Забезпечення свободи слова в державно-церковних відносинах

Ключові слова: державно-церковні відносини, свобода совісті, свобода слова.

Одним з фундаментальних прав та свобод особистості виступає свобода совісті. Ця категорія охоплює своїм змістом широку сферу духовного, світоглядного буття людини, в якій вона самовизначається і самореалізується. Полісемантичне за характером, це право включає в себе й свободу релігії - свободу та самореалізацію особистості в системі релігійних координат. Забезпечення свободи совісті є показником гуманізації та демократизації суспільства, а також реалізовує модель відокремленого функціонування держави та церкви. Свобода слова в такій державі виступає запорукою прогресу суспільства і кожної людини в ньому.

Актуальність дослідження полягає в осмисленні та аналізі ступеня забезпечення конституційних свобод в питаннях релігії у законодавчо закріпленому форматі державно-церковних відносин України.

Стан розробленості теми в науці. У вітчизняному релігієзнавстві до осмислення засад поняття свободи совісті, моделей державно-церковних відносин, законодавчого забезпечення свободи совісті підходили М. Бабій, В. Єленський, А. Колодний, Г. Середа, І. Фенно, Л. Филипович, Є. Харьковщенко, З. Швед, П. Яроцький. Особливе місце у осмисленні ролі та функціональності "свободи совісті" займає праця М. Бабія "Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення". Серед російських науковців розгляду цих питань присвятили ряд робіт В. Гараджа, В. Савєльєв, І. Яблоков. Новизна дослідження полягає в аналізі права свободи слова в аспекті правової категорії свободи совісті в релігієзнавчому ключі та в контексті державно- церковних відносин сучасної України.

Мета даної статті - визначити правову базу та реальний стан забезпечення свободи слова державно-церковних відносин в українській державі. Відповідно до мети визначаються такі завдання: розглянути основні теоретичні підходи до категорії "свобода совісті", встановити її правовий статус та зафіксувати теоретичне обґрунтування, принципи реалізації категорії "свобода слова" в сьогоденні. Об'єктом виступає категорія "свобода слова" в релігієзнавчому осмисленні, а предметом - її практична реалізація в свободі слова з питань релігії.

Міждисциплінарний характер категорії "свобода совісті" засвідчує можливість її осмислення у філософському, правовому та релігієзнавчому ключі. Визнання свободи совісті в філософському дискурсі - це ствердження цінності особистості. Погляди середньовічного мислителя Марсилія Падуанського (ХІІІ ст.) в історії філософії справедливо вважаються витоками формування одного з найважливіших демократичних принципів та концепції державно-церковних відносин з відокремленим функціонуванням церкви та держави. Італійський мислитель в своїй праці "Захисник миру" ("Defensor Pacis") прийшов до висновку про те, що Євангельське слово є повчанням, але не законом, і у справі віри не може бути примусу. Віра - справа совісті кожного [7, с. 127]. Таке розуміння свободи совісті значно випереджало погляди його сучасників, так як для християнізованої Європи того часу характерним було визнання домінуючої ролі церкви та релігії в житті як особистості, так і суспільства в цілому. Гоніння на інакомислення, критичне, часом зневажливе, ставлення до науки не завадили МарсіліюПадуанському сформулювати і відстоювати своє бачення. Ще одна виразна концепція обґрунтування свободи совісті наявна в творчому доробку англійського філософа доби Просвітництва - Джона Локка (XVII ст.). У своїх "Посланнях про віротерпимість" він розглядав свободу совісті через ставлення до Бога і церкви. На думку Локка, свобода совісті є природнім правом кожної людини і нікого не можна примушувати у справах релігії законом чи силою [6, с. 130]. Відзначимо, що у філософському значенні свободи совісті важливе місце відіграє віра в людину, в її розум та високе покликання. Так і в концепції Джона Локка вихідною точкою в контексті питання свободи совісті була саме а особистість, а не держава.

В цей же час, правовий розгляд категорії "свобода совісті" відбувається в контексті всіх інших прав і свобод, що входять до правового статусу особи. Вона визначається як свобода переконань, тобто право людини обирати, відстоювати власні переконання і здійснювати їх. Захист цих свобод особистості здійснюється цивільним, кримінальним, адміністративним та сімейним правом. Так, зокрема, Цивільний кодекс України визначає право на свободу совісті особистим немайновим правом фізичної особи. В статті 269 читаємо: "Особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом, не мають економічного змісту, тісно пов'язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав; володіє ними довічно" [14, с. 96]. Дана стаття гарантує захист цього права у взаємовідносинах з іншими громадянами чи державою. Кримінальний кодекс України, серед іншого, забезпечує охорону прав і свобод людини і громадянина. Він, відповідно до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", визначає винних в порушенні цього законодавства та визначає міру та характер відповідальності. Сімейний кодекс гарантує наступне: "Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії". Сімейний кодекс України, в розділі ІІІ "Права та обов'язки матері, батька, дитини", у статті 151 "Права батьків щодо виховання дитини" доповнює це положення, вказуючи, що батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства" [9, с. 264]. Таким чином дитина отримує правову свободу, обумовлену поглядами сім'ї. При цьому, Конвенція про права дитини передбачає пріоритетні напрямки виховання, а стаття 14 зобов'язує в межах України (оскільки Україна є державою-учасницею цієї Конвенції) поважати право дитини на свободу думки, совісті та релігії [4, с. 129]. Тобто захист цієї свободи в разі порушення гарантується в межах останнього документу.

В релігієзнавчому осмисленні, за переконанням вітчизняного дослідника Михайла Бабія, поняття свобода совісті включає 3 складові - самовизначення особистості у палітрі релігійних традицій, здійснений ціннісно-орієнтований вибір та відповідальну самореалізацію на його основі. Це право людини вільно обирати релігію або переконання без зовнішнього тиску, загрози дискримінації, примусу, який може обмежувати права людини в духовній сфері; право змінювати свої переконання, діяти відповідно до своїх вподобань [1, с. 38]. Таке визначення і розуміння має методологічне значення для всіх типів релігієзнавчих досліджень, зорієнтованих на проблематику державно-церковних відносин. Реалізація цього принципу прямо пропорційна відокремленому функціонуванню в державі церкви, як інституції. Саме таку модель державно-церковних відносин гарантує громадянам України 35 стаття Конституції. Тут, зокрема зазначається: "Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова" [5, с. 14].

В Україні кожному громадянину надано право і забезпечується можливість вільно визначати своє ставлення до релігії, тобто сповідувати будь-яку релігію чи не сповідувати жодної. Дане гарантування здійснюється завдяки нормативно-правовій базі, джерелом якої є конституційні та міжнародні правові документи, імплементовані державою. Зокрема декларації, пакти, що стосуються прав людини, прийняті Організацією Об'єднаних Націй (ООН) та її структурами - Загальна декларація прав людини та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Серед документів з прав і свобод людини, що прийняті Радою Європи і Організацією по безпеці та співпраці в Європі (ОБСЄ), та стосуються питання свободи совісті - Конституція Європейського Союзу: Договір, який встановлює Конституцію для Європи, Європейська конвенція з прав людини, Прикінцевий акт наради з безпеки та співробітництва в Європі, Підсумковий документ Віденської зустрічі держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), Документ Копенгагенської наради з питань людського виміру НБСЄ, Паризька хартія для нової Європи.

Окремий аспект реалізації свободи совісті пов'язаний зі свободою слова, яка може розумітися як право вільно висловлювати свої думки в засобах масової інформації (ЗМІ). Свобода слова виступає важливою складовою у побудові громадянського суспільства та знаходить своє місце у відокремленому функціонуванні церкви та держави в суспільстві. Ми акцентуємо увагу на розгляді цієї свободи у висвітлення питань державно-церковних відносин та релігії взагалі. Звернемо увагу на діяльність друкованих джерел, що направлені до масової аудиторії та доступні багатьом людям, зокрема на пресу.

Концепцію свободи преси обґрунтував ще в 1644 році Джон Мільтон у публіцистично загостреному памфлеті "Ареопагітика. Розмова про свободу друку парламенту Англії". Саме у ньому вперше сказано, що свобода друку є головним засобом боротьби з можливою вседозволеністю влади; що свобода друку - основний елемент прогресу суспільства, насамперед - духовного [ІЗ, с. 103]. Вже в 1789 р. свобода преси була проголошена в Декларації прав людини і громадянина як право вільно засновувати друковані засоби масової інформації (газети, журнали тощо), вільно видавати та поширювати будь-яку друковану продукцію, а також як заборона цензури. Сьогодні, у зв'язку з появою у світі нових видів засобів масової інформації (телебачення, радіомовлення тощо), поняття "свобода преси" розглядається ширше, через поняття "свобода масової інформації", "свобода слова".

Свобода слова в Україні гарантується рядом міжнародних та державних документів. Так, наприклад, "Загальна декларація прав людини", а точніше стаття 19 визначає: "Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне вираження їх; це право включає свободу безперешкодно дотримуватись своїх переконань і свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів" [3, с. 21]. Наступний документ - "Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод". Стаття 10 носить назву "Свобода вираження поглядів" та гарантує 2 аспекти. По-перше, "Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств". А по-друге, "Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду" [2, с. 541].

В свою чергу Конституція України, стаття 34 зобов'язує громадян до виконання наступного: "Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має пра- во вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на свій вибір" [5, с. 14]. Як бачимо, подібне формулювання запобігає будь-яким дискусіям щодо обмеження свобод, гарантованих Конституцією, у тому числі і щодо свободи слова.

Постанова Верховної Ради України "Про Засади державної політики України в галузі прав людини" від 17 червня 1999 року затвердила недопущення звуження змісту та обсягу існуючих прав і основних свобод людини, проголошених Конституцією України, законами України (зокрема Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" та підза- конними нормативними актами [10].

Відповідно до норм міжнародного права, а саме вони виступали базою для створення позиції української держави, реалізація свободи слова повинна відповідати трьом умовам: по-перше, узгоджуватись з законом, тобто не суперечити наявній та діючій законодавчій базі, наступне - мати праведну мету, тобто використовуватись для вираження особистої позиції та останнє - допомагати досягненню цієї мети, тобто забезпечувати дану свободу. Надійним інструментом гарантування свободи слова, захисту діяльності засобів масової інформації повинні виступати постійний контроль та удосконалення, що будуть здійснюватися всіма учасниками життя суспільства, особливо представниками відповідних державних структур, громадянами та журналістами. Зокрема, в листопаді 2013 року у Комітеті з питань свободи слова та інформації відбулося засідання робочої групи з підготовки нової редакції Закону "Про телебачення і радіомовлення". Тобто, на рівні держави, виходячи із стану чинного законодавства і враховуючи міжнародний досвід, підтримується курс на удосконалення та закриття прогалин з метою безумовного забезпечення свободи слова.

Та на практиці, в реаліях сьогодення, ми спостерігаємо не повне втілення закладених у вже існуючих законах і нормативно-правових актах принципів відносин розмежування функцій між державою і церквою (питання свободи совісті) та висвітлення цих фактів у ЗМІ. Зокрема, у статті 35 Конституції йдеться про відокремлене функціонування церкви і релігійних організацій від держави, чим і забезпечується свобода релігії та толерантність. Сьогодні і церква, і держава зацікавлені у духовноморальному відродженні суспільства, то ж християнський світогляд і цінності набувають актуальності для розвитку України. Ідейне спрямування функціонування Української Православної Церкви (УПЦ) в світлі 1025-річчя Володимирового Хрещення націлене в першу чергу на підвищення рівня релігійності населення, шляхом залучення до релігійного знання. Сьогодні УПЦ впливає на формування освітньої парадигми в Україні - впроваджує викладання духовно-моральних курсів в школі, поширює християнські та сімейні цінності у молодіжному середовищі. Тобто на практиці ми бачимо зближення та діалог Української Православної Церкви з центральними органами державної влади, і як результат - розширення зон впливу церкви через апеляцію до вірності православній традиції. Остання книга Віктора Єленського "Велике повернення: релігія у глобальній політиці та міжнародних відносинах кінця XX - початку XXI століття" - прямий доказ недооцінювання ролі віри у соціальній поведінці громадян. Сучасне становлення та розвиток України тісно пов'язують з реалізацією ідеї розбудови Української національної церкви. Українська Православна Церква не лишається осторонь цих процесів, ще й активно співпрацює з державою, проводить світоглядно- культурну, просвітницьку роботу. Також можемо спостерігати вирішення актуальних проблем суспільства в релігійному ключі, навернення в православну традицію. Таким чином, релігія використовується як чинник для об'єднання суспільства в умовах побудови громадянського суспільства. В свою чергу для ЗМІ головним обов'язком стає об'єктивне висвітлення інформації громадськості зі сфери державно-церковних відносин.

В цей же час розвинені демократичні країни демонструють наступну тенденцію - коли церква декларує наміри перебрати на себе деякі державні функції (наприклад, освітні) - це незмінно викликає реакцію і опір населення, що в першу чергу висвітлюється в ЗМІ. Це перша і необхідна реакція в умовах забезпечення свободи слова та виконання всіх правових норм.

Згідно з 34 статтею Конституції України, що гарантує право на свободу думки і слова: "Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя" [5, с. 14]. Ми не знаходимо цих причин в сучасній українській державі, тому не можемо говорити про умови стримання чи необхідності обмеження права на свободу слова.

Таким чином, категорії "свобода совісті" та "свобода слова" осмислюються, здебільшого, у правовій площині.

Релігієзнавчий підхід до аналізу державно-церковних відносин показав, що практична реалізація задекларованих намірів (часто з боку церкви) виходить за межі правового поля. Наприклад, хоча констатувати очевидну суперечність діяльності церкви щодо наявної правової основи розмежування релігійної та світської освіти ми не можемо, все ж у громадській думці присутнє упередження та ідеї про те, що церква не обґрунтовано втручається сьогодні в освітній процес.

Перспективою подальшого дослідження виступає спостереження та відповідь на логічне питання про подальше забезпечення умов для реалізації конституційного принципу свободи совісті і свободи слова в питаннях релігії.

В умовах розвитку українського суспільства, держава повинна забезпечувати і зберігати права, свободи громадян, згідно з правовою базою країни та рядом підписаних міжнародних документів. Незрозумілим залишається пасивне сприйняття сьогоднішніх тенденцій державно-церковних відносин та відсутність реакції супротиву в ЗМІ. Це може говорити або про глибоку релігійність українського населення, або про відсутність практичної реалізації свободи совісті та свободи слова в державі.

свобода слово церковний правовий

Література

1. Бабій М. Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне й релігієзнавчеосмислення / М. Ю. Бабій. - К. : Вища школа, 1994. - 84 с.

2. Европейская конвенция о защите прав человека и основных свобод // Международные акты о правах человека: Сборник документов / сост. и вступ. ст.: Карташкин В. А., Лукашева Е. А. - М. : Норма, Инфра-М, 1998. - С. 539-569.

3. Загальна декларація прав людини // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи: збірник / Упоряд. Ю. К. Качуренко. - 2-е вид. К. : Юрінформ, 1992. С. 18-24.

4. Конвенція про права дитини // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи: збірник / Упоряд. Ю. К. Качуренко. - 2-е вид. К. : Юрінформ, 1992. С. 123-146.

5. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. - К. : Преса України, 1997. - 80 с.

6. Локк Дж. Послание о веротерпимости / Локк Джон // Сочинения в трех томах: Т. 3. - М. : Мысль, 1988. - 668 с. - (Филос. Наследие. Т. 103). - С. 91-134.

7. Марсилий Падуанский // Шершеневич Г. Ф. История философии права. - М., 1906. - С. 123-127.

Размещено на Allbest.ru