Постановка проблеми. Багатоаспектність поняття доказу не дозволяє класифікувати їх за універсальною ознакою. Тому класифікація доказів здійснюється за декількома ознаками та має доволі розгалужену систему.

Наукове обґрунтування місця і ролі непрямих доказів в процесі доказування досі актуальне. Зміст непрямих доказів полягає в установленні фактів, які становлять проміжний етап процесу доказування в конкретному кримінальному провадженні.

Класифікація доказів на прямі та непрямі не має на меті обґрунтувати перевагу одних над іншими. Правильний поділ доказів на прямі на непрямі дозволяє розкрити їх дійсно об'єктивні зв'язки і властивості, має практичне значення та дозволяє уникнути помилок під час розслідування кримінальних правопорушень.

Класифікація непрямих доказів має значення і для теорії, і для практики, дозволяє зрозуміти природу цих доказів, їх характеристики, правильно їх оцінювати, що сприяє правильному визначенню шляхів використання таких доказів і встановлює їхню значущість для доказування обставин, що входять до предмета доказування.

Стан дослідження. Вивченню цієї проблематики присвячено праці багатьох учених-юристів: Р.С. Бєлкіна, Ю.М. Грошевого, В.Я. Дорохова, Є.Г. Коваленко, В.А. Лазарєвої, М.М. Михеєнка, В.Т. Нора, С.М. Стахівського, М.С. Строговича, С.А. Шейфера, Ф.Н. Фаткулліна та ін. Безперечну актуальність становить дослідження А.А. Хмирова на тему непрямих доказів.

Метою статті є визначення правил використання непрямих доказів у процесі доказування, обґрунтування необхідності класифікації непрямих доказів і визначення умов їх оцінки.

Виклад основних положень. Однією із загальноприйнятих традиційних груп класифікації доказів у кримінальному судочинстві є їх поділ на прямі та непрямі (побічні).

Класифікація кримінально-процесуальних доказів на прямі та побічні залежить від того, що обираємо моментом відліку, тобто основою класифікації. Однак щодо підстави цієї класифікації в теорії кримінального судочинства єдина думка не узгоджена. Деякі вчені вважають, що підставою класифікації є відношення доказу до предмета доказування, інші - щодо головного факту [1, с.217].

Обидва підходи до класифікації доказів мають своє обґрунтування, однак зауважимо, що такий поділ не завжди охоплює всі явища, що класифікуються. Навряд чи існує доказ, здатний безпосередньо встановити весь склад злочину. Правильніше підставою поділу вважати відношення кожного доказу до конкретної обставини, яка підлягає доказуванню у кримінальному провадженні.

Найоптимальнішою видається класифікація доказів на прямі (од - ноступеневі) та побічні (багатоступеневі), де в основі поділу - відмінність структури обґрунтування обставини, що доказується. Прямі докази обґрунтовують найближчу тезу, побічні - як найближчу, так і подальші.

Поділ доказів на прямі та побічні заснований на тому, що одні з них містять відомості про обставини, що входять до предмета доказування (свідок бачив, як обвинувачений завдав потерпілому ножове поранення, яке виявилось смертельним), а інші підтверджують так звані проміжні факти (злочин вчинений ножем, який належить конкретній особі, однак свідків вбивства не було). За використання прямих доказів завдання полягає у встановленні їх достовірності. Доказування з використанням непрямих доказів є більш складним, оскільки передбачає наявність системи достовірних побічних доказів, наявність між ними взаємозв'язку, створення системи доказів [2, с. 20].

Прямий доказ - це пряме бачення факту, побічний же доказ вказує на обставину, що доводиться не прямо, не безпосередньо, але опосередковано.

Поділ доказів на прямі та побічні обумовлений різними шляхами встановлення тих чи інших обставин. Зв'язок прямого доказу з предметом доказування не потребує додаткового обґрунтування, він є очевидним, що не можна сказати про шлях доказування на основі побічних доказів. Відношення побічного доказу до матеріалів кримінального провадження може бути випадковим і здаватись маловірогідним навіть за встановлення достовірності цього доказу.

Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, завжди встановлюються або прямим або побічним шляхом, хоча поділ доказів на прямі та побічні має значення виключно для доказування винуватості особи.

Всі побічні докази у справі мають призводити до одного висновку - про винуватість обвинуваченого - і мають виключати можливість іншого висновку [3, с.387].

Непрямі докази також можуть бути класифіковані за специфічними для них ознаками. Така класифікація надає можливості для всебічного аналізу непрямих доказів, вибору оптимальних тактичних прийомів і методики їх перевірки.

Як зазначає А.А. Хмиров, зміст класифікації доказів не в тому, щоб виділити серед них "кращі" та "гірші", а в тому, що вона дає змогу всебічно дослідити особливості формування, способи збирання та методи використання кожної групи доказів [4, с.13].

Класифікація непрямих доказів є важливою та необхідною умовою їхнього дослідження. Безумовно, навряд чи можливо встановити вичерпний перелік непрямих доказів, проте за певними ознаками можна розробити правила їх використання у кримінальному судочинстві.

У багатьох випадках побічні докази є єдиним засобом установлення обставин учинення злочину. Випадки, коли в справі відсутні прямі докази та реальні перспективи їх отримання, не рідкість у слідчій та судовій практиці. Однак і тоді, коли в справі наявні прямі докази, вони всебічно і об'єктивно перевіряються та доповнюються за допомогою непрямих доказів, вміле використання яких під час допиту обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого і свідка дають можливість отримати достовірні прямі докази вчинення цього злочину [4, с.8].

В юридичній літературі постійно обговорюється питання про доказове значення так званих доказів поведінки, тобто таких дій підозрюваного, обвинуваченого, які можуть свідчити про знання ним обставин учинення кримінального правопорушення або про бажання ввести в оману слідство та суд чи помилково спрямувати. В цілому такі особливості поведінки підозрюваного дозволяють висунути версію про його причетність до вчинення кримінального правопорушення, але ж доказова цінність таких доказів надзвичайно низька. З одного боку, такі докази можуть розглядатись як побічні, але й не слід забувати про те, що для особи природно не тільки намагатись уникнути відповідальності за вчинене, але й уникнути обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення.

Вагомість таких доказів доволі сумнівна, не може підміняти інші об'єктивні докази. Наприклад, підозріла поведінка особи не може розглядатись суто як ознака його винуватості. До слова, така поведінка часом може свідчити, навпаки, про невинуватість особи. Тому для слідчого це має бути поштовхом до більш детального та прискіпливого пошуку інших доказів, які можна було б покласти в основу обвинувального акта.

До побічних можуть бути віднесені і докази, які встановлюють подібні факти. Наприклад, установлена подібність у засобах учинення низки кримінальних правопорушень або використання аналогічних прийомів дозволяють зробити попередній висновок про вчинення цих кримінальних правопорушень однією особою. Звичайно, що цей висновок сам собою недостовірний, оскільки допускає різноманітні тлумачення.

На думку Г.М. Міньковського, збіг засобу вчинення злочину може розглядатися як побічний доказ, оскільки інші побічні докази дозволяють висловити лише припущення [6, с.4].

Найбільш значущим прямим виправдувальним доказом є алібі, тобто знаходження підозрюваного, обвинуваченого в момент учинення кримінального правопорушення в іншому місці. Алібі може бути встановлено не тільки шляхом прямих доказів, але й побічних. Однак не підлягає сумніву висновок про те, що доки алібі не спростовано, обвинувачення не може вважатись доведеним.

Побічний доказ - це складний двоступеневий (а іноді і багатоступеневий) акт. Побічний доказ спочатку прямо підтверджує якесь проміжне твердження (наприклад, факт погрози, який надходить від особи), а згодом, через це проміжне і друге, кінцеве твердження (наприклад, факт спричинення тілесних ушкоджень тією ж особою) [7, с.25].

Правила доказування за допомогою побічних доказів можна об'єднати в таку систему: той чи інший факт буде побічним доказом лише у разі його достовірності; визначальним у рішенні покласти побічні докази в основу обвинувачення має бути не кількість, а лише якість; сукупність побічних доказів має становити не хаотичну систему, а ланцюг взаємопов'язаних фактів; сукупність доказів має призводити лише до одного висновку, інакше висновки, зроблені органами розслідування, завжди спричинятимуть законні сумніви в їх достовірності.

Побічний доказ не дозволяє зробити категоричний висновок щодо обставин, що підлягають доказуванню. Наприклад, сліди крові на одязі підозрюваного не дозволяють зробити однозначний висновок про його причетність до вчинення кримінального правопорушення. Доказування на основі непрямих доказів вимагає, щоб кожний проміжний факт був підтверджений декількома доказами. Непрямі докази мають бути зіставлені з іншими доказами, зміст яких спрямований на встановлення того ж факту та пов'язані між собою логічно. Тільки в такому вигляді вони утворюють доказову силу, що дозволяє зробити категоричний та впевнений висновок про винуватість конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення.

Було б неправильно визначати цінність прямих і побічних доказів, дотримуючись принципу протиставлення їх одне одному. Якщо побічні докази були правильно закріплені та використані, то й висновки в кримінальному провадженні, засновані на них, будуть надійними та достовірними, як і висновки, отримані за допомогою прямих доказів. Взагалі типовою є ситуація доказування, яка заснована на симбіозі прямих і побічних доказів.

Необхідно зауважити, що прямі докази не є кращими від побічних, тому не потрібно переоцінювати прямі докази та недооцінювати побічні. В слідчій і судовій практиці трапляються кримінальні справи, обвинувачення в яких ґрунтується тільки на побічних доказах. І прямі, і побічні докази утворюють не менш достовірний матеріал для вирішення справи по суті. Зокрема, судовий вирок, який ґрунтується на побічних доказах, має таку ж законну силу, як і вирок, що ґрунтується на прямих доказах [5, с.87].

Шлях доказування за допомогою побічних доказів більш тривалий та складний, ніж за допомогою прямих. Необхідно, по-перше, встановити, чи достовірні факти, які стали відомі слідчому та суду; по-друге, визначити, чи ці відомості стосуються кримінального правопорушення, що розслідується з метою виключення випадкового збігу обставин.

Звичайно, використання побічних доказів у практиці кримінального судочинства є більш складним. Це пояснюється тим, що логічний шлях від побічних доказів до вирішення певного питання, наприклад про винуватість особи, є значно довшим, ніж логічний шлях до вирішення питання через прямі докази. Як влучно зазначається в процесуальній літературі, зв'язок побічних доказів між собою повинен бути таким, щоб вони були ланками одного ланцюга: за випадання однієї ланки руйнується весь ланцюг, втрачає значення кожен побічний доказ окремо [8, с. 20].

Правила оцінки доказів, передбачені ст.94 КПК України поширюються, як на прямі, так і побічні докази.

непрямий доказ кримінальний процес

Висновки

1. Лазарева В.А. Доказывание в уголовном процессе: учебно-практич. пособие / В.А. Лазарева. - М.: Изд-во Юрайт; Высшее образование, 2010. - 343 с.

2. Соловьев А.Б. Доказывание в досудебных стадиях уголовного процесса / А.Б. Соловьев. - М.: Юрлитинформ, 2002. - 71 с.

3. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. - М., 1958. - 703 с.

4. Хмыров А.А. О понятии косвенных доказательств и их значении в расследовании преступлений / А.А. Хмыров. - М., 1964. - 109 с.

5. Стахівський С.М. Теорія і практика кримінально-процесуального доказування / С.М. Стахівський. - К., 2005. - 272 с.

6. Миньковский Г.М. Пределы доказывания в советском уголовном процессе / Г.М. Миньковский. - М., 1956. - 113 с.

7. Соркин В.С. Особенности процессуального доказывания в уголовном судопроизводстве / В.С. Соркин. - Гродно, 2002. - 96 с.

8. Трусов А.И. Основы теории судебных доказательств / А.И. Трусов. - М., 1960. - 176 с.

Размещено на Allbest.ru