Поняття, ознаки, види господарського процесуального представництва

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Одним із найбільш дієвих засобів, що гарантує суб'єктам господарювання повноцінну реалізацію їх прав та законних інтересів, є інститут процесуального представництва. Значення представництва у господарському процесі зростає пропорційно розвиткові сфери господарювання загалом, що спричинює неминуче збільшенім кількості правових спорів, учасниками яких є суб'єкти господарювання. Господарське процесуальне представництво є одним з ефективних інструментів механізму захисту прав суб'єктів господарювання, оскільки сприяє якнайшвидшому та найбільш результативному вирішенню господарського спору.

Щодо представництва у цивільному та адміністративному процесах звертались такі вчені: О.В. Анпілогов, С.С. Бичкова, С.Н. Братусь, Д.П. Ватман, І.Ю. Доманова, В.С. Заяць, В.Н. Івакін, І.М. Ільїнська, ДКовтун, Г.З. Лазько, П.Ф. Немеш, І. А. Павлуник, Я. А. Розенберг, С.О. Халатов, С.А. Чванкін та інші. Так, науковці ретельно досліджували правову природу, поняття, ознаки, види, підстави виникнення та припинення процесуального представництва, а також правовий статус окремих представників.

У той же час, комплексне та системне дослідження інституту представництва в межах господарського процесу у вітчизняній науці здійснюється вперше. Тому метою дослідження є формулювання доктринального ви значення поняття «господарське процесуальне представництво», виокремлення його ознак та здійснення класифікації за різними критеріями.

У наукових дослідженнях виникають суперечності з приводу співвідношення між поняттями «господарсько-процесуальне представництво» та «судове представництво». Існують три основні підходи:

а) судове представництво ширше, ніж процесуальне, оскільки охоплює всі процесуальні галузі права, а не лише обмежується господарсько-процесуальним;

б) процесуальне представництво ширше, ніж судове, тому що включає в себе також досудові процедури та повноваження, які здійснює представник у господарському процесі [1, с.90];

в) ці два поняття тотожні. Судове та процесуальне представництво застосовуються як синоніми.

Вважаємо, що «судове представництво» не досить коректне поняття для позначення того правового явища, яке розглядається, оскільки має три суттєвих недоліки. По-перше, це поняття є досить вузьким та не враховує тих досудових процедур, які необхідно здійснити представникові до початку безпосереднього судового розгляду (підготовка процесуальних документів, збір доказів, уточнення необхідних для вирішення справи обставин та фактів). По-друге, у зв'язку з невдалим формулюванням складається враження, що представництво здійснюється самим судом [2, с.34]. По-третє, враховуючи особливості господарського процесу, «судове представництво» повною мірою не охоплює собою представницькі відносини, які складаються в межах провадження у справах про банкрутство. Тому в умовах конкретної наукової роботи, на нашу думку, більш прийнятним поняттям буде «господарсько-процесуальне представництво».

Іншим спірним питанням є розмежування процесуального представництва та представництва в матеріальному праві. Дискусії з цього приводу мають глибоке коріння, оскільки першочергово представництво зародилось саме в матеріальному праві, тому досить тривалий час ці два поняття не розмежовувались, а розглядались як ідентичні. На сьогоднішній день практично ні в кого не викликає сумнівів, що між ними таки є різниця. Залишається лише питанім в критеріях розмежування, оскільки часом межа досить тонка.

1. Предмет регулювання. Представництво в матеріальному розумінні завжди носить приватноправовий характер. У господарсько-процесуальному представництві не все так однозначно. З одного боку, воно має публічно-правовий характер, оскільки однією зі сторін у цих правовідносинах є суд. А з іншого інтереси, які представляються в господарському суді, можуть мати як приватний, так і публічний характер.

Важливою правовою категорією для представництва є поняття «інтерес», визначення якого немає в законодавстві України. Як слушно зауважує В.В. Рєзнікова, кожен суб'єкт господарського права має свій інтерес як усвідомлену господарську потребу в досягненні певних матеріальних та/або нематеріальних благ. Зазвичай, кожен господарюючий суб'єкт (фізична чи юридична особа), діючи вільно в господарському обороті, набуває господарських прав та обов'язків з власної волі та у своєму інтересі [3, с.76]. Проте, є законодавчо встановлені винятки, коли особа може діяти «в чужих інтересах», зокрема, і з метою процесуального представництва інтересів інших осіб.

Найбільш поширеним підходом до визначення поняття «інтересу» є його аналіз як об'єктивно-суб'єктивної категорії [4, с.24-25]. Інтерес є об'єктивним явищем, оскільки зумовлений усією сукупністю об'єктивно існуючих обставин господарської діяльності конкретного суб'єкта господарювання. Разом із тим, у праві немає інтересу, що не був би суб'єктивно зумовленим [3, с.74].

2. Цілі. Метою представництва в матеріальному праві є вчинення представником правочинів для іншої особи, які безпосередньо створюють, змінюють або припиняють права та обов'язки особи, яку представляють. Наприклад, О.Л. Невзгодіна представництво в цивільному праві визначає як організаційне правовідношення, відповідно до якого юридичні дії, що їх вчиняє в межах повноважень одна особа (представник) від імені іншої особи (яку вона представляє) щодо третіх осіб, обізнаних із представницьким характером таких дій, спричиняють виникнення, зміну або припинення прав та обов'язків безпосередньо в особи, яку представляють, у її правовідносинах з третіми особами [6, с.123-124].

Метою процесуального представництва є забезпечення ефективного захисту матеріальних прав та інтересів сторін або третіх осіб у суді шляхом використання встановлених процесуальним законом засобів у межах наданих представникові повноважень.

Влучно зазначив Я. Розенберг про те, що метою представництва в цивільному праві є вчинення правочинів чи інших юридичних дій у сфері цивільного обороту. Метою представництва в процесі є здійснення юридичних дій, а саме процесуальних дій [7, с.39].

3. Засоби досягнення цілей. Представник у господарському процесі для досягнення своїх цілей може використовувати лише засоби, визначені законом (подання позову, подання доказів, пояснень тощо), а в матеріальному праві ці засоби визначає для представника довіритель або, за його розсудом, в окремих випадках і сам представник.

4. Суб'єктний склад. У процесі представниками можуть бути лише фізичні особи, оскільки повинні володіти волею в психологічному сенсі для здійснення конкретних процесуальних дій. У матеріально-правовому представництві допускаються як фізичні, так і юридичні особи.

Крім того, у матеріальному праві представник у відповідних випадках може представляти кілька сторін одночасно (наприклад, при комерційному представництві, за згодою таких сторін), а процесуальний представник лише одну зі сторін, що обумовлено діаметральною протилежністю інтересів позивача та відповідача в господарському процесі.

5. Обсяг повноважень. У матеріальних галузях права обсяг повноважень представника визначає сам довіритель на основі договору доручення, а також шляхом видачі довіреності.

Процесуальні ж права представника чітко визначені в ГПКУ, а тому їх обсяг не може бути змінений чи збільшений самим довірителем, представник просто використовує ті з них, які вважає за доцільне використати, виходячи із завдань, які перед ним стоять у процесі. А в довіреності визначається лише коло повноважень, які надаються представникові залежно від бажання і волі особи, яку він представляє.

6. Правові наслідки видачі доручення на здійснення юридичних дій. У матеріально-правових відносинах діє або сам суб'єкт права, і представник при цьому не потрібен, або діє представник, який заміщує довірителя, оскільки останній у вчиненні правочину участі не бере.

У процесуальних правовідносинах паралельна участь представника і особи, яку представляють, допускається законодавством.

7. Підстави припинення. Представництво в матеріально-правовому розумінні припиняється з припиненням дії довіреності (у разі договірного представництва) та настання інших юридичних фактів (у випадку з законним представництвом).

Підстави для припиненім представництва в господарському процесі значно ширші. Поряд з матеріально-правовими фактами такими підставами є й факти процесуальні (припинення провадження по справі, залишення заяви без розгляду, винесення судом рішення у справі та інші підстави, але за відсутності у представника повноважень на оскарження подібних судових актів).

Заслуговує на увагу позиція, згідно з якою представництво розглядається як ефективний засіб захисту прав сторін та третіх осіб в господарському процесі [8, с.78]. Серед науковців існує багато підходів до розуміння поняття «засіб захисту», проте ми схиляємось до його широкого розуміння. Відповідно до нього засіб захисту це такі заходи, що вживаються у відповідь на невизнання, оспорювання, порушення прав або при настанні реальної загрози їх порушення в майбутньому, з метою припинення порушення (посягання) та відновлення порушених прав, а також для попередження подальших порушень та забезпечення належної реалізації особою своїх прав [10, с.60].

У ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод [11] закріплюється право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Зазначене право гарантується кожному, чиї права та свободи, що визнані в цій Конвенції, були порушені.

Зі змісту Конвенції та справ, у яких зазначається про порушення ст. 13 Конвенції, випливає те, що поняття «ефективний засіб правового захисту» включає в себе, зокрема: виплата моральної та матеріальної компенсації у тих випадках, коли це є необхідним; детальне та ефективне розслідування та судовий розгляд справи, які повинні відтворити справжній стан речей, а також покарати винних осіб; виконання рішень судів шляхом вжиття органами влади конкретних бюджетних або регуляторних заходів тощо.

Враховуючи викладене, вважаємо, що господарсько-процесуальне представництво є одним з ефективних аспектів механізму захисту прав суб'єктів господарювання, оскільки сприяє якнайшвидшому та найбільш результативному вирішенню господарського спору. Під «механізмом захисту прав суб'єктів господарювання» пропонуємо розуміти наступне: це система матеріальних та процесуальних елементів, що зумовлюють можливість використання суб'єктами господарського права передбачених законодавством способів, за допомогою яких відбувається забезпечення та відновлення прав господарюючих суб'єктів та попередження їх порушення.

Проаналізувавши основні підходи та концепції, вважаємо, що господарське процесуальне представництво характеризується такими ознаками:

1) основною метою господарсько-процесуального представництва є захист прав та інтересів, безпосередньо пов'язаних з організацією та здійсненням господарської діяльності;

2) права та обов'язки належать суб'єкту господарювання (обсяг їх залежить від статусу в господарському процесі), а реалізуються вони безпосередньо іншою особою;

3) представляти законні інтереси суб'єкта господарювання в господарському процесі може лише конкретна фізична особа. Як вірно вказує Н.О. Нерсесов, представник повинен мати волю, необхідну, за вимогами права, для вчинення юридичних дій взагалі [12, с.73]. Для здійсненім процесуального представництва чужих інтересів він повинен володіти повною господарсько-процесуальною дієздатністю та, за необхідності, відповідати іншим вимогам. На думку В.В. Рєзнікової, реалізація представником субсидіарної дієздатності від імені того, кого він представляє, на підставі повноваження є достатньою загальною ознакою інституту представництва [3, с.76];

4) представник діє не від власного імені, а від імені сторони (позивача / відповідача) або третьої особи;

5) «умовність заміщення» [13, с.317] полягає в тому, що особа, яку представляють, все одно залишається учасником господарського процесу, зі всіма його процесуальними правами та обов'язками, навіть у тих випадках, коли така особа не бере особистої участі у судових засіданнях та під час вчинення окремих процесуальних дій;

6) представник вчиняє певні процесуальні дії, але лише в межах наданих йому повноважень. Як вірно зауважує В. Проценко, представник для того, щоб його дії породжували права та обов'язки особи, від імені якої він діє, повинен мати відповідні повноваження на представництво [14, с.66];

7) необхідні для здійснення повноваження повинні ґрунтуватись на певному правовому документі [15, С.121];

8) правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Тобто рішення господарського суду за результатами розгляду справи буде мати безпосередній вплив на права та обов'язки господарюючого суб'єкта, а не його представника;

9) таке представництво може мати місце як при захисті приватних, так і публічних інтересів. Представництво останніх, зокрема, відбувається, коли в господарському процесі бере участь прокурор з метою захисту «інтересів держави».

Таким чином, господарське процесуальне представництво це сукупність правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини, що виникають у зв'язку зі вчиненням на підставі закону, договору, локально-правових нормативних актів процесуальних дій представником від імені та в інтересах іншої особи з метою ефективної реалізації та здійснення захисту господарських прав та законних інтересів учасників господарського процесу.

Відсутність єдиного підходу до класифікації процесуального представництва можна пояснити невизначеністю господарсько-процесуального права із зазначеною проблематикою, а також «наявністю цілої низки юридичних фактів, які можуть розглядатися як класифікаційні критерії поділу вказаної правової категорії на види» [13, с.320].

У науці господарського процесуального права представництво класифікують за різними критеріями. Традиційним вважається поділ процесуального представництва за підставою виникнення на договірне (добровільне) та законне [16, с.37; 17, с.142; 18, с.151]. Так, добровільне представництво виникає на підставі договору доручення, а законне на підставі прямої вказівки, яка міститься в законодавчому акті. На нашу думку, така класифікація є надто спрощеною та не охоплює всі можливі види представництва, які можуть виникати в межах господарського процесу. По-перше, у рамках такого поділу варто звернути увагу на розмежовування законного та так званого «публічного» [19, с.24] (те, яке здійснюється прокурором) представництва. П.Ф. Немеш та Д.В. Іванчулинець вважають, що різниця між цими двома видами процесуального представництва полягає у відсутності судового контролю за діяльністю публічного представника (прокурора). На думку авторів, діяльність законного представника перебуває під судовим контролем на підставі ст.ст.174, 175 ЦПКУ у зв'язку з тим, що особа, яку представляють, не може самостійно захистити свої права та інтереси. У той же час прокурор має право відмовитись від позову, а суд не повинен перевіряти відповідність таких дій інтересам того, кого він представляє в процесі [20, с.62]. Проте, на наш погляд, ключовою особливістю у такому відмежуванні мають стати самі суб'єкти представництва, характер їх повноважень та здійснюваної господарсько-процесуальної діяльності. На відміну від законного представника, прокурор є особливим суб'єктом у системі господарської юрисдикції, процесуальна діяльність якого носить публічно-правовий характер.

По-друге, статутне представництво не входить у рамки договірного або законного, хоча є чи не найбільш вагомим та розповсюдженим видом представництва суб'єктів господарювання. Статутне представництво це представництво юридичних осіб їхніми органами [21, С.134].

Більш новітню класифікацію представництва за підставами виникнення запропонував А.І. Павлуник. Автор поділив процесуальне представництво на: договірне представництво (підвиди: адвокатське представництво, представництво інтересів юридичних осіб їх працівниками, представництво співучасниками, представництво, здійснюване іншими особами, допущеними судом до представництва); законне представництво (підвиди: представництво родичів за походженням, представництво опікунами, піклувальниками інтересів неповнолітніх осіб і осіб, визнаних судом недієздатними чи обмежено дієздатними, представництво осіб, визнаних судом безвісно відсутніми); та представництво, здійснюване на основі статутів, положень, інших спеціальних правових підставах (яке в свою чергу поділяється на представництво громадськими, іншими організаціями інтересів своїх членів, представництво вищестоящими органами (організаціями) інтересів нижчестоящих, офіційне представництво) [22, с.9].

За способом виникнення виділяють факультативне та обов'язкове представництво [23, с.305-306]. Факультативне представництво можливе у двох випадках. По-перше, коли учасником господарського процесу є дієздатна фізична особа, яка має декілька можливих альтернатив своєї участі у процесі: може захищати свої права та інтереси самостійно, разом із представником або повністю доручити веденім справи процесуальному представникові. По-друге, коли учасником процесу є юридична особа, яка має одноособовий орган управління. У такому випадку керівник юридичної особи може виступати в процесі особисто або доручити ведення справи представникові.

Обов'язкове представництво необхідне, коли учасником у процесі є фізична особа, яка в силу певних обставин не володіє повною дієздатністю, або безвісно відсутня особа. У цих випадках розгляд справи без представника є неможливим. Інтереси таких осіб представляють їх законні представники.

В.С. Анохін запропонував свій підхід до класифікації та поділив представництво в господарському процесі на особисте, функціональне та договірне. Під «особистим» автор пропонує розуміти представництво, яке здійснюється безпосередньо керівником чи заступником, іншою посадовою особою, яка діє в силу повноважень, наданих йому засновницькими документами. Під «функціональним» представництвом мається на увазі представництво, яке здійснюється іншою посадовою особою організації в силу його функціональних, посадових обов'язків. «Договірним» представництвом є таке, що здійснюється сторонньою для організації особою на основі цивільно-правового або трудового договору [24, с. 121].

Окрім названих класифікацій, враховуючи специфіку господарського процесу України, можна виокремити також наступні види представництва залежно від: процесуальний представництво господарський законний

1) кількісного складу суб'єкта, що здійснює представницькі функції в господарсько-процесуальних відносинах: а) одноособове представництво (наприклад, адвокат, керівник юридичної особи); б) колективне представництво (наприклад, комітет кредиторів, можливість реалізації представницьких повноважень якого пояснюється специфікою господарського процесу, а саме провадження у справі про банкрутство загалом та, зокрема, його окремих процедур).

2) Якщо ж суб'єкт господарювання виявив бажання, щоб його інтереси в господарському процесі представляли одночасно два представники (наприклад, адвокат і керівник юридичної особи), то таке представництво все одно вважатиметься одноособовим, оскільки представники при цьому є самостійними учасниками процесу, які мають різний правовий статус та можуть діяти незалежно один від одного (хоч і від імені та в інтересах одного довірителя). У свою чергу, правова природа комітету кредиторів обумовлена його колективно-колегіальним характером;

3) виду провадження у господарському прогресі: а) представництво у позовному провадженні, у порядку якого вирішуються спори про право; б) конкурсне представництво, що здійснюється у межах провадження у справах про банкрутство;

4) характеру інтересів, які захищаються в господарському суді: представництво а) приватних або б) публічних інтересів. Є. Харитонов та О. Харитонова розглядають представництво як міжгалузеву категорію приватного та публічного права, оскільки представництво може бути спрямоване на захист як індивідуального інтересу приватної особи, так і публічного, колективного інтересу [25, с.36];

5) рівня професійності виконання представницьких функцій: а) професійне (адвокати України та адвокати іноземної держави) та б) непрофесійне представництво (усі інші види);

6) державної приналежності осіб, чиї інтереси представляються в суді: представництво а) суб'єктів господарювання України та

б) іноземних господарюючих суб'єктів.

На нашу думку, на сьогоднішній день неможливо виокремити класифікацію за якимось один критерієм, яка б охопила усі можливі види процесуального представництва, але при цьому коректно б диференціювала їх один від одного. Тому пропонуємо для цілей розмежування видів представництва у господарському процесі використовувати змішаний критерій (за підставою та суб'єктом, який виступає представником у процесі) та виділити наступні види процесуального представництва:

1) договірне підставою виникнення такого представництва є не лише цивільно-правовий договір дорученім, але й трудовий договір (зокрема, йдеться про виконання представницьких функцій уповноваженими працівниками юридичних осіб, державних та інших органів);

2) законне пропонуємо розуміти у його класичному розумінні для позначення процесуального представництва осіб, які з певних причин не володіють повної дієздатністю, або безвісно відсутніх осіб;

3) статутне представництво, яке здійснюється органами юридичної особи на підставі локальних-правових нормативних актів;

4) господарсько-процесуальне представництво, яке здійснюється прокурором в силу закону і свого посадового становища (для виконання процесуально-представницької діяльності не потребує додаткових повноважень на це), має публічно-правовий характер;

5) представництво консулом здійснюється з метою захисту в державі перебування інтересів держави і його громадян (фізичних та юридичних осіб, у тому числі, суб'єктів господарювання).

Отже, формально, представництво, яке здійснюється прокурором та консулом, можна було би «підігнати» під законне представництво, пояснюючи це тим, що такі представники здійснюють свої повноваження на підставі норм, передбачених законодавством України. І таким чином залишити традиційну класифікацію за підставами виникнення. Проте, на наш погляд, така класифікація буде некоректною, оскільки «законне» представництво у такому випадку охоплюватиме зовсім різні за своїм характером процесуально-представницькі відносини.

Література

1. Лазько Г.З. Правова природа процесуального представництва у цивільному процесі: дис. ... кандидата юрид. наук: 12.00.03 / Г.З. Лазько. -К, 2006. 191 с.

2. Павлуник І.А. Представництво в цивільному процесі України: дис. ... кандидата юрид. наук: 12.00.03 / І.А. Павлуник. К., 2002. 252 с.

3. Рєзнікова В.В. Правове регулювання посередництва у сфері господарювання (теоретичні аспекти): монографія / Рєзнікова В.В. Хмельницький: Вид-во Хмельницьк. ун-ту управління та права, 2010. 706 с.

4. Фогельсон Ю. Конструкция «интерес» и «риск» в Гражданском кодексе / Ю. Фогельсон // Хозяйство и право. 2003. № 6. С. 24--25.

5. Керимов Д.А. Потребность, интерес и право (к вопросу об объективном и субъективном в праве) / Д.А. Керимов // Правоведение. 1971. -№ 4. С. 100.

6. Невзгодина Е.Л. Представительство по гражданскому праву / Е.Л. Невзгодина // Советское государство и право. 1978. № 3. - 123-124.

7. Розенберг Я.А. Представительство в советском гражданском процессе / Розенберг Я.А. Рига: Изд-во Латвийск. гос. ун-та им. П. Стучки, 1974. 132 с.

8. Амельченко М.В. Защита прав субъектов хозяйствования в судебном процессе и в исполнительном производстве: дисс. ... кандидата юрид. наук: 12.00.04 / Амельченко Мария Васильевна. Донецк, 2001. 201 с.

9. Защита гражданских, трудовых и семейных прав в суде / под ред. А.А. Ерошенко. Краснодар: Краснодар, книж. изд-во, 1976. 120 с.

10. Ромащенко І. Співвідношення термінів «охорона» та «захист»: теоретичний та практичний цивільно-правові аспекти / І. Ромащенко // Юридична Україна. 2013. № 8. С. 57-61.

11. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод / Рада Європи // Голос України. 2001. № 3.

12. Нерсесов Н.О. Избранные труды по представительству и ценным бумагам в гражданском праве / Н.О. Нерсесов. М.: Статут, 2000. 286 с. (Серия «Классика российской цивилистики»).

13. Бичкова С.С. Цивільний процесуальний правовий статус осіб, які беруть участь у справах позовного провадження: монографія / Бичкова С. С. Київ: Атіка, 2011. 419 с.

14. Проценко В. Законодавче регулювання торговельного посередництва і представництва в Україні / В. Проценко // Юридична Україна. 2008. № 10. С. 65-67.

15. Казанцев Л.И. Учение о представительстве в гражданском праве / Казанцев Л.И. Ярославль: Типография Г. В. Фальк, 1878. 126 с.

16. Зейдер Н.Б. Гражданские процессуальные правоотношения / Н.Б. Зейдер. Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1965. 74 с.

17. Клименко С. Структура добровільного представництва фізичної особи / С. Клименко // Підприємництво, господарство і право. 2006.-№ 12.-С. 142-146.

18. Штефан М.И. Цивільний процес: підруч. [для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл.] / М.И. Штефан. К.: Ін Юре, 2005. 624 с.

19. Немеш П.Ф. Розмежування законного представництва від інших видів представництва у цивільному процесі, що не пов'язані з видачею довіреності / П.Ф. Немеш // Адвокат. 2011. № 7 (130). С. 23-25.

20. Немеш П.Ф. Законне представництво у цивільному процесі: навч.-метод, посіб. / П.Ф. Немеш, Д.В. Іванчулинець. Ужгород: ІВА, 2013.-262 с.

21. Табак И.А. Новые положення судебного представительства в гражданском судопроизводстве: дисс. ... кандидата юрид. наук: 12.00Л5 / Табак Ирина Александровна. Саратов, 2006. 223 с.

22. Павлуник І.А. Представництво в цивільному процесі України: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» /І.А. Павлуник. К., 2002. 22 с.

23. Курс советского гражданского процессуального права: Теоретические основы правосудия по гражданским делам: в 2-х т. Т. I / Абова Т.Е., Гуреев П.П, Добровольский А.А., Мельников А.А. и др.; редкол.: Гуреев П.П, Добровольский А.А., Мельников А.А. (отв. ред.), Тадевосян В.С., Трубников П.Я. М.: Наука, 1981. -- 464 с.

24. Анохин В.С. Арбитражное процессуальное право России: учебник / Анохин В.С. Воронеж: Изд-во ин-та экон. и права, 2006. 426 с.

25. Харитонов Є.О. Приватні та публічні правовідносини представництва / Є.О. Харитонов, О.I. Харитонова // Науковий вісник Чернівецьк. ун-ту. 2002. № 147.

Размещено на Allbest.ru