення. Якщо позивач обрав певний спосіб захисту порушеного права, суд не вправі з ініціативи іншої сторони або на власний розсуд обирати інший спосіб захисту. Але суд не повинен виносити і альтернативне рішення, якщо позивач згоден з кожним з передбачених законом варіантів і у зв'язку із цим відповідним чином формулює вимоги. Вони повинні бути конкретизовані позивачем з вибором одного певного способу захисту.

2.1 Вимоги, яким повинно відповідати судове рішення

До судового рішення пред'являються певні вимоги, недотри­мання яких тягне його скасування або зміну вищестоящим судом або ж призводить до необхідності внесення відповідних уточнень і доповнень судом, який його ухвалив. Згідно зі ст.263 ЦПК рішення суду повинне бути законним і обґрунтованим.

Законність судового рішення полягає у строгій і неухильній відповідності застосуванню в справі норм матеріального права, які підлягають застосуванню по справі, при точному дотриманні норм процесуального права відповідно до їх змісту і мети. Інакше кажу­чи, законність рішення передбачає наявність посилання в його тексті на норму матеріального права, застосовану судом для вирі­шення спору по суті, посилання на норму процесуального права, що забезпечує порядок постанови і виконання рішення, а також повну відповідність змісту (тексту) рішення вимогам процесуаль­ного законодавства.[4]

Умовами законності судового рішення з точки зору застосування матеріального закону є: а) правильне визначення правових норм, що регулюють спірні правовідносини; б) вірне тлумачення правових норм, з'ясування істинного змісту правових норм, які підлягають застосуванню, з метою визначення фактів, що тягнуть виникнення, зміну та припинення правових відносин, і висновків, що випливають із фактів порушення правових відносин.

Обґрунтованість судового рішення означає, що суд повністю з'ясував обставини, що мають значення для справи, обґрунтував встановлені обставини доказами і виклав у рішенні свої висновки відповідно до обставин справи. Рішення повинно містити докладний аналіз обставин і доказів, за допомогою яких суд з'ясував об'єктивно існуючі відносини.

Обґрунтованість рішення визначають три умови: а) у рішенні повинні бути відбиті судження з питання про здійснення і зміст всіх юридичних фактів, що підлягають встановленню у даній справі, і про існуючі (або відсутні) між сторонами певні правовідносини; б) ці судження повинні бути дійсними, тобто вірно відбивати зазначені факти та правовідносини, як вони відбувалися і склалися в дійсності; в) дійсність установлених судом фактів повинна бути засвідчена наявними в справі і дослідженими судом, тобто перевіреними та переконливо оціненими ним, доказами.

У зв'язку з поняттям обґрунтованості судового рішення в теорії процесуального права досі залишаються проблемними наступні питання:

1) співвідношення поняття обґрунтованості з поняттям законності, зокрема питання про те, чи можна вважати обґрунтованим рішення, винесене судом з порушенням або матеріальних, або процесуальних норм права (закононність і обґрунтованість судового рішення -- поняття взаємозалежні: необґрунтоване рішення не може бути законним. Роздільне їх дослідження виправдано тим, що ці поняття позначають відносно самостійні сфери судової діяльнрсті; а) з'ясування обставин справи (фактичної сторони); б) застосування норм матеріального права і дотримання норм процесуального права. Недоліки в кожній із цих сфер судової діяльності усуваються по-різному, із застосуванням різних процесуальних засобів);

2) співвідношення поняття обґрунтованості з поняттям і змістом істинності судового рішення. Дана проблема одержала нове звучання у зв'язку з посиленням змагальних начал у національному судо чинстві. На цей час збирання і подання доказів є обов'язком процесуально-рівноправних сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, суд же збиранням доказів за власною ініціативою не займається, а лише при збереженні неупередженості створює необхідні умови для всебічного та повного дослідження обставин справи.

Таким чином, якщо в рішенні суду викладені факти, які мають значення для справи, що підтверджені доказами, наданими сторонами з урахуванням розподілу між ними обов'язків по доказуванню, а вичерпні висновки суду випливають із встановлених по цій справі фактів, таке рішення буде вважатися обґрунтованим і істинним. Однак це не завжди буде означати, що судовим рішенням по даній справі фактичні обставини встановлені такими, якими вони були в дійсності.

Звідси випливає висновок, що об'єктивна істина в цивільному процесі не завжди досяжна. Існує лише презумпція істинності рішення, якщо були дотримані всі передбачені законом правила про дослідження юридичних фактів, що мають значення для справи, і оцінку поданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, доказів;

3) співвідношення між обґрунтованістю судового рішення з його вмотивованістю. Відповідно до вимог ЦПК мотивувальна частина рішення повинна складатися з трьох обов'язкових компонентів: фактична основа -- обставини справи, встановлені судом, що існують у дійсності; аналіз доказів, що підтверджує зміст, -- виявлення судом обставин; юридична кваліфікація обставин, виявлених судом як існуючих. Отже, мотивувальна частина рішення і не вичерпує поняття обґрунтованості, і не поглинається ним.

Цивільне процесуальне законодавство і судова практика по цивільних справах виробили правила, що забезпечують законність і обґрунтованість актів правосуддя: 1) суд засновує своє рішення тільки на тих обставинах, які мають значення для справи, які були встановлені у відкритому судовому засіданні; 2) докази оцінюються в їх сукупності, і можуть бути покладені в основу судового рішення тільки ті, що були досліджені в судовому засіданні; 3) застосовується закон матеріальний або процесуальний, який прямо регулює спірні правовідносини; 4) аналогія закону і права, а також звичаїв ділового обороту застосовується за відсутності закону прямої дії або при вказівці в законі про застосування звичаїв ділового обороту, що є в цьому випадку нормою вирішення спірних правовідносин.[5]

Аналіз законодавства і судової практики дозволяє виділити і інші вимоги, які пред'являються до рішення суду. Воно повинно відповідати вимогам повноти, визначеності, безумовності та дотримання належної форми.

Вимога повноти означає, що суд своїм рішенням повинен дати всебічну і повну відповідь на всі вимоги та заперечення сторін, які розглядалися судом. У рішенні повинно бути сформульовано, що постановив суд по кожній позовній вимозі. Неприпустимо, зокрема, ухвалення так званих «проміжних рішень», тобто таких рішень, в яких спір вирішувався б лише в принципі, без вказівки конкретного розміру присуджуваної суми або кількості та переліку предметів, що підлягають передачі. Не відповідає вимозі повноти рішення і у тому випадку, якщо суд не стягнув за власною ініціативою із зверненням на користь сторін або в дохід держави неустойку (штраф, пеню) з підприємства, що порушило свої зобов'язання, незалежно від того, були або не були пред'явлені вимоги про стягнення зазначених санкцій самим позивачем.

Відповідно до вимоги визначеності рішенням суду не може бути встановлено альтернативне право сторони або альтернативне право вибору порядку виконання судового рішення.

Цю вимогу іноді називають у процесуальній літературі категоричністю. На мою думку, і «визначеність», і «категоричність» підкреслюють різні сторони вимоги про визначеність судового рішення. Поняття «визначеність» розкриває внутрішній зміст цієї правової вимоги, а поняття «категоричність» відбиває імперативний характер змісту судового рішення. Тому обидва поняття мають право на існування в науці.

Рішення повинно підтверджувати одне конкретне суб'єктивне право або юридичний обов'язок і виключати можливість вибору способу і порядку виконання. Однак закон допускає можливість винесення судом так званих факультативних рішень. У факультативному рішенні суд поряд з основним способом виконання одночасно передбачає і додатковий (підстраховчий) варіант, що спрацьовує в тому випадку, коли виконання основним способом неможливо. Так, присуджуючи майно в натурі, суд може вказати його вартість, вона стягується з відповідача, якщо на момент виконання присудженого майна не виявиться в наявності.

Вимога визначеності пред'являється до всіх видів судових рішень незалежно від категорій справ. Порушення вимоги визначеності завжди веде до скасування рішення суду повністю або в частині. Самим судом, який ухвалив таке рішення, може бути усунений лише один недолік -- невказівка факультативного способу виконання.

Судове рішення повинне бути безумовним. Виконання рішення не може бути поставлене в залежність від настання або ненастання яких би то не було умов.

Дію даного правила можна пояснити тим, що залежність реалізації судового рішення від настання (ненастання) певних умов могла б викликати спір між сторонами щодо цих умов у стадії виконання рішення, що негативно позначилося б на самій можливості виконання.

Умовні рішення не можуть бути допущені і в силу того, що вони не усувають до кінця спір між сторонами, хоча це є одним з найважливіших завдань судового розгляду.

Але все ж таки головне обґрунтування неприпустимості умовних рішень у цивільному процесі полягає в тому, що суд зобов'язаний вирішити спір, виходячи з положення сторін у момент судового розгляду, а не з майбутнього розвитку їх взаємовідносин, тобто з настання або ненастання певних умов.

Не буде умовним рішення, у якому зазначений строк, після закінчення якого судове рішення підлягає виконанню, тому що це не робить рішення невизначеним, а лише уточнює час його виконання.

Отже, процесуальну форму як вимогу до рішення суду можна розуміти у двох аспектах. По-перше, дотримання процесуальної форми з погляду дотримання порядку ухвалення рішення. По-друге, дотримання процесуальної форми з точки зору вимог до рішення суду як документа. Текст рішення повинен мати певні реквізити і складові частини відповідно до вимог закону.

Як письмовий документ судове рішення повинно бути ясним за викладенням і точним за змістом. Ясність судового рішення означає чітке, визначене і зрозуміле викладення рішення. Точність означає безпомилкове викладення його змісту.

Закон не містить норми про стиль викладення (мови) рішення, хоча вона мається на увазі і має велике значення. Тому «важко переоцінити значення мови судового рішення, тому що невідповідність думки і її текстуального вираження, невірне або недоречно використане слово, неточність понять і формулювань, багатозначність використаних термінів породжують у читачів цього акта здивування, запити в суд з проханням роз'яснити рішення. Це, у свою чергу, призводить до проведення додаткового судового засідання для постановлення судом ухвали про роз'яснення свого ж рішення, ну й, звичайно, до затягування його виконання, що не додає авторитету судді, який готував рішення, конкретному суду та правосуддю в цілому».[5]

Рішення суду повинно бути своєчасним, оскільки своєчасним повинен бути захист порушених або оспорюваних суб'єктивнихправ і законних інтересів громадян та організацій. Не випадково в нормах цивільного процесуального права встановлюються граничні строки вирішення справ. Вимога своєчасності судового рішення взаємопов'язана з вимогою його законності, і проявляється такий взаємозв'язок у двох аспектах. По-перше, строки розгляду справ встановлені процесуальним законом, і порушення строків означає і порушення правових приписів. Отже, вірне по суті рішення суду, але винесене з порушенням процесуальних строків, не відповідає вимогам законності. По-друге, істотне порушення вимог норм права при розгляді та вирішенні справи тягне скасування рішення судом апеляційної інстанції, а нерідко і судом касаційної інстанції. Навіть у тих відносно рідких випадках, коли вищестоящий суд після скасування рішення сам вирішує справу по суті, реальний захист порушеного права значно відсувається в часі.

На думку професора В.В. Комарова, судове рішення повинно бути легітимним. Легітимність судового рішення означає насамперед його відповідність юрисдикційним повноваженням органів судової влади, оскільки юрисдикція судів на практиці не може ні поширюватися, ні звужуватися.[1]

Особливе значення легітимності судових рішень проявляється у зв'язку з їх оцінкою на відповідність Європейській конвенції про захист прав та основоположних свобод і особливо прецедентам Європейського суду з прав людини. Міжнародно-правовий механізм захисту прав людини передбачає можливість звернення до Європейського суду, який, як відомо, не здійснює контроль за законністю рішень національних судів. Задоволення скарги Європейським судом означає нелегітимність рішення національного суду і виникнення обов'язку держави відновити права громадянина і вжити заходів, що гарантують надалі дотримання Конвенції та прийняття рішень судовими інстанціями відповідно до Конвенції.

Питання про легітимність судового рішення виникає і у зв'язку з ухваленням Конституційним Судом рішення про визнання не­конституційним закону, на підставі якого вирішена справа судом загальної юрисдикції.[3]

2.2 Усунення недоліків рішення суду, який його ухвалив

Після оголошення рішення по справі суд, що ухвалив рішення, не вправі сам скасувати або змінити його. Це принципове правило, що гарантує стабільність судового рішення, його незмінність. У той же час суду, що ухвалив рішення, надається можливість доповнити своє рішення, внести в нього виправлення без зміни змісту у суворо обмежених законом випадках.

Цивільне процесуальне законодавство передбачає три випадки, коли суд, що ухвалив рішення, вправі самостійно виправити його недоліки: 1) ухвалення додаткового рішення; 2) роз'яснення рішення суду; 3) виправлення описок і арифметичних помилок.

1) Додаткове рішення

Додаткове рішення найчастіше служить способом виправлення такого недоліку судового рішення, як його неповнота. Вимога повноти -- одна з істотних вимог, які висуваються до рішення суду.

Згідно зі ст. 270 ЦПК суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо:

1) стосовно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення;

2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної суми грошових коштів, які підлягають стягненню, майно, яке підлягає передачі, або які дії треба виконати;

3) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених ЦПК;

4) судом не вирішено питання про судові витрати.

Умови ухвалення додаткового рішення, передбачені ст. 270 ЦПК, є винятковими. Порушення вимог зазначеної статті спричиняє зміну або скасування судового рішення.

Неодмінною умовою, в залежність від якої поставлена можливість винесення додаткового рішення, є наявність єдиної фактичної основи (встановлених у судовому засіданні обставин і досліджених по суті доказів). Суд доповнює власне рішення, приводячи його у відповідність зі змістом розглянутої справи. Якщо єдина фактична основа відсутня, ухвалити додаткове рішення не можна.[1]

Суд не вправі під видом додаткового рішення змінити зміст рішення або розв'язати нові питання, що не досліджувалися в судовому засіданні.

Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення.

Суд ухвалює додаткове рішення після розгляду питання в судовому засіданні з повідомленням сторін, їх присутність не є обов'язковою.

2) Роз'яснення рішення суду

Якщо рішення суду є незрозумілим для осіб, які брали участь у справі, або для державного виконавця, суд за їхньою заявою постановлює ухвалу, в якій роз'яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту.

Підставою для роз'яснення рішення суду найчастіше може стати невизначеність його резолютивної частини, що була виявлена при здійсненні виконавчих дій у стадії виконавчого провадження.

Подання заяви про роз'яснення рішення суду допускається, якщо воно ще не виконане або не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред'явлене до примусового виконання.

Заява про роз'яснення рішення суду розглядається протягом десяти днів. Неявка осіб, які брали участь у справі, і (або) державного виконавця не є перешкодою для розгляду питання про роз'яснення рішення суду.

Ухвала, в якій роз'яснюється рішення суду, надсилається особам, які брали участь у справі, а також державному виконавцю, якщо рішення суду роз'яснено за його заявою (ст.271 ЦПК).[2]

Виправлення описок та арифметичних помилок у рішенні здійснюється судом, який ухвалив рішення. Як правило, описки пов'язані з перекручуванням, допущеним при друкуванні окремих слів і висловів, прізвища кцго-небудь з учасників процесу, складу суду. Можуть мати місце і перекручування найменування юридичної особи.

Явні арифметичні помилки -- це невірно зроблені арифметичні дії. Якщо помилка є не в розрахунках, а в принципі визначення грошової компенсації, то вона не може бути виправлена ухвалою суду.

Суд може з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені у судовому рішенні описки чи арифметичні помилки. Питання про внесення виправлень вирішується в судовому засіданні, про що постановляється ухвала. Особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце засідання. їхня неявка не перешкоджає розглядові питання про внесення виправлень (ст. 269 ЦПК)

3) Ухвала суду першої інстанції

Ухвали суду першої інстанції мають наметі вирішувати окремі питання, що виникають у процесі розгляду справи, її виникнення, руху та припинення.

Для того, щоб ухвала була актом правосуддя, повинні бути дотримані наступні умови: а) постановлення ухвали повинно бути передбачено законом; б) вона повинна бути ухвалена судом; в) постановленню ухвали повинні передувати передбачені цивільним процесульним законом дії чи обставини, з наявністю яких закон пов'язує можливість постановлення відповідної ухвали; г) ухвала повинна бути виражена у встановленій законом процесуальній формі та містити передбачені ЦПК реквізити.

Розмаїття ухвал дозволяє класифікувати їх за різними критеріями.

За суб'єктом постановлення ухвали суду поділяються на ухвали одноособового судді та ухвали колегіального суду.

За формою прийняття і фіксації ухвали можуть постановлятися у вигляді окремого документа або без оформлення у виглядіокремого документа. Ухвала суду, що постановляється як окремий документ, складається з:

1) вступної частини із зазначенням: часу і місця її постановлений; прізвища та ініціалів судді (суддів -- при колегіальному розгляді); прізвища та ініціалів секретаря судового засідання; імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмета позовних вимог;

2) описової частини із зазначенням суті питання, що вирішується ухвалою;

3) мотивувальної частини із зазначенням мотивів, з яких суд дійшов висновків, і закону, яким керувався суд, постановляючи ухвалу;

4) резолютивної частини із зазначенням: висновку суду; строку набрання ухвалою законної сили та її оскарження.

Ухвала, яка постановляється судом, не виходячи до нарадчої кімнати, повинна містити:

· мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким керувався суд, постановляючи ухвалу;

· висновок суду;

· строк і порядок набрання ухвалою законної сили та її оскарження (ст. 261 ЦПК).

За змістом ухвали поділяються на підготовчі, зупинювальні, заключні, відновлювальні та окремі ухвали.

Підготовчі ухвали характеризуються тим, що вони вирішують окремі процесуальні питання в ході розгляду справи, оформлюють дії суду і осіб, які беруть участь у процесі. Вони не змінюють хід процесу. Такі, наприклад, ухвала про забезпечення доказів, про забезпечення позову тощо. Безпосередньою метою підготовчих ухвал у стадії судового розгляду, як і при підготовці справи, є забезпечення правильного та своєчасного розгляду і вирішення справи. Вони оформлюють процесуальні дії суду та інших суб'єктів судочинства, спрямовані на створення необхідних умов для найбільш швидкого ухвалення законного та обґрунтованого рішення.[4]

На відміну від підготовчих зупинювальні ухвали не сприяють розвитку процесу та винесенню законного та обґрунтованого рішення, а перешкоджають відкриттю справи або припиняють її подальший рух всупереч волевиявленню осіб, які звернулися за судовим захистом.

Постановляються вони в кожній стадії провадження в суді першої інстанції за відсутності передумов і умов, передбачених для реалізації заінтересованою особою права на судовий захист. До них належать ухвали про відмову в прийнятті заяви, про зупинення провадження у справі, про залишення заяви без розгляду тощо.

Мета зупинювальних ухвал по відкритій справі заключається у завершенні процесу без вирішення судом питання по суті, щоб уникнути незаконного і необґрунтованого рішення.

Заключні ухвали відрізняються від зупинювальних тим, що підставою для зупинення провадження в справі служить волевиявлення заінтересованих осіб. До заключних належать ухвали про зупинення провадження в справі через відмову особи, яка звернулася до суду, від своєї вимоги або укладення сторонами мирової угоди.

Мета заключних ухвал полягає в завершенні процесу без вирішення судом питання по суті у зв'язку з добровільним вирішенням сторонами матеріально-правового спору. їх постановлення передбачає, що кінцеві цілі цивільного судочинства досягнуті без владного підтвердження в рішенні суду прав і обов'язків сторін.

Особливу групу являють відновлювальні судові ухвали по оформленню дій, спрямованих на усунення недоліків рішення або підвищення ефективності їх виконання. Виносяться вони після закінчення судового розгляду, але по цільовій спрямованості тісно з ним пов'язані. До цієї групи належать: додаткове рішення, ухвала про усунення описок і явних арифметичних помилок у рішенні, ухвала про роз'яснення рішення, ухвала про відстрочку або розстрочку виконання рішення.

Згідно зі ст. 264 ЦПК суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов. Про вжиті заходи протягом місяця з дня надходження окремої ухвали повинно бути повідомлено суду, який постановив окрему ухвалу.[2]

Окрему ухвалу може бути оскаржено особами, інтересів яких вона стосується, у загальному порядку, встановленому ЦПК.

Законна сила ухвали суду першої інстанції має свої особливості. Ухвала як акт правосуддя має обов'язковість для осіб, відносно до яких вона прийнята, і для суду, що її постановив. Але на відміну від судового рішення вона не має такої специфічної властивості, як незмінюваність. Суд іноді може звернутися до вторинного вирішення процесуального питання, що становить предмет вже постановленої ухвали.

Крім того, підготовчі ухвали, за загальним правилом, не мають властивості винятковості, тоді як заключні ухвали мають цю властивість.

Ухвали суду першої інстанції не мають властивості преюдиціальності, тому що висновки, що містяться в ухвалі, не є остаточними, і суд вправі їх коригувати в процесі без попереднього скасування ухвали.

Досить специфічна і неспростовність ухвал, оскільки не всі вони можуть бути самостійним об'єктом апеляційної перевірки. Заперечення проти більшості ухвал включаються лише до скаргина рішення в справі. Отже, самостійної властивості неспростовності в таких ухвалах немає. Це буде неспростовність самого рішення у справі.

Набираючи законної сили, ухвали суду здобувають властивості виконливості, але в ряді випадків виконуються негайно (наприклад, ухвала про забеспечення позову).



РОЗДІЛ 3. ДОСТУП ДО СУДОВИХ РІШЕНЬ

3.1 Ознайомлення із судовими рішеннями

Особа, яка не бере (не брала) участі у справі, якщо судове рішення безпосередньо стосується її прав, свобод, інтересів чи обов'язків, може звернутися до апарату відповідного суду з письмовою заявою про:

1) надання можливості ознайомитися із судовим рішенням у приміщенні суду;

2) надання можливості виготовити копії судового рішення за допомогою власних технічних засобів;

3) виготовлення копії судового рішення апаратом суду.

У заяві особа повинна обґрунтувати, чому вона не змогла ознайомитися із судовим рішенням у Реєстрі, а також чому вона вважає, що судове рішення безпосередньо стосується її прав, свобод, інтересів чи обов'язків.[1]

Заява розглядається відповідальною службовою особою апарату суду невідкладно, а якщо вона потребує додаткового вивчення - протягом трьох робочих днів.

Про результати розгляду заяви службова особа апарату суду вносить запис до відповідного журналу із зазначенням відомостей про особу, яка звернулася із заявою.

Копія судового рішення, виготовлена апаратом суду, засвідчується відповідальною службовою особою апарату суду та печаткою суду із зазначенням дати.

За виготовлення копії судового рішення справляється судовий збір у розмірі, встановленому законом.

В ознайомленні із судовим рішенням та у виготовленні його копії належить відмовити, якщо:

1) до суду звернулася особа, яка не має процесуальної дієздатності, або особа від імені заінтересованої особи за відсутності відповідних повноважень;

2) матеріали справи передані до іншого суду чи на зберігання до державної архівної установи, а електронна копія судового рішення відсутня;

3) судове рішення безпосередньо не стосується прав, свобод, інтересів чи обов'язків цієї особи.

Забороняється відмовляти в доступі до відповідного судового рішення заявникам, стосовно яких судом вжито заходів щодо забезпечення позову або запобіжних заходів.

Рішення про відмову у наданні доступу до судового рішення викладається службовою особою апарату суду в письмовій формі із зазначенням порядку його оскарження. Воно повинно бути вмотивованим.

Надання дозволу на доступ до судового рішення або відмова в цьому можуть бути оскаржені до голови відповідного суду або до суду в порядку, передбаченому законом.[7]

За правилами цієї статті забезпечується також доступ осіб, зазначених у частині першій цієї статті, до матеріалів справи, що необхідні для оскарження судового рішення.

3.2 Поняття про єдину інформаційно-телекомунікаційну систему

Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система (ЄСІТС) -- організаційно-технічна система, що забезпечує функціонування електронного судочинства в Україні після прийняття нових процесуальних кодексів 2017 року. Розширена версія Автоматизованої системи документообігу суду, що функціонувала з 1 січня 2011 року.[9]

Відповідно до змін, що набрали чинності 15 грудня 2017 року, в судах України, а також Вищій раді правосуддя, Вищій кваліфікаційній комісії суддів України, Державній судовій адміністрації України, їх органах та підрозділах функціонує Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система.

Функції системи:

· ведення електронного діловодства;

· централізоване зберігання документів та інформації в єдиній базі даних;

· захищене зберігання, автоматизована аналітична і статистична обробка інформації;

· збереження справ в електронному архіві;

· обмін документами та інформацією в електронній формі, а також проведення відеоконференцій у режимі реального часу;

· автоматизація роботи органів правосуддя;

· формування і ведення суддівського досьє в електронній формі;

· віддалений доступ користувачів цієї системи до будь-якої інформації, що в ній зберігається;

· визначення судді для розгляду конкретної справи;

· добір присяжних;

· розподіл справ у Вищій кваліфікаційній комісії суддів України, Вищій раді правосуддя, її органах;

· аудіо- та відеофіксація судових засідань, засідань інших органів правосуддя, їх транслювання в мережі Інтернет;

· ведення Єдиного державного реєстру судових рішень;

· функціонування офіційного веб-порталу судової влади України, веб-сайтів Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;

· функціонування єдиного контакт-центру для управління зверненнями;

· можливість автоматизованої взаємодії цієї системи з іншими автоматизованими системами державних органів.[9]

Масштабний характер ЄСІТС підтверджується тим, що до її складу має увійти і Єдиний державний реєстр судових рішень, і система автоматизованого арешту коштів у рамках виконавчого провадження, а адміністратор ЄСІТС матиме доступ до інформації Єдиного державного демографічного реєстру.

У системі реєструються позовні та інші заяви, скарги та інші процесуальні документи, що подаються до суду.Автоматизований розподіл справ (тобто визначення складу суду, в тому числі присяжних) також здійснюється через ЄСІТС під час реєстрації позовних заяв [] з урахуванням спеціалізації та рівномірного навантаження для кожного судді, за принципом випадковості та в хронологічному порядку надходження справ.

Система забезпечує обмін документами в електронній формі між судами, між судом та учасниками судового процесу, між учасниками судового процесу, а також фіксування судового процесу[] і участь учасників судового процесу у судовому засіданні в режимі відеоконференції. (У тому числі передбачається можливість проводити відеоконференцію між судом та іншим приміщенням, наприклад помешканням учасника справи. Якщо всі учасники справи беруть участь у відеоконференції, обов'язково здійснюється транслювання судового засідання в мережі Інтернет).[10]

Судові рішення, повістки та інші процесуальні документи надсилаються також через ЄСІТС. Ця ж система забезпечує публікацію викликів до суду на веб-порталі судової влади.

Суд проводить розгляд справи за матеріалами судової справи в електронній формі. Документи і докази у паперовій формі переводяться в електронну форму та долучаються до матеріалів електронної судової справи. Вони зберігаються в додатку до справи в суді першої інстанції та у разі необхідності можуть бути оглянуті учасниками справи чи судом першої інстанції або витребувані судом вищої інстанції.

ЄСІТС підлягає захисту із застосуванням комплексної системи захисту інформації з підтвердженою відповідністю. Відомості, що зберігаються в системі, мають бути захищені від несанкціонованого доступу та втручання.

Персональну відповідальність за належне функціонування ЄСІТС несе керівник апарату суду.

Законом передбачено, що в ЄСІТС обов'язково реєструють офіційні електронні адреси:

· адвокати,

· нотаріуси,

· приватні виконавці,

· арбітражні керуючі,

· судові експерти,

· державні органи,

· органи місцевого самоврядування,

· суб'єкти господарювання державного та комунального секторів економіки.

Інші особи можуть зробити те саме в добровільному порядку.[9]

Тим, хто зареєстрував офіційні електронні адреси в системі, суд надсилає будь-які документи виключно в електронній формі на ці електронні адреси. Вони, в свою чергу, надсилають документи до суду через ЄСІТС з використанням ЕЦП.



ВИСНОВКИ

Отже, підводячи підсумки, можна зробити такі висновки, що судове рішення -- у широкому значенні -- акт судового розгляду справи будь-якого виду провадження. Це може бути як саме рішення, так і висновок (Конституційний Суд України), вирок (у кримінальному процесі), постанова, ухвала, окрема ухвала тощо (у кримінальному, адміністративному, цивільному та господарському процесах). Відповідно до статті 129-1 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.[4] Судове рішення також називають актом реалізації судової влади. Якість судового рішення -- основний критерій якості правосуддя. Метою судового рішення є досягнення юридичної визначеності у спірних правовідносинах, яке переконує сторони і суспільство у справедливості суду, утвердженні ним прав людини та запобігає стану невизначеності в аналогічних ситуаціях. Критеріями якісного судового рішення виступають:

· Правосудність;

· Своєчасність;

· Вмотивованість;

· Чіткість;

· Чиста мова;

· Доступний стиль.

Структура судового рішення:

а) Вступна частина - містить основні його реквізити, за якими його можна легко ідентифікувати.

У вступній частині має бути зазначено:

· дату (число, місяць, рік), а якщо це має значення, також і час ухвалення судового рішення (година і хвилина);

· місце ухвалення судового рішення (назва населеного пункту, де знаходиться суд);

· точне найменування суду відповідно до Указу Президента України про його утворення;

· прізвища та ініціали професійного судді, якщо справу розглядав суддя одноособово, професійних суддів (або також і народних засідателів), якщо справу розглядала колегія суддів, і секретаря судового засідання.[5]

б) Описова частина - узагальнено викладається позиція осіб, які беруть участь у справі (сторін, третіх осіб, їх представників), і основний зміст доказів, досліджених судом. Тут суд не має права давати своїх оцінок ні позиції осіб, які беруть участь у справі, ні доказам. Для вироку в кримінальному провадженні закон описової частини не передбачає.[3]

...