Субсидіарність як принцип розбудови держави у політико-правовій думці Іоганна Альтузія

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 340.12

НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України

Субсидіарність як принцип розбудови держави у політико- правовій думці Іоганна Альтузія

Л.А. Онопрієнко

Формування вчення про субсидіарність як принцип взаємодії держави та її складових розпочалося в Європі за часів Античності, корегуючи свій зміст у процесі розвитку відповідно до конкретних історичних умов. Субсидіарність іманентно властива європейській політичній й правовій культурі, а тому для України, що реалізує курс на інтеграцію до європейських міждержавних структур, украй важливо сприйняти цю складову культурної спадщини Європи [8, с. 111--113].

Найбільш повно та ґрунтовно принцип субсидіарності був розроблений німецьким теоретиком права Іоганном Альтузієм (приблизно 1563--1638 рр.). Саме його можна вважати ідейним натхненником концепції субсидіарності, якою вона є сьогодні. Розроблена ним модель «висхідного» федералізму (bottom-up © Онопрієнко Л. А., 2014 federalism) є динамічною, партисипаторною та солідаристською альтернативою статичній моделі федералізму, яка є найбільш поширеною в сучасному світі. Д. Елазар з цього приводу зазначає: «Історія сучасної демократії починається за часів Протестантської реформації XVI сторіччя, її засновниками були ті представники Протестантизму, які розвивали теологічні та політичні погляди, що повернули західний світ на шлях народного самоврядування, свободи і рівноправ'я» [4]. субсидіарність правовий консоціація симбіот

Політико-правові погляди І. Альтузія були натхненні кальвіністською політичною доктриною. Так, ще в 1571 р. синод міста Емден, що являв собою зібрання голів кальвіністських приходів у вигнанні, виробив перші фундаментальні положення стосовно принципу субсидіарності, що стали основою побудови управління приходами Нідерландської реформаторської церкви: «Ніхто -- ні служителі держави, ні служителі церкви -- не має права змінювати правило, відповідно до якого всі рішення мають прийматись на якомога нижчому рівні. Вищі органи можуть бути уповноважені лише в тому разі, якщо рішення не може бути прийнято на нижчому рівні або воно стосується всіх приходів провінції» [6].

Філософ був свідком значних змін у суспільному житті, зокрема спроб збалансувати індивідуальні права та обов'язки в процесі співжиття, що ознаменували початок Нового часу. На початку XVII ст. люди вже не були так прив'язані до місця свого народження, як це було за часів Середньовіччя; буржуазія та дворянство все більше віддаляються одне від одного. Разом з тим лише через те, що люди отримали певні права та свободи, вони не відчували себе відокремленими особистостями, а тому продовжували вважати себе частиною певних співтовариств із притаманними їм взаємними обов'язками. Намагаючись запобігти зіткненню інтересів невеликих приватних груп та великих політичних сил, Альтузій конструює першу закінчену теоретичну модель висхідного федералізму.

У 1603 р., через рік після першої публікації його головної праці «Politica methodica digesta atque exemplis sacris et profanis illustrata» (далі -- «Politica»), на запрошення свого колишнього студента він погодився стати синдиком міста Емден і залишався ним до самої смерті. На цій посаді він став одним з ініціаторів арешту членами місцевої ради графа Східної Фрізії, що стався 7 грудня 1618 р. Альтузій, застосовуючи свою філософію на практиці, рішуче захищав рішення членів місцевої ради як «законний акт самозахисту проти порушення графом прав міста» та вважав його «крайньою мірою необхідності, що випливає як з положень позитивного права, так і з вимог природного права» [2, с. 52].

Ключовим поняттям теорії Альтузія є symbiotes -- симбіоти, під якими він розумів усіх людських істот, що мають природний потяг до співжиття. Він заперечував ідею автономності індивіда, дотримуючись поглядів Арістотеля, який вважав, що індивід не може бути самодостатнім і не може існувати автономно. Для Альтузія людина є політичною істотою навіть більше, ніж для Арістотеля, і це не є вільним вибором, це абсолютна необхідність [3]. В основі співжиття симбіотів лежить не тільки суспільний договір, який, на думку Альтузія, може бути і мовчазним, але й обмін матеріальними ресурсами та послугами. Засновуючи таким чином міцну матеріальну базу співжиття, об'єднання симбіотів не покладається на державний апарат у вирішенні проблем суспільства. Метою симбіотів є «благочестивий, справедливий, щасливий та позбавлений напруги симбіоз, за якого у людини є все необхідне та корисне для життя» [1].

Ще одним важливим поняттям у теорії Альтузія є consociation, тобто частково автономне суспільство, що утворилося шляхом вільного укладання суспільного договору між симбіотами та їх об'єднаннями і яке таким чином являє собою нове соціальне утворення [5, с. 86]. Альтузій виділяє п'ять видів консоціацій, які, у свою чергу, можна розподілити на дві групи: приватні та публічні, кожна з яких перебуває на певному рівні загальної суспільної ієрархії, причому без приватних консоціацій «неможливо ні виникнення, ні тривале існування інших консоціацій» [1]. Сім'я як приватна консоціація перебуває на першому рівні суспільного устрою. Колегії, гільдії, учасники яких пов'язані різними професійними або соціальними інтересами, -- це другий рівень організації суспільства. Колегії та гільдії також є приватними консоціаціями. Міста і провінції як публічні консоціації є наступним рівнем ієрархії, a держава є консоціацією вищого рівня. Альтузій припускає також можливість існування ще одного виду консоціації -- конфедерації, яка є «функціонально і політично обмеженим об'єднанням декількох держав» [7]. Слід зазначити, що для Альтузія первинним елементом консоціації виступає не індивід, а консоціація нижчого рівня.

Філософ розрізняв два типи приватних консоціацій: природні і цивільні. Так, сім'я є союзом людей, що виникає природно, добровільно та звичайно продовжується все життя. Вона заснована на взаємній домовленості щодо розподілення прав та обов'язків, проте ця домовленість заснована на природній необхідності, що виражається у традиційному розподілі обов'язків між чоловіком та дружиною. Продовжуване існування сім'ї є мовчазною згодою щодо такої домовленості. На відміну від сім'ї, колегії та гільдії є цивільними консоціаціями, членство в яких хоча і є добровільним, але виникає на основі необхідності більш ефективного регулювання суспільного співіснування та не продовжується все життя. Причиною існування колегій і гільдій є прагнення об'єднуватися задля досягнення спільної мети; якщо буде винайдений інший спосіб досягти цієї мети, колегії і гільдії зживуть себе. Таким чином, у будь-якій консоціації має місце поєднання необхідності і добровільності. Це поєднання є запорукою самого існування консоціації та проходить червоною ниткою через всю теорію Альтузія [4].

Поняття «консоціація» широко використовується і сьогодні у суспільних науках, передусім у політології. Так, Д. Аптер у 1967 р. використав це поняття, під яким він розумів «групу суспільної єдності», для аналізу політичного конфлікту в Уганді. Згодом це поняття стало широковживаним завдяки роботі А. Лейпхарта «Консоціальна демократія». У сучасній науці під консоціацією розуміють політичну спільноту, яка будується на принципах пропорційного представництва і збереження прав суб'єктів, з яких вона складається [7].

«Політика, -- писав Альтузій, -- є мистецтвом об'єднання людей у консоціації задля заснування, упорядкування та стабілізації їх соціального життя. Це називається симбіозом. Таким чином, предметом політики є така консоціація, у якій симбіоти зобов'язуються один перед одним, укладаючи мовчазний або реальний договір вести співжиття на основі спілкування та обміну всім, що є корисним та необхідним для підтримки гармонії в суспільстві» [1]. Там, де є симбіоз, завжди є обмін товарами, послугами та іншими нематеріальними благами. Альтузій вважав, що такий обмін є безпосереднім предметом політики, але з одним застереженням: політика має займатися ефективним регулюванням та впорядкуванням такого обміну. Тобто метою політики є не регулювання якості товарів, а розподіл цих товарів таким чином, щоб це було благом і для окремої людини, і для суспільства в цілому. Політика має бути відокремлена від економіки.

Альтузій заперечував, що політика є виключною справою публічних об'єднань. Суспільний договір є основою як для приватних, так і для публічних консоціацій, але, незважаючи на те, що цілі приватних консоціацій обмежуються частіше за все економічною вигодою, вони мають з публічними об'єднаннями спільний консоціальний елемент: обмін товарами та послугами між симбіотами, а також спільність прав. У цьому сенсі обидві групи консоціацій є політичними, бо кожна консоціація займається впорядкуванням та регулюванням такого обміну. Філософ вважав приватні консоціації базою, основою політичної системи суспільства, створюючи модель державного устрою, що протилежна моделі левіафана Т. Гоббса.

Згадану спільність прав Альтузій називає законом об'єднання та симбіоза (lex consociationis et symbiosis), або симбіотичним правом (jus symbioticum). Симбіотичне право полягає перш за все у забезпеченні самодостатності, належному порядку та дисципліні, тобто у керуванні суспільним життям симбіотів. Згідно із загальним законом спільності прав (lex communis) у будь-якому об'єднанні будь- якого типу симбіотів деякі з них керують, а інші -- підкорю- ються. Керування підтримується і визнається як керуючими, так і керованими. Альтузій вважає таке положення речей природним і посилається на те, що Бог створив Адама господарем та царем своєї жінки, від неї народилися всі люди. Із цього випливає, що в самій своїй суті рід людський із самого свого початку визнав існування влади і підпорядкування, а влада і керування походять від Бога. Посилаючись на Цицерона, філософ стверджував, що ніщо не відповідає більше вимогам природного права як верховна влада, без якої жодне сімейство, місто, народ або все людство не може продовжувати своє існування, як порядок речей і сам світ. Правитель, префект або керуючий направляє і регулює суспільне життя задля користі його підлеглих -- усіх разом і кожного окремо. Він здійснює свою владу розподіляючи, плануючи, наставляючи, забороняючи, вимагаючи, направляючи. Із цієї причини його називають повелителем, начальником, господарем, опікуном, розпорядником: «як душа керує частинами людського тіла відповідно до їх функцій, так і в суспільстві одна особистість керує іншими задля добробуту окремих людей і всього суспільства» [1]. Посилаючись на Августина та Тому Аквінського, філософ робив висновок, що правити, керувати та головувати означає не що інше, як служити загальній користі; правити -- це вести підлегле відповідно до належного йому призначення.

Отже, сутність моделі федеративного державного устрою, запропонованої Альтузієм, полягає в тому, що люди, об'єднуючись у соціальні групи, різні за своєю спрямованістю, передають державі функції регулювання та координації суспільних процесів, при цьому чітко визначаючи та залишаючи у своїй компетенції власні функції та повноваження, що відповідають цілям певної соціальної групи. Держава розуміється не як владне утворення, а як звичайний суспільний інститут зі своїм специфічним завданням. Підтримка суспільного ладу є дуже важливою, однак вторинною за своєю суттю. Влада не може на свій розсуд використовувати надані їй повноваження, її завданням є регулювання суспільних процесів у рамках законів, які були створені та схвалені громадою.

Політичне представництво кожної консоціації складається з двох рівнів, які є відносно близькими до законодавчої та виконавчої влади в сучасному розумінні. Законодавчий орган являє собою раду виборних представників. Її члени представляють консоціацію як організовану єдність усіх людей, що належать до консоціацій нижчих рівнів та об'єдналися у консоціацію вищого рівня задля загальної мети. Рада виборних представників установлює закони, які є обов'язковими для суверена, час від часу переглядає умови існуючого суспільного договору та слідкує за виконанням сувереном своїх повноважень. У найгіршому випадку рада може звільнити суверена від виконання повноважень. Альтузій підкреслює, що виборні представники представляють «демос» не у загальновживаному розумінні, тобто як сукупність індивідів, а як організовану людську єдність. Проте філософ заперечує колективізм так само, як індивідуалізм, наголошуючи на тому, що рада представників не уособлює народ ні як une et indivisible, ні як просту сукупність індивідів. Вона втілює єдину волю (common will), ця воля є продуктом сукупності консоціацій, бажанням яких є подолати індивідуальні відмінності. Найчистішим проявом цього бажання є готовність використовувати принцип голосування більшістю з тих питань, які є спільними для консоціацій [1].

Рада обраних представників формує другий рівень політичного представництва у вигляді обраного магістрата, який головує під час зборів ради обраних представників, утілює в життя закони. Йому підкоряються члени ради обраних представників як окремі індивіди, проте магістрат підкоряється раді в цілому як уособленню єдиної волі. Магістрат відповідає за свої дії перед радою, яка, у свою чергу, відповідає перед сукупністю консоціацій, яку вона представляє. Держава як симбіотичне узагальнення спільноти є єдиним носієм суверенітету, який, однак, не є абсолютним. Альтузій вважав, що держава є лише результатом природної кооперації провінцій та регіонів, які мають значну автономію. Державі підкоряються окремо взяті провінції та регіони, але сама держава підкоряється їм у їх сукупності. Як федерація автономних регіонів держава являє собою піраміду, на верхівці якої правитель, який є магістратом вищого рівня. Він є носієм суверенітету, який йому делегував справжній суверен -- народ [3].

Альтузій був першим філософом часів Реформації, хто створив цілісну систематизовану теорію, засновану як на власному практичному досвіді управління, так і на політичному досвіді Священної Римської імперії. До цього всі політичні теорії мали теологічний та полемічний характер, не були цілісними та не мали практичної спрямованості.

«Politica» Альтузія стала першою працею, де була представлена теорія держави, в основі існування та функціонування якої лежать принцип субсидіарності та суспільний договір. Характерною рисою є те, що теорія Альтузія була натхненна теологічними поглядами, але виходить за їх рамки та не залежить від них.

Незважаючи на те, що Альтузій не дає визначення принципу субсидіарності і навіть не використовує термін «субсидіарність», він обґрунтовує ідею, відповідно до якої кожен індивід і кожна окремо взята суспільна група хоча можуть і повинні вирішувати питання, що виникають у процесі їх життя на якомога нижчому рівні, вони все ж не є самодостатніми і потребують координації та допомоги. Принципово новим у вченні Альтузія є твердження про те, що суверенітет держави походить «знизу», делегується державі її громадянами. Кожний вищий організаційний рівень управління є субсидіарним, додатковим відносно нижчого, сама необхідність існування кожного вищого рівня обґрунтовується лише необхідністю допомоги нижчому рівню; жоден вищий організаційний рівень управління не повинен перебирати на себе повноваження нижчого, замінювати його. Саме ця ідея, що, за Альтузієм, лежить в основі успішного функціонування держави, і є квінтесенцією принципу субсидіарності в сучасному його розумінні. Сам філософ називав це «jus symbioticum», причому латинське слово «jus» в цьому випадку означає і «право», і «закон».

Альтузій синтезував та секуляризував політичні ідеї часів Реформації, створивши модель ідеального суспільства, і, що найважливіше, протягом усього свого життя шукав шляхи до втілення цієї моделі на практиці. На жаль, у подальшому його ідеї втратили свою популярність. На зміну концепціям субсидіарності та самоврядування прийшла етатистська теорія Жана Бодена. Проте його вчення продовжувало жити, підтвердженням цього є побудова американської держави на основі ідей федералізму. У Європі теорія Альтузія знову стала популярною завдяки Карлу Йоахіму Фрідріху, що у 1932 р. перевидав «Politica» в оригіналі та додав до цього видання вступ власного авторства, де надав високу оцінку роботі Альтузія, назвавши його «найвидатнішим політичним мислителем з часів Бодена до часів Гоббса» [4].

Список використаних джерел

1. Althusuis, J. Politica Methodice Digesta, atque exemplis sacris et profanes illustrara / Johannes Althusuis. -- Boston : Beacon press, 1964.

2. Antholz, H. Die politische Wirksamkeit des Johannes Althusius in Emden [Текст] / Heinz Antholz. -- Aurich : Verlag Ostfriesische Landschaft, 1955. - 239 p.

3. Elazar, D. Althusius's political thought : foreword to Politica Methodice Digesta, atque exemplis sacris et profanes illustrara / Daniel J. Elazar. -- Indianapolis : Liberty Fund, 1995.

4. Hueglin, T Early Modern Concepts for a Late Modern World: Althusius on Community and Federalism [Текст] / Thomas O. Hueglin. -- Waterloo : Wilfrid Laurier University Press, 1999. -- 275 p.

5. Luyckx, M. Histoire philosophique du Principe de subsidiarity [Текст] / М. Luyckx // ML (92) 64/92. -- P 1--4.

6. Яковюк, І. В. Соціальна держава: питання теорії і шляхи її становлення [Текст] : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / І. В. Яковюк. -- Х. : Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого, 2000. -- 199 с.

Анотація

Розглянуто концепцію держави, побудованої згідно з принципом субсидіарності, що обґрунтована Іоганном Альтузієм. Проаналізовано ключові поняття політико-правової думки Альтузія «консоціація» та «сим- біот», що є організаційною основою моделі висхідного федералізму.

The article reviewed Johannes Althusuis's political thoughts and philosophical presuppositions concerning subsidiarity as a main principle of statebuilding. The author investigated the protestant influence on the subsidiarity as a concept by virtue of which decisions should be made at the lowest possible level and also the protestant influence on the political thought of Althusuis. It is also specified that Althusuis's philosophical views have not only theoretical value, but also have proven their justifiability in practice.