Теоретичні засади пізнання адміністративного позову

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретичні засади пізнання адміністративного позову

Стаття присвячена дослідженню теоретичних засад сутності адміністративного позову як процесуального засобу захисту прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, котрим забезпечується фактична реалізація суб'єктивного права на звернення до адміністративного суду з метою вирішення публічно-правого спору. Проаналізовано погляди вчених та здійснено дослідження основних концепцій розуміння адміністративного позову.

У сучасних умовах адміністративна юстиція є невід'ємним демократичним інститутом, який покликаний гарантувати захист прав людини від можливого свавілля та зловживань з боку органів влади.

Адміністративне судочинство уособлює концептуально новий підхід до розгляду публічно-правових спорів у сфері публічного управління, перш за все між громадянином та суб'єктом владних повноважень. Раніше судове оскарження громадянами незаконних рішень, дій або бездіяльності органів державного управління в Україні відбувалося у цивільній процесуальній формі, при цьому цивільно-процесуальними нормами передбачалися лише окремі особливості розгляду справ, що виникають з публічно-правових відносин. Існуючі можливості адміністративного оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єктів владних повноважень не гарантували належного ступеню захисту прав і свобод громадянина у специфічних публічно-владних відносинах.

Кодекс адміністративного судочинства, заснований на загальних традиціях процесуального законодавства, закріпив новий для вітчизняного судового процесу порядок захисту прав - адміністративне позовне провадження. Незважаючи на тривалі дискусії із приводу форми звернення до адміністративного суду, були враховані переваги позовного провадження, які забезпечують рівність сторін, змагальність адміністративного процесу.

Позов як інститут судочинства та правового захисту є складним і комплексним правовим явищем. У юридичній науці точаться жваві дискусії з приводу того, що позов трактують як засіб порушення судового процесу, як інструменту захисту суб'єктивних прав, свобод та інтересів, у тому числі публічних інтересів, а також визначають позов як відповідну процесуальну дію.

Проблематиці визначення позову і його змісту присвячувалися і присвячуються численні дослідження з часів Римської імперії і до наших днів, а в останні роки ця проблема піддавалася не просто дослідженню окремими вченими, а активно обговорювалася провідними процесуалістами нашої країни і зарубіжжя.

Поняття адміністративного позову, його ознаки та елементи, на жаль, у вітчизняній літературі все ще не досліджувалися на монографічному рівні, однак дане питання все більше привертає до себе увагу науковців. Так, окремі аспекти адміністративного позову та позовного провадження в адміністративному судочинстві розглядалися у працях С.В. Ківалова, І.О. Картузової, О.В. Константий, А.Ю. Осадчого, Ю.С. Педька, Н.С. Янюк, В.Г. Перепелюка й інших.

Мета статті

Метою цієї статті є дослідження підходів щодо визначення поняття «позов» та «адміністративний позов», узагальнення різних підходів щодо цього поняття та виокремлення концептуальних підстав для подальшого розвитку інституту адміністративного позову. Досягнення цієї мети передбачає розв'язання таких завдань: дослідження різних концепцій щодо розуміння поняття позов, розглянути законодавче визначення поняття адміністративного позову, порівняти підходи вчених щодо тлумачення поняття адміністративний позов, запропонувати авторське визначення адміністративного позову.

Виклад основного матеріалу

Концепція позову як універсального правового інструменту, який приводить у рух весь судовий процес з метою захисту прав, свобод і законних інтересів, виходить з тези про публічно-правову природу адміністративного позову.

У дореволюційній літературі з цивільного процесуального права «позов» і «позовне провадження» визначалися суперечливо. - У 1928 р. А.Г. Гойхбарг у Гл. VIII «Про позов» свого підручника визначає позов як вимогу, вчинення або визнання якої вимагає позивач у своєму зверненні до суду. Відповідно до позиції А.Г. Гойхбарга, позовом називається і сама позовна заява (усне або письмове звернення), тобто відбувалося ототожнення поняття позову з позовною заявою.

У цьому ж підручнику вперше позов ототожнений, з одного боку, з матеріально-правовою вимогою позивача, а з іншого боку, з усним або письмовим зверненням до суду у вигляді позовної заяви. Ототожнення вимоги позивача та звернення до суду, очевидно, стало прообразом сучасної теорії двох понять позову - у процесуальному і в матеріально-правовому значенні (або двох сторін позову - матеріальної і процесуальної).

У сучасній адміністративній літературі поняття позов використовується в декількох значеннях:

1) як самостійний інститут процесуального права, тобто сукупність норм, що регулюють відносини, що складаються в процесі позовного провадження;

2) як засіб захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів;

3) як сама процесуальна дія - звернення до суду шляхом подання позовної заяви, як юридичний факт;

4) як матеріально-правова вимога позивача до відповідача, при цьому дана вимога також виступає в двох різновидах: як реквізит позовної заяви і як якісна характеристика, що використовується для індивідуалізації спору [2].

Представники матеріально-правової концепції (А.А. Добровольський, С.А. Іванова, Н.М. Кострова, Р.К. Мухамедшин, М.Г. Шаламов) визначають позов як матеріально-правову вимогупозивача до відповідача, що розглядається судом [3]. Сутність цієї концепції полягає в тому, що кожному суб'єктивному праву притаманний позов як право на його здійснення.

Представниками процесуально-правової концепції (В.М. Гордон, К.С. Юдельсон, П.Ф. Елисейкін,Г.Л. Осокіна, М.А. Вікут) позов розуміється як звернена до суду вимога про захист порушеного права або права, що оспорюється, чи законного інтересу.

При цьому процесуально-правова концепція є неоднорідною за своїм змістом. Так, М.А. Вікут визначає позов як специфічний засіб судово-правового захисту [5], В.П. Воложанін розкриває позов як основну форму відкриття процесуальної діяльності з вирішення правових спорів [4].

Г.Л. Осокіна визначає позов як звернення зацікавленої особи до суду за захистом порушеного або що перебуває під загрозою порушення з боку конкретної особи суб'єктивного права [11]. Більш поширеним є підхід щодо розуміється позову як процесуального способу, реалізуючи який у цілях захисту своєї вимоги до відповідача, своїх суб'єктивних прав або охоронюваних законом інтересів, позивач звертається до суду із заявою про розгляд і вирішення спору [15].

Так, Г.Л. Осокіна включає в поняття позову три елементи: 1) вимогу про захист порушеного або оскарженого права або охоро- нюваного законом інтересу; 2) власне спірні правовідносини, з яких дана вимога випливає;

3) встановлений законом порядок, у якому розглядається і вирішується даний спір [12].

Концепція єдиного поняття позову, що має дві сторони - матеріальну і процесуальну, сформувалася пізніше, і її положення знайшли своє відображення в роботах А.Ф. Клейнмана, Д.І. Беліловської, І.А. Жеруоліс, Д.М. Чечота, Л.І. Анісімова.

Сутність даної концепції полягає в тому, що позов, будучи єдиним поняттям, внутрішній зміст якого викладено в позовній заяві, поєднує в собі дві вимоги: перша - матеріально-правова, спрямована до відповідача і є одночасно предметом позову, і друга - вимога процесуального характеру про захист суб'єктивного права, що спрямована до суду. При цьому обидві вимоги виступають у нерозривній єдності, і роздільне їх існування неможливе. Звернення до суду без вказівки спірної вимоги та правовідносин, з яких вони випливають, є безпредметним, а вимога, яка не підлягає розгляду в процесуальному порядку, не може бути позовною [8].

При вирішенні публічно-правових спорів мова йде про захист суб'єктивного права та законного інтересу в порядку адміністративного судочинства. Звідси випливає, що сутність адміністративно-судового захисту прав, свобод та інтересів полягає в тому, що він спрямований не тільки на визнання незаконності рішення, дій чи бездіяльності, але й на відновлення права користуватися певними соціальними благами або спонукати суб'єктів владних повноважень щодо забезпечення сприяння у реалізації цього права, як приклад, право на отримання певних соціальних послуг. А публічний інтерес як предмет захисту в діяльності адміністративних судів слід пов'язувати не стільки із забезпеченням визначення компетенції публічної адміністрації, скільки з гарантуванням останньою належного виконання громадянами та юридичними особами своїх обов'язків перед державою, що становлять загальносуспільну та публічно-значиму потребу [10].

О.В. Ісаєнкова зазначає, що перше і основне значення поняття «позов» - визначення його як засобу захисту права особи, що звернулася до суду за захистом, спрямоване проти ймовірного порушника і засноване на зазначених позивачем спірних правовідносинах. Проте ні в якому разі не можна ототожнювати позов у цьому розумінні з самою процесуальною дією за його пред'явленням або з позовною заявою, що досить часто відбувається на практиці [6].

Окреслені концепції розуміння позов були висловлені вченими представниками цивільно-процесуальної науки, що ж стосується визначення саме адміністративного позову, то тут також існують різні точки зору, які, безумовно, є похідними від наукових думок зазначених вище.

Визнання адміністративного позову як засобу звернення до суду з вимогою про захист порушеного публічного права призводить до посилення змагальних начал в адміністративному судочинстві та підвищення правових гарантій для учасників адміністративного процесу. Воно передбачає можливість надання сторонам різноманітних позовних засобів захисту права в межах чинного законодавства.

Так, Н.В. Янюк визначає адміністративний позов як виражену у процесуальній формі вимогу позивача до відповідача, звернену через адміністративний суд, з метою вирішення адміністративно-правового спору, який виникає у зв'язку з необхідністю визнання неправомірним рішення, дій чи бездіяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб [16]. Автор ставить акцент на юрисдикційній природі адміністративного позову, його спрямованості на вирішення адміністративно-правового спору. Тобто можна зазначити, що Н.В. Янюк робить акцент на матеріально-правовій концепції розуміння адміністративного позову.

Окремі дослідники роблять дещо інший - правозахисний - акцент під час дослідження сутності адміністративного позову. Так, І.О. Картузова та А.Ю. Осадчий формулюють поняття адміністративного позову як зверненої до суду або до органу державного управління вимоги заінтересованої особи про захист суб'єктивних публічних прав і законних інтересів, які порушені незаконними актами, діями чи бездіяльністю органу державного управління (його посадової особи) і розгляд якої врегульовано адміністративно-процесуальними нормами [7].

В.М. Котенко вважає, що правова природа позову як процесуального засобу захисту прав полягає в тому, щоб суд, прийнявши позовну заяву, у певному процесуальному порядку вирішив законність і обґрунтованість цієї матеріально-правової вимоги однієї особи до іншої, які стають сторонами процесу і між якими відбувається спір про право [9].

Ю.С. Педько, аналізуючи різні погляди на адміністративний позов, відзначає, що цей позов виступає процесуальним засобом ініціювання суб'єктом конфліктних публічно-правових відносин правозахисної адміністративно-судової діяльності, що оформлює правову вимогу матеріально-правового характеру однієї із сторін публічно-правового спору (учасника адміністративного судочинства) і невід'ємно пов'язана з розглядом адміністративним судом відповідної справи адміністративної юрисдикції та прийняттям по ній рішення [13]. Але надаючи таке об'ємне визначення адміністративного позову, автор у деякій мірі ототожнює позов зі скаргою.

Не сприяє вирішенню дискусій щодо визначення адміністративного позову дефініція, закріплена у пункті 6 статті 3 КАС України. Законодавець визначає адміністративний позов як звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів або на виконання повноважень у публічно-правових відносинах [1]. А відповідно до частини 1 статті 105 КАС України адміністративний позов подається до адміністративного суду у формі письмової позовної заяви особисто позивачем або його представником.

Слово «звернення» розуміють як дію, а також як відповідний документ або заяву, що передбачають ініціювання розгляду адміністративним судом питання щодо захисту прав, свобод та інтересів у публічно-правових правовідносинах. Але самого лише звернення фізичної чи юридичної особи або суб'єкта владних повноважень до адміністративного суду про порушення прав, свобод та інтересів не може бути підставою для відкриття провадження в адміністративній справі. Дане звернення повинно бути викладене в процесуальній формі, тобто у формі позовної заяви, яка має відповідати вимогам, передбаченим статтею 106 КАС України.

Висновки з дослідження і перспективи подальших розвідок у цьому напрямі

Отже, в Україні на сьогоднішній день проходить етап розвитку адміністративної юстиції, характерними рисами якої є наявність спеціальних судів відділених від загальних судів цивільної та кримінальної юрисдикції. З прийняттям Кодексу адміністративного судочинства припинилися дискусії щодо питання назви процесуального документа, з яким звертаються до адміністративного суду. Кодексу адміністративного судочинства закріпив термін «адміністративний позов», хоча дане поняття є новим для адміністративно-процесуального права та він є важливим процесуальним засобом захисту прав, свобод та інтересів у публічно- правовій сфері.

На підставі проведеного дослідження слід зазначити, що на даний час сформувалися три основні концепції до розуміння адміністративного позову, зокрема: під позовом, відповідно до матеріально-правової концепції, розуміють звернену через суд матеріально-правову вимогу позивача до відповідача; під позовом, відповідно до процесуально-правової концепції, розуміють звернену до суду вимогу про захист порушеного, оспорюваного права чи законного інтересу; прихильники третьої концепції вважають, що позов - єдине поняття, що включає в себе як матеріальну, так і процесуальну сторони. Кожен із цих підходів має як свої переваги, так і недоліки.

демократичний норма правовий адміністративний

Література

демократичний норма правовий адміністративний

1.Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 р. // Офіційний вісник України. - 2005. - №32. -- Ст. 1918.

2.Добровольский А.А. Основные проблемы исковой формы защиты права / Добровольский А.А., С.А. Иванова. - М. : Изд-во Моск. ун-та, 1979. - 159 с.

3.Добровольский А.А. Исковая форма защиты права / А.А. Добровольский. - М., 1965.

4.Воложанин В.П. Уточнение некоторых категорий (понятий) искового производства / В.П. Воложанин // Вопросы теории и практики гражданского процесса. - Саратов. - 1971. - Вып. 1. - С. 23-27.

5.Викут М.А. Спор о праве гражданском как основа искового производства / М.А. Викут // Вопросы развития и защиты прав граждан и социалистических организаций : межвузовский тематический сборник. Калинин. - КГУ. 1980. - С. 63-68.

Размещено на Allbest.ru