Особливості кримінальної відповідальності за зараження соціальними хворобами

This article is devoted to complex research question of infection with HIV or any other incurable infectious disease from related crimes and other offenses: professional misconduct causing infection of a person with HIV or any other incurable contagious disease, infection with a venereal disease, avoiding of medical examination and preventive treatment of persons who have a venereal disease. Particular attention is paid to the analysis of the definition of «venereal diseases», as they relate to dangerous infectious or parasitic diseases of human, which creates difficulties for the delimitation of such concept with «virus of any other incurable infectious disease».

Принципове значення для визначення меж кримінальної відповідальності за зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, правильної організації боротьби з даним суспільно небезпечним посяганням має відмежування цього злочину від суміжних з ним злочинів проти життя та здоров'я особи. Воно ускладнюється збігом деяких ознак зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби та злочинів проти життя та здоров'я особи, що й спричиняє помилки (викликає труднощі) при розгляді судами справ даної категорії. Ці проблеми стали особливо актуальними у зв'язку з тим, що в слідчо-судовій та прокурорській практиці виникає багато спірних питань, пов'язаних з розмежуванням зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби й деяких близьких до нього злочинів. Одним з таких суспільно небезпечних діянь є злочин, передбачений ст. 131 КК України (неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби).

З об'єктивної сторони злочин, передбачений ст. 131 КК України, характеризується сукупністю трьох ознак: 1) діяння - неналежне виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них; 2) суспільно небезпечними наслідками у виді зараження особи (осіб) ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини; 3) причиновим зв'язком між зазначеними діями та наслідками. Об'єктивні ознаки злочину, передбаченого ст. 131 КК України, є схожими з зовнішньою стороною суспільно небезпечного діяння, передбаченого частинами 2-4 ст. 130 КК України, а їх відмінність полягає у характері дії чи бездіяльності, в яких полягає суспільно небезпечне діяння.

За ст. 131 КК України можуть бути кваліфіковані, зокрема, такі діяння: використання нестерильних, належним чином непродезинфікованих медичних інструментів і шприців; переливання потерпілому крові (її компонентів) ВІЛ-інфікованого без проведення лабораторної діагностики на наявність ВІЛ-інфекції; використання інших біологічних рідин, клітин, органів і тканин без їх лабораторного дослідження на ВІЛ-інфекцію; незабезпечення керівництвом закладу охорони здоров'я персоналу цього закладу необхідними засобами захисту згідно із встановленими переліком та нормативами тощо [6, с. 302].

Відповідно до ч. 3 ст. 8 ЗУ «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ», у разі виникнення реальної загрози життю особи, єдиним засобом врятування якої є термінове переливання крові, та відсутності належним чином перевіреної донорської крові за усвідомленою інформованою згодою хворого або його законного представника допускається переливання крові, перевіреної на ВІЛ-інфекцію з використанням тестів для експрес-діагностики, що пройшли випробування в акредитованих в установленому законодавством порядку лабораторіях і мають документальне підтвердження щодо їх якості [10]. Факт переливання крові, перевіреної на ВІЛ-інфекцію з використанням тестів для експрес-діагностики, та інформована згода хворого або його законного представника на проведення такого медичного втручання обов'язково письмово посвідчуються в медичній документації хворого, а зразок такої крові терміново надсилається для проведення відповідного лабораторного дослідження. Якщо усвідомлену інформовану згоду хворого або згоду його законного представника отримати неможливо, рішення про переливання крові приймається консиліумом лікарів, а в разі неможливості скликання консиліуму - лікарем, який надає медичну допомогу. Зараження на ВІЛ-інфекцію за вказаних обставин не утворює складу злочину, передбаченого ст. 131 КК України, оскільки в даному випадку лікарі знаходяться в стані крайньої необхідності.

Суспільно небезпечне діяння, передбачене в ч.ч. 2-4 ст. 130 КК України, полягає у зараженні іншої особи, тобто у вчиненні дій або бездіяльності, завдяки яким вірус проникає в організм іншої людини від винної особи.

Неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження іншої особи, може вчинятись як шляхом дії, так і бездіяльності, та полягає у невиконанні заходів профілактики розповсюдження збудників інфекційних хвороб, недотриманні вимог сангігієни як нормативно затверджених, так і незатверджених, але розроблених у медицині й загальновідомих для працівників, що мають відповідну освіту та займаються певним видом професійної діяльності. Винна особа, по суті, створює умови проникнення вірусу в організм іншої людини або сама вносить його туди з навколишнього середовища.

Обстановка вчинення злочину, тобто те, що суспільно небезпечне діяння вчинялося під час виконання професійних обов'язків, хоч і не названа у диспозиції ч. 1 ст. 131 КК України, проте виступає обов'язковою ознакою неналежного виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, у випадках, коли зараження потерпілого відбувається в результаті медичних маніпуляцій.

Неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, як і злочин, передбачений ч.ч. 2 і 3 ст. 130 КК України, є необережним злочином. Відмінність полягає у змісті ознак інтелектуального та вольового моментів цих злочинів.

Розмежувальними ознаками між злочином, передбаченим ст. 131 КК України, та злочинами, передбаченими ч.ч. 2-4 ст. 130 КК України, є також ознаки суб'єкта злочину. На відміну від суспільно небезпечного діяння, передбаченого ч.ч. 2 і 3 ст. 130 КК України, яке може вчинювати будь-яка особа, що досягла 16-річного віку та знає про те, що є носієм відповідного вірусу, суб'єктом злочину, передбаченого ст. 131 КК України, є медичний, фармацевтичний або інший працівник, який виконує професійні обов'язки.

Потрібно сказати, що інший працівник - це особа, в обов'язки якої, як і в обов'язки медичного та фармацевтичного працівника, входить недопущення розповсюдження хвороб, що аналізуються (наприклад, працівник санітарно-ветеринарної служби ринку, який зобов'язаний перевіряти безпечність і якість продуктів, що пропонуються на продаж).

Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 131 КК України, не може бути визнана особа, навіть наділена повноваженнями службової, яка не зобов'язана мати відповідні медичні знання та розрізняти інфекційні хвороби, небезпечні для життя людини. Разом з тим працівники, які здійснюють лабораторну діагностику ВІЛ-інфекції, інших невиліковних інфекційних хвороб, що є небезпечними для життя людини, які названі П.П. Андрушко у переліку можливих суб'єктів даного злочину, у разі поставлення неправильного діагнозу ВІЛ-інфікованій особі, яка, у зв'язку з цим, вважаючи себе здоровою, заразить інших людей, можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за відповідною частиною - ст. 131 КК України за наявності усіх необхідних ознак складу злочину [7, с. 276]. До такої категорії спеціального суб'єкта злочину, передбаченого будь-якою з частин ст. 131 КК України, названою в законі як «інший працівник», О.М. Джужа відносить і перукарів, і працівників, які надають косметичні послуги [1, с. 18].

Отже, ознаками суб'єкта злочину, передбаченого ст. 131 КК України, є: 1) медичний, фармацевтичний або інший працівник; у його професійні обов'язки входить недопущення розповсюдження хвороб, зазначених у диспозиції ч. 1 ст. 131 КК України; у зв'язку з виконанням своїх професійних обов'язків цей працівник наділений відповідними знаннями про заходи недопущення інфікування інших осіб. А злочинів, передбачених ч.ч. 2 і 3 ст. 130 КК України, - особа, яка досягла 16-річного віку, та знає про те, що є носієм відповідного вірусу.

Зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу - злочин, передбачений ч. 2 ст. 130 КК України, потрібно розмежовувати зі злочином, передбаченим ч. 1 ст. 133 КК України, - зараження іншої особи венеричною хворобою особою, яка знала про наявність у неї цієї хвороби.

Суспільна небезпека злочину, передбаченого ч. 1 ст. 133 КК України, полягає у заподіянні шкоди здоров'ю людини, негативному впливі на репродуктивне здоров'я нації та генофонд. Венеричні захворювання здатні викликати тяжкі наслідки, зокрема розвиток запальних захворювань сечостатевої системи, численні запальні захворювання внутрішніх органів, безпліддя у чоловіків та жінок. Особи, в яких виявлена венерична хвороба, письмово попереджаються медзакладом про дотримання певних правил поведінки в побуті й при статевих контактах на період захворювання і контрольного нагляду після вилікування, а також про кримінальну відповідальність за зараження іншої особи такою хворобою [5, с. 64].

Об'єктом злочину, передбаченого ч. 1- ст. 133 КК України, виступають суспільні відносини, що складаються з приводу реалізації людиною природного права на здоров'я та гарантують безпеку цього блага. Об'єктивна сторона аналізованого злочину виражається діянням у формі дії або бездіяльності, наслідком у виді зараження іншої особи венеричною хворобою та причиновим зв'язком між діянням та наслідком. Факт зараження іншої особи венеричною хворобою утворює склад закінченого злочину незалежно від тривалості хвороби та наслідків лікування, а також від величини шкоди здоров'ю потерпілого, яка була заподіяна цим зараженням [4, с. 173].

У юридичній літературі зустрічаються думки, що найбільш поширеними венеричними хворобами є сифіліс, гонорея, м'який шанкр [5, с. 64]. Для спростування даної інформації звернемо увагу на деякі статистичні дані захворюваності населення на інші венеричні хвороби та на дослідження медичних працівників щодо розповсюдження вищезазначених хвороб. Так, Ю.В. Щербакова зазначає, що сифіліс як моноінфекція зустрічається досить рідко - приблизно у 1/3 випадків. Частіше діагностується змішана інфекція - сифіліс із хламідіозом, мікоплазмозом та іншими статевими хворобами (приблизно у 2/3 випадків). Причому сифіліс поряд з однією урогенітальною інфекцією спостерігається у половини хворих, з двома - у 1/5, були також виявлені хворі з трьома й навіть чотирма венеричними інфекціями, окрім сифілісу [12, с. 113]. Окрім того, таке захворювання, наприклад, як урогенітальний хламідіоз (УГХ), визнаний найбільш розповсюдженим серед захворювань, що передаються статевим шляхом, зустрічається в 1,7 та 7,4 разів частіше, ніж гонорея та сифіліс, відповідно. В Україні за останні п'ять років різко збільшилась кількість вперше зареєстрованих випадків хламідіозу (серед чоловіків - на 56 %, серед жінок - на 77 %), при цьому особливо висока захворюваність відзначена у жінок віком 15-19 років [11, с. 70-71]. Незважаючи на ці загрозливі цифри, УГХ в Україні досі не підлягає офіційній реєстрації.

Способи зараження іншої особи венеричною хворобою можуть бути різними, наприклад, статеві зносини без використання презервативів, поцілунки, порушення правил гігієни у побуті, сім'ї чи на роботі (наприклад, спільне користування посудом, постільною білизною, шприцами для ін'єкцій ліків або наркотичних засобів) тощо.

З суб'єктивної сторони злочин, передбачений ч. 1 ст. 133 КК України, може бути вчинений умисно (тобто з прямим або непрямим умислом) або внаслідок злочинної самовпевненості. Суб'єктом цього злочину є особа чоловічої або жіночої статі, яка досягла 16 років, яка страждає на венеричну хворобу та знає про наявність в неї такої хвороби.

Як бачимо, у злочинах, передбачених ч. 2 ст. 130 КК України та ч. 1 ст. 133 КК України, наявною є лише одна розмежувальна ознака - збудник хвороби, щодо якої вчиняється суспільно небезпечне діяння. Отже, розмежування складів злочинів, що порівнюються, нібито, не повинно викликати труднощів. Проте формулювання кримінально-правової норми, що встановлює відповідальність за зараження венеричною хворобою, викликає зауваження.

У 1999 р. закладами охорони здоров'я України було запроваджено Міжнародну статистичну класифікацію хвороб десятого перегляду (МКХ-10). Відповідно до пунктів А50-А64 даного документа, до інфекційних хвороб, що передаються переважно статевим шляхом, віднесені такі хвороби: вроджений сифіліс; ранній сифіліс; пізній сифіліс; інші та неуточнені форми сифілісу; гонококова інфекція; хламідійна лімфогранульома (венерична); інші хвороби спричинені хламидіями, що передаються статевим шляхом; шан- кроїд; пахова гранульома; трихомоніаз; аногенітальні герпесвірусні інфекції; інші хвороби, що передаються переважно статевим шляхом, не класифіковані в інших рубриках МКХ-10 (наприклад, аногенітальні бородавки); неуточнені хвороби, що передаються статевим шляхом. Але положення МКХ-10 використовується закладами охорони здоров'я лише для заповнення облікової документації щодо клінічного діагнозу захворювання з обов'язковим застосуванням відповідного буквено-цифрового шифру хвороби, про що зазначено в п. 12 Інструкції МОЗ України щодо заповнення форми первинної облікової документації № 089-1/о «Повідомлення про випадок захворювання на сифіліс, гонококову, хламідійну інфекцію, урогенітальний мікоплазмоз та трихомоніаз» від 10.01.2006 р. № 1. Отже, навіть присвоєння особистих кодів для хворих із посиланням на положення МКХ-10 стосується далеко не всіх венеричних захворювань, які зазначені як такі у відповідних документах ВООЗ для медичних установ.

Коментуючи ст. 133 КК України, О.О. Дудоров до венеричних хвороб відносить гонорею, м'який шанкр, паховий лімфогранулематоз, цитомегаловірус, токсоплазмоз, уреоплазмоз [6, с. 305]. П.П. Андрушко зазначає, що до венеричних хвороб судова та медична практика відносять сифіліс, гонорею, м'який шанкр, паховий лімфогранулематоз й трихомоніаз [7, с. 278]. У сучасній медицині взагалі замість терміну «венеричні хвороби» використовується або термін «сексуально-трансмісійні захворювання (СТЗ)», або більш ширше поняття - «захворювання, що передаються статевим шляхом (ЗПСШ)». Застосування терміну СТЗ для характеристики венеричних хвороб зауважень не викликає, а от друга дефініція є недостатньо вдалою, оскільки, по-перше, окрім венеричних хвороб, до ЗПСШ відносяться також інфекції сечостатевих органів (генітальний герпес, кандидоз), ВІЛ й навіть шкірні захворювання (короста, педикульоз). По-друге, на відміну від венеричних захворювань, які передаються переважно статевим шляхом, ЗПСШ передаються й іншими шляхами: парентеральним (гепатит B), прямим контактним (короста), вертикальним (ВІЛ).

Окрім того, венеричні хвороби відносяться до небезпечних інфекційних чи паразитарних захворювань людини, що створює додаткові труднощі для відмежування поняття «вірус іншої невиліковної інфекційної хвороби» (ч. 2 ст. 130 КК України) від дефініції «венерична хвороба» (ч. 1 ст. 133 КК України).

Відсутність уніфікованої термінології щодо поняття «венерична хвороба (венеричне захворювання)», власне як і відсутність нормативно визначеного переліку даних захворювань, а також нормативно-правових актів, які б встановлювали порядок звітності про захворюваність на венеричні хвороби, лише ускладнює притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності за ст. 133 КК України. У зв'язку з вищезазначеним доцільно було б поняття «венерична хвороба (венеричне захворювання)» відобразити в спеціальному нормативному акті - «Переліку венеричних захворювань», а також передбачити підзаконні нормативно-правові акти, які б встановлювали порядок звітності про захворюваність на венеричні хвороби.

Свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 1 ст. 130 КК України), слід відмежовувати від ухилення від обстеження та профілактичного лікування осіб, хворих на венеричну хворобу (ст. 45 КУпАП). Об'єктивна сторона даного правопорушення полягає в: а) ухиленні від обстеження осіб, щодо яких є достатні дані про те, що вони хворі на венеричну хворобу; б) або ухиленні від лікування осіб, які були у контакті з хворими на венеричну хворобу і потребують профілактичного лікування. Адміністративна відповідальність за цією статтею настає лише у тому випадку, коли вищезазначеним особам було зроблено попередження органами охорони здоров'я, а вони продовжують ухилятися від обстеження чи профілактичного лікування.

Ухилення від обстеження може проявлятися у відмові прийти до медичного закладу для проходження відповідного обстеження особи, щодо якої є достатні дані про те, що вона хвора на венеричну хворобу. Ухилення від лікування проявляється у навмисному невиконанні вимог, рекомендацій лікаря (неприбуття на процедури, самолікування тощо).

Як бачимо, злочин, передбачений ч. 1 - ст. 130 КК України, та проступок, передбачений ст. 45 КУпАП, мають декілька розмежувальних ознак, однією з яких є збудник хвороби, щодо якої вчиняється небезпечне діяння. Окрім вище проаналізованих проблемних питань щодо поняття «венеричні хвороби», варто зазначити й те, що в науково-практичних коментарях КУпАП зустрічаються думки, що до венеричних хвороб належить не тільки сифіліс, гонорея, лімфогранулематоз, а й СНІД [2, с. 95]. Варто не погодитися з такою точкою зору, оскільки відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ», СНІД - стадія розвитку хвороби, зумовленої ВІЛ (ВІЛ-інфекція), що характеризується клінічними проявами, спричиненими глибоким ураженням імунної системи людини під впливом ВІЛ, іншими словами СНІД - це кінцева стадія ВІЛ [10].

Розмежувальними ознаками між злочином, передбаченим ч. 1 ст. 130 КК України, та правопорушенням, передбаченим ст. 45 КУпАП, є також ознаки суб'єкта злочину та суб'єктивної сторони. Суб'єктами проступку, передбаченого ст. 45 КУпАП, є особи, щодо яких є достатні дані вважати їх хворими на венеричну хворобу, та особи, які контактували з хворими на венеричну хворобу, й потребують профілактичного лікування. Суб'єктивна сторона даного діяння полягає в прямому умислі, тобто винна особа усвідомлює протиправний характер своєї бездіяльності, а саме, що їй потрібно пройти обстеження чи почати профілактичний курс лікування (її про це попереджали відповідні органи охорони здоров'я), та бажає так чинити (продовжує не виконувати необхідних дій).

Отже, дослідження питання, що стосується відмежування злочину, передбаченого -ст. 130 КК України, від суміжних злочинів та інших правопорушень, надає можливість здійснити правильну кримінально-правову кваліфікацію зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби. Маємо надію, що наведені вище розмежувальні ознаки відповідних складів злочинів допоможуть працівникам органів досудового розслідування, прокурорам та суддям (судам) уникнути помилок при притягненні винних осіб до кримінальної відповідальності за зараження соціальними хворобами.

кримінальний зараження соціальна хвороба

Література