Примирення у праві Гетьманської України

Метою цієї статті є аналіз нормативного забезпечення примирення та практики його реалізації у праві Гетьманської України.

Виклад основного матеріалу. Приступаючи до аналізу нормативного врегулювання примирення у праві Гетьманщини (1648-1783 рр.), слід зробити застереження про плюралізм діючих у цій державі джерел права. Національно-визвольна війна українського народу з одного боку, стала поштовхом до правотворчості створених в її ході органів влади, з іншого -- не скасувала так званих попередніх прав. Тому одночасно на території Гетьманщини діяли правові акти гетьманського уряду, зокрема, універсали, ордери, інструкції, декрети тощо, та раніше створені і не скасовані Статут Великого князівства Литовського 1588 року, збірки магдебурзького права -- «Саксонське дзеркало», «Порядок судів у справах міських», «Право хелмінське», а також звичаєве право. Саме ці правові акти були піддані кодифікації у XVIII столітті, результатом якої стала поява кодексу українського права «Права, за якими судиться малоросійський народ» [5, с. 188-189]. Останній хоча й не був визнані офіційно імператорською владою, фактично діяли як керівництво у судових та адміністративних справах впродовж другої половини XVIII століття, навіть тоді, коли автономія України була уже скасована.

Литовський статут 1588 р., які і попередні редакції, містив поняття «єднання» -- саме таку назву отримало примирення сторін юридичного конфлікту. Артикул 25 розділу IV містив вказівки на категорії спорів, які могли завершуватись єднанням: майнові, в тому числі земельні, а також кримінальні [6, с. 135]. Відмітимо відсутність чіткого визначення складів злочинів, за якими допускалось примирення. Н. В. Нестор указує, що за артикулом 56 розділу ХІ встановлювалась можливість звільнення від відповідальності у разі вчинення крадіжки чи іншого злочину до смертної кари шляхом відшкодування шкоди (відкупу) грошима [4]. На нашу думку, слова Статуту «життя своє грішми відкупив» не можна трактувати однозначно: як вказівку на примирення з потерпілим. Скоріше вони є лише непрямим свідченням про можливість такого примирення. І зовсім по-іншому виглядала ситуація в разі вчинення зґвалтування. За артикулом 12 розділу ІХ примирення могло звільнити від смертної кари ґвалтівника, якщо зґвалтована ним жінка «захотіла його собі за чоловіка мати» [6, с. 274].

Єднання укладалось у письмовій формі, підписувалось і засвідчувалось печатками свідків (людей сторонніх). Застосовуючи систематичне тлумачення артикулів 25 та 85 розділу IV, можна зробити висновок про те, що такими свідками могли бути також полюбовні судді. Спір, залагоджений єднанням, не підлягав переданню до суду; у протилежному випадку позивач, який звернувся до суду з тим самим питанням, врегульованим єднанням, підлягав грошовому стягненню у вигляді сплати протилежній стороні сім кіп грошей, судді -- двох кіп грошей і підсудку -- копи грошей [6, с. 135].

Це доволі велика сума: за дві копи грошей можна було купити коня.

Єднання (примирення) могло укладатися за посередництвом полюбовного суду. Литовський статут 1588 р. містив окремий артикул 85 розділу IV «Про полюбовний суд» [6, с. 180-181]. Відмітимо розташування цього артикулу у розділі IV «Про суди і про суддів», що дає можливість зробити висновок, по-перше, про процесуальну природу примирення, по-друге, про наявність інституційного забезпечення досягнення примирення у вигляді полюбовного суду, по-третє, що примирення допускалось як у цивільних, так і кримінальних справах. Тому категоричне твердження І. М. Гай- воронської про те, що примирення допускалося тільки у кримінальних конфліктах [2, с. 26], слід визнати таким, що не зовсім відповідає дійсності.

Згідно цього артикулу полюбовні судді призначались самими сторонами, тому слід частково погодитись з висновком Н.А. Вангородської про належність їх до категорії третейських судів [1, с. 96-98]. Дійсно, за способом формування полюбовний суд є подібним до третейського суду. Разом з тим відмітимо, що полюбовний суд міг не тільки виносити рішення як третейський суд, але й міг сприяти виробленню рішення самими сторонами. Саме про це йдеться в артикулі «Про полюбовний суд». Таким чином, полюбовний суд наближався до ролі посередника-медіатора у розв'язанні конфлікту. Полюбовний суд ухвалював компроміс (мирову угоду) сторін конфлікту, надавав обом сторонам про те лист, підписаний сторонами і засвідчений печатками сторін і суддів. Компроміс мав виконуватись добровільно; в протилежному випадку сторона, зобов'язання на користь якої не виконано, могла звернутися за позовом до земського суду. Тоді земський суд перевіряв законність полюбовного суду та його рішення, підписи та печатки сторін на виданому судом листі й у випадку відповідності закону залишав рішення чинним. У протилежному випадку земський суд виносив інше, законне рішення.

Саме норми Третього Литовського Статуту стали основою для артикулу 25 «Про полюбовний суд або примирення» глави VII кодексу «Права, за якими судиться малоросійський народ» [7, с. 109-112]. Крім того, значна частина приписів цього артикулу запозичена з різних збірок магдебурзького права, в тому числі -- з Саксонського зерцала, і споряджена доповненнями та коментарями укладачів кодексу, які по суті, конкретизували норми джерел права, використаних при кодифікації. Коментарі та доповнення, як уявляється, значною мірою ґрунтувались на судовій практиці та правових звичаях, що застосовувались судами різних ланок судової системи Гетьманщини. Крім артикулу 25 глави VII, норми, якими регулювалося примирення сторін, містить артикул 4 тієї ж глави [7, с. 85]. У ряді артикулів вказано на особливості примирення в окремих категоріях юридичних спорів та справ.

примирення гетьманський правовий угода

Табл. 1. Норми щодо примирення в Кодексі українського права 1743 р.

Кодекс «Права, за якими судиться малоросійський народ» знає два види примирення: за посередництвом мирителів, обраних сторонами (полюбовний суд); без посередництва мирителів. Кодекс підкреслює позасудовий характер полюбовного суду: він обирається сторонами «окрім належного суду». Сторони конфлікту мають дати письмове зобов'язання обрати такий суд, і виконувати примирну угоду в разі її досягнення під страхом накладення штрафу. Як видно з таблиці, ця інформація розміщена у пунктах 1-2 артикулу 25 глави VII. Вони, на відміну від інших пунктів, не містять посилань на відповідний нормативний акт, що дозволяє зробити припущення про доктринальний характер інформації у них розміщений. Укладачі Кодексу, як уявляється, орієнтувались на практику укладення примирних угод, можливо засновану на звичаєвому праві.

Суб'єктами примирення кодекс називає «спірні сторони», розуміючи під ними фізичних осіб. Вони мали бути повнолітніми, дієздатними, діяти добровільно і з розумінням змісту угоди (пункт 11 артикулу 25 глави VII). На спірні сторони покладалася позитивна відповідальність за обрання належних мирителів: вони мали «старанно розсудити, яких до того персон обрати мають» (пункт 5 артикулу 25 глави VII). Пункт 9 артикулу 5 глави VIII містив обмежувальне застереження щодо винуватої сторони примирення у кримінальних справах: бездоганна репутація обвинуваченого до вчинення ним злочину (пункт 1 артикулу 5 глави XXIII).

Мирителі обирались сторонами, причому їх число кодексом не встановлювалось. Цікаво, що в такій якості міг виступати також суддя. Пункт 7 артикулу 4 глави VII містить застереження, згідно з яким суддя не може здійснювати правосуддя в іншій юрисдикції щодо підпорядкованих йому осіб, але може виступати мирителем за згодою спірних сторін. Згідно пункту 4 того артикулу 25 глави VII мирителем можуть виступати також представники місцевої влади -- «урядники градські». Кодекс містить гарантію дотримання спірними сторонами прав мирителів з числа урядників, якщо соціально- правовий статус останніх є нижчим, ніж статус мирителів. Спорні сторони мали дати письмове зобов'язання не переслідувати мирителів у випадку незгоди з їхнім рішенням.

Кодекс містить вимоги й до самих мирителів: вони мали бути вільними людьми, повнолітніми, добросовісними, обізнаними у праві. Не допускались до справи миротворення глухі, німі, безумні, оголошені безчесними (пункт 5 артикулу 25 глави VII).

У Кодексі не фіксувався зміст примирної угоди, що цілком зрозуміло, але були чітко встановлені його межі. Рішення полюбовного суду не мало виходити за межі прохань та чолобитних спірних сторін, і, навпаки, упустити щось з цих вимог, не повинно було суперечити справедливості та совісті (пункт 3 артикулу 25 глави VII). Не допускалось укладення примирної угоди щодо умисних злочинів, за які було встановлено міру покарання у вигляді смертної кари або тюремного ув'язнення (пункт 9 артикулу 25 глави VII). Утім, Кодекс, на відміну від Литовського статуту 1588 р., допускав більше можливостей примирення сторін у кримінальних справах, пояснюючи це християнськими цінностями, серед яких важливе місце займало прощення винуватого у вчиненні злочину.

Рішення полюбовного суду («приговор мирительський») повинно було містити гарантії його виконання спірними сторонами у вигляді заруки або штрафу (пункт 3 артикулу 25 глави VII). Недотримання нормативних вимог щодо змісту приговору, а саме -- вихід за межі вимог сторін або упущення вимог, відсутність вказівки на штраф або заруку як гарантію виконання рішення -- спричиняло його недійсність (пункт 10 артикулу 25 глави VII).

Кодекс встановлював два процедурних порядки укладення угоди. У випадку укладення угоди без посередників, спірні сторони складали розписки, які засвідчувались ними та свідками з обох сторін (дві-три особи). Кожна зі сторін мала право зафіксувати цю угоду у градських книгах. У випадку укладення угоди в ході судового процесу сторони мали заявити суду про це чолобитною і, крім того, мали право пред'явити суду мирові розписки (пункт 6 артикулу 25 глави VII). Варто відмітити, що примирення допускалось як на досудовій стадії, так і на стадії судового розгляду кримінальної справи. В останньому випадку позивач-потерпілий мав отримати дозвіл суду (пункт 6 артикулу 25 глави VII).

У випадку укладання угоди за допомогою посередників-мирителів рішення приймалося більшістю голосів, але у випадку розбіжності про присуджену суму мав ухвалюватися варіант рішення з меншою сумою (пункт 3 артикулу 25 глави VII). Приговор мирительський підписувався мирителями, крім того, вони засвідчували його своїми печатками.

Недотримання форми укладення примирної угоди спричиняло її недійсність. Приговор мирителів був недійсним у випадках: відсутності письмової згоди спорних сторін на проведення полюбовного суду; усної форми угоди; відсутності підписів та печаток мирителів (пункт 10 артикулу 25 глави VII). Недійсність примирної угоди, укладеної без посередників, зумовлювалась, крім того, пороками волі сторін, якими визнавались примус, недієздатність однієї із сторін, підробка або обман з боку однієї із сторін (пункт 11 артикулу 25 глави VII).

Примирна угода та приговор мирителів, належно укладені та оформлені, визнавалися Кодексом як юридичний факт, що припиняв спір. Апеляція на рішення полюбовного суду не допускалась (пункт 5 артикулу 25 глави VII).

Виконання приговору мирителів забезпечувалось штрафом та зарукою, указаними в ньому, а виконання примирної угоди, укладеної без посередників, забезпечувалось, крім того, можливістю позиватися у суді. Стягнення за невиконання угоди на користь іншої сторони складало вісім рублів сорок копійок, не рахуючи відшкодування збитків від невиконання угоди. Крім того, слід було сплатити судові витрати у розмірі трьох рублів шістдесяти копійок (пункт 9 артикулу 25 глави VII).

Правова практика Гетьманщини містить немалу кількість прикладів примирення. Так в актовій книзі Стародубського градського уряду за 1693 рік є запис про досягнення примирення за участю медіаторів між Костем Давидовим та Яковом Радковим, який його побив [8, с. 24]. Відмітимо використання у тексті документа слова «медіатор», що говорить про знайомство урядовців з джерелами міського (магдебурзького) права та використання його у практиці. Крім того, є відповідні записи про досягнення угоди у торговому спорі, у спорі про порушення прав володіння [8, с. 24, 59]. Усі ці примирні угоди, як видно, досягнуті у справах про нетяжкі злочини та невеликі за вартістю майнові спори.

Але відомі й досягнення примирення у складніших справах. Так, Пирятинський уряд у складі наказних сотників, городового та курінного отаманів у січні 1688 р. засвідчив досягнення угоди у справі про спробу зґвалтування. Яким Третяк не був скараний на смерть через те, що потерпіла Химка Жила та її чоловік погодились не вимагати смертної кари для насильника, а лише покарати його тілесно [9, с. 447].

У фонді Стародубського земського суду знаходиться справа, розпочата 1797 р. у спорі про нерухоме майно між козаком І. Т. Шавліним, мешканцем села Кістра та мешканцями того ж села Ладнюковими. Спірні сторони уклали за допомогою медіаторів у нижній розправі угоду про повернення Шавліну майна, отриманого останнім за земською давністю. Звернутися до суду Шавліна змусило невиконання Ладнюковими примирної угоди. Останні не тільки не пустили Шавліна до городу, але й побили його та відібрали у нього коня [10, арк. 9-10, 13, 17].

У тому ж фонді зберігається справа щодо майнового спору Анни Гамалії та Івана Песоцького, який було ініційовано останнім у 1796 р. Чоловік Анни -- Петро Гамалія заклав Песоцькому родовий маєток, доступ до володіння яким і вимагав Песоцький. Анна намагалася довести Погарському повітовому суду недієздатність чоловіка і, врешті- решт, була призначена його опікуном [11, арк. 107-108; 12, арк. 249]. Зберігаючи батьківський будинок, вона умовила Песоцького замість маєтку прийняти гроші, про що, з її слів, було укладено мирову угоду. Але Песоцький то не підтвердив, аргументуючи це тим, що у випадку укладення мирової угоди, він подав би до суду відповідне прохання [12, арк. 249]. За спливом декількох років мирова угода все ж була укладена, про що свідчить оригінал довіреності, виданої Іваном Песоцьким на імя губернського секретаря І. Пешковського у 1809 р., якою останній уповноважувався отримати відповідні витяги зі справи з зазначенням відсутності претензій до А. Гамалії [12, арк. 248].