Актуальні аспекти укладення та розірвання шлюбного договору в Україні: історія та сучасність

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Сімейні правовідносини в Україні сьогодні є надзвичайно динамічними, що зумовлюється перехідним типом правової системи, економічними, геополітичними та іншими чинниками. Цивілістичний характер сімейних правовідносин зумовив формування підґрунтя для договірного регулювання окремих їх видів. Так, відповідно до сімейного законодавства майнові відносини подружжя можуть регулюватись шлюбним договором. Інститут шлюбного договору виник та найбільшого свого поширення набув у країнах західної Європи та СІЛА. Проте, для України шлюбний договір є порівняно новим інститутом, який вимагає детального дослідження та вдосконалення, адже існує низка проблем, пов'язаних на сам перед з укладанням, виконанням умов та розірванням даного виду сімейного договору.

Крім того, необхідно також проаналізувати історичні передумови формування інституту шлюбного договору в Україні, оскільки окремі домовленості між подружжям існували на українських землях задовго до 1992 року внесення змін до Кодексу про шлюб та сім'ю, що передбачали можливість укладення шлюбного контракту.

В Україні питання шлюбного договору є надзвичайно актуальним, адже це порівняно новий правовий інститут. Так, дослідженню історичних передумов договірного регулювання сімейних відносин на українських землях присвятили свої роботи В.І. Озель [1, 2], О.М. Бирилюк [3], Я.Н. Щапов [4], С.В. Щербинін [5], О.І. Левицький [6], І.В. Жилінкова [7, 8], І.Г. Оршанський [9] та інші.

Окремі порівняльні аспекти укладання та розірвання шлюбного договору між подружжям висвітлюються в дисертаційних та монографічних працях вітчизняних вчених (зокрема, О.С. Олійник [10], Т.О. Ариванюк [11] тощо), присвячених дослідженню вітчизняного сімейно-правового інституту шлюбного договору.

Крім того, проблемні аспекти реалізації прав на укладенім та розірвання шлюбного договору досліджували Г.П. Циверенко [12], С.М. Лепех [13] та І.В. Труба [14].

Звідси, мета статті полягає у дослідженні актуальних аспектів укладання та розірвання шлюбного договору в Україні, а також в аналізі історичних передумов формування інституту шлюбного договору на українських землях. Для досягнення поставленої мети необхідно виконати наступні завдання: дослідити історію формування інституту шлюбного договору на українських землях та проаналізувати передумови розвитку договірно-правового регулювання шлюбних відносин у сімейному праві; визначити особливості укладання та розірвання шлюбного договору за законодавством України; висвітлити основні проблеми та проаналізувати можливі шляхи їх вирішення.

У вітчизняній правовій науці загальноприйнятим є твердження, згідно з яким інститут шлюбного договору в Україні виник у 90-х рр. XX ст. (23.06.1992 р.), адже саме з цього часу врегулювати відносини подружжя стало можливо не лише на основі закону, а й шляхом укладення шлюбного договору. Це дійсно логічно, якщо розглядати шлюбний контракт, який був передбачений змінами у КСШ, а згодом і в СК, у сучасному «західному» розумінні. Проте, варто проаналізувати передумови формування інституту шлюбного договору на українських землях, при цьому необхідно дещо відійти від класичного тлумачення змісту шлюбної угоди. При дослідженні передумов договірних відносин в сімейному праві слід окрему увагу зосередити на особливостях правового регулювання укладання та припинення шлюбу в різні періоди, оскільки шлюб та шлюбний контракт нерозривно пов'язані.

Укладенім шлюбу, починаючи з дохристиянської доби Давньоруської історії, розглядалося у вигляді певного договору, що укладався або між родами наречених, або між нареченим і батьком дівчини. Про це свідчать і самі форми укладення шлюбу, такі як купівля нареченої та «приведення» нареченої із приданим, що забезпечувалося віном з боку чоловіка [І].

Шлюбні відносини в епоху Київської Русі характеризувалися низкою особливостей, головними з них було те, що до запровадження християнства на Русі шлюбні відносини регулювались нормами звичаєвого права, а після нормами канонічного. Що стосується шлюбного договору, то він являв собою домовленість батьків про розмір приданого і призначений день весілля, якщо, звичайно, була згода молодят. У багатьох русичів згода молодят при укладенні шлюбного договору була обов'язкова, проте оскільки договір мав передовсім матеріальний характер, то остаточне рішення часто приймалось батьками або родичами молодят [3].

Варто зауважити, що церква засуджувала широке застосування шлюбних договорів, що, на думку духовенства, нівелювало значення шлюбу як духовного союзу. На противагу заручинам існував церковний обряд «обручення» затвердження перед Богом і церквою взаємних обіцянок укласти шлюб [2].

В період існування Галицько-Волинського князівства також існувало таке поняття як шлюбний договір. Про це свідчать норми збірників права Київської Русі, які згодом були запозичені Галицько-Волинським князівством. Так, у 35 статті Статуту Ярослава Мудрого [4], дубльованій і в розширеній редакції «Руської Правди», визначається розмір штрафу за порушення чоловіком шлюбного договору, закріпленого обрядом розрізання сиру [5]. Отже, дотримання умов шлюбної угоди

було обов'язком, за невиконання або неналежне виконання шлюбного договору передбачались штрафні санкції.

За часів перебування українських земель у складі Великого Князівства Литовського, змовини носили характер договору, який оформлювався відповідним чином і називався «шлюбною інтерцизою», або «листом змовним», а також заносився до актової книги [6]. Такий порядок укладення шлюбу, заснованого на договорі «шлюбній інтерцизі» був закріплений і у Литовських статутах. Головною метою укладення шлюбного договору було врегулювання майнових відносин подружжя. Тут визначалися склад посагу нареченої, який видавався батьком або братами нареченої, та віна нареченого, що зазвичай удвічі перевищував розміри посагу, а також розмір відповідальності у разі невиконання договору [2]. Якщо ж сторони не укладали договір про майно, то встановлювався принцип спільності майна подружжя [10, с. 12].

Зазначимо, що шлюбний договір спочатку укладався усно, а починаючи з XVII ст. у письмовій формі (це стосувалося в першу чергу випадків, коли як посаг сторони одержували земельні ділянки). Поступово письмова форма шлюбного договору стала обов'язковою. Договір фіксувався «відповідними документами, що називалися «шлюбними» чи «віновними листами» [7].

Таким чином, у період з X по XVII ст. шлюбна угода була обов'язковим елементом «цивільного» шлюбу, на відміну від церковного. Укладення договору було, перш за все, етапом шлюбної церемонії, а також забезпечувало захист майнових прав подружжя.

У період Нової історії з розвитком економіки і культури в країнах західної Європи відбулася еволюція шлюбно-сімейних відносин. Саме в цей історичний період і з'являється шлюбний договір в його сучасному розумінні як домовленість між майбутнім подружжям при вступі в шлюб, якою визначалися їх майнові відносини [10, с. 11].

У XVIII ст. внаслідок поділів Речі Посполитої українські землі опинилися у складі двох імперій Австрійської та Російської. Розпочалися процеси систематизації та уніфікації законодавства. На територіях, підвладних Австрійській імперії, норми про шлюбні договори були включені до окремих кодифікованих законодавчих актів (глава 28 «Про шлюбні договори» Загального цивільного уложення Австрійської імперії 1811 року тощо). Законодавством допускається свобода шлюбних домовленостей на законодавчому рівні. Відносини між подружжям регулюються законом лише у випадку, коли сторони не уклали шлюбного договору [10, с. 11].

На українських землях, що перебували у складі Російської імперії, діяв Звід законів Російської імперії. Кодифікований акт не містив спеціального розділу чи норм, присвячених шлюбним договорам подружжя, ігноруючи тим самим традиції, що існували в народі. Незважаючи на це, як писав І. Оршанський, «...ціла маса договірних правовідносин, чужих нашому офіційному праву, збереглася в народних звичаях з часів допетровських, свідчачи про те, що галузь російського права далеко не вичерпується постановами Зводу і практикою загальних судових місць» [9].

Офіційне законодавство хоч і не регламентувало умови укладення шлюбних договорів, але дозволяло подружжю вступати між собою у всі незаборонені угоди (ст.ст. 110, 177 Зводу законів Російської імперії). Тому деякі юристи не бачили в чинних правових нормах законодавчих перешкод до укладення шлюбних договорів [7].

Отже, поступово на українських землях на правовому рівні закріплювався інститут шлюбного договору.

Особливостями договірного регулювання шлюбно-сімейних відносин в радянську добу було закріплення на правовій основі рівності сімейних прав чоловіків та жінок. Так, відповідно до ст. 106 Сімейного кодексу РСФСР 1918 р., угоди між подружжям, спрямовані до применшення майнових прав дружини або чоловіка, недійсні й необов'язкові як для третіх осіб, так і для самих чоловіка та дружини, які можуть у будь-який момент від виконання їх відмовитися. Важливо також зауважити, що згідно з декретом РНК УРСР «Про громадянський шлюб» від 20.02.1919 р. лише зареєстрований шлюб міг бути підставою для виникнення особистих і майнових подружніх відносин [12].

Таким чином, у радянський період майнові відносини подружжя регулювалися лише законом. Будь-які угоди з управління та розпорядження спільним майном суперечили закону і були недійсними.

У вітчизняному законодавстві поняття «шлюбний контракт» з'явилося 23.06.1992 р. Згідно з Законом «Про внесення змін та доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України», до Кодексу було включено ст.27-1, що передбачала можливість укладання цього контракту між особами, які вступають у шлюб.

16.06.1993 р. було прийнято Постанову Кабінету Міністрів України «Про порядок укладання шлюбного контракту», що регулювала головні аспекти, пов'язані з цим видом угоди.

Введенім цього нового і необхідного в ринкових умовах правового інституту мало надзвичайно важливе значення, але доля його склалася нетрадиційно. Проіснувавши в законодавстві нашої держави (до набрання чинності Сімейним кодексом України), він так і залишався поверхово врегульованим та мало застосовуваним у практиці [12].

З прийняттям Сімейного кодексу України від 10.01.2002 р. остаточно закріплено порядок укладання та розірвання шлюбного договору. Однією з найбільш важливих новел СК України є положення про право подружжя укласти шлюбний договір (укладачі відмовились від терміна «шлюбний контракт») як до реєстрації шлюбу, так і під час перебування в шлюбі з правом внесення за взаємною згодою змін до шлюбного контракту (статті 92, 100 СК України).

Попри законодавче закріплення договірних відносин в сімейному праві сьогодні виникає низка проблем щодо реалізації норм СК України, тобто виконання умов шлюбного договору. Згідно з даними прес-служби Міністерства юстиції за 9 років в Україні було укладено лише 9 тисяч шлюбних договорів [15]. Така статистика свідчить про поки що не зовсім велику популярність шлюбних угод серед українських подружніх пар.

Слід проаналізувати сучасні проблеми договірного регулювання сімейних правовідносин. Шлюбний договір за своєю суттю є сімейно-правовим, оскільки укладати його мають право лише суб'єкти сімейних правовідносин подружжя. Відповідно до ч.2 ст.92 СК на укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, засвідчена нотаріусом. Постає питанім, чи може укладатись шлюбний договір представником за довіреністю. Науковці по різному підходять до вирішення зазначеної проблеми. Зокрема, І.В. Жилінкова вказує, що шлюбний договір не може бути укладений ні за участю законного представника, ні за довіреністю [8, с.55]. Натомість А.В. Слєпакова вважає правомірним застосування законного, а також і договірного представництва, якщо в довіреності будуть визначені всі умови майбутнього договору [16, с.284]. Аналізуючи ті ж самі законодавчі норми, М.В. Антокольська вважає такі варіанти укладення шлюбного договору цілком можливими і такими, що відповідають вимогам закону [17, с.156--157].

Підсумовуючи погляди науковців, можна дійти висновку, що шлюбний договір, хоч і походить від цивільно-правового, проте має ряд особливостей, зумовлених суб'єктивним складом договору.

Викликає цікавість також сама процедура укладення шлюбного договору, адже вона значно відрізняється від класичної процедури, характерної для цивільних договорів (оферти та акцепту). Договір між подружжям повинен укладатися спільно за вільним волевиявленням на основі принципу диспозитивності. Моментом укладення договору є або його нотаріальне посвідчення (якщо угоду уклало подружжя), або реєстрація шлюбу. Отже, шлюбний договір, укладений до реєстрації шлюбу до цього часу не має юридичної сили.

У правовій науці та практиці сьогодні немає єдиної думки щодо доцільності укладання шлюбного договору. З однієї точки зору, шлюбні угоди є засобом захисту майнових прав особи, спрямовані на зміцнення інституту шлюбу в державі. З іншої є низка негативних факторів шлюбного договору. Так, при укладенні шлюбного контракту чоловік та дружина домовляються про правовий режим майна, яке належало їм до вступу в шлюб та належатиме у майбутньому. Хоч СК України передбачає вимоги до змісту шлюбних договорів договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми; не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені СК, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище; за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації (ч.З-5 ст.93 СК України). Проте досить часто виникають порушення особистих немайнових та майнових прав одного з подружжя. Так, наприклад, чоловік набув у власність житловий будинок, який зареєстрований на його ім'я. У час, коли чоловік працював, дружина піклувалася про його недієздатну матір, займалася веденням домашнього господарства, а ще захворіла, втратила роботу. Згідно з шлюбним договором, укладеним подружжям, власником нового житлового будинку є чоловік і після розлучення дружина не матиме жодних прав на це нерухоме майно. В такому випадку постає питання, чи не обмежують положення шлюбного договору конституційні права особи (в даному випадку дружини), чи не суперечать засадам сімейного права. Звичайно, дружина має право звернутися до суду на підставі норм Конституції (ст.55) та СК (ст.ст.Ю2, ЮЗ). В такому разі необхідність укладення шлюбних договорів ставиться під сумнів.

Сучасні юристи пропонують створити Єдиний реєстр шлюбних договорів для їх обліку. Так, реєстрації режиму майна подружжя, відмінного від передбаченого законом, допоможе забезпечити захист прав та інтересів як самого подружжя, їхніх дітей, так і третіх осіб [14].

Розірвання шлюбного договору регулюється нормами як сімейного, так і цивільного законодавства України. Відповідно до ч. І ст.651 Цивільного кодексу України будь-який договір може бути розірваний за згодою сторін. Не зрозуміло, навіщо в СК України передбачено право на відмову за взаємною згодою, якщо внаслідок цього він вважається розірваним (припиненим) [13].

Сучасна правова система України є системою перехідного типу. З часом з'являється низка нових правових інститутів (наприклад, шлюбний договір), багато інститутів зникає. Попри регламентацію порядку укладенім та розірвання шлюбних договорів в Україні, правова свідомість суспільства ще не готова сприйняти договірний характер сімейних відносин, це пов'язано перш за все із психологічними та геополітичними чинниками. Людині важко усвідомити необхідність правового регулювання особистих відносин, та й в пам'яті ще залишились пережитки радянської ідеології, пов'язані з відсутністю приватної власності.

Підсумовуючи, зазначимо наступне. Інститут шлюбного договору на українських землях формувався протягом тривалого часу, починаючи з епохи Київської Русі, проте в сучасному розумінні шлюбний контракт в Україні було вперше закріплено 1992 року. Протягом X-XVII ст. шлюбні угоди укладались переважно батьками (родичами) за згодою наречених і були обов'язковим елементом заручин, проте канонічне право забороняло укладення будь-яких домовленостей щодо розподілу майна, адже шлюб насамперед сприймався як таїнство, позбавлене матеріального змісту. У XVII-XVIII ст. в європейських країнах з'явилися перші шлюбні догори, які за своєю суттю були наближені до сучасних.

Якщо на територіях, підвладних Австрійській імперії, шлюбні угоди укладались і така можливість була передбачена у кодифікованих збірниках права, то на території Російської імперії шлюбний договір не передбачався законодавством, проте й не заборонявся.

В радянський період у силу відсутності інституту приватної власності нівелювалось значення шлюбного договору, на перших етапах розвитку СРСР він сприймався як засіб встановлення паритету майнових прав чоловіків та жінок.

Сьогодні інститут шлюбного договору в Україні ще недостатньо розвинений, це підтверджується статистичними даними, згідно з якими шлюбні угоди не є особливо популярними серед населення держави.

В науці відсутня єдина думка з приводу значення шлюбних контрактів. З одного погляду шлюбні договори спрямовані на зміцнення інституту сім'ї в Україні, з іншого існує низка проблем, пов'язаних із укладанням та розірванням договорів між подружжям.

Таким чином, шлюбний договір буде гарантією реалізації майнових прав подружжя лише в тому випадку, коли він відповідатиме нормам чинного законодавства та не суперечитиме моральним засадам суспільства.

Література

1. Озель В.І. Форми укладення шлюбу в Україні у дохристиянські часи (історико-правове дослідження) / В.І. Озель // Юридична Україна. 2010. № Ю (94). С. 29-33.

2. Озель І.В. Договірні засади шлюбних відносин в історії українського права (X перша половина XVII ст.) / І.В. Озель // Часопис Київськ. ун-ту права. 20ІЗ. № 3. С. 41--43.

3. Бирилюк О.М. Формування шлюбу в Київській Русі: норми звичаєвого та церковного права / О.М. Бирилюк // Часопис Київськ. ун-ту права. 2010. № 4. С. 44-48.

4. Щапов Я.Н. Древнерусские княжеские уставы XІІІ-XV вв. / Я.Н. Щапов. М.: Наука, 1976.-240 с.

5. Щербинін С.В. «Жіноче право» у контексті давньоруської звичаєво-правової культури / С.В. Щербинін // Вісник Нац. акад. керівних кадрів культури і мистецтв. 2013. №4.-С. Ю5-Ю9.

6. Левицкий О.И. Обычные формы заключения браков в Южной Руси в XVI-XVII ст. / О.И. Левицкий // Киевская старина. 1900. Январь. С. 6.

7. Жилінкова І.В. Розвиток інституту шлюбного договору / І.В. Жилінкова // Вісник Акад. правових наук України. 2002. № І (28). С. 60-68.

8. Жилинкова И.В. Брачный договор / И.В. Жилинкова. X.: Ксилон, 2005. 174 с.

9. Оршанский И.Г. Исследования по русскому праву обычному и брачному / И.Г. Оршанский. СПб., 1879. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.lawlibrary.ru/article 1132126.html.

10. Олійник О.С. Шлюбний договір: порівняльно-правовий аналіз законодавства різних правових систем: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / О.С. Олійник. -К., 2009. -23 с.

П. Ариванюк Т.О. Сімейне право України: підруч. для студ. юрид. вузів і ф-тів / Т.О. Ариванюк, І.А. Бірюков, В.С. Гопанчук. К.: Істина, 2002. 299 с.

12. Циверенко Г.П. Шлюбний договір: українська сучасність / Г.П. Циверенко, О.О. Трикоз // Вісник Дніпропетровськ, ун-ту імені Альфреда Нобеля. 2014. № І (4). С. 63-67.

13. Лепех С.М. Проблеми реалізації прав на укладенім та розірвання шлюбного договору / С.М. Лепех [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://radnuk.info/statti/567- simeine/15379-2011 -01-23-02-20-24.html.

14. Труба В.І. До питання про необхідність законодавчого регулювання державної реєстрації шлюбних договорів / В.І. Труба // Університетські наукові записки . 2008. №3. -С. 61-64.

15. Офіційний веб-сайт Міністерства юстиції України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua/news/34062.

16. Слепакова А.В. Правоотношения собственности супругов / А.В. Слепакова. М.: Статут, 2005. 444 с.

17. Антокольская М.В. Семейное право: учебн. / М.В. Антокольская. М.: Юристи, 2003.-333 с.

Размещено на Allbest.ru