Суб’єктивна сторона злочину

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний транспортний університет

Кафедра конституційного та адміністративного права

КУРСОВА РОБОТА

з кримінального права

на тему: Суб'єктивна сторона злочину

Виконав:

студентка групи ТП-ІI-2

Спеціальність 081 «Право»

Плєвако Валентина Петрівна

Перевірила:

доцент І.О. Хрімлі

Київ, 2018



Вступ

При вчиненні злочину у свідомості особи, яка здійснює посягання, відбуваються певні психічні процеси - особа оцінює своє діяння, тією чи іншою мірою передбачає його наслідки, керується певними мотивами, намагається досягти відповідної мети. Вони є тим, що не піддається безпосередньому сприйняттю, відбувається у свідомості та волі особи. Тому їх відносять до внутрішньої, суб'єктивної сторони злочину (на відміну від об'єктивної сторони злочину, яка є зовнішньою, може безпосередньо сприйматися іншими людьми). злочин недбалість самовпевненість

Будь-який злочин характеризується сукупністю ознак його суб'єктивної сторони. Без встановлення суб'єктивної сторони - причому за наявності ознак, специфічних для кожного злочину, в умовах верховенства права неможливе притягнення до кримінальної відповідальності. Значення суб'єктивної сторони злочину, зокрема такої її центральної ознаки, як вина, відображено не лише в КК, а і в актах більш високої юридичної сили.

Актуальність вибраної теми полягає в тому, що доки існує людство - існують злочини. Саме тому ця тема актуальна зараз і не буде втрачати такого статусу, адже за кожен злочин людина повинна нести показання, а для того, що покарання було справедливим потрібно розібрати всі сторони злочину, включно і суб'єктивну.

Метою є узагальнення кримінально-правових джерел, що визначають поняття суб'єктивної сторони злочину. Зібрання та систематизування інформації для кращого розуміння структури роботи.

Завдання:

? Охарактеризувати поняття суб'єктивної сторони в національному законодавстві України;

? Встановити історичні передумови доведення суб'єктивної сторони злочину

? Визначити види та класифікацію суб'єктивної сторони злочину

? Прослідкувати роль суб'єктивної сторони при кваліфікації злочину

Об'єктом роботи є вина та її форми.

Предмет поняття та значення суб'єктивної сторони

В українській кримінально-правовій літературі мають місце чимало праць, присвячених суб'єктивній стороні злочину. Серед них - монографічні дослідження О. В. Авраменка, Р. В. Вереші, П. А. Вороб'я, М. И. Коржанського, А. В. Савченка. Окрім того опубліковано близько двох сотень навчальних посібників, статей у періодичних виданнях і збірках наукових праць, текстів і тез виступів на наукових форумах, які належать перу (окрім названих вище) таких авторів, як О. В. Авраменко, С. Р. Багіров, О. О. Бахуринська, В. О. Беньківський, В. І. Борисов, О. В. Бурко, Е. В,Благов [3], Ю. А. Вапсва, Р.В, Вереша , В. К. Грищук[4;5;6]В. В. Гримайло, О. О. Дудоров, І. А. Зінченко, В. Е. Квашис [7],М. Й. Коржанський, В. А. Ломако, В. В. Лунєєв [8],А. А. Музика, В. Назаренко, В. А. Нерсесян [10;12],С. І. Нежурбіда, К. М. Оробець, В. І. Павликівський, А. Г. Прохоренко, А. І. Рарог[13], В.І. Сєргєєвич, М.Е. Сєргєєнко, Скржинська[14;15;16],А. А. Смирнов, А. Строган, А. Л. Ткачук, Г. В. Тимейко [17] П. Л. Фріс, М. 1. Хавронюк, А. В. Шевчук, Л. І. Шеховцова, Н. М. Ярмиш[18; 20] та інші.



Розділ 1. Поняття суб'єктивної сторони

1.1 Історичні передумови доведення суб'єктивної сторони

На жаль, потокова епоха людства не донесла до нас прямих свідчень щодо принципів або способі доведення провини. Однак виходячи з теорії міжсоціальнихзв'язків цілком імовірно, що більш пізні форми людських формацій як спадкоємці минулих епох зберігали деякий час життєві уклади минулого, у тому числі і первісного суспільства. Яскраві відлуння такої епохальної «естафетності» вбачаються у звичаях, які виражають фізичні способи доказування вини, наприклад двобій. На найбільш пізніх стадіях розвитку людства існували поєдинки, а потім дуелі, що використовувалися як спосіб доведення своєї правоти. Поєдинок як соціальна норма з певними трансформаціями та мінімізацією його проявів формально підтримувалася в державах Європи аж до XVII-XVIIIстоліть нашої ери (1716 р. Військовий статут ПетраIзаборонив дуелі), а в суспільстві даною формою керувалися майже до початку XX ст. Через це є підстави вважати, що первинні способи визначення вини були перенесені з первісних періодів на більш пізні соціоісторичні формації людства.

Безпосередньо фізична форма доведення вини була природною і обумовлювалася властивостями того часу, коли примітивна фізична превага надавала лідерство, переконувала у правоті та гарантувала певні соціально-життєві привілеї. У первіснообщинному ладі панував принцип «правда сили», і це було цілком прийнятим, оскільки кількість сильних особин певного угрупування підвищувало шанси виживання всієї общини, роду, племені. Колективна свідомість пробачала сильному його неправоту, це були перші кроки соціального компромісу, який ґрунтувався на потребі у фізично розвинутих мисливцях, воїнах, витривалих працівників.

Прогресивні процеси соціалізації людства та розвитку засобів виробництва вимагали взяття під громадський контроль актів розправи сильного над слабким. Це привело до того, що форми визначення провини поступово видозмінювалося. Так, на ранній стадії розвитку римського пава існував інститут самоправства, який не передбачав втручання общинної влади, оскільки здійснювалося власними силами і засобами, але, на відміну від минулих часів, вимагав від особи, яка чинила самосуд, наявності певних юридичних підстав. Інститут самоправства мало чим відрізнявся від саморозправи. Тому в той період доведення вини здійснювалося переважно насильницькими засобами. Насильницько-фізичний спосіб доведення вини та здійснення самосуду відзначався і на більш пізніших етапах людства. Так, наприклад, до Руської Правди було дозволено без будь-якої судової процедури забирати свою річ у будь-кого, а відповідно правота доводилася переважно силою [14,с.419].

З часом суту фізична форма доведення вини перетворилась на демонстраційно-фізичну, яка увійшла в історію судових звичаїв у вигляді поєдинків. Поєдинок як спосіб доказування вини використовувався у разі незгоди однієї сторони з твердженнями іншої або у разі незгоди з рішенням суду. Демонстрація фізичних переваг осіб, які судилися, застосовувалася, якщо виникали сумніви щодо вини, а також у разі недостатності або відсутності доказів. У таких випадках спір вигравав той, хто перемагав, і питання тяжби вирішувалося на його користь з дотримуванням принципу «переможця не судять». Судові поєдинки значно обмежували свавілля самосуду, оскільки встановлювали певні правила двобою, ставили умови застосування сили, відбувалися публічно та під безпосереднім наглядом особи, яка вершила суд. Найголовнішим прогресуючим фактором думонстраційно-фізичної форми доказування вини стало те, що перед проголошенням поєдинку все ж таки відбувалась стадія розгляду сутності тяжби, а сам двобій мав бути санкціонований судом, владою.

Поширення та зміцнення релігійних форм свідомості породило культово-сакральну форму визнання вини, яка прийшла на зміну суто фізичним формам доказування провини. Певний час дана форма навіть зберігала елементи фізичної змагальності, оскільки ордалії [14,с.427] потребували наявності здоров'я та сили. Проте переломний момент, який фізичну перевагу зробив другорядною запорукою успіху у процесі доведення вини все ж таки настав. Головною відмінністю культово-сакральної форми доведення вини було те, що найважливішим чинником перемоги стала сила духу. Це надавало можливість довести свою правду людині, яка була фізично слабкішою, але сильнішою у вірі в Бога та за силою волі. Сутність ордалій як суду Божого полягає у віруванні щодо причетності Бога до всіх подій, які відбувалися на землі. За тодішніми повір'ями, Бог спостерігав за судовими випробуваннями і завжди допомагав лише правдивій та добропорядній людині[9,с.13-16].

Магія як первісна форма релігійності,яка з'явилась ще в епоху верхнього палеоліту перенесла таїнства ментальності езотеричних ритуалів у процес доказування вини античного Риму, Єгипту, полісів північного Причорномор'я.В історії доказування вини навіть магічне дійство залишалось свій слід. Так, наприклад, у Стародавньому Римі за часів легісакційного процесу існувала обов'язкова процедура віндикації. [10, с. 8].

Антична культура мала оро-акустичні пріоритети. Сакральне ставлення до мови(магії слова) породило відомий постулат «мовчання - знак згоди», а відповідно вини. Невпевненість промови, небагатослівність, мовні дефекти, обмовки, а тим більше мовчання було вирішальним чинником у процесі доведення вини, оскільки все це вважалося ознакою провини. [16,с. 6].

Завдяки судовому ораторству, яке використовувалося у юстиції Стародавньої Греції та Риму, риторика отримала окремий напрямок свого розвитку, почавши розвиватися не лише в культурно-поетичному напрямку, а ще і як теорія аргументацій та переконань, створивши логіко-риторичну форму доведення провини в суді. Справжніми письмовими пам'ятками процесу доказування вини в судах стали роботи Аристотеля, Марка Антонія, Цицерона, Квінтіліна.

Фундаментальні засади щодо логіко-риторичної форми доказування вини були розроблені в Стародавній Греції. Саме афіняни в 155 р. до н.е., посилаючи у Рим із політичних спонукань славнозвісних філософів та ораторів - Карнеада, Діогена і Крітолая - «привезли» риторику у Стародавній Рим[15,с.120].

Характерним для історичного періоду Стародавньої Греції та Риму було те, що процес доказування вини в судах відбувався завдяки вмінню впевнено викладати свої аргументи, використовуючи емоції та настрій суддів, враховуючи інтереси владників, симпатій та антипатій громадян.

З переходом до концептуально- релігійної християнської свідомості з'явилась нова форма доведення вини - канонічна.

Духовенство посідає провідне місце в структурі соціальних станів. Посилення церковної влади та панування в суспільстві релігійних догм якісно вплинули на своєрідність системності психорозумових механізмів визначення вини в судах середньовіччя. Характерною рисою того часу була теолого-правова герменевтика з прагнення розпізнання трансцендентної волі та її реалізації.

Незважаючи на християнську доктрину милосердя, судові процеси середніх століть не відмовлялися від тортур як способу з'ясування вини. Проте ані фізичні змагання, ані випробування судом Божим уже не використовувались.

Промови захисників переважно були спрямовані на відшкодування та констатацію ознак християнської доброчесності в життєдіяльності підозрюваної особи. Мето. Ж їхніх опонентів було, навпаки, навести приклад ознак єресі, чаклунства, відступництва від віри. Аргументи, які находилися в судах щодо дотримання обвинуваченим церковних канонів, переважно не стосувалися самого проступку і лише характеризували релігійний світогляд обвинуваченого, вказували на ступінь його відданості церковним догмам. Якщо спосіб життя та спосіб думок не суперечив релігійним постулатам, підсудний мав шанс отримати більш м'яке покарання або взягалі бути виправданим[9,с.81-85].

Протестантські рухи, ілюмінати і масонські ордени врешті відібрали у церкви політичну владу. Становлення буржуазних економічних відносин привело до виникнення більш приземлених ідей, які стали імпульсом для розвитку природних наук, зародження раціоналістичних і матеріалістичних поглядів. Звільнення розуму від релігійної ортодоксальності і схоластики не могло не вплинути на соціально-юридичну парадигму доказування суб'єктивної сторони злочину. З'явилась її нова форма - фактологічна, яка бере свій початок з кінця XVIIIст. і застосовується понині.

Багато чого фактологічна форма доведення вини запозичила від канонічної, наприклад: клятву на Біблії перед наданням свідчення у суді, присягання казати правду, надання останнього слова підсудному[14,с.430].Таким чином, в історії розвитку існування спільноти європейського континенту існувало шість форм доказування вини особи:

1) фізична форма;

2) демонстраційно-фізична;

3)культово-сакральна;

4) логіко- риторична;

5)канонічна;

6) факторологічна.

Усі ці форми були обумовлені і географічними чинниками, і особливостями етнокультур, і багатьма іншими факторами. У різних народів Європи всі ці форми доведення застосовувалися, але в різний час і з різною тривалістю.



1.2 Поняття суб'єктивної сторони в національному законодавстві України

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства значно зростає необхідність суворого дотримання принципу презумпції невинуватості і в той же час невідворотності кримінальної відповідальності тільки за винне вчинене суспільно небезпечне діяння. Дотримання вказаних принципів в діяльності органів досудового розслідування і суду сприятиме охороні конституційних прав і свобод громадян і визначальним у цьому плані є правильне встановлення суб'єктивної сторони злочину.

Суб'єктивна сторона складу злочину - це внутрішній зміст злочину, це ті психічні процеси, які проходять у свідомості особи, коли вона вчиняє злочин, це її психічне ставлення до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння та його наслідків.

Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки. Серед них обов'язковою ознакою виступає вина у формі умислу та необережності.

Вина особи - це основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину.

Суб'єктивна сторона створює психологічний, тобто суб'єктивний зміст злочину, тому є його внутрішньою, у порівнянні з об'єктивною стороною. Якщо об'єктивна сторона складу злочину становить його фактичний зміст і може бути безпосередньо сприйнята особами, які перебувають на місці злочину під час його вчинення, а наслідки злочину можуть сприйматися і після його вчинення, то суб'єктивна сторона безпосередньому сприйняттю людьми піддана бути не може. Адже, це процеси, які відбуваються у психіці винного й об'єктивне їх визначення можливе тільки завдяки дослідженню об'єктивної сторони складу злочину й інших ознак, які входять до складу злочину[18,с. 116].

Значення суб'єктивної сторони полягає в тому, що завдяки її правильному визначенню: а) здійснюється належна кваліфікація діяння та його відмежування від інших злочинів; б) встановлюється ступінь суспільної небезпеки діяння й особи, яка його вчинила; в) здійснюється індивідуалізація покарання злочинця, вирішується питання про можливість його звільнення від кримінальної відповідальності й покарання.

Процеси, що відбуваються у психіці людини, поділяються на інтелектуальні, емоційні та вольові. Вони існують у тісній нерозривній єдності, але їх окреме дослідження, має велике значення для правильного встановлення суб'єктивної сторони складу злочину. На підставі зазначених процесів психіки зміст суб'єктивної сторони складу злочину визначається за допомогою юридичних ознак, які її складають, таких, як вина, мотив, мета, емоційний стан.

Вони представляють різні форми психічної активності, але водночас нерозривно пов'язані між собою і взаємозалежні. Це явища з самосійним змістом, у структурі суб'єктивної сторони вони не поглинають одне одного, мають різне, тільки їм притаманне, правове значення. Вина є обов'язкова ознака суб'єктивної сторони складу злочину. Без вини не може бути злочину. Слід зазначити, що винність, як обов'язкова ознака, що підлягає з'ясуванню в процесі проведення кримінально-правової кваліфікації випливає в першу чергу з конституційної норми. Згідно з частини 1 статті 62Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду[ 1, с.25]. Це положення також відтворене у частині 2 статті 2 КК України[11, с. 12]. Можна дійти висновку, що вина розглядається законодавцем як категорія психологічна. Одночасно вона розглядається і як категорія соціальна, бо особа, яка вчиняє злочин, нехтує вимогами суспільства, посягає на його інтереси, завдає суттєвої шкоди особі, суспільству, державі[18,с.92]. З урахуванням положень ст.24-25 КК України, вина може проявлятися у формі умислу або необережності[11, с. 90-92].

Інших форм вини Закон про кримінальну відповідальність не визначає. В свою чергу, умисел поділяється на умисел прямий і умисел непрямий, а необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. Ці форми і види вини конструюються залежно від змісту й співвідношення інтелектуального і вольового моментів і характеризують психічне ставлення особи до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння та його наслідків. Інтелектуальний момент визначає ті чинники, які нале- жать до свідомості особи, а вольовий - ті чинники, які належать до її волі. Також обґрунтованою та справедливою є позиція професора П.Л. Фріса, який зазначає саме взаємозв'язок інтелектуального і вольового моментів вини, диференціює вини на умисел і необережність, однак така схема не є жорсткою, і дає можливість виділення злочинів з двома формами вини[18,с.189]. Таке твердження знаходить своє відображення в диспозиції окремих статей особливої частини Кримінального кодексу України, в яких до діяння вина характеризується - умислом, а до наслідків - необережністю. Зокрема: ч.2 ст.121, ч.3 ст.133, ч.2 ст.134, ч.3 ст.135, ч.3 ст.136, ч.2 ст.137, ч.3 ст.150-1, ст.286 КК України тощо. Залежно від форми вини злочини поділяються на умисні й не- обережні. У певних випадках вказівка на форму вини може бути дана безпосередньо в Законі (стаття 115 ККУ - умисне вбивство, стаття 119 ККУ - вбивство через необережність), але у більшості випадків форма вини визначається з інших ознак складу злочину, наведених у тексті диспозиції. Так, очевидно, що злочини, де вказано мотив, мета або якщо вони випливають з формулювання норми, є злочинами умисними (зґвалтування, крадіжка, вимагання тощо). Щодо мотиву, мети, емоціонального стану, то вони є факультативними ознаками суб'єктивної сторони. Проте в багатьох зло- чинах суб'єктивна сторона потребує встановлення мотиву і мети, що є її факультативними ознаками. Вони мають значення обов'язкових ознак лише в тих випадках, коли названі в диспозиції Закону як обов'язкові ознаки конкретного злочину (ст.109, ст.110, ст.ст.113-114, п.6,7,9,14 ч.2 ст.115, ст.144, ч.2 ст.146, ст.ст.147-148, ст.296 КК України тощо.). В зазначених різновидах злочинів мотив і мета виступають як обов'язкові ознаки суб'єктивної сторони складу злочину, їх з'ясування та дослідження є обов'язковим, адже відсутність мотиву чи мети в такому разі виключає склад злочину вказаного виду.

Мотив - це усвідомлені внутрішні спонукання, якими вин- ний керується при вчинення злочину.

На думку окремих науковців мотив необхідно розглядати як рушійну силу, стимул людської діяльності, те що штовхає людину на вчинення злочину[18,с. 204]. Висловлена позиція П.Л. Фріса безумовно заслуговує на увагу і дає можливість окреслити принаймні сферу дослідження змісту мотивації. Особливості деяких складів злочинів визначають необхідність з'ясування емоцій, які відчуває особа при вчиненні суспільно небезпечного діяння. Вони різняться за своїм характером, змістом, часом виникнення. Кримінально-правове значення має виключно такий емоційний стан як афект - стан сильного душевного хвилювання. Саме з урахуванням емоційного стану законодавець передбачив ряд статей особливої частини КК України (ст.116, ст.117, ст.120 КК України тощо.).



Розділ 2. Види та класифікація суб'єктивної сторони

2.1 Злочинна недбалість

Відповідно до ч. 3 ст. 25 КК «необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити». Це формулювання фактично не містить відмінностей від формулювання ст. 8 КК 1960 р. При цьому слід зазначити, що і у кримінальному праві зарубіжних країн зміст відповідного законодавчого формулювання злочинної недбалості у принципі є однотипним. Водночас зіставлення термінологічних аспектів і назви цього виду необережної форми вини заслуговує на спеціальне вивчення.

Згідно з психологічною теорією вини у кримінальному праві вина розглядається як психічний акт, певне психічне ставлення [5, с. 43]. Законодавець формулює психічний зміст злочинної недбалості у вигляді негативної характеристики («не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків»). Додаткові ознаки недбалості («повинна була і могла їхпередбачити») не містить психологічних компонентів, оскільки вказують на обов'язковість і можливість передбачити, а не на реальне передбачення. Обов'язок вказує на наявність нормативної вимоги, припису певній особі передбачати настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій. Встановлення можливості передбачає з'ясування того, чи здатна та або інша особа взагалі інтелектуально і фізично перед- бачити настання суспільно небезпечних наслідків. Ні перше, ні друге не відображають будь-якого психічного ставлення. Обов'язок, як зазначає В. Нерсесян, не має зв'язку з психічним ставленням за матеріальними та логічними підставами [12,с.101].

вина як юридична категорія передбачає не взагалі психічне ставлення людини до будь-чого, а її ставлення до конкретно визначених у законі обставин -- наслідків. Якщо обов'язковість такого ставлення законом безпосередньо не передбачена, відповідно, не може бути і психічного ставлення як варіанта вини. Про відсутність зв'язку формули вини у виді злочинної недбалості та психічного ставлення зазначають і представники психологічної теорії вини. Віднесення до вольового моменту ознаки «повинен був і міг передбачити» є спірним, її можна розглядати лише як нереалізовану потенційність свідомості та волі. У прямому розумінні в цій формулі немає й інтелектуального моменту. А це означає, що дійсне психічне ставлення суб'єкта до суспільно небезпечних наслідків при недбалості відсутнє. Відповідно, на думку В. Лунеєва, відсутня і вина як психологічна категорія [8,с.61]. В. Квашис зазначає, що необережна вина «виходить за межі психічного ставлення суб'єкта до наслідків»[7,с. 29].

Інший варіант установлення психологічного змісту недбалості пов'язаний із пошуком його в тому, що передує настанню наслідку, тобто з діянням. Прихильники цього напряму психологічну основу недбалості вбачають у розумінні особою того, що вона створює певну вірогідність настання шкоди через недостатню продуманість своїх дій, що вона свідомо вступає у сферу невизначеності, яка не виключає заподіяння шкоди [8,с.50]. Наприклад, концепція американського професора Ю. Холла щодо проблеми караності необережної поведінки полягає у тому, що «недбала поведінка, яка є результатом неусвідомленої необережності, має бути виключена із кола кримінально караних діянь; неусвідомлена необережність не може розглядатись як форма вини, що має кримінально-правове значення, -- вона може обґрунтовувати лише цивільну або моральну відповідальність» [12,с.167]. У злочинно недбалому психічному ставленні виокремлюють два моменти -- позитивний та негативний. Під негативним моментом розуміється від- сутність передбачення суспільно небезпечних наслідків, а позитивний вбачається в наявності обов'язку і можливості такого передбачення.

За всієї різноманітності підходів щодо визначення змісту злочинної недбалості слід зазначити, що на цей час у дослідженнях кримінального права України визначення психологічного змісту злочинної недбалості не отримало відображення у спеціальних дослідженнях, присвячених проблемам кримінально-правової вини.

2.2 Злочинна самовпевненість

Злочин вважається вчиненим за злочинної самовпевненості, коли особа:

1) передбачає лише можливість суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності;

2) розраховує на реальні сили (наприклад, знання, досвід, вміння, фізичні сили, сили природи) або конкретні обставини (надійність технічних засобів, дія інших сил тощо), які дозволять уникнути настання суспільно небезпечних наслідків;

3) її розрахунки були легковажними (невиправданими) і такі наслідки настали.

У цьому випадку винуватий, з одного боку, недостатньо оцінив значення обставин, які могли викликати суспільно небезпечні наслідки, а з другого - переоцінив свої можливості або інші обставини, які могли б відвернути такі наслідки. І у першому, і у другому випадках особа діє необачно і легковажно. Так, водій автомобіля, який перевищує гранично допустиму швидкість, легковажно розраховує, що він завдяки своєму досвіду та умінню не вчинить наїзду на пішохода, але такий наїзд стався.

За злочинної самовпевненості відсутнє свідоме припущення шкідливих наслідків, оскільки винуватий сподівається, хоча і легковажно, на певні конкретні обставини, які здатні їх відвернути. Цим злочинна самовпевненість відрізняється від непрямого умислу, за якого особа свідомо припускає настання суспільно небезпечних наслідків, а якщо і сподівається, що вони не настануть, то це є невизначена надія, надія на «щось», а не на конкретні обставини[4,с.61]. Злочинна самовпевненість (самонадіяність), як і інші види вини, характеризується двома ознаками - інтелектуальною і вольовою.

Інтелектуальна ознака злочинної самовпевненості виражена в законі в словах: особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (крім цього, у теорії карного права враховується той факт, що при самовпевненості особа усвідомлює суспільно небезпечний характер діяння, але це усвідомлення нейтралізується розрахунком особи на конкретні обставини, що не допустять настання шкідливих наслідків).

Інтелектуальна ознака при самовпевненості містить у собі:

а) передбачення фактичних ознак вчиненого особою діяння;

б) передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків;

в) передбачення розвитку причинного зв'язку.

Передбачення - це представлення про майбутнє, погляд на перспективу, погляд на те, як будуть розвиватися події.

Але для передбачення при самовпевненості важливо те, що це передбачення носить абстрактний характер - це як би загальне передбачення. Інакше кажучи, абстрактність передбачення означає, що особа, діючи певним чином, розуміє, що від подібного роду дій, в інших осіб можуть наступити суспільно небезпечні наслідки.

Вольова ознака при самовпевненості - легковажний розрахунок на відвернення наслідків. Інакше, при самовпевненості особа спирається на певні обставини, що з його погляду не допустять, відвернуть можливі наслідки. Ці обставини (на які сподівається винний) дуже різноманітні: вони можуть носити суб'єктивний характер (досвід людини, уміння мати справу з певними предметами, наявність певної кваліфікації і т.п.), можуть бути обставинами об'єктивного характеру (розумне поводження потенційного потерпілого, відповідна обстановка, безвідмовна робота механізмів і т.і.)[4,с.65].



Розділ 3 Визначна роль суб'єктивної сторони при кваліфікації злочину

Роль ознак суб'єктивної сторони, як одного з елементів складу злочину, не може бути індиферентною для розмежування складів злочинів.

Питання про значення суб'єктивної сторони в розмежуванні складів злочинів порушувалось лише у роботах, присвячених дослідженню проблем застосування кримінально-правових норм, в тому числі кримінально-правової кваліфікації[3,с.131-134].

Кваліфікації злочинів за ознаками суб'єктивної сторони приділив багато уваги А.І. Рарог, прямо не вказуючи, але попутно розглядаючи окремі аспекти розмежування складів злочинів за суб'єктивною стороною[13,с.153].

Значущість для розмежування ознак суб'єктивної сторони констатувалася дослідниками й у інших працях, зокрема в тих, що присвячені аналізу конкретних складів злочинів.

Проте ніхто з авторів не виокремлював та не досліджував функції ознак суб'єктивної сторони у розмежуванні складів злочинів.

Суб'єктивна сторона, як відомо, характеризується такими ознаками як вина, мотив, ціль і, як вважає ряд авторів, емоції. Роль кожної з цих ознак у розмежуванні складів злочинів потрібно дослідити окремо. Розглядаючи їх придатність виконувати ті чи інші функції в розмежуванні складів злочинів, автор цих рядків буде виходити із усталеного їх розуміння.

Що стосується вини, то вона, як відомо, є єдиною обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони складу злочину. Закон виділяє її форми та види. У теорії кримінального права ведуть мову ще й про інші її характеристики. Але для дослідження значення ознак суб'єктивної сторони у розмежуванні складів злочинів з тих характеристик вини, що наведені у кримінально-правовій літературі, доцільно розглянути лише зміст вини, а за термінологією деяких авторів -- предметний зміст вини, оскільки інші з її характеристик: обсяг, ступінь вини є кількісними показниками. Розмежування ж, як обґрунтовувалось вище у цій праці, здійснюється за якісними, змістовими показниками.

Вина є криміноутворюючою ознакою всіх без винятку складів злочинів. Вона не визначає специфіки жодного складу злочину. Як всезагальна, універсальна ознака, вона не є спільною ознакою і не викликає потреби в розмежуванні складів злочинів. Вище в цій роботі вже обґрунтовувалось, чому так звані загальні ознаки складу злочину не придатні виконувати функцію спільної ознаки складів злочинів. Кожна з форм та кожен з видів вини належать до кола родових ознак. Про те, що вони самі по собі не викликають потреби в розмежуванні складів злочинів також уже писалось у цій праці. Форма та вид вини є спільною ознакою лише тоді, коли збігається зміст вини.

Зміст вини, оскільки в ньому виражена специфіка конкретного складу злочину, теоретично може бути спільною ознакою складів злочинів. Проте, зазвичай, вдаватися до цієї ознаки в ході кримінально-правової кваліфікації, як до спільної, не раціонально, оскільки зміст вини віддзеркалений змістом ознак об'єктивної сторони, котрі є більш очевидними і доступними для сприйняття і оцінювання. За висловом Г.В. Тімейка, об'єктивна сторона становить предметний зміст суб'єктивної сторони злочину[17,с.11].

У тих же виняткових випадках, де зміст вини не збігається зі змістом ознак об'єктивної сторони, має місце фактична помилка. В такому випадку це питання не про розмежування складів злочинів, вчинене ж має кваліфікуватися за правилами кваліфікації фактичної помилки залежно від її виду.

Ознаки, що посідають не однакове місце в системі ознак складу злочину можуть бути спільними лише за умови, що вони є порівнюваними поняттями, тобто тими, котрі відображують однакові явища матеріального світу. Мотив, який вказаний у відповідній диспозиції як ознака одного складу злочину, та мета, яка названа як ознака іншого складу злочину є не порівнюваними поняттями. Проте, загальновідомою є пов'язаність, нерозривність явищ, що позначаються цими ознаками. Самі ці ознаки, як зазначається у кримінально-правовій літературі, органічно пов'язані між собою і залежні одна від одної[13,с.58].

Роль мотиву і мети у розмежуванні складів злочинів не можна ототожнювати. Незважаючи на їхню взаємообумовленість, вони, як писав А.І. Рарог, є самостійними психічними явищами, жодне з яких не може включати в себе інше як складову частину. Кожна з названих ознак має різне значення[13,с.158].

Зокрема, досягнення злочином, обов'язковою ознакою якого є мотив, стадії закінченого злочину, означає й реалізацію мотиву. Проте, за винятком рідкісних випадків, це не свідчить про реалізацію мети, що названа як окрема ознака складу злочину. Цей момент має враховуватися у розмежуванні складів злочинів, що детальніше обґрунтовувалося вище в цій праці в ході аналізу значення вербальної тотожності понять, що позначають ознаки різних складів злочинів для розмежування складів злочинів.

Тепер виникає питання про те, які з ознак суб'єктивної сторони можуть не тільки відрізняти склади злочинів зі спільними ознаками, а виконувати саме розмежувальну функцію, тобто бути одна щодо одної несумісними за змістом поняттями. В.О. Навроцький звертав увагу на неможливість розмежовувати склади злочинів за виною. Є.В. Фесенко писав, що серед ознак суб'єктивної сторони складів злочинів розмежувальну роль може виконувати будь-яка конструктивна ознака: вина, мотив, мета. Але далі акцентував, що про істотну відмінність складів злочинів часто свідчить різна форма вини. Тож варто уточнити, що критерієм розмежування може бути не наявність вини, а конкретна її форма.

З приводу чіткості розмежувальної функції ознак суб'єктивної сторони у кримінально-правовій літературі висловлюються полярні точки зору. Так, Є.В. Благов вважає, що за формою вини нескладно відрізнити вбивство і заподіяння смерті з необережності[3,с.130].

На ознаках суб'єктивної сторони особливо наочно видно, наскільки відрізняється придатність ознак складу злочину від придатності відповідних їм ознак злочину виконувати ті чи інші функції у розмежуванні. Наведена вище полярність точок зору вчених є цьому ілюстрацією. Форма вини дійсно є дуже чіткою розмежувальною ознакою, але лише в тому разі, коли йдеться про розмежування складів злочинів, котре здійснюється в ході теоретичного аналізу безвідносно до конкретної ситуації правозастосування. В процесі ж кримінально-правової кваліфікації встановлення суб'єктивної сторони злочину, як явища прихованого від стороннього сприйняття і оцінювання, -- одна з найскладніших проблем для практики. Всім відомо, -- писала Н.М. Ярмиш, як складно буває психіатрам встановити -- наскільки серйозно вражена інтелектуальна і вольова сфера людини, котра вчинила суспільно небезпечне діяння, виявити як саме в той момент її психіка відображала ситуацію[20,с.324].

М.І. Хавронюк акцентував увагу на тому, що встановлення мети і спрямованості діяння є надзвичайно складною проблемою для практики і часто ґрунтується на показах самого підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, даних добровільно або «вибитих» з нього. Він проілюстрував на прикладах складів угону транспортних засобів за КК України 1960 р., шкідництва, як негативно це впливає на розмежування злочинів у правозастосовній діяльності[991]. Водночас він стверджує, що виправданою слід визнати вказівку на мету у тих складах, де вона грає роль ознаки, за якою даний злочин відмежовується від іншого, менш тяжкого[19,с.80].

Є.В. Благов писав, що за суб'єктивною стороною розмежування складів злочинів відбувається тоді, коли не вдається їх відрізнити за іншими елементами. Виняток становлять емоції. Це слушна ідея, але вона повинна бути адресована, перш за все, законодавцю. Правозастосувач же мусить виходити із реалій існуючого законодавства. Вище у цій праці вже наводився приклад, коли через непродуманий підхід законодавця склади злочинів відрізняються лише за видами умислу (ч. 1 ст. 279 і ст. 293 КК України), і здійснювати кримінально-правову кваліфікацію доводиться, застосовуючи ті норми, які створив законодавець. В процесі законотворчості склади злочинів мають конструюватися так, щоб ознаки суб'єктивної сторони були розмежувальними лише в тих випадках, коли за іншими ознаками складу розмежування не можливе. Зокрема, коли існує потреба диференціювати кримінальну відповідальність за однакове діяння саме залежно від суб'єктивного ставлення винного (умисне вбивство -- вбивство через необережність та їхні особливі прояви, зафіксовані у спеціальних нормах; умисне знищення або пошкодження чужого майна -- необережне знищення чужого майна). Але склади злочинів в такому випадку повинні відрізнятися за ознаками, між якими об'єктивно можливо встановити співвідношення диз'юнкції. Воно є явним між окремими видами різних форм вини (прямий умисел -- злочинна недбалість, непрямий умисел -- злочинна недбалість, прямий умисел -- злочинна самовпевненість), що обумовлено чіткою відмінністю наведених видів вини за характером передбачення суспільно небезпечних наслідків. Співвідношення диз'юнкції існує, але складно піддається виявленню у іншому співвідношенні видів окремих форм вини (непрямий умисел -- злочинна самовпевненість). Але його немає, наприклад між прямим і непрямим умислами, стосовно можливості яких бути ознакою певного злочину, склад якого має ту чи іншу конструкцію, немає єдності у кримінально-правовій доктрині[3,с.131].Якщо склади злочинів відрізняються лише за видами умислу, розмежування просто не можливе.

Форма вини є розмежувальною ознакою лише за умови, що однаковою є об'єктивна сторона злочину, ознаки якої відображаються у змісті вини. Зокрема, умисне вбивство і вбивство через необережність можуть бути збіжними за ознаками об'єктивної сторони. Розмежувати ж ці склади злочинів у такому разі можна лише за формою вини, оскільки змісту умислу та необережності в цьому випадку все одно відрізняється. У більшості конструкцій складів злочинів (в умисних складах злочинів) відмінність у змісті вини є похідною від відмінності у змісті суспільно небезпечного діяння, визначається ним. Що стосується реально вчиненого злочину, зміст суспільно небезпечного діяння, який визначається змістом вином, є показником, за яким можна визначити зміст вини. Тому зміст вини, хоч звісно, може бути розмежувальною ознакою складів злочинів, але звертатися до цієї характеристики вини як до розмежувальної ознаки, у разі збігу змісту вини і змісту суспільно небезпечного діяння недоречно, нераціонально через її прихованість для безпосереднього сприйняття.

Також є склади злочинів, у яких зміст вини, хоч і не є відмінним зі змістом суспільно небезпечного діяння, проте не збігається з ним за обсягом, є ширшим. Наприклад, умисне вбивство способом, небезпечним для життя багатьох осіб і терористичний акт, що призвів до загибелі людини (ч. 3 ст. 258 КК України). Зміст вини, який є віддзеркаленням змісту об'єктивних ознак складу злочину, в цьому випадку дає можливість встановити, котрий із двох названих складів злочинів мав місце насправді. Водночас, слід зауважити, що цей процес відображення є взаємним (двостороннім).

Умисні злочини, що збігаються за формою (зовнішнім виразом -- проявом) суспільно небезпечного діяння, наприклад, порушення різноманітних правил у військових злочинах, відрізняються за змістом діяння (які саме правила порушено), й відповідно за змістом вини. Встановивши зміст вини можна визначити зміст діяння і навпаки. Так, В.К. Грищук та М.М. Сенько звертають увагу на незбіжність за змістом вини, яка співпадає за формою та видом, стосовно складів окремих військових злочинів. Вони пишуть: «…вина у складах злочинів, передбачених ст. ст. 335 та 407 КК України, співпадає за формою та видом й відрізняється за змістом»[6,с.225].

«Вина злочину, передбаченого ст. 336 КК України, співпадає із виною самовільного залишення військової частини або місця служби за формою та не співпадає за змістом»[6,с.226].

Момент виникнення та момент закінчення реалізації умислу не мають самостійного розмежувального значення. Вони є лише способами встановлення змісту вини. Зокрема, кваліфікація вчиненого багатоепізодного діяння як одиничного злочину має місце тоді, коли всі епізоди здійснювались для реалізації єдиного умислу. Якщо ж щодо кожного епізоду умисел виникав заново, то має місце реальна сукупність злочинів. Саме, на такому теоретичному підґрунті базується роз'яснення пленуму Верховного Суду України щодо кваліфікації умисного вбивства двох або більше осіб[2].

Розмежувальна функція мотиву та мети злочину, що відображені поняттями, між якими існує відношення контрарності, об'єктивно не можлива, а відтак, такі мотив або мета злочину, що відрізняються у складах злочинів зі спільними ознаками, не визначають суміжності цих складів злочинів. Пояснюється це тим, що злочинних мотивів, котрі були б несумісними один з одним, не існує. Будучи за своєю природою антисуспільними, всі наявні мотиви можуть поєднуватися один з одним. У кримінально-правовій літературі доводять, що суспільно корисних мотивів злочину бути не можеРарог А.И. Квалифика- ция преступлений по субъективным признакам / А.И. Рарог. - СПб.: Юридиче- ский центр Пресс, 2003. - 304 с. - С. 143.



Висновки

Суб'єктивна сторона - це ознаки, що характеризують злочин із внутрішнього боку.

До обов'язкових ознак суб'єктивної сторони належать: вина у формі умислу чи необережності; до факультативних: мотив злочину, мета злочину, емоційний стан.

Вина - це психічне ставлення осудної особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння, а в злочинах із матеріальним складом - і до його наслідків у формі умислу чи необережності .

Мотив злочину - усвідомлене спонукання особи, що викликало в неї рішучість вчинити злочин; інтегральне психічне утворення, що спонукає особу до вчинення суспільно небезпечного діяння та є його підставою.

Мета злочину - уявлення про бажаний результат, досягнути якого прагне особа.

Умисел поділяється на прямий і непрямий.

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки та бажала їх настання.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки й хоча не бажала, та свідомо припускала їх настання .

Умисел у формальному складі злочину, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння та бажала вчинити його.

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, та легковажно розраховувала на їх відвернення .

Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була й могла їх передбачити .

Практичне значення суб'єктивної сторони злочину: вона є елементом складу злочину та входить до підстави кримінальної відповідальності; ознаки суб'єктивної сторони визначають суспільну небезпечність злочину; від визначення її ознак залежить правильна кваліфікація злочину; вона допомагає розмежувати злочини, а також відмежувати злочинні діяння від незлочинних.

Однією із складових суб'єктивної сторони є вина. Виходячи з цього існувало шість форм доказування вини особи:

1) фізична форма;

2) демонстраційно-фізична;

3)культово-сакральна;

4) логіко- риторична;

5)канонічна;

6) факторологічна.

Усі ці форми були обумовлені і географічними чинниками, і особливостями етнокультур, і багатьма іншими факторами. У різних народів Європи всі ці форми доведення застосовувалися, але в різний час і з різною тривалістю.

Питання, які стосуються суб'єктивної сторони, постають у діяльності правозастосовних органів щороку мільйони разів - при вирішенні кожної заяви про вчинення злочину, при порушеннях кримінальних справ, при їх закритті тощо. Далеко не завжди вони вирішуються правильно.Виходячи саме з такого, потрібно підходити до кваліфікації вчиненого в тих випадках, коли спочатку вчиняється менш суспільно небезпечне діяння, а потім -- більш суспільно небезпечне однорідне посягання. Якщо вчинене охоплювалося єдиним умислом, то це свідчить про розвиток суспільно небезпечної поведінки і вчинене має бути кваліфіковане як одиничний більш суспільно небезпечний злочин.

Важливо підкреслити, що встановлення суб'єктивної сторони потрібне не тільки при вирішенні питання про наявність складу злочину в діях конкретної особи. Установлення ознак суб'єктивної сторони також необхідно при кваліфікації злочинів, при розмежуванні злочинів, особливо тих, які є схожими за об'єктивними ознаками. Психічне ставлення особи до вчинення нею відповідних діянь дає змогу більш точно встановити характер та ступінь суспільної небезпеки відповідного діяння, що дозволяє достатньо адекватно індивідуалізувати покарання, яке призначається винній особі.



Список використаних джерел

1. Конституція України [Текст]: Закон України від 28 черв. 1996 р. ; зі змін. і доповн. -- К. : Атіка, 2012. -- 68 с.

2. Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи: постанова Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 р. № 2[ Електронний ресурс]- Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0002700-03

3. Благов Е.В. Застосування кримінального права (теорія і практика)/ Е.В. Благов. - СПб.: Юридичний центр Пресс, 2004. - 505 с.

4. Вереша Р. В. Необережність та її види// Вісник Академії адвокатури України. - 2011 № 21 - 120 с.

5. Вереша Р. В. Основні положення психологічної теорії вини в кримінальному праві // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. -- 2004. -- № 56. -- С. 43-45.,

6. Грищук В.К. Кримінальна відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби / В.К. Грищук В.К., М.М. Сенько. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2007. - 308 с.

7. Квашис В. Е. Злочинна необережність. - Владивосток, 1986. -- 191 с.

8. Лунєєв В. В. Передумови об'єктивного зобов'язання і принцип винною відповідальності // Держава і право. -- 1992. -- № 9. -- С. 54-62.

9. Мень А. Історія релігії. В пошуках Шляху, Істини та Життя : Підручник / А. Мень. - М.: Форум; Інфра- М, 2001. - 216 с.

10. Назаренко В. Поняття, сутність та тенденції розвитку юридичного процесу і юридичної процесуальної форми від Стародавнього Риму до сучасності / В. Назаренко // Підприємство, господарство і право. 2010.- №5 (173). - 117 с.

11. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред.. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. - 9-те вид., переробл. та допов. - К.: Юридична думка, 2012. - 1316 с,

12. Нерсесян В. А Відповідальність за злочини через необережність . -- СПб. : Юридичний центр Пресс, 2002. -- 223 с

13. Рарог А.И. Кваліфікація злочинів за суб'єктивними ознаками / А.И. Рарог. - СПб.: Юридичний центр Пресс, 2002. - 304 с

14. Сєргєєвич В. І. Лекції і дослідження давньої історії руського права / В. І. Сєргєєвич. - М. : Зерцало, 2004. - 488 с

15. Сєргєєнко М. Е. Життя Стародавнього Риму/ М. Е. Сєргєєнко. - СПб.: Літній сад, 2000. - 182 с.

16. Скржинська // Український історичний журнал. - 2009. - №5 (488) - 98 с.

17. Тімейко Г.В. Загальне вчення про об'єктивну сторону злочину / Г.В. Тімейко. - Ростов н/Д, 1977. - 215 с

18. Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. 2 - те видання, доповнене і перероблене - К.: Атіка , 2009.-512 с.

19. Хавронюк М.І. Довідник з Особливої частини Кримінального кодексу України. - К.: Істина, 2004. - 504 с.

20. Ярмиш Н.Н. Теоретичні проблеми причинно-наслідкового зв'язку в кримінальному праві (філософсько-правовий аналіз) / Н.Н. Ярмиш. - Харьків: Право, 2003. - 512 с.

Размещено на Allbest.ru

...