Конституція - правова основа суспільного ладу, формування, організації та здійснення влади народу

Здобуття Україною державної незалежності викликало зрозумілий інтерес науковців-правознавців до дослідження конституційних проблем формування, організації та здійснення влади в умовах становлення нової державності, що стало результатом появи надзвичайно великої кількості наукових праць із питань теорії держави і права, конституційного права, монографій, статей, підручників і навчальних посібників. Всі ці праці, безумовно, становлять важливий здобуток науки конституційного права в Україні та наукове підґрунтя для конституювання народовладдя, захисту прав і свобод громадян, становлення й розвитку громадянського суспільства в Україні. Зрештою, вони заклали надійний фундамент науки конституційного права в Україні.

Перелік цих авторів, думки яких було використано в нашому дослідженні, займе не одну сторінку. Це, передусім, такі знані науковці, як В. В. Копейчиков, Л. М. Юзьков, М. І. Козюбра, А. М. Колодій, В. М. Шаповал, М. Баймуратов, Ю. М. Тодика, В. Ф. Погорілко, М. М. Рабінович, А. О. Селіванов, М. І. Корнієнко, О. В. Совгиря, О. В. Приєшкіна, Н. 1! Нижник та багато інших.

Почати дослідження правової основи суспільного ладу слід із тлумачення поняття і змісту самого терміна «конституція», місця і ролі в суспільстві Основного закону держави.

Як відомо, цей термін набув сучасного змісту Основного закону держави, пройшов тисячолітню історію своєї еволюції. Це питання докладно розкривається в академічному курсі про конституційне право інших країн В. Шаповала [1, с. 36-38]. Феномен конституції як Основного закону держави пов'язаний з революціями ХУП-ХУШ ст. у Європі та Америці, хоча його витоки ще більш давніші, від часів мислителя Аристотеля, згодом із державотворення Стародавнього Риму, Візантійської імперії Юстініана, і вже після тривалого історичного часу цей термін знову з'явився у відомих працях Ш. Монтеск'є («Про дух законів», 1748 р.), Ж.-Ж. Руссо («Про суспільний договір», 1762 р.).

До речі, зі згаданої праці Ж. Руссо започаткувалася ідея, яка ототожнювала Конституцію з ідеєю про суспільний договір, остаточну тезу про яку сформулював Т Гоббс. Хоча подібне уявлення про Конституцію як Основний закон держави, на наш погляд, є суто ідеалістичним, такий підхід до Конституції й сьогодні має конструктивний характер з огляду на її стабілізаційне значення в життєдіяльності держави та суспільства.

У сучасний період термін «конституція» має усталену назву, яка відображає зміст Основного закону держави майже в усіх країнах світу, крім тих, правова система яких базується на прецедентному праві та в яких основними законами є й інші основні державні акти (Англія, Швеція та ін.).

Отже, конституція, як Основний закон держави, поступово набувала фундаментального значення не тільки в національній системі права, а й взагалі в державотворенні та в житті суспільства, як основи й запоруки його стабільності.

На наш погляд, основні характеристики та ознаки такого фундаментального документа державного і суспільного значення, як Конституція, на ґрунті аналізу наукових і нормативних джерел, дозволяють висловити, що Конституція:

- є актом реалізації установчої функції народовладдя як джерела влади;

- є результатом волевиявлення народу, основним актом народовладдя;

- є засадничою основою суспільного ладу та його правовою оболонкою;

- є актом найвищої юридичної сили та головною ознакою верховенства права як влади народу;

- є політико-правовим документом, Основним законом держави;

- є фундаментом, основою всієї національної системи права;

- є правовим нормативним актом прямої дії;

- є гарантією прав і свобод громадян;

- є основою стабільності суспільства та правопорядку;

- в ідеалістичному розумінні є певним суспільним договором, основою громадянського суспільства.

В аспекті нашого дослідження варто коротко зупинитися на вказаних ознаках, що характеризують конституцію як Основний закон держави. Стосовно того, що конституція є актом реалізації установчої функції народовладдя як джерела влади, з теоретичних позицій будь-яких сумнівів і заперечень немає й не може бути. Що ж до практичної або ж фактичної сторони слід зазначити, що прийняття Конституції України 1996 р. було актом безпосередньої реалізації установчої функції не народу України, а Верховної Ради України, яка прийняла Конституцію від імені Українського народу. У цьому зв'язку вбачається, що першу Конституцію нової незалежної держави слід було би після її схвалення Верховною Радою України винести на всенародне затвердження. Це був би акт справжнього народовладдя, який ускладнив би можливості охочих до перманентних змін Конституції, особливо зменшив би апетити Конституційного Суду України щодо її офіційного, не завжди належно аргументованого, тлумачення і цим зробив би Основний закон держави стабільним, а значить, стабільнішим і саме суспільство. Отже, положення про те, що Конституція - результат волевиявлення народу стосовно України є суто теоретичним постулатом, який, безумовно, має достатнє як наукове, так і практичне значення.

Одначе Конституція, на наше переконання, є засадничим актом усього суспільного ладу, оскільки охоплює всі сфери його життєдіяльності, а тому є актом найвищої юридичної сили, головною ознакою верховенства права, як влади народу, а отже і головним політико-правовим документом. Останнє дає всі підстави констатувати той беззаперечний факт, що Конституція є фундаментом, основою всієї національної системи права. Вона є, начебто, міцним коренем, на якому зростають всі галузі права.

Із засадничою тезою, що Конституція є гарантом прав і свобод громадян, тісно пов'язане й конституційне положення щодо прямої дії її норм. Натомість у судовій практиці сьогодні дуже складно знайти хоча б одне судове рішення, яке ґрунтувалось би безпосередньо на нормах конституції.

Це означає, що головним у проблемі захисту прав і свобод громадян є не стільки їх декларування, скільки реальне забезпечення. Більше того, чимало статей Конституції прямої дії не тільки не застосовуються, а й грубо порушуються. У цьому аспекті Конституція буде реальною основою стабільності суспільства і правопорядку за умови її безумовного дотримання, а це є запорукою втілення в життя ідей, принципів і вимог народовладдя.

У такому ж розумінні Конституцію можна називати не лише в теоретичному, а й у практичному аспекті певним суспільним договором, основою громадянського суспільства.

Попередньо ми з'ясували, що термін «конституція» асоціюється з Основним законом держави, який є продуктом народовладдя. Одначе триває дискусія на кшталт того, що є конституція юридична і є фактична, або ж писана конституція та неписана. Посилатись на літературні джерела цієї дискусії немає потреби, оскільки вони відомі всім, хто цікавиться проблемами конституціоналізму та досить значні за обсягом.

Водночас не можна не висловити і певних власних думок. Насамперед, слід зазначити, що така дискусія не завжди є продуктивною і результативною. Навіть більше, думки щодо існування фактичної конституції, на наш погляд, є хибними і в певному сенсі навіть шкідливими, оскільки принижують роль і значення конституції як офіційного правового документа і як Основного закону держави. Фактична конституція є не що інше, як правовий нонсенс і не має нічого спільного з конституцією юридичною, тобто писаною.

Називати порядок у суспільстві, який складається поза офіційною конституцією, фактичною конституцією, окрім як безладдям у правовій системі, нічого позитивного не дає. На наш погляд, під терміном «фактична конституція» слід розуміти певний політичний режим, який не має нічого спільного власне із самою конституцією. Правила, які складаються поза конституцією і за якими фактично діє влада, не можуть мати назву конституції, навіть фактичною.

Якщо влада діє не в межах і не на підставі Конституції, то правила, за якими вона діє, не інакше як кодексом безправ'я назвати не можна, що не може бути виправдано навіть теоретично.

У цьому зв'язку слід також застерегти від ототожнення фактичної конституції в указаному вище розумінні від неписаної конституції, яка не є єдиним правовим актом, але яка складається з реальних офіційних юридичних документів, властивих деяким демократичним країнам.

Неписана конституція, як умовне, на наш погляд, поняття, виражає органічну сукупність правил, традицій і норм, які історично складалися в певний суспільний кодекс. Такими є, зокрема, неписані конституції Великої Британії та Швеції, які, хоч і не складають одного загальнодержавного значення акта, але є зібранням юридично писаних норм, за якими живе суспільство. До речі, у згаданих країнах фактичні конституції в реальному житті збігаються з демократичним політичним режимом, адекватним неписаній юридичній конституції.

Розглядаючи Конституцію як правовий документ особливого значення в аспекті формування, організації та здійснення влади, не можна не звернути уваги на те, що і в літературі, і в рішеннях Конституційного Суду України Основний Закон держави пов'язується з проблемою установчої влади [2]. При цьому Конституція визнається актом установчої влади, яка належить народу, а тому має найвищу силу. Про установчу владу вже йшлося раніше, однак є потреба детальніше зупинитися на цій проблемі саме в конституційному аспекті.

На наш погляд, проблема установчої влади народу сильно ускладнена і в практичному аспекті реального конструктивізму не дає. Як відомо, термін «установча влада», крім наукових джерел, ні в Конституції України, ні в чинному законодавстві не згадується, окрім як у Рішеннях Конституційного Суду України від 03 жовтня 1997 р. № 4-зп та 16 квітня 2008 р. № 6-рп/2008.

Уважне вивчення думок щодо поняття установчої влади та її змісту приводить до однозначного висновку, що мова йде, по суті, як уже зазначалося, про народовладдя та його установчу функцію.

Варто з цього приводу привести й окремі положення зі згаданих рішень Конституційного Суду України: «установча влада є виключним правом народу», «установча влада ... є первинною», «порядок здійснення установчої влади визначається Конституцією та законами України» тощо. Отже, йдеться не про що інше, як про здійснення народовладдя. До речі, в Конституції України мова йде про здійснення не установчої влади, а влади народу взагалі (ст. 5). Вбачається, що розгляд установчої влади як чогось суто самостійного не має ні практичного, ні наукового сенсу, оскільки вона є органічним елементом народовладдя, його установчою функцією. Як саме народовладдя не є окремою владою, а її джерелом, так і його установча функція не є владою. А тому вживання такого терміна слід уважати умовним, а всеукраїнський референдум є формою здійснення народовладдя, його установчої функції безпосередньо, а не установчої влади, як це стверджується у Рішенні Конституційного Суду України № 6-рп/2008, і це відповідає змісту ст. 5 Конституції України.

До речі, в чинній Конституції України не вживається і термін «народовладдя», але він точно відповідає змісту вказаної ст. 5 Конституції України стосовно того, що народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, а також ст. 69 стосовно того, що «народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії». Натомість, розділ 2 Декларації про державний суверенітет України має назву «Народовладдя», в якому народовладдя розкривається як повновладдя народу України.

Зрештою, проблему народовладдя та його установчої функції слід перевести у практичну площину в аспекті вдосконалення формування, організації та здійснення влади взагалі та державної зокрема.

Слід підкреслити, що в положеннях ст. 5 Конституції про те, що «народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування», закладено елементи установчої функції народовладдя, як певні законодавчі, так і виконавчі та самоврядні. Це зумовлює законодавче і практико- застосовне вдосконалення вказаних функцій народовладдя. Саме таким є напрям конструктивного розв'язання проблеми народовладдя. Тим паче, що термін «установча влада» зумовлює до вияснення її суб'єкта. Виявляється, що, крім народу, такими носіями установчої влади є й інші суб'єкти, починаючи від Верховної Ради України, Президента і уряду України, а також інші органи, наділені законом здійснювати установчі функції. У цьому зв'язку вбачається, що не слід ускладнювати проблему реалізації народовладдя дискусіями про установчу владу, оскільки народовладдя здійснюється реалізацією установчих, законодавчих, виконавчих, судових і самоврядних функцій через усю систему представницьких, самоврядних інститутів держави і суспільства.

Зрозуміло, що слід відрізняти установчу функцію народовладдя від установчих функцій, зокрема Верховної Ради України чи уряду, які мають делегований характер. Тож протиставляти установчу владу народу, а це не що інше, як установча функція народовладдя, установчим функціям Верховної Ради України немає жодного сенсу [3, с. 143-144].

Проблема полягає не в з'ясуванні відмінностей понять «установча влада» чи «установча функція», а в радикальному вдосконаленні законів про всеукраїнський референдум, про місцеві референдуми, про вибори до Верховної Ради України та до органів місцевого самоврядування.

З проблемами народовладдя, формування та організації влади тісно пов'язані проблеми з'ясування поняття суспільного ладу. Мабуть, не знайдеться жодної праці з численних наукових досліджень із конституційних питань, у яких тією чи тією мірою, в тому чи тому аспекті не зачіпались би поняття суспільного, конституційного чи державного ладу. Що стосується поняття конституційного ладу, то йому присвячено і окремі праці, зокрема монографічні та наукові статті.

Попри очевидну органічну спорідненість указаних понять, у правовій літературі відсутнє однозначне ставлення й розуміння їхніх змісту і співвідношення. Та це й не дивно, з огляду на певну складність предмета дослідження.

До речі, слід сказати, що і в різних варіантах проекту Конституції України перший розділ «Загальні засади» йменувався як «засади суспільного ладу», а в більшості - як «засади конституційного ладу». Водночас в одному з варіантів поряд із назвою першого розділу «Конституційний лад» містився розділ, присвячений організації державної влади, який мав назву «Державний лад».

Як уже зазначалося, назва першого розділу чинної Конституції України «Загальні засади» не відповідає на запитання стосовно того, які засади - суспільного, конституційного чи державного ладу? Нам уявляється, що мова йде про загальні засади не певного ладу, а безпосередньо самої Конституції, як Основного Закону держави, оскільки всі положення Конституції без винятку є основними засадами суспільного ладу в будь-якому його аспекті - конституційному, державному тощо. Це засвідчує і самий текст Конституції, в якому передбачено в певному розумінні засади конституційного та державного ладу, а також основні засади національної системи права і правосуддя.

Отже, найбільш логічно, на наш погляд, розділ «Загальні засади» вважати основними конституційними засадами суспільного ладу, що включає в себе й державний лад.

Для підтвердження цього теоретичного висновку, який має практичне значення, варто узагальнити думки вчених правознавців, які у своїй різноманітності мають на увазі саме суспільній лад. Так, зокрема, такі знані конституціоналісти, як В. Копейчиков та А. Колодій визначають конституційний лад як взаємодію державного і суспільного ладу [4, с. 10-1І] Такою є і думка В. Ф. Погорілка, який визначав конституційний лад як сполучення державного і суспільного ладу, як синтез їхніх фундаментальних принципів [5, с. 143-144]. Своєю чергою, і М. І. Малишко є прихильником того, що конституційний лад - це сукупність правових положень, які визначають суспільний і державний лад [6, с. 9]. Погляди на суспільний лад як складову конституційного ладу розділяють й інші автори [7, с. 51]. Так, конституціоналіст Ю. М. Тодика стверджує, що поняття конституційного ладу розкривається з категорій суспільного і державного ладу [8, с. 7-9].

Нам же уявляється, що тут має місце певне протиставлення або ж змішування органічно поєднаних понять. Насправді, до прикладу, конституційний лад можливо в певному аспекті розглядати і як державний лад, і як суспільний лад, і навпаки, державний лад, який ґрунтується на конституції, є, безумовно, конституційним ладом. Що ж стосується суспільного ладу, то останній, навіть ґрунтуючись на конституційних засадах, не стає у формальному значенні конституційним ладом, залишаючись власне суспільним ладом, поняття якого існувало і до появи перших конституцій. Отже, суспільний лад є родовим поняттям лише щодо державного ладу. Поняття ж конституційного ладу відображає певний суспільний лад, або ж певний державний лад. Якщо вони ґрунтуються на конституційних засадах, то в такому випадку вказані поняття за змістом практично тотожні.

З іншого боку, певний суспільний лад існує в рамках конкретної держави й відповідно до її форми та форми правління може бути демократичним, а значить, і конституційним, а може бути і кланово-олігархічним, із кримінальним відтінком, ба навіть у ще більш небезпечних формах. Якщо подивитися на цю проблему з діалектичних позицій, то і держава, державний лад можуть існувати лише в межах певного суспільства, одночасно будучи його державно-правовою оболонкою.

Поняття конституційного, державного та суспільного ладу мають науковий і практичний сенс у розумінні їх у певному, а вірніше, конкретному аспекті. Всі зазначені поняття діалектично взаємопов'язані й самостійно існують лише як теоретичні поняття. В реальному житті вони становлять єдине органічне поняття або ж конституційного ладу, або ж державного, або ж суспільного, ладу, залежно від аспекту їх розгляду. Натомість серцевиною цього єдиного поняття є все ж таки суспільний лад, як найбільш широкий й змістовний, який, до того ж, охоплює всі аспекти життєдіяльності суспільства.

Суспільний лад, на наш погляд, є певною політико-правовою та соціально-економічною системою, що включає в себе відповідний державний устрій (лад) і базується на конституційних засадах та ідеях народовладдя. У такому випадку ця система є демократичною, як і суспільний лад, що її відображає.

Тому вбачається, що найбільш прийнятним є термін «конституційні засади суспільного ладу». Якщо ж уживати термін «конституційний лад», то завжди постає питання: конституційний лад чого, суспільства чи держави? А тоді, доведеться виясняти, чим відрізняється суспільство від держави. Цікавим є й те, що самі ж учені в галузі конституційного права, які стверджують, що конституційний лад є сполученням, сукупністю і т. д. суспільного й державного ладу, заходять у суперечність із самими собою, коли називають свої ж праці такими назвами, як «конституційний лад України», «Основи конституційного ладу України», тобто держави. Ніхто ж не буде заперечувати, що Україна є державою. Це ще раз засвідчує певну умовність уживання термінів «конституційний лад», «державний лад» і «суспільний лад».

Отже, термін «конституційний лад» є суто теоретично-понятійною категорією, а в реальній життєдіяльності суспільства і держави є нічим іншим, як їхніми конституційними засадами, а сама Конституція, як правова основа держави та суспільства, суспільного ладу, побудованих на її засадах.

Так, В. М. Шаповал уважає, що елементами державного ладу є форма державного правління та форма державного устрою [10, с. 282]. Своєю чергою О. В. Приєшкіна вживає термін «конституційний устрій» як складову частину конституційного ладу, а конституційному устрою, на її думку, властиві формальні принципи організації політичної влади [11, с. 19]. Н. О. Богданова асоціює конституційний лад з устроєм держави і суспільства [12, с. 161]. Як бачимо, терміни «державний устрій», «державний лад», «конституційний устрій» вживаються довільно без належного з'ясування їх змісту.

На нашу думку, поняття суспільного ладу є більш широким, у певному сенсі родовим поняттям, яке лежить в основі і конституційного ладу, і державного, тому пропонуємо таке визначення суспільного ладу, побудованого на конституційних, демократичних засадах, тобто на засадах народовладдя.

Демократичний суспільний лад - це органічна єдність конституційних і відповідних конституції інших норм (національної системи права) та унормованих ними соціальних відносин політичної, економічної, соціальної, гуманітарної та духовної сфер.

Що ж до Конституції, то вона, безумовно, є основою, правовим фундаментом і, водночас, наче оболонкою, всередині якої та на основі якої здійснюється життєдіяльність суспільства.

Література