Шляхи вдосконалення законодавства України, що регулює питання здійснення особистих немайнових прав у сфері охорони навколишнього природного середовища

Размещено на http://www.allbest.ru/

Шляхи вдосконалення законодавства України, що регулює питання здійснення особистих немайнових прав у сфері охорони навколишнього природного середовища

В ході роботи над дисертаційним дослідженням на тему «Особисті немайнові права у сфері охорони навколишнього природного середовища» нами було проведено, як видається, глибокий та всебічний аналіз однойменного об'єкта та сформульовано численні пропозиції щодо вдосконалення відповідного законодавства України. Однак ці пропозиції розпорошені у різних публікаціях. Окрім того, з плином часу, у зв'язку зі змінами у законодавстві, деякі пропозиції втрачають актуальність, або ж потребують певного доопрацювання. У зв'язку з цим видається доцільним об'єднати всі висловлені пропозиції у рамках однієї публікації з урахуванням необхідної їх актуалізації, надавши їм форму порівняльної таблиці до законопроекту як найбільш зручну для сприйняття.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Дана стаття ґрунтується на роботах автора, опублікованих раніше у різних наукових виданнях, а також оприлюднених у ході проведення різного роду наукових заходів (конференцій, читань тощо).

Мета статті полягає в узагальненні, систематизації та гармонізації висунутих автором цієї статті у різний час пропозицій щодо внесення змін та доповнень до законодавства України.

Основні результати дослідження. Нами запропоновано зміни до Конституції України, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України, а також Законів України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації» та «Про судовий збір». Нижче наведемо коротке обґрунтування поданих пропозицій.

Щодо змін до Конституції України.

1. Статтю 22 Конституції України пропонується доповнити новим принципом нормотворчості, закріпленим у зарубіжному законодавстві, закріпивши за прикладом Бельгії на рівні Основного Закону країни неможливість пом'якшення природоохоронного законодавства [1, с. 12]. Очікується, що такі доповнення сприятимуть підвищенню рівня захисту навколишнього природного середовища, а відтак - прав, що забезпечують природне існування фізичної особи.

2. Заміна у ст. 50 Конституції України слова «довкілля» словом «навколишнє природне середовище» викликана необхідністю внесення термінологічної ясності, уніфікації понятійного апарату на користь терміну, що має легальне визначення [2, с. 25]. Аналогічні зміни вносяться і до всіх інших законів, у т.ч. Цивільного кодексу України.

3. Термін «інформація про стан довкілля» пропонується замінити терміном «інформація, що стосується навколишнього природного середовища» з таких підстав. По-перше, необхідність уніфікації понятійного апарату, адже у вітчизняному законодавстві застосовується півдесятка термінів, значення яких частково збігається: інформація про стан довкілля, інформація про стан навколишнього природного середовища, інформація, що стосується довкілля, інформація, що стосується навколишнього середовища, екологічна інформація; в одному лише перекладі Орхуської конвенції українською мовою використано три з них. По-друге, разом з відповідними змінами до Законів України «Про інформацію» та «Про охорону навколишнього природного середовища» це дозволить отримати єдине (замість двох різних) легальне тлумачення змісту вказаного поняття. По-третє, зміна конструкції терміну з «... про стан» на «..., що стосується» дозволить привести назву інформації у відповідність до переліку відомостей, що її становлять, адже законодавець пішов шляхом включення до визначення інформації про стан довкілля (ст.13 Закону України «Про інформацію») та про стан навколишнього природного середовища (ст.25 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища») і тих відомостей, які об'єктивно цього стану не стосуються, наприклад: екологічні пронози, плани, програми, економічний аналіз, проведений у процесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля, політика, інші відомості та/або дані [3, с. 15-16].

Термін «екологічна інформація» в українському законодавстві зазначається, як правило, у дужках після інших термінів (наприклад, у Законах України «Про інформацію», «Про охорону навколишнього природного середовища»), тобто, як синонім, і був введений виключно у зв'язку з ратифікацією Україною Орхуської конвенції. Однак синонімія корисна лише у художньому творі, а в нормативно-правових актах - неприпустима, а відтак термін «екологічна інформація» взагалі слід вилучити із актів національного законодавства. Що стосується україномовного тексту Орхуської конвенції, то у ній можна залишити термін «екологічна інформація», не зважаючи на невідповідний переклад, оскільки, по-перше, у Конвенції міститься визначення терміну «екологічна інформація» для цілей Конвенції [4, с. 8].

4. Доповнення ч.2 ст.50 Конституції України викликане необхідністю приведення Конституції України у відповідність до взятих на себе міжнародних зобов'язань, а також узгодження між собою положень національного законодавства. По-перше, можливість відмови у доступі до екологічної інформації передбачена безпосередньо Орхуською конвенцією, у ч. 3-4 ст. 4 якої встановлено 11 підстав для такої відмови, у тому числі в інтересах національної оборони та захисту самого навколишнього природного середовища. По-друге, окремими міжнародними договорами України встановлюється конфіденційність екологічної інформації (у розумінні Орхуської конвенції), зокрема мова йде про угоди між Україною та Японією, між Україною та Іспанією про продаж квот на викиди парникових газів. По-третє, безпосередньо законами України передбачено обмеження права на доступ до інформації про стан довкілля (ч. 3 ст. 13 Закону України «Про інформацію»), що є виправданим та обґрунтованим, однак формально суперечить ч. 2 ст. 50 Конституції України [5, с.29].

5. Однак зберігається заборона засекречення інформації про якість харчових продуктів та предметів побуту. При цьому термін «засекретити» замінено на використаний у Законі України «Про інформацію» «віднести до інформації з обмеженим доступом» з метою гармонізації положень національного законодавства.

Щодо змін до Цивільного кодексу України.

1. Термін «нематеріальні блага» зустрічається у ЦК України лише двічі - у ст. 177 та назві Глави 15, не має легального визначення і не несе жодного змістового навантаження, а лише узагальнює результати інтелектуальної і творчої діяльності, інформацію та особисті немайнові блага під спільною назвою. Єдиним результатом існування цього терміну є палка дискусія серед правників з приводу нематеріальної природи особистих немайнових благ, у тому числі їх безплідні намагання застосувати ці положення до особистих немайнових прав, передбачених ст. 293 ЦК України. Видається, що узагальнення перелічених благ під спільною назвою «нематеріальні блага» без розкриття значення цього терміну, спільних ознак таких благ тощо, є несуттєвим і непотрібним, оскільки лише вносить плутанину у правозастосування. Відтак пропонується цей термін вилучити, замінивши вказівкою на «інші блага» [6, с.20].

2. Пропонується доповнити ч.1 ст.272 ЦК України новим реченням такого змісту: «У випадках, передбачених законом, особисті немайнові права померлої особи можуть здійснюватися та захищатися іншими особами, у тому числі її спадкоємцями», а також внести ряд змін до ст.1219 ЦК України з метою зміни усталеного, однак з точки зору закону та реальних потреб сьогодення невиправданого підходу, згідно якого зі смертю особи припиняються її особисті немайнові права, а відтак і можливості їх захисту. Перші кроки на цьому шляху вже зроблені - відповідно до ч.4 ст.2 Закону України «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції» у разі смерті потерпілого його права та обов'язки, встановлені цим Законом, передаються та покладаються на осіб, які відповідно до ЦК України мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого. Однак це лише виняток із загального правила, тож станом на сьогоднішній день у разі смерті особи, що звернулася до суду за захистом особистих немайнових прав у сфері охорони навколишнього природного середовища, що, як правило, становить інтерес для широкого кола осіб, справа буде просто закрита, а всю пророблену роботу доведеться починати спочатку. Таким чином запропоновані нами зміни до ст.272 ЦК України з урахуванням ч.2 ст.4 цього Кодексу дозволять узгодити між собою ч.4 ст.2 Закону України «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції» та приписи основного акта цивільного законодавства. Запропоновані зміни до ст.1219 ЦК України дозволять підвищити гарантії та можливості судового захисту права на сприятливе навколишнє природне середовище [7, с. 74].

3. Статтю 293 ЦК України пропонується розділити на три самостійні статті, зміст яких, на противагу існуючому становищу, відповідатиме назві. При цьому права на право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання просто виділяється у самостійну статтю; право на безпечні продукти споживання та на інформацію про їх якість не лише виділяється в окрему статтю, але і доповнюється вказівкою на правомочності, що складають структуру останнього з названих прав, з метою їх законодавчого (а не лише доктринального) визначення, а також гармонізації з положеннями ст.9 Закону України «Про інформацію». Разом з запропонованими термінологічними змінами це дозволить реалізувати принцип формальної визначеності норми права.

4. Пропонується закріпити право фізичної особи не просто на безпечне для життя і здоров'я, але й на сприятливе навколишнє природне середовище. По-перше, існуючий підхід не відповідає сучасним етико-філософським поглядом на проблеми екологічної етики та екологічної відповідальності людини. По-друге, існуюча редакція статті залишає широкий простір для маніпулювання екологічними нормативами, зокрема шляхом їх заниження для забезпечення відповідності реального стану навколишнього природного середовища встановленим мінімальним показникам безпеки. По-третє, однієї лише безпеки навколишнього природного середовища недостатньо для: 1) досягнення гідних умов життя найвищої соціальної цінності нашої держави - людини за умов усвідомлення відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, як про це зазначається у преамбулі та ст.3 Конституції України; 2) забезпечення права кожного користуватися природними об'єктами права власності народу, адже «безпечне» навколишнє природне середовище не означає різноманітне, незмінне, багате, щедре, достатнє для кожного; 3) забезпечення здоров'я окремо взятої людини та нації загалом, збереження генофонду Українського народу, адже підтримання безпечності для людини навколишнього природного середовища може здійснюватися не лише шляхом підтримання та підвищення його якості, але і шляхом підтримання здоров'я людини на фоні погіршення стану навколишнього природного серед-овища; 4) підтримання екологічної рівноваги, що є обов'язком держави; 5) забезпечення вільного розвитку кожної особистості [8, с. 70; 9, с. 22].

5. Оскільки навколишнє природне середовище є основою і водночас необхідною умовою існування людей, діяльність, що призводить до нищення, псування, забруднення чи заподіяння іншої шкоди навколишньому природному середовищу визначається незаконною. Така редакція норм закону не лише розширює перелік способів заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу, що визнаються незаконними, але і однозначно встановлює, що для визнання діяльності незаконною достатньо будь-якої з названих ознак (тобто або нищення, або псування, або забруднення, або заподіяння іншої шкоди), а не їх сукупності, як це має місце у чинній редакції ст.293 ЦК України. Водночас визначається, що припинення діяльності може відбуватися виключно за рішенням суду. Процесуальні особливості вирішення такого роду справ передбачені проектом змін до Цивільного процесуального кодексу України, а також до Закону України «Про судовий збір». Порядок обмеження та зупинення діяльності з підстав, визначених законом, доцільно врегулювати постановою Кабінету Міністрів України, для чого відповідні норми у проекті сформульовані як бланкетні [10, с. 8-21].

6. Термін «інформація про стан довкілля» пропонується замінити терміном «інформація, що стосується навколишнього природного середовища» з підстав, викладених вище. Водночас проектом розкривається структура особистого немайнового права на інформацію, що стосується навколишнього природного середовища, що сприятиме підвищенню гарантій реалізації цього права; перелік названих правомочностей узгоджений зі ст. 9 Закону України «Про інформацію». Уточнено, що право здійснюється з урахуванням обмежень, установлених законом, що кореспондує проекту ст. 50, а також положенням ст. 64 Конституції України. З використанням аналогічного підходу сформульоване право особи на інформацію про якість харчових продуктів і предметів побуту.

7. У статті 302 ЦК України перелік правомочностей особи, що входять до структури особистого немайнового права на інформацію, пропонується доповнити словом «створювати», що відповідає ст.9 Закону України «Про інформацію».

8. Пропонується вилучити п.1 ч.2 ст.1167 ЦК України як такий, що суперечить ч.5 ст.1187 цього Кодексу. Так, відповідно до ч.5 ст.1187 ЦК України особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Натомість відповідно до п.1 ч.2 ст.1167 ЦК України та з урахуванням ч. 1 зазначеної статті відповідальність за шкоду, заподіяну каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки настає без вини, однак лише у разі, якщо така шкода була заподіяна неправомірно. Обидві норми є спеціальними, прийняті одночасно, проте закладають різні підходи: або відшкодовується лише протиправно заподіяна шкода, або будь-яка, за винятком завданої внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Як наслідок, судова практика йде шляхом відмови у задоволені позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок звичайної діяльності джерела підвищеної небезпеки, визнаючи на підставі п.1 ч.2 ст.1167 таку шкоду правомірно заподіяною, чим нівелюється увесь правовий інститут джерела підвищеної небезпеки. Окрім того пропонується доповнити назву ст.1167 ЦК України вказівкою на те, що викладені в ній підставі відповідальності за завдану моральну шкоду, а відтак і вся стаття є загальною по відношенню до інших норм щодо відповідальності за таку шкоду, наприклад, завдану джерелом підвищеної небезпеки, малолітніми тощо, які не завжди включають таку ознаку шкоди, як протиправність її заподіяння.

Щодо змін до Господарського кодексу України.

1. Законами України визначено доволі вузький перелік відомостей (який до того ж є розпорошений по різних законодавчих актах), що не можуть бути віднесені до інформації з обмеженим доступом, а відтак і до комерційної таємниці, причому суб'єкти господарювання схильні до викривленого, максимально звуженого його тлумачення. Як наслідок, часто навіть органи державної влади стикаються з відмовами суб'єктів господарювання надавати ту чи іншу інформацію на їх запит на тій підставі, що запитувана інформація начебто становить комерційну таємницю (їх власну чи контрагента). Доповнення до ч.3 ст.36 ГК України покликані зменшити можливості зловживання суб'єктами господарювання інститутом комерційної таємниці з метою приховання тієї чи іншої інформації [11, с. 210].

2. Зміни до ст.246 ГК України зумовлені запропонованими нами змінами до ст.293 ЦК України. У ч.1 ст.246 вводиться загальне правило щодо того, що господарська діяльність може бути примусово обмежена, зупинена та/або припинена лише у випадках, передбачених законом, спрямована на захист суб'єктів господарювання від можливих зловживань з боку органів влади та місцевого самоврядування. Оскільки такі випадки вже передбачені різними законами України, їх перелік не наводиться. Уточнюється, що ані на державу, ані на територіальну громаду не може бути покладено тягар наслідків, пов'язаних із обмеженням, зупиненням або припиненням діяльності, що несла об'єктивну загрозу суспільству, - загрожувала життю і здоров'ю людей, призводила до нищення, псування, забруднення чи заподіяння іншої шкоди навколишньому природному середовищу чи в інших, прямо передбачених законом випадках. Такий підхід кореспондує ст.ст. 66 та 68 Конституції України, адже особа не може розраховувати на відшкодування збитків, якщо сама порушила свої конституційні обов'язки: не заподіювати шкоду природі, не посягати на права і свободи інших людей [10, с. 22].

Щодо змін до Кодексу адміністративного судочинства України.

1. Доповнення до ст.60 КАС України викликані тим, що у законодавстві України (починаючи з преамбули до Конституції України) часто згадується про інтереси майбутніх поколінь, їх можливості, потреби, обов'язки теперішнього покоління перед майбутнім, однак немає жодного процесуального механізму, який дозволив би виступити на захист інтересів майбутніх поколінь, якщо водночас відсутнє порушення прав тих, хто живе сьогодні. Право на звернення до адміністративного суду в інтересах майбутніх поколінь пропонується надати лише громадським об'єднань для упередження можливих зловживань цим правовим інструментом [12, с. 47].

2. Зміни до ст.61 КАС України сприяють гармонізації її положень з проектом ст. 60 цього Кодексу.

3. Доповнення до ст.99 КАС України викликані тим, що сьогодні установлено загальний строк для звернення до адміністративного суду щодо оскарження нормативно-правових актів - 6 місяців, які відраховуються з моменту їх офіційної публікації. Позови, подані після закінчення цього строку, залишаються без розгляду на підставі ч.1 ст.100 КАС України. Як наслідок, після спливу 6 місяців з дня офіційного опублікування підзаконні нормативно-правові акти отримують свого роду «імунітет» від скасування у судовому порядку лише тому, що протягом перших півроку дії ці акти не було застосовані до особи, яка б могла звернутися до суду для їх оскарження. Така ситуація суперечить закріпленому у Конституції принципу законності, оскільки дозволяє існування та застосування підзаконних нормативно-правових актів, що суперечать актам вищої юридичної сили, однак не можуть бути скасовані за відсутності на це волі органу-видавника [5, с. 32-33].

Щодо змін до Цивільного процесуального кодексу України та до Закону України «Про судовий збір».

1. Зміни до ст.ст. 45-46 ЦПК України пропонуються з тих же підстав, що і доповнення до ст.60 КАС України, тобто для створення процесуального механізму, який дозволив би виступити на захист інтересів майбутніх поколінь за відсутності одночасного порушення прав тих, хто живе сьогодні. Це право пропонується надати лише громадським об'єднанням для упередження можливих зловживань та перетворення цього інструмента захисту інтересів на інструмент рейдерства [12, с. 46].

2. Усі інші зміни та доповнення, спрямовані на запровадження процесуального механізму припинення діяльності, що яка загрожує життю і здоров'ю людей, призводить до нищення, псування, забруднення чи заподіяння іншої шкоди навколишньому природному середовищу за рішенням суду [10, с. 20]. Чинна редакція ст.246 Господарського кодексу України, ст.293 Цивільного кодексу України та деяких інших законів України передбачає підстави для припинення згаданої діяльності, однак механізм не визначений.

Для спорів цієї категорії визначено альтернативну підсудність.

Справи розглядаються в порядку позовного провадження, однак з деякими особливостями.

Позивачами у справах не можуть бути фізичні особи, підприємства, установи та організації, за винятком громадських організацій. Таке обмеження є запобіжним заходом для недопущення перетворення таких позовів на інструмент блокування діяльності суб'єкта господарювання. Натомість позивачами у цій категорії справ повинні бути суб'єкти, що представляють колективні інтереси, а не свої власні: органи місцевого самоврядування, органи державної влади, Омбудсмен та громадські об'єднання.

Відповідачами у справах є ті суб'єкти, діяльність яких підлягає припиненню. Для забезпечення захисту інтересів держави та територіальних громад як власників до участі у справі в якості третьої сторони повинні бути залучені відповідні державні органи - суб'єкти управління об'єктами державної власності та органи місцевого самоврядування, до сфери управління яких входять відповідачі. Орган місцевого самоврядування, на території якого знаходиться джерело загрози життю і здоров'ю людей, джерело шкоди навколишньому природному середовищу залучається до участі у справі в обов'язковому порядку в якості третьої сторони, якщо він не є позивачем, оскільки за законом саме цей орган зобов'язаний дбати про інтереси відповідної територіальної громади.

Позивачі - органи влади, Омбудсмен та органи місцевого самоврядування позбавлені права на відмову від позову для уникнення ситуацій формального звернення цих суб'єктів до суду виключно під тиском громадськості без мети довести справу до кінця, а також можливостей зловживання цим правом для залякування потенційних відповідачів.

Розгляд справи повинен бути максимально публічним, для чого, по-перше, забороняється закритий розгляд справ цієї категорії, по-друге, за аналогією зі справами адміністративного судочинства щодо оскарження підзаконних нормативно-правових актів, установлюється обов'язок опублікувати оголошення про відкриття провадження у справі у місцевому виданні, а також в одному з офіційних друкованих видань.

Оскільки позовні заяви про припинення діяльності, яка загрожує життю і здоров'ю людей, призводить до нищення, псування, забруднення чи заподіяння іншої шкоди навколишньому природному середовищу подаються з метою захисту інтересів суспільства та виключно суб'єктами ладних повноважень, а також громадськими організаціями, пропонується звільнити позивачів від сплати судового збору у таких справах.

Щодо змін до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»

1. Запропоновані зміни гармонізують Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» з положеннями проекту змін до Конституції України та Цивільного кодексу України.

2. У ст.2 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» за прикладом Еквадору та Болівії пропонується зміцнити охорону навколишнього природного середовища як самоцінності [1, с. 10].

3. Сьогодні положення щодо примусового припинення діяльності з метою захисту суспільних інтересів по-різному відображені у ЦК України, ГК України, Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища». Запропонована редакція ст.10 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» узгоджується з новою редакцією ст. 293 ЦК України та ст.246 ГК України [10, с. 19].

4. Мінприроди України має бути позбавлене повноважень на встановлення порядку надання інформації про стан навколишнього природного середовища у зв'язку з тим, що порядок надання такої інформації вже визначений у Законі України «Про доступ до публічної інформації». Водночас численні позови до Мінприроди України про оскарження виданого ним на виконання п. «к» ч.1 ст.20 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» повноважень акта, довели повному неспроможність цього органу влади виконувати вказану функцію [5, с. 32].

5. Нова редакція п. «д» ст.21 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» узгоджує його положення із запропонованими змінами до ст.50 Конституції України та ст.293 ЦК України.

6. У новій редакції п. «ж» ст.21 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» розширюється перелік позовів, з якими природоохоронні громадські організації можуть звернутися до суду. Станом на сьогодні цей перелік включає лише один пункт - про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Як результат, часто суди відмовляють громадським об'єднання у прийнятті позовів про інший, окрім відшкодування шкоди, предмет, мотивуючи це відсутністю права на інший позов, що вкрай негативно позначається на можливостях громадських природоохоронних об'єднань виконувати свої функції [5, с. 31].

7. Новим пунктом «ї» ст.21 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» громадські об'єднання наділяються правом ініціювати обмеження та/або зупинення господарської діяльності, що призводить до нищення, псування, забруднення чи заподіяння іншої шкоди навколишньому природному середовищу, перешкоджає здійсненню екологічних прав громадян, що сприятиме підвищенню ефективності їх природоохоронної діяльності.

8. У назві та ч.1 ст.25 та ст.25-1 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» застосована термінологія приводиться у відповідність до Конституції України та ЦК України.

9. Пропонується вилучити ч.3 ст.50 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», оскільки її зміст (враховуючи запропоновані зміни) повністю відображений у ст.10 цього Закону.

10. У ст.69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» пропонується вирішити питання, яке на практиці має протилежні підходи, а саме: чи можливе порушення екологічних прав без порушення природоохоронного законодавства? Запропоновані зміни дають ствердну відповідь на це питання, що кореспондує приписам Конституції України про пріоритет людського життя, а також положенням ЦК України щодо примату особистих немайнових прав та безумовної відповідальності за їх порушення. Враховуючи суспільну небезпечність порушення екологічних прав громадян, зокрема права на сприятливе навколишнє природне середовище, встановлюється принцип вини заподіювача шкоди, а також підвищений рівень відповідальності: завдана шкода має бути відшкодована, крім випадків, коли вона виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих.

11. Слова «громадські організації» в усіх відмінках замінити словами «громадські об'єднання» у відповідних відмінках для приведення термінології у відповідність до Закону України «Про громадські об'єднання».

Щодо змін до Закону України «Про інформацію».

Зміни до Закону України «Про інформацію» здебільшого зумовлені необхідністю приведення його термінології у відповідність до Конституції України та ЦК України.

1. Частина 1 ст.13 Закону України «Про інформацію» вилучається для усунення колізій зі ст.25 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», бо норми є однопредметні.

2. Частина 3 ст.13 Закону України «Про інформацію» доповнюється у зв'язку з необхідністю привести її у відповідність до міжнародних договорів України, якими передбачено численні винятки з правила про відкритість інформації, що стосується навколишнього природного середовища; з цієї ж підстави вносяться зміни до ч.4 ст.21 зазначеного Закону [5, с. 33].

Щодо змін до Закону України «Про доступ до публічної інформації» Зміни до ст.13 Закону України «Про доступ до публічної інформації» носять редакційний характер і, практично не змінюючи зміст статті, значно спрощують його розуміння. Однак розширюється коло розпорядників публічної інформації у частині суспільно необхідної інформації за рахунок юридичних осіб, що не є суб'єктами господарювання. Частина 4 ст.13 Закону України «Про доступ до публічної інформації» вилучається, оскільки не несе змістового навантаження, а лише дублює положення преамбули.

Водночас у ст.13 та ст.20 Закону «Про доступ до публічної інформації» має місце уніфікація термінології шляхом заміни терміну «інформація про стан довкілля» (вилученого з Закону України «Про інформацію») на термін «інформація, що стосується навколишнього природного середовища».

Таблиця

Список використаних джерел

право закон особистий немайновий

1.МатвійчукА.О. Особисте немайнове право на сприятливе навколишнє природне середовище: порівняльно-правовий аналіз / А.О. Матвійчук // Юридична наука. - 2012. - № 11. - С. 7-13.

2.Матвійчук А.О. Особисте немайнове право на сприятливе навколишнє природне середовище: проблеми понятійного апарату/ А.О. Матвійчук // Юридична наука. - 2012. - №12. - С. 21-28.

3.Матвійчук А.О. Особисте немайнове право на інформацію про стан навколишнього природного середовища: проблеми термінології / А.О. Матвійчук// Юридична наука. - 2014. - №1. - С. 7-18.

4.Матвійчук А.О. Особисте немайнове право особи на інформацію про стан навколишнього природного середовища: постановка проблеми/ А.О. Матвійчук// Юридична наука. - 2013. - №12. - С. 7-14.

5.Матвійчук А.О. Практичні проблеми та тенденції захисту особистого немайнового права на інформацію, що стосується навколишнього природного середовища (за матеріалами судової практики) / А.О. Матвійчук // Юридична наука. - 2014. - № 5. - С. 15-35.

6.Матвійчук А.О. Ознаки об'єкта особистого немайнового права на сприятливе навколишнє природне середовище / А.О. Матвійчук // Часопис академії адвокатури. - 2013. - № 2. - С. 18-23.

Размещено на Allbest.ru