Розсуд, інтерес і суб’єктивне право у взаємозв’язку і співвідношенні в цивільному праві України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розсуд, інтерес і суб'єктивне право у взаємозв'язку і співвідношенні в цивільному праві України

Розвитком науки цивільного права, цивільного законодавства і практики його застосування зумовлено зростання дослідницького інтересу до ряду ключових понять, які набули категоріального змісту, серед яких, зокрема, категорія розсуду. Зрозуміла, на перший погляд, ця категорія залишається ще terra incognito, адже в сучасній науковій літературі проблема розсуду в цивільному праві ще не дістала належного висвітлення.

Більше ніж століття тому Г.Ф. Шершеневич висловив думку про те, що суб'єктивне право як юридична влада (можливість і забезпеченість відповідної поведінки) нерозривно пов'язане з його здійсненням [11, с. 614]. За радянських часів С.М. Братусь сформулював поняття суб'єктивного цивільного права, що стало класичним, визначивши суб'єктивне право як визнану і забезпечену законом міру можливої поведінки особи [1, с. 33]. На формування сучасної доктрини змісту суб'єктивного цивільного права та його здійснення плідно вплинув В.П. Грибанов [3, с. 44-46], який сформулював і обґрунтував принципове положення про те, що «різниця між змістом суб'єктивного права і його здійсненням полягає передусім у тому, що зміст суб'єктивного права включає в себе лише можливу поведінку управомоченої особи, тоді як здійсненням права є учинення реальних, конкретних дій, пов'язаних з перетворенням цієї можливості у дійсність» [3, с. 44].

Суб'єктивне цивільне право, як слушно зауважив Є. O. Харитонов, належить певній особі, що виступає як суб'єкт цивільних правовідносин, є конкретним і означає наявність точно визначених правомочностей стосовно цілком певних благ [10, с. 18]. Крім того, суб'єктивне право не тільки стосується конкретного виду цивільних відносин, воно завжди персоніфіковано.

Очевидно, що в усіх випадках, обираючи певне цивільне право і реалізуючи надані ним правомочності, особа виявляє власний, приватний інтерес. Сенс інтересу тут полягає у набутті особою права на певне цивільне благо. Інтерес постає чинником свідомої, цілеспрямованої, мотивованої поведінки суб'єкта правовідношення, що виникло, отже, виступає передумовою здійснення суб'єктивного права.

Концептуальний підхід стосовно співвідношення суб'єктивного права, інтересу і розсуду, що для нас є важливим, сформулював Г.Ф. Шершеневич, розуміючи суб'єктивне право як правовідношення, у якому суб'єкт, якому належить право, наділений забезпеченою законом можливістю вчинювати на власний розсуд у дозволених межах вольові дії на реалізацію власного інтересу [11, с. 601-609]. Щодо співвідношення інтересу і суб'єктивного права учений слушно зауважував, що «суб'єктивне право являє собою юридичну можливість здійснення інтересу» [12, с. 59].

Важливого висновку дійшла І. В. Венедіктова про те, що «за своєю сутністю охоронюваний законом інтерес є домаганням (претензією), яке означає скерування особи на досягнення певного блага або статусу, а за правовою природою - дозволом, оскільки особа вільна у своїх діях за принципом in favorem - дозволено все, що не заборонено законом» [2, с. 15].

У контексті зазначеного розсуд розуміємо як елемент змісту правовідносин, тобто як елемент механізму здійснення суб'єктивних цивільних прав і у такий спосіб реалізації законних інтересів. Нормою ч. 1 ст. 12 ЦК розсуд прямо пов'язується із здійсненням цивільних прав. При цьому варто зазначити, що однією з істотних ознак цивільних правовідносин є їх вольовий характер. Вільне волевиявлення особи як учасника цивільних відносин випливає із її свідомої, інтелектуально-вольової діяльності, без чого суб'єктивне право залишається нездійсненим.

Виходячи з етимологічного аналізу терміна «розсуд», що використовується у ЦК України, пропонуємо розуміти змістове (етимологічне) значення цього терміна як акта інтелектуально-вольової діяльності особи, що виражений у певному умовиводі (висновку, рішенні) особи, прийнятому на основі власного досвіду, уявлення, оцінки, розмірковування про сутність об'єкта, на який він спрямований [5, с. 145]. Терміном «розсуд» у ЦК України позначено спеціальне поняття щодо суттєвих ознак цивільних відносин, яке відображає нормативне санкціонування державою можливості вибору правомочними учасниками цих відносин варіантів правової поведінки при здійсненні ними суб'єктивних прав для задоволення своїх законних інтересів [5, с. 144].

Крім того, розсуд в цивільному праві варто також розуміти у суб'єктивному і об'єктивному його значеннях. У суб'єктивному значенні розсуд - це є саме акт інтелектуально-вольової діяльності учасника цивільних відносин, об'єктивований у його умовиводі (рішенні) стосовно вибору певного варіанта правової поведінки, а в об'єктивному значенні - це безпосередній вияв учасником цивільних відносин особистого рішення назовні, що втілюється у свідомому виборі ним певного варіанта правової поведінки і виражається у його конкретних діях як суб'єкта права. Відповідно, можна говорити про внутрішній розсуд і зовнішній його вияв, які є нероздільними. У практичній площині «зовнішній» (в об'єктивному значенні) розсуд є «матеріалізованим» у юридично значущих діях суб'єкта права, тоді як «внутрішній» (у суб'єктивному значенні) розсуд втілює внутрішній психічний процес, який обіймає свідомість (інтелектуальна складова) і потребу, бажання досягти значущої мети (вольова складова) [4, с. 76-86].

Вольова діяльність особи є свідомо спрямованою діяльністю, що у комплексі відображає вибір мети і мотивацію поведінки, прагнення до досягнення мети, здатність регулювати спонукання і гальмувати поведінкові реакції, можливість приймати рішення тощо. Зазначене характеризує специфічні властивості волі. У такому сенсі воля тісно, безпосередньо пов'язана з розсудом і визначає його вольову складову.

Іншою складовою розсуду є інтелектуальна складова. Особливістю розсуду як акту мислення є вираження в ньому умовиводу особи стосовно можливості певної її поведінки (діяльності). Умовивід у поєднанні з прагненням до досягнення певної мети втілюється у рішенні - тепер вже як акті інтелектуально-вольової діяльності особи. Суб'єкт права усвідомлює можливість вибору певного варіанту поведінки для реалізації свого інтересу. На рівні своєї правосвідомості суб'єкт «включає» механізм пізнання правових засобів, за допомогою яких він зможе досягти поставленої мети, створює «мисленнєву» модель своєї правової поведінки. У процесі міркувань він обирає найбільш прийнятний для себе варіант правової поведінки, що випливає зі змісту норм об'єктивного права, з урахуванням певних обставин, які впливають чи могли б уплинути на реалізацію його інтересу. Результатом розумових дій постає рішення про вибір суб'єктивного права, здійсненням якого суб'єкт зможе задовольнити свій інтерес. Цей вибір відображає інтелектуальну сторону розсуду суб'єкта. Мотивація поведінки, намір учинити дії із здійснення свого суб'єктивного права і готовність докласти до цього певних зусиль характеризують вольову сторону розсуду суб'єкта. Отже, пізнавальний та вольовий процеси психіки особистості, з психологічної точки зору, поєднуються у процесі розсудової активності особи як суб'єкта правовідносин, і тому ми розглядаємо природу розсуду, враховуючи як етимологічне, так і психологічне його значення, як акт інтелектуально-вольової діяльності особи, виражений в умовиводі (висновку, рішенні) стосовно вибору конкретного варіанта правової поведінки для досягнення певної мети, отже, і реалізації інтересу [4, с. 76-86].

Розсуд (в об'єктивному сенсі) виявляє своє значення і роль як чинник персоніфікації суб'єктивного права, у механізмі здійснення суб'єктивного права - як інструмент індивідуалізації моделі правової поведінки, визначеної нормами об'єктивного права. У такому розумінні юридичне значення розсуду зумовлено виявом свідомого вибору учасником цивільних відносин певного варіанта правової поведінки, об'єктивованого у його діях як суб'єкта права. У такому самому розумінні розсуд передує волевиявленню суб'єкта у процесі здійснення ним свого суб'єктивного цивільного права.

Наукова аргументація висновку про те, що за своєю правовою природою охоронюваний законом інтерес - це простий легітимний дозвіл [2, с. 15], а також надана у Рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 р. №18-рп/2004 (далі - Рішення КСУ) [7] інтерпретація поняття «інтерес» у вузькому розумінні («інтерес, який… перебуває виключно у логічно-смисловому зв'язку із суб'єктивними правами, але прямо ними не опосередковується, тобто виходить за межі останніх» [7, п. 3.3, абз. 2, 3 п. 3.6]) підводять також до розуміння правової природи розсуду в цивільному праві як простого легітимного дозволу (нормативного дозволяння). На обґрунтування даної думки наведемо такі міркування.

По-перше, у мотивувальній частині Рішення КСУ зазначається, що охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою (п. 3.4); інтерес є самостійним об'єктом правовідносин, реалізація якого задовольняється чи блокується нормативними засобами (п. 3.1). Так само і суб'єктивне право, логічно-смисловий зв'язок між яким та інтересом є очевидним, опосередковується об'єктивним правом, гарантується і охороняється державою (п. 3.6) [7].

По-друге, у п. 3.6 мотивувальної частини Рішення КСУ зазначається, що і суб'єктивне право, і пов'язаний з ним інтерес є дозволами. Суб'єктивне право є особливим дозволом, тобто дозволом, що відображається у відомій формулі: «Дозволено все, що передбачено у законі», а інтерес - простим дозволом, тобто дозволом, до якого доречно застосовувати відоме правило: «Дозволено все, що не забороняється законом». Суб'єктивне право забезпечується юридичним обов'язком іншої сторони, а інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, не має такої правової можливості, оскільки відображає лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, а отже - не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість [7].

У наведених визначеннях важливими для нас є елементи, які вказують на дозвільний характер законного інтересу у межах сфери правового регулювання. Теоретичний вміст цих визначень використано нами для з'ясування правової природи розсуду в цивільному праві. Вважаємо, що за своєю правовою природою розсуд в цивільному праві також доречно характеризувати як простий легітимний дозвіл, тобто дозвіл, який закріплений в законі чи випливає з його змісту, на вибір учасником цивільних відносин певного варіанта правової поведінки щодо здійснення суб'єктивного права для реалізації приватного інтересу.

Цей вибір є вільним, за загальним правилом, свідомим і об'єктивується у діях учасника цивільних відносин - носія суб'єктивного права. У такому виборі виявляється розсуд у його об'єктивному сенсі, який саме і має юридичне значення як чинника персоніфікації суб'єктивного права, а у механізмі здійснення суб'єктивного права - як інструмента індивідуалізації моделі правової поведінки, визначеної нормами об'єктивного права. У такому розумінні розсуд притаманний волездатній особі - суб'єкту права і відсутній у неволездатної особи, хоча при цьому така особа може бути носієм суб'єктивного права. Останнє міркування, на перший погляд, вторить висловленій Р.А. Майдаником думці про те, що інтерес суб'єкта в окремих випадках може розумітися в такому самому значенні, що і воля суб'єкта, і тому інтерес відсутній в особи неволездатної, яка все ж може бути носієм суб'єктивного права [6].

Отже, розсуд, як і інтерес, відображає не юридичну, а фактичну можливість. Таким чином, розсуд як простий дозвіл, встановлений актами цивільного законодавства (нормативне дозвоління), входить до системи механізму правового регулювання цивільних відносин як правовий спосіб [8, с. 498], що впливає на здійснення суб'єктивних прав та реалізацію законних інтересів учасниками цивільних відносин. Зважаючи на правову природу цивільних відносин, можна говорити про іманентність їм розсуду їх учасників, а зважаючи на сутність правового регулювання цивільних відносин - про те, що розсуд як легітимний дозвіл включається до механізму їх правового регулювання.

Специфічним є зв'язок інтересу, розсуду і суб'єктивного права. У такому зв'язку суб'єктивне право виявляє свою функцію як правовий засіб реалізації приватного інтересу, а розсуд - як легальний спосіб персоніфікації суб'єктивного права та індивідуалізації визначеної нормами об'єктивного права моделі правової поведінки для реалізації суб'єктом права свого приватного інтересу.

Розуміння розсуду як простого легітимного дозволу, на нашу думку, надає можливість визначити місце розсуду, опосередковано через правовідносини, серед елементів механізму правового регулювання. Саме через правовідносини, адже вони впливають на поведінку особи, а розсуд суб'єкта правовідносин якраз і виявляється у виборі ним певного варіанта своєї поведінки. У теорії права дозволи характеризуються як різновид способів впливу на правовідносини у механізмі правового регулювання і тому належать до його елементів [8, с. 498].

По-третє, легальність розсуду в цивільному праві логічно привертає увагу до питання про його захищеність законом. Проте говорити про самостійний захист розсуду правовими засобами так само, як про захист інтересу чи суб'єктивного права, було б некоректно. Як вже зазначалось, розсуд як простий легітимний дозвіл не формалізований у конкретному суб'єктивному праві, не забезпечується юридичним обов'язком іншої сторони правовідношення, тому не має такої правової можливості, яку має суб'єктивне право або інтерес, на самостійний його захист правовими засобами.

Так, у ст. 15 ЦК визначено об'єкти захисту в цивільному праві, якими є суб'єктивні права у разі їх порушення, невизнання або оспорювання, та інтереси учасників цивільних відносин, які не суперечать загальним засадам цивільного законодавства. Отже, інтерес і суб'єктивне право перебувають під захистом закону, і те й інше гарантується і охороняється державою. Важливо також акцентувати на тому, що інтерес розуміється як самостійний (поряд з суб'єктивним правом) об'єкт правовідносин, реалізація якого задовольняється чи блокується нормативними засобами, а відтак, інтерес є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони [7].

Вважаємо, що у процесі захисту порушеного суб'єктивного права правомочна особа у певних випадках також може посилатись на порушення її можливості здійснювати своє суб'єктивне право вільно, на власний розсуд. У такому разі розсуд, як визначену законом можливість вільного вибору учасником цивільних відносин варіанта правової поведінки щодо здійснення суб'єктивного права, припустимо розглядати як об'єкт захисту лише опосередковано, тобто у контексті захисту порушеного суб'єктивного права.

Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що розсуд, інтерес та суб'єктивне право є взаємопов'язаними категоріями в цивільному праві. Зазначені правові явища функціонують в межах цивільно-правового регулювання як елементи змісту цивільних правовідносин. Їх співвідношення виявляється через механізм здійснення цивільних прав. За правовою природою суб'єктивне право, інтерес і розсуд є легітимними дозволами.

У своєму взаємозв'язку суб'єктивне право виявляє свою функцію як правовий засіб реалізації приватного інтересу, а розсуд - як легальний спосіб персоніфікації суб'єктивного права та індивідуалізації визначеної нормами об'єктивного права моделі правової поведінки для реалізації суб'єктом права свого приватного інтересу. У механізмі здійснення цивільних прав розсуд є суто опосередкованим як інструмент цього механізму.

Список використаної літератури

розсуд право цивільний

1. Братусь С.Н. О соотношении гражданской правоспособности и субъективных гражданских прав / С.Н. Братусь // Советское государство и право. - 1949. - №8. - С. 30-37.

2. Венедіктова І. В. Захист охоронюваних законом інтересів у цивільному праві / І.В. Венедіктова: Автореферат дис…. док. юрид. наук: 12.00.03 / Міністерство освіти і науки України; Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - К., 2013. - 44 с.

3. Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав / В.П. Грибанов. - М.: Статут, 2000. - 411 с.

4. Литовченко Л.А. Взаємозв'язок і співвідношення категорій розсуду і волі в цивільному праві / Л.А. Литовченко // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. - 2013. - №3. - С. 76-86.

5. Литовченко Л.А. Окремі підходи щодо дослідження проблеми розсуду в цивільному праві / Л.А. Литовченко // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна №1028. Серія «Право». Випуск №12 / Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України; Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна. - Харків, 2012. - С. 142-146.

6. Майданик Р.А. Цивільне право. Загальна частина: підручник / Р.А. Майданик; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, юрид. ф-т. - К.: Алерта, 2012. - Т. 1: Вступ у цивільне право. - 2012. - 471 с. [Електронний ресурс]: http://pidruchniki.ws/1924070146535/pravo/interes_tsivilnomu_pravi#623.

7. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 01.12.2004 р. №18-рп/2004 // Офіційний вісник України. - 2004. - №50. - Ст. 67.

8. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підручник / О.Ф. Скакун / Пер. з рос. [Бураковський С.О.]. - Харків: Консум, 2009. - 656 с.

9. Цивільний кодекс України: Кодекс України від 16.01.2003 р. №435-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - №40-44. - Ст. 356.

10. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. Є. О. Харитонова, О. І. Харитонової, Н.Ю. Голубєвої. - 2-е вид., перероб. та доп. - К.: Правова єдність, 2009. - 744 с.

11. Шершеневич Г.Ф. Общая теория права / Г.Ф. Шершеневич. - М.: Издание Бр. Башмаковых, 19101912. - Вып. 1-4, VII. - 805 с.

12. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907 г.) / Вступительная статья, Е.А. Суханов. - М.: Фирма «СПАРК», 1995. - 556 с.

Размещено на Allbest.ru