Публічність як принцип римо-античного правового життя

професор кафедри філософії права та

юридичної логіки Національної академії внутрішніх справ

Проблеми римського права та їх відголоски у сучасному правовому житті Європи є досить відчутними, і, як недивно, актуальними сьогодні. Особливо серед них виділяються питання політико-правового штибу. Європейці не перестають говорити про принципи демократії і публічності як у правовому, так і політичному житті і дуже часто апелюють при цьому до реалій античного світу.

Специфіці публічності у римському праві присвячено немало праць як суто наукового, так і навколонаукового ґатунку. Але з-поміж значної кількості наукових розвідок, які дотично розкривають означену проблему, можна виділити наукові праці таких вчених, як: С. Алексєєва, С. Іусарєва, А. Дембінські, В. Макарчука, В. Нерсесянца, І. Новицького, І. Перетерського, Ю. Тихомирова, М. Гарсіа Гаррідо, Д. Грімма, Д. Дождєва, В. Дронікова, 1! Калюжного, О. Підопригори, І. Покровського, Є. Харитонова та ін.

Завдання цієї статті полягає у заповненні наявної наукової прогалини у вітчизняних правознавстві і романістиці, оскільки питання суто публічного характеру римського правового життя поки що не знайшли адекватного відображення і належного опрацювання у науковому полі.

Сьогодні у правовій науці немає одностайно сформованої позиції щодо поняття та явища публічності у правовій сфері, тому цілком зрозуміло, що з цим поняттям стародавні юристи не працювали. Але на захист римських юристів слід зазначити, що не працюючи з розробленням дефініцій понять, які відображають правову дійсність, вони активно працювали у сфері типізації та узагальнення реальних правових явищ, інститутів та механізмів. Зокрема, це стосується таких явищ як юридичні особи, правоздатність та ін.

Повертаючись до розмірковувань щодо неоднозначності поняття «публічність» у сучасному правознавстві, ми зупинимося лише на конкретизації змісту цього поняття для розгляду особливостей правового життя у Стародавньому Римі. Сьогодні існують дві протилежні теоретичні позиції щодо змістовного наповнення поняття «публічність»: у першому випадку ми маємо справу із визнанням ідентичності за змістом понять «гласності», «відкритості», «публічності» і «транспарентності»; в іншому - як близьких за змістом, але з різним семантичним забарвленням поняття. Прихильниками другої позиції є представники російського правознавства А. Безуглов та М. Кузьміна, які визначають «гласність» як доступність громадському контролю і загальновідомість чогось; «відкритість» розуміється як доступність усіх бажаючих до чогось і не приховування істини; а «публічність» є здійсненням будь-якої діяльності в присутності публіки, щось громадянське, а не приватне [1].

Таким чином, поклавши в основу дослідження методологічні розвідки російських колег, можна говорити про публічність законо- і правотворення, а також римського судочинства, які забезпечували функціонування чинної юридичної системи та дієвої системи судочинства в римо-античну епоху (недаремно Г Гегель стверджував, що публічність є загальною обізнаністю у справах держави) [2, с. 351]. Публічність за такого підходу виявляється одним із аспектів гласності як більш широкого правового явища.

Римське суспільство було публічним за своєю суттю. Така теза цілком коректна у контексті запропонованого нами напряму культурно-правової антропології [3]. На доказ висловленої тези вкажемо на те, що для римлян було звичним обговорювати особисті, сімейні і державні справи в колі друзів і родичів. Зокрема у текстах Плінія Молодшого читаємо: «автор... в місцях для нього самого сумнівних. вчинить так як би за рішенням наради» і «я виступаю ніби перед запрошеними до себе друзями» (V 3) Такий порядок посилань зроблений із використанням загальноприйнятих правил цитування «Листів Плінія Молодшого», незалежно від року і місця видання цих текстів: римською цифрою позначений номер книги, арабськими - номер листа і номер параграфа.. Римський соціум - це насамперед спільнота вільних, формально рівноправних громадян, які мають рівний захист законом та перед законом. Замовчування наявності в римо-античному світі юридично нікчемних категорій осіб у межах цієї статті є цілком виправданим, оскільки йдеться про аналіз специфіки правового життя стародавніх римлян як конкретизації чітко окресленого соціокультурного контексту. публічність античний правовий правотворення

Публічність як принцип правового життя тісно пов'язана із функціонуванням такої форми соціального облаштування, як поліс: пряма демократія, інститут свідків у полі дії римського права є яскравим прикладом вказаної особливості римської правової дійсності. Про це власне і говорив відомий дослідник античності Ж.-П. Вернан: у полісі «знання, моральні цінності, техніка мислення, виносяться на площу, піддаються критиці та оскарженню.. Постійний контроль з боку суспільства здійснюється як над творіннями духу, так і над державними закладами. У протилежність абсолютній владі царя, закон полісу вимагає, щоб і ті, і інші рівною мірою підлягали «підзвітності» [4]. Принцип публічності у процесах правота законотворення Стародавнього Риму був обумовлений самою організацією соціального та політичного життя римлян. Народні збори в Римі були формою полісної організації суспільного життя, яку ми сьогодні називаємо «прямим народоправством» (античний світ не знав представницької системи). З «прямим народоправством» корелюється і облаштування полісу через наявність виборних органів - магістратур. Але при цьому єдиним суб'єктом влади в Римі визнавалася сукупність громадян - громадянська община, а носієм цієї влади були першопочатково рекси, а потім - два найвищі республіканські магістрати - консули, які успадкували від рексів майже необмежену владу - померій. Консульська компетенція включала в себе як res divinae, так і res humanae.

У питаннях законотворчості римляни свято сповідували принцип всенародної участі у прийнятті найважливіших норм співжиття. Особливо в республіканський період досить помітним є таке джерело права як плебісцит: «Закон вважається публічним актом тому, що проголошується перед лицем народу, який зібрався в коміціях, а потім його текст виставляється на загал» [5, 63]. Звичайно ж «виставляння на загал» законів не є винаходом стародавніх римлян. Людство вже встигло потренуватися у цих правових «ерзацисах»: стародавні шумери та елліни експериментували з різного роду матеріалом, який використовувався для увіковічування законів). Римлянам же було властиве тяжіння до таких матеріалів, як: мідь і дерево. При цьому слід мати на увазі, що квірити, благоговіючи перед формою, з особливою ретельністю добирають матеріал-фіксатор законів у відповідності з їх значенням для римської общини. Усім відомі Закони ХІІ таблиць вони зафіксували на мідних дошках, підкреслюючи цим їх особливий статус: вони Закон і результат тривалої боротьби. Модестін у одному зі своїх висловлювань щодо Законів ХІІ таблиць зайшов ще далі: за його версією Закони були вирізьблені на слоновій кістці. Через багато століть після створення Законів ХІІ таблиць у тексті Дигест читається шанобливе ставлення до величного правового минулого, яке звичайно гідне високого визнання. Таким чином, можна говорити про програмну декларацію, яку О. Діліберто назвав «ідеологічною». Закони ХІІ таблиць сприймалися римською юриспруденцією не як пам'ятка, відірвана від правової історії Риму, а як висхідна точка цієї історії, «в якій ті ж самі ХІІ таблиць не просто збереглися у спогадах, а стали однією зі складових частин, одним із факторів розвитку» [6, с. 77]. На дереві ж фіксували ті закони, які ніяк не можна було вважати «вічними» і «священними», зокрема преторські едикти - жити їм було відведено не більше року, рівно стільки ж тривала каденція конкретного римлянина в посаді претора. Мимоволі в цьому місці згадується славнозвісна «Ферма тварин» Джорджа Оурелла, в якій описується начертання нових принципів скотизму на високому франтоні сараю: якщо ти не умієш читати, то нехай тобі прочитають інші, тим більше, що незнання законів не звільняє від відповідальності.

Гласність у судовій сфері характеризує діяльність судів як органів державної влади, які здійснюють публічну функцію. Тим паче, що суспільство потребує формування особливої соціальної підсистеми (в нашому випадку, суду), основна функція якої полягає у попередженні насильницького вирішення конфліктів. Саме про такий стан речей говорить Н. Луман у своїй праці «Легітимація через процедуру», чітко вирізняючи «виправданий» (легітимний) і невиправданий (нелегітимний) способи примусу, і таким чином відрізняє вирішення конфлікту у вигляді процесуально-правових форм від використання необмеженої сили і самоуправства. Виникнення суду у Римі як специфічного державного органу засвідчило: по-перше, те, що держава у порівнянні із громадянами стала сильнішою, що і дозволило їй послідовно втручатися у приватний процес відновлення справедливості; по-друге, здійснення процесу відновлення справедливості судом свідчило про те, що це уже був не приватний захист, а формування однієї із головних функцій держави [7, 143], а по-третє, держава взяла на себе функцію захисту однієї зі сторін конфлікту від можливого перевищення сили у процесі відновлення справедливості.

Судові процеси класичної доби передбачали доступність кожному бажаючому: кожний, хто не був стороною у справі, яка розглядалася, мав право бути присутнім на судовому процесі. Відкритий розгляд справи означав прийнятий у Римі порядок розгляду справ у судах. Судові засідання проводилися відкрито з наданням реальної і рівної можливості громадянам, які цікавилися справою, спостерігати за ходом судового розгляду. Саме тому однією із причин назви третьої форми судочинства як екстраординарного судового процесу, була його закритість. Присутність усіх бажаючих на судових процесах могла була бути викликана як зацікавленістю у результаті судового розгляду, так і вільним проводженням часу вільного римського громадянина. Такому стану речей сприяло і те, що стародавні римляни не спромоглися на будівництво окремих будівель, в яких би відправлялося правосуддя. І справа навіть не в тому, що римляни не змогли цього зробити або не додумалися до цього, адже щодо архітектурного хисту і здобутків у будівельній сфері стародавніх римлян сумніватися не приходиться. Все можна пояснити, беручи до уваги основні моменти римського менталітету. Суд-будівля як явище чуже римлянинові, усе життя якого проходило на виду у своїх співгромадян. Невипадково ще в І ст. н. е. Пліній Молодший наголошував, що «в Римі кожний день зайнятий або здається зайнятим; якщо ж зібрати разом багато таких днів - виявиться, нічого ти не робив (2). Запитай будь-кого: «Що ти сьогодні робив?, він відповість: «Був присутнім на святі повноліття, був на змовинах або на весіллі. Один просив мене підписати заповіт, інший захищати його в суді, третій прийти на раду» (І. 9. 1-2). Бути присутнім на судовому процесі у Стародавньому Римі мало декілька значень:

- порожня цікавість: розпорядок дня римлянина передбачав перебування у громадських місцях у першій половині дня. До громадських місць відносилися і базиліки, в яких одночасно могло паралельно розглядатися різними суддями декілька справ. Наприклад, засідання центумвірів проходили в Юлієвій Базиліці, яка представляла собою прямокутну будівлю (109 м в довжину і 40 м в ширину), мала відкриті галереї другого поверху. Колони базиліки поділяли її три нефи, всередині було чотири підвищення (tribunalia), де і розташовувалися судді. Нефи і галереї другого поверху заповнювалися слухачами;

- інформаційний голод: потреба у спілкуванні та набутті нової інформації стимулювала римлянина відвідувати декілька судових процесів упродовж одного дня;

- виконання клієнтського обов'язку: клієнти повинні були бути присутніми на судових процесах, учасником яких був їхній патрон. Кількісний показник клієнтів, які супроводжували патрона на судове засідання, підкреслював його особливий соціальний статус;

- з метою перейняття досвіду і майстерності: ораторів (найчастіше адвокатів) на судові засідання супроводжували їхні учні. Таким чином, учень навчався ораторському мистецтву не у класі, а безпосередньо в «польових умовах», наприклад, Цицерон з 90-х років навчався красномовству у правознавця Муція Сцеволи Авгура;

-для ознайомлення із майбутнім супротивником в суді: Пліній Молодший зауважує, що він спустився до Юлієвої Базиліки «послухати, кому я буду відповідати в найближчу комперендинацію» (V 9). Комперендинація означає взаємну пропозицію сторін з'явитися в найближчий третій судовий день перед суддями;

естетичний момент: оскільки судовий процес у Стародавньому Римі був змагальним, то виступи ораторів (як захисника, так і обвинувачувача) часто викликали захоплення у публіки, а тому приходили послухати Плінія, Цицерона та ін.

Усі вказані значення присутності на судовому процесі не учасників цього процесу у Стародавньому Римі корелюється із ще однією світоглядною настановою квіритів (про яку не дуже охоче говорять дослідники, за винятком С. Утченка), з оро-акустичністю римо-античного життя, що своєю чергою характеризує і судочинство, і спосіб розгляду (слухання) справи, тобто усністю. Таким чином, безпосередність та усність римського судового процесу є такими процесуальними засобами, які повинні були сприяти виявленню і встановленню істини, правильному встановленню фактичних обставин справи (сторони мали самі забезпечити доказову базу своєї правоти), виголошені сторонами промови перед присутніми мали запобіжний ефект - у присутності інших важко говорити неправду, а серед присутніх може знайтися той, хто знає щось про конкретну справу.

Цей невеликий екскурс в царину публічності римо-античного правового життя лише підкреслює та відтіняє нашу (сьогоденну) малообізнаність із особливостями як культурного, так і політико-правового життя народів, про які можемо говорити лише в минулому часі. І є ще одна причина піднімати питання щодо політико-правових і власне правових феноменів минулого: у кожному правовому явищі вгадується людський слід, який є згустком конкретного соціокультурного контексту.

Список використаних джерел

1. Безуглов А. А. Гласность работы Советов / А. А. Безуглов, В. А. Кряжков. М. : Юрид. лит., 1988. 144 с. ; Кузьмина М. А. Некоторые аспекты гласности правосудия по гражданским делам в свете судебно-правовой реформы в России / М. А. Кузьмина // Арбитражный и гражданский процесс. М.: Юрист, 2007, № 2. С. 20-23.

2. Гегель Г Философия права / Г ГЪгель. М.: Мысль, 1990. 524 с.

3. Вовк В. М. Бівалентність римської правової реальності [Текст] : [монографія] / В. М. Вовк. Полтава : Полтавський літератор, 2011. 351 с.

4. Вернан Ж.-П. Происхождение древнегреческой мысли / Ж.-П. Вернан. М.: Прогресс, 1988. 224 с.

5. Гарридо Г М. Х. Римское частное право : Казусы, иски, институты / Г М. Х. іарридо ; отв. ред. Л. Л. Кофанов ; [пер. с испан.]. М.: Статут, 2005. 812 с.

6. Дилиберто О. Знание и распространенность ХІІ таблиц в эпоху поздней империи / О. Дилиберто // Древнее право. 1997 - № 2. С. 74-83.

7. Санфилиппо Ч. Курс римского частного права / Ч. Санфилиппо. М.: НОРМА, 2007. 464 с.

Анотація

Вовк В. М. Публічність як принцип римо-античного правового життя

У статті римське право розглядається через призму його публічності. Доводиться, що публічність була основоположним принципом соціальної організації римо-античного суспільства класичного періоду, а також його чинного права і судочинства. З філософсько-правових позицій продемонстровано, що кожне юридико-правове явище є актуалізацією конкретного соціокультурного контексту.

Ключові слова: римське право, публічність, гласність, судочинство, закон, поліс, громадянин.

Аннотация

Вовк В. Н. Публичность как принцип римско-античной правовой жизни

В статье римское право рассматривается через призму его публичности. Доказано, что публичность была основополагающим принципом социальной организации римско-античного общества классического периода, а также его действующего права и судопроизводства. С философско-правовых позиций продемонстрировано, что каждое юридико-правовое явление является актуализацией конкретного социокультурного контекста.

Ключевые слова: римское право, публичность, гласность, судопроизводство, закон, полис, гражданин.

Annotation

Vovk V Publicity as the principle of the ancient Roman legal life

In the article Roman law through the prism of his publicity. Proved that publicity was a fundamental principle of social organization of the Roman classical period of ancient society, as well as its existing law and procedure. On the philosophical and legal positions demonstrated that each legal phenomen is the actualization of a specific socio-cultural context.

Key words: Roman law, publicity, transparency, justice, law, policy, citizen.

Размещено на Allbest.ru