Механізми впливу замойського синоду на державотворчі процеси в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 322. 348

Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу

Івано-Франківського університету права ім. Короля Данила Галицького

Механізми впливу замойського синоду на державотворчі процеси в Україні

Онищук С.В.,

к.держ.упр., доцент, доцент кафедри державного управління та місцевого самоврядування, здобувач наукового ступеня доктора наук з державного управління кафедри парламентаризму та політичного менеджменту НАДУ при Президентові України;

Онищук І.І., к.ю.н., доцент кафедри теорії та історії держави і права, здобувач наукового ступеня доктора юридичних наук кафедри теорії та історії держави і права НАВСУ

Анотація

синодальний державотворчий юридичний церква

В науковій статті досліджено та проаналізовано Замойський синодальний процес, та його вплив на державотворчі процеси в Україні. Також акти синоду 1720 р., їх історично-юридичне значення та актуальність.

Ключові слова: Замойський синод, державотворення, церква, держава.

Аннотация

В научной статье исследованы и проанализированы Замойский синодальный процесс, и его влияние на процессы создания государства в Украине. Также акты синода 1720 г., их исторически-юридическое значение и актуальность.

Ключевые слова: Замойский синод, государство, церковь, партикулярное право, булла, бреве.

Annotation

The article investigates and analyzes Zamoyskij synodal process and its impact on state building process in Ukraine. Also acts of the synod in 1720, their historical and legal significance and relevance.

Zamoyskij synod in 1720 carried out qualificatory influence on further development of Kyiv Union Church up to our century, gave a large reformative and organizational impulse. Being an answer for the necessity of epoch of XVIII century, became legal basis of development of Kyiv Church.

Development of partikulyarne right for Kyiv Church, all legal customs and other legislative binding overs that are not general for whole Universal Church or for all East Churches also with authority Zamoyskij synod of 1720 belonged to that, is reflected in the scientific article. However, over one hundred decisions and resolutions are quoted as sources for Code of canons of east churches (CCEO). Place of synod decisions and resolutions and them a legal value is traced in (CCEO).

A code of Canons of East Churches is kodifikaciya of old right for East Churches. CCEO unites the canonical norms of every East Church in particular, outlining them church- legislative inheritance, tradition, ceremony and legal eigenstate. CCEO in combination with Code of the canonical right for Latin Church is addition of science of ІІ of the Vatican cathedral, and, due to them canonical arrangement of all Catholic Church is formed. Exactly these two Codes were declared by the greatest legislator of Church Roman Bishop John Paul ІІ. ССЕО is celled in the spirit of traditions of Eastern Church canonical collections, radiates respect to the Saint canons that were approved by all churches on the first seven universal cathedrals.

Also next to the analysis of acts of Zamoyskij synod, it is marked his importance in life of Kyiv Church. A ceremony is compatible in fact, basic principles of union are clearly certain with Rome, administratively and Church is disciplinary well-organized, and all of it had an outstanding value on the eve of difficult historical events.

Keywords: Zamoyskij synod, statebuilding, church, particular law, bull, breve, state.

Постановка проблеми у тезовій формі та її зв'язок з важливими науковими та практичними завданнями. Замойський синод 1720 р. здійснив визначальний вплив на подальший розвиток Київської Унійної Церкви аж до нашого століття, дав великий реформаторський та організаторський імпульс. Будучи відповіддю на потребу епохи ХУШ ст., став юридичною основою розвитку Київської Церкви.

ХУШ століття історики називають “золотою добою” в історії УГКЦ не тільки завдяки значному кількісному та географічному її розширенню, яке досягло своїх найвищих меж, але й, завдяки духовній і канонічній обнові життя і праці, основу якої поклав Замойський синод. Провінційний синод 1720 р. започаткував структурне переоформлення Церкви відповідно до нових вимог часу, потреб та обставин. Замойський синод відіграв помітну роль в житті Української Католицької Церкви, надаючи їй тривалих внутрішніх форм, що позитивно вливали на культурно-духовне та освітнє становлення населення держави.

В 1724-му році Папою Бенедиктом XIQ було підтверджено цей синод і апробовано його рішення та постанови, і так він набув папського закону. Також, слід зазначити, що майже сто п'ятдесят синодальних рішень і постанов стали одними із джерел Кодексу канонів східних церков 1990 р. Саме тому такою вагомою була актуальність синоду, який відбувся майже три століття назад в епоху уніфікації та розвитку Київської Церкви, і, залишається не менш значущою і в наш час, початку третього тисячоліття.

На сьогодні через недослідженість проблематики Замойського синоду 1720 р. та відсутність опрацьованої джерельної бази важко осягнути масштаб і сутність реформаційної програми ієрархії в післязамойський період, спрямованої на оновлення всіх ділянок життя Київської Церкви. Саме тому мета нашого дослідження - це здійснення аналізу історично-юридичного значення та актуальності рішень і постанов Замойського синоду, їх вплив на державотворчі процеси.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Емпіричною базою, методологічною й теоретичною основою роботи є досить широка джерельна та історіографічна база. Корпус джерел до проблематики Замойського синоду, його рішень та постанов досить значний за чисельністю. Проте, основу становлять праці о. Атаназія Великого ЧСВВ, єп. Софрона Мудрого ЧСВВ, о. І. Козовика, Д. Блажейовського, Й. Біланича, о. К. Корчагіна, о. М. Димида, Р. Дурбака, о. І. Луба, архієп. М. Марусина, о. Іринея Назарка, С. Недільського, о. Ю. Федоріва. о. Івана Хоми, Г. Хрустевича, Я. К.Туркала, С. Павловича, Н. Яковенко, С. Сеник та ін.

Виклад основного матеріалу. Завдання синоду в Замойсті 1720р. “sine ira et studio” (лат. озн. “без гніву і пристрасті”) полягало в наданні об'єднаному лише конфесійно-східному християнству Речі Посполитої спільних настанов стосовно богослужінь, катехизації та душпастирства. Необхідністю була модернізація Київської Унійної Церкви, оновлення її внутрішнього життя та пристосування літургічної практики, і, насамперед теології до вимог та потреб епохи того часу, які динамічно змінювалися та вимагали врахування регіональних особливостей кожної зі з'єднаних з Римським Престолом єпархій, а тому вимагали різних підходів та різних темпів реформ. Перед синодом існувало завдання розв'язати багато проблем Української Унійної Церкви як релігійно-духовних, душпастирських, так і літургічних та внутрішньо-церковних. Саме вирішення цих та інших проблем було вимогою часу, чим і зайнявся синод, скликаний митрополитом Левом Кішкою у місті Замойстя за згодою Римського Апостольського Престолу в 1720 році.

Метою синоду було впорядкувати внутрішнє життя об'єднаної Київської Церкви, встановити спільні норми для розвитку “староз'динених” і “новоз'єдинених” єпархій, уніфікувати різні канонічні, літургічні та адміністративні практики [1, с. 104-105].

1720-й рік став переломним в історії української-католицької Церкви. Синод став лише логічним підсумком дозрілого вже періоду українсьно-білоруського католицизму та відкрив нову епоху в його історії. Із проголошенням так званого “Духовного Регламенту”, редакції новгородського єпископа Теофана Прокоповича, почалась нова епоха історії Церкви, на чолі якої стояв політичний володар країни, московський цар, котрий почав управляти православною Церквою за до помогою так званого “Святійшого Синоду”, очоленого світською людиною, царським представником та речником його волі в церковних справах. Дві подібні назви - але які ж відмінні гасла та яка відмінна дійсність [1, с. 149; 122].

По майже двохсотлітньому існуванні він знищив релігійне ядро багатьох народів, спричинивши історичний скандал, що через нього насамперед атеїстичний рух міг підірвати існування релігійності на цьому просторі [1, с. 149].

Коли, тим часом, Замойський синод створив передумови для так званої золотої доби” в історії українсько-білоруської Церкви, з буйним, живим релігійним життям, яке дала багато рясних плодів в історію християнської Вселенської Церкви внесло, і, насамперед, є прикладом праведності та мучеництва, аж до наших днів, за віру мільйонів душ та цілих народів.

Що стосується внутрішньої структури та обрядовості, то після Замойського синоду 1720 р., було внесено поправки до богослужбових книг та самого порядку літургії, а також запроваджено низку католицьких релігійних свят. Новації сприяли кращому порозумінню між людьми грецького обряду та їх сусідами-католиками, бо саме у ці часи набуває леґітимності так звана “дворитуальність”, коли віряни обох обрядів стали навзаєм хрестити дітей, укладати без перешкод шлюби й брати участь у спільних відправах [10, с. 31-35].

Ще на поч. XVI ст. участь у відправах у храмі “чужого обряду не була на ті часи чимось надзвичайним ”. Як у католицьких так і православних храмах на українських теренах відбувалися сеймики. Від поч. XVII ст. практикувалися спільні богослужіння уніатських та католицьких ієрархів, а в особливо урочистих випадках на уніатських відправах були присутні навіть короновані особи. Наприклад, поклоніння Короля Яна Казимир у 1651 р. іконі Жировицької Богородиці. Відкритий характер релігійності сприяв мішаним вінчанням, хрещенням і вихованню дітей, вибір спільного для родини поховання тощо. Екуменічні здобутки Унійної Церкви належать до її безсумнівних переваг (особливо коли взяти до уваги внутрішню нестабільність Речі Посполитої XVIII ст.) [10, с. 33]. Це були яскраві приклади єднання людей різних віросповідань, які приносили мир між конфесіями та стабільність загалом.

Що стосується долі церковнослов'янської мови в житті східнослов'янської Унійної Київської Церкви, трактувалося і до сьогодні трактується вченими досить своєрідно. Висновки ж при цьому такі, не виключаючи і інтегральних характеристик етнокультурної ситуації в уніатському середовищі: “У чистому виді церковнослов'янська мова поступово забувалася і серед духовенства”. Як констатував в 1772 р. митрополит Л. Кішка, навряд чи хоч би кожен сотий ієрей володіє нею [11, с. 211].

Неможливо не згадати важливий і новий етап василіанського шкільництва, що припадав на останню третину XVIII ст. і безпосередньо пов'язаний з реформами, що їх у 1773 р. започаткувала створена Комісія національної освіти. Цей управлінський орган виник як реакція на Бреве Папи Климента XIV ((1769-1774, Antonio Ganganelli) - син лікаря, учень єзуїтів і франциськанській чернець) від 21 липня 1773 р. (“Dominus ac Redemptor”) про ліквідацію єзуїтів [8, с. 247]. Результатим знищення єзуїтського ордена було примирення з Римським Престолом католицьких держав і повернення церковних володінь, захоплених Францією і Неаполем [4]. Для Речі Посполитої це загрожувало повним крахом шкільництва, адже з кін. XVI ст. його мережа майже повністю зосереджувалася в руках єзуїтів [8, с. 247-248].

Виборні члени Комісії національної освіти згідно із рішенням сейму взяли під контроль конфісковане на користь державної скарбниці майно зліквідованого товариства - насамперед шкільні будівлі, бібліотеки, капітали та все інше, що забезпечувало роботу єзуїтських колегій. I хоча цей захід не зміг повністю зупинити розкрадання поєзуїтської спадщини, однак він став поштовхом до опрацювання нової освітньої стратегії, що сперлася на притаманний просвітницьким ідеалам утилітаризм [9, с. 400].

Конкретно це виявилося у різкому зменшенні занять з латини й вивченні, окрім польської, церковнослов'янської, нових європейських мов. Водночас до програм увійшли не практиковані єзуїтськими колегіями природничо-математичні науки, а також історія та право як окремі дисципліни [9, с. 401].

Василіанський орден став одним з найактивніших пропагандистів і виконавців освітньої реформи. Впродовж 1780-х pp. з'явилася ціла низка василіянських 4-6 літніх шкіл середнього рівня. Навчалися тут переважно юнаки греко-католицького віросповідання, однак не бракувало й дітей місцевої римо-католицької шляхти та горожан-євреїв [9, с. 402].

He менш вагомий внесок в освітньокгаьтурне життя української спільноти зробили друкарні Василіанського ордену, що діяли у Львові,

Уневі та Почаєві. За підрахунками за 1648-1800 рр. вони випустили 469 видань, у тому числі кириличних (церковнослов'янською та староукраїнською мовами) 286, польських - 118, латинських - 80. Найпотужнішою з-поміж цих друкарень була Почаївська, на яку припадає абсолютна більшість надрукуваного - 394 позиції [2, с. 109].

Отож, безсумніву Замойський синод (1720 р.) має в українській Церкві велике значення, адже через свої постанови підняв її престиж.

Важливий історичний крок зроблено сином і співправителем Марії- Терезії Йозефом ІІ у 1775 p., який прирівняв духовенство Греко- Католицької Церкви до світської знаті, що відкрило доступ у сейми. Також він у 1781 р. видав відомий “Толеранційний едикт” про рівність прав людей різних віросповідань, що суттєво нормалізувало міжконфесійні стосунки. Уряд подбав про матеріальне забезпечення священиків, а з 1786 р. була запроваджена обов'язкова літургія мовою місцевого населення. Врешті, кульмінацією австрійських реформ стало відновлення 1808 р. Галицького митрополичого престолу [5, с. 311].

На розвиток партикулярного права (кодифікації досвіду віри, дисципліни, релігійних практик) Київської Церкви, до якого належали усі законні звичаї та інші правничі приписи, які не є спільними для цілої Вселенської Церкви або для всіх Східних Церков також вагомо вплинув Замойський синод 1720 року. Проте, понад сто рішень і постанов цитуються як джерела для Кодексу канонів східних церков (ККСЦ). Місце синодальних рішень і постанов та їх юридичне значення простежується у ККСЦ.

Кодекс Канонів Східних Церков - кодифікація давнього права Східних Церков. ККСЦ об'єднує канонічні норми кожної Східної Церкви зокрема, окреслюючи їх церковно-законодавчу спадщину, традицію, обряд та власний правовий стан. ККСЦ у поєднанні з Кодексом Канонічного права латинської Церкви - доповнення науки ІІ Ватиканського собору, і, завдяки їм формується канонічне упорядкування всієї Католицької Церкви. Саме ці два Кодекси оголосив найвищий законодавець Церкви Римський Архієрей Іван-Павло ІІ. ККСЦ (ССЕО) укладений в дусі традицій східно-церковних канонічних збірників, випромінює повагу до Святих канонів, що були апробовані всіма церквами на перших семи вселенських Соборах [3, с. 70].

Від першого жовтня 1991 р. ККСЦ набув сили закону для всіх східних католицьких церков та був переданий їх ієрархам для пильного і ретельного дотримання [6, с. 16]. Хотілося б відзначити, що канонічне право, зокрема Кодекс канонів східних церков є одним із соціальних регуляторів сімейних відносин і сучасного сімейне право України суттєво опирається на даний нормативно-правовий акт.

Аналізуючи рішення та постанови Руського провінційного синоду 1720 р., який відбувся у Замойсті, а, особливо, прослідковуючи їх місце серед джерел Кодексу Канонів Східних Церков, хотілося б відмітити, що майже 150 разів ККСЦ посилається на титули Актів і Декретів Замойського синоду. Без перебільшення можна ствердити, що серед таких юридичних джерел ККСЦ як Апостольські постанови, канони Вселенських соборів, правил Святих Отців Церкви та провінційних синодів Східних Церков (Ромунської, Сирійської, Маронітської, Греко-Мелхітської та ін.), титули Актів і Декретів Руських провінційних (Кобринського 1626 р., Замойського 1720 р. та Львівського 1891 р.) синодів зайняли провідне місце у ККСЦ [7, с. 416]. А цей факт є ще одним доказом актуальності та авторитету рішень і постанов Замойського синоду, який живе і діє у Кодексі Канонів Східних Церков аж до сьогодні.

Акти й Декрети Руського провінційного синоду що відбувся у Замойсті 1720 року стали джерелами канонів, які нормують питання відносно духовенства, мирян, монашества, церковного навчання, божого культу, і, зокрема, святих тайн, дочасного майна Церкви, судочинства, карних санкцій та карного процесу тощо.

Внаслідок прийняття багатьох суттєвих рішень і постанов Замойський синод реорґанізував з'єднану з Римом українську Церкву, кодифікував досвід віри, спинив заведений латинськими практиками обрядовий хаос, визначив її внутрішню дисципліну та не допустив до дальшої втрати церковно-обрядової індивідуальності. В результаті Замойської реформи 1720 р. в Унійній Церкві відбулися спроби конструювання нової “віднайденої тотожності”.

Замойський синод залишився в історії Київської Церкви як синод, що дав великий реформаторський та організаторський імпульс, визначив основні напрями розвитку Київської Церкви на наступні сторіччя аж до наших днів. Синод розв'язав багато проблем релігійних, церковних, літургічних, прийнявши вдалі ухвали в ділянці пасторального життя, організації єпископської курії, літургії тощо.

Загалом, аналізуючи Замойський синод, бачимо, що він був дуже важливим і, навіть, переломним моментом у житті Київської Унійної Церкви. Було уніфіковано обряд, чітко визначено основні принципи унії з Римом, адміністративно та дисциплінарно упорядковано Церкву, а все це мало неабияке значення напередодні складних історичних подій.

Замойський синод 1720 р. здійснив реформу чернечого життя - ухвалив об'єднати монастирі українських дієцезій в окрему “провінцію” - Святопокровську: білоруські входили до Святотроїцької провінції. Василіанський орден став одним з найактивніших пропагандистів і виконавців освітньої реформи.

Висновки

Значення Замойського синоду не лише у його рішеннях та постановах, а у тому, що ті рішення втілилися в життя: чітка й централізована структура Церкви; окреслено функції митрополита, єпископа, пароха тощо; канонічні візитації, єпископ сам або через доручених осіб перевіряв парохіальний стан; функціонують церковні суди і єпархіальні собори, відновилася церковна карність; врятовано літургічний обряд і пристосовано до вимог часу. Замойський синод 1720 р. зробив великий крок уперед в екуменізмі та зумів позитивно вплинути не тільки на внутрішньо-релігійне життя населення, також на культуру, освіту та видавничу діяльність.

Помісний синод відіграв значну роль у розвитку партикулярного права УГКЦ як Східної Католицької Церкви, і, майже, 150 титулів синодальних актів стали джерелами Кодексу Канонів Східних Церков, проголошеного Іваном-Павлом ІІ, Римським Архієреєм 1990 року. А це є основним і беззаперечним доказом актуальності, дієвості та авторитетності рішень і постанов Замойського синоду 1720 року.

Використані джерела інформації

1. Великий А. З літопису християнської України. Т. VI. - Рим, 1973. - 286 с.

2. Гуцуляк Л. Д. Божественна літургія Йоана Золотоустого в Київській митрополії після унії з Римом (період 1596-1839)/ Пер. з англ. А. Маслюх. - Львів: Свічадо, 2003. - 432 с.

3. Джероза Л. Церковне право / Пер. з нім. Н. Щиглевської. - Львів: Свічадо, 2001. - 336 с.

4. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона в 82 тт. и 4 доп. тт. Издательство: Терра, 2001. - 40726 с. (цифровий носій).

5. Історія України: Нове бачення: У 2-х т. / Під заг. ред. В. А. Смолія. - К., 1996.

6. Кодекс канонів Східних Церков. - Львів, 1995. - 471 с.

7. Мудрий С. Короткий коментар ККСЦ. - Івано-Франківськ, 2002. - 580 с.

8. Орден иезуитов: правда и вымысел // Сб. / Сост. А. Лактионов. - М.: ООО “Издательство АСТ”, 2004. - 539 с.

9. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. - Київ: Критика, 2005. - 584 с.

10. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI - XVII ст. - Київ: Критика, 2002. - 416 с.

11. Huculak L. D. The Divine Liturgy of St. John Chrysostom in the Kievan Metropolitan Province During the Period of Union with Rome. - Romae, 1990.

Размещено на Allbest.ru