Еволюція ідеї поділу державної влади у другій половині ХІХ-ХХ століть

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Корені ідеї поділу державної влади є достатньо давніми. Відповідні міркування про розмежування державних органів та їх функцій висловлювали ще античні мислителі, зокрема Платон, Аристотель, Полібій. Разом із тим, сформульовані ними тези ще не становили ідеї, а тим більше теорії поділу державної влади, як ми їх розуміємо протягом останніх кількох століть.

На основі зазначених історичних коренів у період буржуазних революцій XVII-XVIII ст.ст. сформувалась уже самостійна сучасна теорія поділу державної влади, представлена насамперед працями Дж. Локка, Ш. Монтеск'є, Ж.Ж. Руссо, а також їхніх послідовників. Саме вони започаткували так званий класичний варіант концепції, актуальний досі. Разом з тим, протягом наступних століть концепція розвивалася та під впливом численних досліджень науковців різних країн зазнала певних змін та доповнень.

Серед вітчизняних науковців, які приділили істотну увагу аналізу проблем поділу влади, варто відзначити, зокрема, Ф.В. Веніславського, О.Р. Дашковську, А.П. Зайця, М.І. Козюбру, І.В. Процюка, С.В. Серьогіну, О.Ю. Тодику, М.В. Цвіка. Враховуючи політико-правові процеси, що відбуваються на сучасному етапі державотворення, а також зважаючи на пошуки оптимальної моделі організації влади в Україні, дедалі актуальнішим є дослідженім подальшого розвитку класичної концепції поділу державної влади, який мав місце у другій половині ХІХ-ХХ століттях, що і є метою цієї статті. Відповідним завданням бачиться аналіз дискусійних моментів та ключових ідей, привнесених у теорію протягом вказаного періоду.

Наприкінці XIX на початку XX ст. проблема поділу влади набула особливої актуальності у зв'язку з тенденцією до посилення державної влади. Сама ж ідея такого поділу неодноразово піддавалася критиці.

Відомий французький юрист Л. Дюгі виступив з критикою цієї теорії, вважаючи, що вона суперечить загальнішим принципам національному й державному суверенітету. Учений сформулював концепції, спрямовані на подолання розриву суспільства й держави на основі реалізації ідей компаративізму, солідаризму й націоналізму. Народна воля, за твердженням Л. Дюгі, не може бути представлена різними органами влади, оскільки такий поділ призводить до її обмеження. «Суверенітет є, по суті, персоніфікованою волею нації; і як будь-яка інша особа і втілена в ній воля, є неподільною. Ця концепція суверенітету, одного в трьох владах, є метафізичною концепцією, аналогічною християнському таїнству Трійці, яка надихала часом химери Конституційної асамблеї 1789 р., але яка неприйнятна для створення реального публічного права» [1, с.468-480].

Вважаючи, що існування різних представницьких органів влади можливе лише як їх тісна взаємодія в рамках єдиної державної волі, Л. Дюгі робить висновок: «...те, що має назву «поділ влади», є на ділі різноманіття участі різних органів у загальній діяльності держави» [1, с.541]. Вчений писав: «Усе наше публічне право повстає проти ізоляції органів і протиставлення їх один одному; воно, навпаки, виступає за такий фундаментальний поділ, який сприятиме посиленню їх взаємодії й інтеграції в рамках єдиної державної системи, що втілює принцип національного суверенітету» [1, с.158].

Концепція Л. Дюгі, за якою характер і ступінь функціональної диференціації влади не має істотного значення й визначається лише утилітарними міркуваннями, відіграла велику роль у критиці парламентської демократії і була використана прихильниками тоталітаризму.

Близькою до позиції Л. Дюгі є критика поділу влади В. Вільсоном, представником юридичної школи США, у працях якого на рубежі ХІХ-ХХ ст. вона була сконцентрована найповніше. Науковець, також з позицій чисто функціональної інтерпретації проблеми, вважав диференціацію влади неефективною у зв'язку зі зростанням завдань виконавчої влади (президента) та необхідністю оперативнішого ухваленім рішень в умовах сучасного управління, що вимагає поєднання в уряді влади й відповідальності [2, с. 15].

Переконання Л. Дюгі та його прихильників знайшли відгук у працях сучасних державознавців. Наприклад, К. Лівенштейн сформулював принципову відмову від доктрини поділу влади, аргументуючи це статичністю концепції, її невідповідністю динамізму епохи кардинальних соціально-політичних перетворень. Принцип поділу влади, на його думку, завжди був швидше «політичною ідеологією, ніж моделлю дійсної політичної організації» [З, с.20-21].

Інший дослідник, Дж. Бурдо, вважав за правильне інтерпретувати теорію поділу як розподіл праці, сфер діяльності держави [4, с.313-315].

К. Маркс, Ф. Енгельс також тлумачили поділ влади з функціональних позицій. Те, що приймають як «священний і непогрішний принцип, писав Ф. Енгельс, є не що інше, як звичайний промисловий розподіл праці, застосовуваний до державного механізму з метою спрощення та контролю» [5, с.287].

Позиція означених авторів зводити поділ влади до суто функціонального поділу критикував В. Орландо, який наголошував, що поділ влади зовсім не рівнозначний одвічній диференціації державних функцій та органів, але імпліцитно закладений у самій природі держави, і не є виключно результатом свідомого вибору сучасних вільних (насамперед парламентських) режимів [6, с. 61-63].

Підхід Л. Дюгі, В. Вільсоната їх прибічників зазнав жвавої критики і у працях інших науковців, які продовжують орієнтуватися на теорію поділу влади у класичній її формі, хоча й з певними оновленнями, продиктованими сучасністю. Так, А. Есмен вважає за необхідне для будь-якої вільної держави слідувати принципам поділу влади, хоча його реалізація пов'язана з великими труднощами. Правник схильний сприймати поділ влади не стільки як результат, скільки як постійний процес її взаємодії, унаслідок чого в кожен момент досягається певний рівень стабільності. Досягнення останнього можливе лише на певному ступені координації дій трьох гілок влади, що на практиці викликає неминучу перевагу однієї з них найчастіше законодавчої. Саме вона виконує регулятивні функції стосовно двох інших гілок. У законодавчій владі зосереджено основні механізми такого регулювання: ухвалення рішень щодо законодавчих питань, перш за все затвердження бюджету, що є основою функціонування всієї державної машини, можливість законодавчого обмеження інших гілок влади та їх функцій [7, с.326-328].

Таким чином, в інтерпретації А. Есмена модель поділу влади постає як динамічне, а не статичне явище, рівновага ж гілок влади розглядається як результат нестійкого компромісу між ними.

Варто звернути увагу і на концепцію поділу влади М. Оріу. Визнаючи важливість самого принципу поділу влади між законодавчою (в особі двопалатного парламенту) й виконавчою (в особі глави держави й кабінету міністрів) для будь-якого представницького правління, правник підкреслює, що гармонійна співпраця цих гілок влади слугує запорукою єдності держави як юридичної особи [8, с.196]. На практиці, на його думку, співвідношення законодавчої й виконавчої гілок влади далеке від ідеальної рівноваги. Існує стійка тенденція до придушення законодавчої влади виконавчою, парламенту могутнім бюрократичним апаратом сучасної держави. При цьому з розвитком централізованого управління і зростанням значущості адміністративної складової державної влади парламенту все важче утримувати верховенство законодавчої влади, а втручання бюрократичних структур у законодавчий процес стає все активнішим. Як приклад науковець наводить нестійкий баланс законодавчої й виконавчої гілок влади в післяреволюційній Франції, що нерідко призводив до переваги виконавчої влади над законодавчою, особливо під час двох імперій.

У проаналізований період подальшого розвитку зазнали положенім теорії щодо переліку гілок, на які має поділятися державна влада. Якщо Ш. Монтеск'є вважав за необхідне існування трьох гілок влади законодавчої, виконавчої й судової, то з часом отримала розвиток тенденція до збільшення числа гілок влади. У юридичній літературі висунуто немало ідей щодо існування інших гілок влади крім традиційних трьох [9, с.94]. Так, М.В. Цвік поряд із владою народного представництва (законодавчою), виконавчою й судовою вважає необхідним існування й четвертої наглядово-контрольної. Її необхідність державознавець доводить тим, що вона потрібна як отримання і противага, що перешкоджає порушенням закону в царині існування інших властей. Конститутивними ознаками існування будь-якої самостійної гілки влади є, на його думку, системний характер її структури і спільне функціональне призначення усіх елементів, що входять до відповідної системи. Загальним і спільним функціональним призначенням наглядово-контрольної влади є охорона конституційного ладу [10, с.65-66]. Виділяє крім трьох традиційних гілок влади контрольну й О.Р. Дашковська [11, с.51]. Такі зміни доктрини поділу державної влади знаходять і своє конституційне закріплення. У деяких державах окрім трьох звичайних конституції виділяють ще й контрольну і виборчу владу, а в Конституції Алжиру 1976 р. перелічено шість гілок державної влади [12, с.74; 13, с.82-85]. Достатньо давніми є пропозиції щодо виокремлення арбітражної влади голови держави, які висував ще Б. Констан. їх логічним продовженням можна вважати ідею щодо існування особливої президентської влади [14, с.27].

Виокремлення в умовах сьогодення лише тих основних державних структур, які виділяв ще Ш. Монтеск'є, бачиться неправильним, оскільки число функцій держави разом з розвитком суспільства постійно зростає. Внаслідок цього виникає потреба у вузько орієнтованій спеціалізації органів держави. Відповідно можна дійти висновку, що поділ влади за Ш. Монтеск'є це лише окремий випадок найзагальнішої форми співвідношення різних державних структур при здійсненні ними єдиної державної влади. У сучасній державі влада має й інші різновиди, у тому числі й такі, які за своїм значенням не нижче законодавчої, виконавчої й судової влади.

З іншого боку, нескінченне й безсистемне збільшення кількості різних гілок державної влади також не є вдалим способом розв'язання цих питань. Хоча деякі державознавці йдуть саме цим спрощеним шляхом вирішення проблеми. Так, А.Ф. Малий вважає, що за змістом діяльність виборчих комісій, прокуратури, президента, уряду не дозволяє відносити їх до виконавчої гілки влади, а влади кожного названого цілком органу, на його думку, достатньо, щоб іменувати відповідним чином «президентська влада», «урядова влада», «прокурорська влада», «виборча влада» [15, с. 35-36].

На думку багатьох зарубіжних фахівців, поділ влади слід розглядати не як загальну теорію, а лише як принцип. При цьому останній з часом усе частіше розглядається в іноземній науці та практиці як безпосередній компонент демократії та верховенства права [16]. Поділ влади, що розглядається як принцип, по-перше, є процесом, а не чимось застиглим та незмінним; по-друге, цей принцип пов'язано з постійним перерозподілом і зміною балансу влади між її різними складовими.

Оскільки гілки влади тісно взаємопов'язані і прагнуть в конституційному плані контролювати одна одну, на думку Е. Грессмана, важко припустити, що «абсолютно необхідний для ефективного й вільного управління державою рівень поділу державної влади може бути коли-небудь знайдено й належним чином протягом довгого часу збережено». Через це твердження про те, що, наприклад, у СІЛА законодавчі функції можуть виконуватися лише Конгресом на двопалатній основі, функції виконавчої влади виключно президентом або різними органами, що знаходяться під його контролем, а судової тільки суддями й судами, є «в інтелектуальному відношенні нечесним та історично невірним». Е. Грессман доводить, що за вказаного підходу зі всього розмаїття функцій, що виконує кожна з трьох гілок, свідомо або несвідомо виключаються «схожі або змішані функції». А це, у свою чергу, суперечить реальній практиці застосування теорії поділу влади [17, с.492-494],

На думку Б. Зігана, у своєму практичному втіленні досліджуваний принцип поділу влади спрямований на те, щоб вирішити внутрішньо досить суперечливу проблему, пов'язану зі створенням державно-правової системи, яка, з одного боку, «була б достатньо владною, щоб повністю виконувати своє призначення, а з іншого не такою всесильною, щоб пригнічувати суспільство й окремих людей. Відомо, що необмежена влада незалежно від того, в руках якого органу вона зосереджується короля чи парламенту, завжди містить в собі ризик бути поступово трансформованою в необмежену тиранію» [18, с. 17].

Загалом у зарубіжній науковій літературі нерідко трапляються висловлювання, які зводяться до того, що поділ влади є не загальною теорією, а лише концепцією відділення один від одного інститутів, які спільно здійснюють державну владу. Можливість «чистої» теорії поділу влади не підтверджується практикою, загалом же такий формалістичний підхід шкідливий для об'єктивного дослідження діяльності державного апарату та вирішення проблем оптимального функціонування гілок влади. Концепцію поділу державної влади варто розглядати лише як ідеальну конструкцію, яка відіграє роль методологічної моделі.

Очевидно, поділ державної влади можна розглядати і як принцип устрою й функціонування державної влади, і як теорію, яка досліджує його. Принцип поділу державної влади є одночасно і принципом демократичної правової держави, і принципом організації державної влади. Він має глибокий демократичний зміст, оскільки в кінцевому вимірі спрямований на недопущення концентрації державної влади в одних руках, пов'язаного з цим можливого свавілля, зрештою, на забезпечення політичної та іншої свободи людини [19, с. 122].

Доктрина поділу влади сприйнята в багатьох новітніх конституціях і принцип поділу державно-владних повноважень є визначальним у системі основ конституційного ладу всіх демократичних країн світу. Як відомо, у більшості країн існують органи законодавчої, виконавчої й судової влади. Проте засоби їх поділу і взаємодії різні. У кожній країні державний апарат має численні особливості, зумовлені рівнем розвитку демократичних інститутів.

Предметом дискусій стали також питання про підтримання балансу гілок влади, про оптимальне співвідношення законодавчої та виконавчої влади, в тому числі і про допустимість делегування законодавчої влади, про місце судових органів в системі поділу влади.

Дослідники підкреслюють, що класичний ідеальний варіант поділу влади повною мірою ніколи не був втілений у життя; може йтися лише про більше або менше наближення до нього [20, с.41]. У реальному житті кожна з трьох традиційних влад якоюсь мірою проникає, втручається в царину іншої: законодавствує не лише парламент, а й виконавча влада (делеговане законодавство, видання тимчасових актів, що мають силу закону тощо). У США, наприклад, парламент видає так звані «приватні закони», що стосуються окремих осіб, мають розпорядчий характер, що, власне, є функцією виконавчої влади. Суд, визнаючи закон неконституційним, позбавляє його юридичної сили, тобто, по суті, фактично (хоча й не юридично) скасовує його. З іншого боку, суд, видаючи судові накази (приміром, про заборону страйку або звільнення обвинуваченого під заставу), займається невластивою йому адміністративної діяльністю.

Дж. Локк відзначав, що законодавчий орган не повинен делегувати право видавати закони в чиїсь руки. Проте, незважаючи на подібне застереження засновника теорії поділу державної влади, практика передачі законодавчих повноважень фактично існує у багатьох розвинених країнах. Існування теорії і практики делегування законодавства означає фактичне ігнорування основних положень досліджуваної концепції. Причому чим ширше в тій чи іншій країні розвинена подібна практика, тим у більшій мірі відбувається відхилення від класичних теоретичних побудов, оскільки делегування повноважень за своєю природою суперечить ідеї поділу державної влади [21, с.97].

Відносність поділу державної влади, множинність варіантів реалізації цієї ідеї у практиці державного будівництва різних країн призвели до виокремлення типових моделей поділу жорсткої, м'якої та змішаної, характерних для різних видів форми державного правління. На відміну від класичних ідей Монтеск'є, які втілені в жорсткій моделі поділу влади, на практичному рівні в сучасних державах починають переважати інші моделі поділу влади.

Теорія поділу влади зазнала серйозної наукової критики з боку супротивників жорсткої моделі, що призвело до занепаду цієї доктрини наприкінці XX ст., зумовленого впливом ідеології колективної діяльності держави. Остання потребує координації дії всіх гілок державної влади, в той час як жорсткий її поділ робить неможливим здійснення складних і комплексних державних програм [22, с.99]. У центрі уваги перебуває проблема раціональності й ефективності цієї концепції.

На додаток до наведеного дослідники наголошують на відносності принципу поділу державної влади, яка пов'язана із взаємозалежністю і взаємодією різних гілок влади. Теорія поділу влади зовсім не передбачає створення китайської стіни між різними її гілками, які є складовими все-таки єдиної державної влади.

Підбиваючи підсумки варто відзначити вказані нижче трансформації теорії поділу державної влади у другій половині ХІХ-ХХ століттях.

У проаналізований період теорія зазнала критики, зокрема як така, що суперечить ідеям національного, державного суверенітету (Л. Дюгі), призводить до неефективності влади в умовах зростання завдань виконавчої влади та необхідності оперативнішої її роботи (В. Вільсон, К. Лівенштейн). Л. Дюгі, В. Вільсон, Дж. Бурдо схилялися до розуміння поділу державної влади як її суто функціонального поділу. Останній підхід можна спостерігати і у марксистів.

Запропоновано розглядати поділ влади як динамічну модель, рівновага в якій завдячує нестійкому компромісу між гілками, при цьому часто поєднуючись з певною перевагою однієї з них (А. Есмен). Відзначено стійку тенденцію до переважання над законодавчою владою виконавчої влади, бюрократичного апарату сучасної держави (М. Оріу).

Дістали подальшого розвитку ідеї щодо структури державної влади в аспекті переліку гілок, що слід виділяти у складі державної влади. Так, різними дослідниками запропоновано додатково виділяти контрольно-наглядову, президентську, електоральну та деякі інші гілки влади.

Принцип поділу влади як елемент теорії це ідеальна конструкція, а як елемент практики конституціоналізму динамічне явище, яке демонструє безліч варіантів реалізації розглядуваної конструкції. Виділені різні моделі поділу державної влади, окрім жорсткої, що відбиває класичні ідеї, зокрема м'яка та змішана.

Наголошено на відносності поділу, пов'язаного з необхідністю тісної взаємодії гілок влади, а також з виконанням кожною з них близьких або подібних функцій.

Література

1. Дюги Л. Конституционное право Общ. ч.: Государство / Л. Дюги. М.: Типография Т-ваИ. Д. Сытина, 1908. -957 с.

2. Вильсон В. Государство: прошлое и настоящее институционных учреждений / В. Вильсон; пер. под ред. А. С. Ященко. М.: Изд. Саблина, 1905. 152 с.

3. Eoewenstein К. The Balance between Eegislative and Executive Power // A Stady in Comparative Constitutional Eaw Chicago Eaw Rev., 1938, № 5. P. 20-27.

4. Burdeau G. Traite de Science Politique. T.V. Ees Regimes Politiques. Paris,. 1980. P. 313-315.

5. Маркс К. Сочинения / К. Маркс, Ф. Энгельс: в 50 т. Т. 6. 2-е изд. М.: Госполитиздат., 1957. 762 с.

6. Orlando V.N. Principii di Diritto Costituzionale. Firenze, 1894. 217 p.

7. Эсмен А. Общие основы государственного права / А. Эсмен. СПб.: Издатель О. Н. Попова, 1898. 357 с.

8. Hauriou М. Precis de droit constitutionnel (2e edition), Recueil Sirey, Paris, 1929, xv-759 p.

9. Чиркин В.E. Государствоведение учебник / В.Е. Чиркин. 2-е изд., испр. и доп. М.: Юристъ, 2000. 384 с.

10. Цвік M.В. Конституційні проблеми розподілу властей (деякі загально-теоретичні аспекти) / М.В. Цвік // Вісник Акад. прав, наук України. 1993. № 1. С. 65-66.

11. Дашковская Е.Р. Теоретические аспекты разделения властей в Украине: дис. ... кандидата юрид. наук: 12.00.01 / Е.Р. Дашковская. -Харків, 2009. 177 с.

12. Автономов А.С. Избирательная власть / А.С. Автономов. М.: Права человека, 2002. 81 с.

13. Чиркин В.Е. Основы сравнительного государствоведения / В.Е. Чиркин. М.: Изд. дом «Артикул», 1997. 352 с.

14. Собчак А.А. Конституционные проблемы в посткоммунистическом мире / А.А. Собчак // Конституционные реформы в государствах Содружества: сб. ст. СПб.: Секретариат Совета МПА, 1993. С. 18-28.

15. Малый А.Ф. Органы государственной власти в области: проблемы организации / А.Ф. Малый. Архангельск: Изд-во Помор, ун-та, 1999. 237 с.

16. Report On The Rule Of Law Adopted by the Venice Commission at its 86th plenary session (Venice, 25-26 March 2011) [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www. Venice, сое. int/webforms/ documents/?pdf=CDL-AD(201 l)003rev-e

17. Gressman E. Separation of Powers: The Third Circuit Dimension.// Seton Hall law Review. 1989. -№ 3. -P. 491-510.

18. Sieqan B. Separation of Powers and other Divisions of Authority under the Constitution.// Suffolk University Law Review. 1989. № 1. P. 17-21.

19. Загальна теорія держави і права: підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / за ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. Харків: Право, 2002. 432 с.

20. Гарнер Д. Великобритания. Центральное и местное управление / Д. Гарнер. М.: Прогресс, 1984. 376 с.

21. Болдырева Р.С. Разделение властей. Теоретико-правовые аспекты: дисс. ... кандидата юрид. наук: 12.00.01 / Р.С. Болдырева. М., 1998. 164 с.

22. Шевчук С.В. Делегирование государственных полномочий: дис. ... кандидата юрид. наук: 12.00.01 / С.В. Шевчук. Нац. юрид. акад. Украины. Харків, 1996. 202 с.

Размещено на Allbest.ru