Визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі зарубіжних країн: теорія та практика

Визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі та виключення їх з матеріалів провадження виступає однією з основних гарантій захисту прав людини від протиправних дій органів кримінального переслідування, яка, за своєю сутністю, є юридичною санкцією. У кримінальному процесуальному праві різноманітних зарубіжних демократичних держав ця санкція має свої особливості. Саме у 1990-х роках наше національне кримінально-процесуальне законодавство сприйняло притаманну доказовому праву Великобританії та США концепцію «нещадного виключення» (недопустимих доказів) - exclusionary rule. З іншої сторони, без дослідження зарубіжного законодавства неможливо оцінити місце національного кримінального процесу в світових правових системах, осмислити ті перетворення, які відбуваються та реалізуються у зв'язку з прийняттям та вступом у дію нового кримінального процесуального законодавства України.

Ступінь наукової розробки проблеми

При дослідженні зарубіжного досвіду визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі використовувалися праці Т.В. Апарової, Л.В. Головко, В.М. Махова, Л. Мейєр-Госнера, М.О. Пешкова, І.В. Решетнікової, А. Реріхт, О. Ранфта, Т.В. Рудої, О.С. Степанова, Б.А. Філімонова, С.В. Щербакова та інших науковців. Однак, проблеми правого регулювання визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі зарубіжних країн, їх спільні та відмінні риси практично не досліджувалися у юридичній науці.

Постановка завдання

Метою статті є аналіз норм міжнародного та зарубіжного законодавства стосовно визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі та їх вплив на національне законодавство України.

Виклад основного матеріалу дослідження

доказ недопустимий кримінальний процес

Правове регулювання визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі у зарубіжних країнах вирішується по-різному та має свої особливості. У доказовому праві США для кожного із видів джерел доказів притаманні свої правила їх допустимості. Зокрема, в американському процесі допустимість доказів (admissibility) означає, що доказ може бути внесений на розгляд суду, лише якщо він має доказове значення (доказову силу) для доведення певного факту під час судового процесу [1, с.42]. А виконання встановлених процедурних правил їх збирання та забезпечення дотримання законності при цьому є, незважаючи на свою важливість, лише вторинною умовою допустимості. Це випливає з положення, закріпленого правилом 402 Федеральних правил доказування США, згідно з яким всі належні докази є допустимими [2]. Зазначене правило відоме також як принцип Дж. Тайера: доказ є допустимим у випадку і тільки за умови, якщо він є належним [3, с.28]. Отже, у випадку відсутності конкретної підстави для виключення належних доказів всі належні докази мають бути допущені до судового розгляду кримінальної справи.

У Федеральних правилах доказування США від 02.01.1975 р. передбачені загальні та спеціальні підстави для виключення доказів, тобто визнання їх недопустимими. Так, правило 403 Федеральних правил доказування США зазначає, що доказ є недопустимим у випадку, якщо його доказова цінність істотно зменшується через відповідні небезпеки [4, с.61]. Власне в цьому правилі закріплений загальний перелік обставин, за яких суд може належні докази визнати недопустимими. Судові органи США можуть застосувати вказані обставини, якщо допущення доказу призведе до: 1) несправедливого упередження, заплутування питань чи введення в оману присяжних; 2) невиправданої затримки, надмірного використання судового часу чи непотрібного представлення великої кількості зібраних разом доказів [2]. Перша частина правила обмежує допуск доказів не тільки через участь у суді присяжних. Іноді це продиктовано політикою судового розгляду в цілому, адже такий підхід вигідний для суду і сторін [4, с.63]. У свою чергу, друга частина правила передбачає виключення належних доказів у зв'язку з іншими обставинами, не пов'язаними з розглядом справи судом присяжних, і спрямована на забезпечення ефективності судової системи [5, с.59].

У переважній більшості правила про допустимість доказів та процедура визнання їх недопустимими у процесуальному праві США формувалися та формуються, незважаючи на прийняття в 1975 р. Федеральних правил про доказування на підставі судово-прецедентної практики. Так, основними прецедентами, що визначають недопустимість, є правила, що виникли в результаті судового розгляду наступних кримінальних справ «Weeks v. US» (1914), «Silverthorne Lumber Co. V. US» (1926), «Brown v. Mississippi» (1936), «Mapp v. Ohio» (1961), «Wong Sun v. US» (1963), «Miranda v. Arizona» (1966), «Bumper v. North Carolina» (1968) та ін. З іншого боку, винятками з правил про недопустимість доказів є прецеденти, які виникли в результаті розгляду таких кримінальних справ: «Harris v. New York» (1971), «Rhode Island v. Innis» (1980), «Nix v. Williams» (1984), «New York v. Quarles» (1984), «US v. Leon» (1984), «Connecticut v. Barrett» (1987), «Illinois v. Perkins» (1990), «Arizona v. Fulminante» (1991), «Arizona v. Evans» (1995) та ін. [3, с.29-30].

Крім того, Федеральні правила доказування США до недопустимих доказів відносять за загальним правилом чутки (hearsay), а також докази, які зібрані з порушенням встановленої процедури, отримані з порушенням привілеїв чи імунітету від дачі показань свідків [6, с.74].

Ще однією особливістю доказового права США є те, що доказові правила переважної більшості штатів передбачають ще одну загальну підставу для виключення доказів, яка не регулюється Федеральними правилами про доказування, але досить широко застосовується в судовій практиці. Тобто несподівані для однієї сторони докази, подані іншою стороною після завершення досудового розгляду, є недопустимими [1, с.44].

Таким чином, у доказовому праві США допустимість доказів не розглядається окремо від їх належності. Крім того, а норми кримінального процесуального права, які регулюють питання допустимості доказів наділені спільними рисами у праві як США, так і України. Оскільки належність доказів за Федеральними правилами про доказування підпорядковується законам логіки та є оціночним поняттям, а допустимість є сукупністю правил, встановлених нормами процесуального та матеріального права з метою ухвалення справедливого рішення у кримінальній справі. З іншої сторони, правове регулювання допустимості та процедури визнання доказів недопустимими, у порівнянні із кримінальним процесуальним законодавством України, детальніше регламентовані у законодавстві США та більш ширше тлумачаться судово-прецедентною практикою. У такому випадку, за результатами аналізу американського досвіду необхідно звернути увагу на окремі положення щодо процедури визнання доказів недопустимими, які, на наш погляд, необхідно запозичити, але тільки із врахуванням особливостей кримінального процесуального законодавства України.

Своєю специфікою стосовно допустимості доказів та процедури визнання їх недопустимими наділене доказове право Великобританії. Доказове право Великобританії займає особливе місце в її кримінально-процесуальному законодавстві, оскільки даний правовий інститут традиційно домінує у кримінальній юстиції цієї країни.

Доказове право в цілому не розглядається як інструмент забезпечення прав особи, а його мета полягає в тому, щоб створити такі правила, які б дозволяли усунути із процесу або не допустити в процес сумнівні докази. Умови застосування доказів і навіть їх оцінки підпорядковуються спеціальним формальним правилам [7, с.99]. Питання щодо допустимості доказів вирішує тільки суддя. Присяжні роблять висновки щодо фактичного боку справи, які складаються на підставі доказів вже визнаних допустимими. Правила допустимості доказів забороняють приєднання до справи під час судового розгляду деяких видів доказів. Якщо доказ, з точки зору судді, не викликає сумніву, навіть якщо він отриманий з порушенням процедури, то немає ніяких причин відмовлятися від такого доказу [8, с.63].

У зв'язку з цим, у кримінальному процесі Великобританії може бути виділено п'ять категорій доказів, які зазвичай визнаються недопустимими: 1) докази подібних фактів - це докази, які відносяться до певної події, але вони не становлять предмет судового розгляду [4, с.75]; 2) показання з чужих слів [8, с.64-65]; 3) докази характеру (під характером розуміється сукупність психічних особливостей, з яких складається особистість людини і які проявляються в її діях та поведінці) [4, с.68, 78-79]; 4) докази, на які поширюються імунітети [9, с.117-118]; 5) упередження [4, с.79].

Досить цікавим моментом на противагу допустимості доказів, якого не передбачено в доказовому праві США, є регулювання в доказовому праві Великобританії правила розширення доказів у справі, які включають: факти, які стосуються компетенції або достовірності; докази з супутніми деталями; факти, які вважаються належними - [4, с.79].

Отже, порівнювати правові норми стосовно допустимості доказів та процедури визнання їх недопустимими у доказовому праві США та Великобританії вкрай складно. У першу чергу, це викликано досить специфічним формуванням нормативно-правових актів про докази, які суттєво відрізняються від чинного законодавства України. Казуїстична природа норм доказового права Великобританії іноді призводить до того, що без посилання на судові прецеденти суть правила допустимості доказів зрозуміти просто неможливо. Однак доказове право США стосовно допустимості доказів відрізняється від того ж права Великобританії певною абстрактністю, що, у свою чергу, дещо зближує його із законодавством країн Європейського Союзу з приводу правового регулювання вказаного питання.

Окрему увагу слід приділити дослідженню допустимості та процедурі визнання доказів недопустимими в деяких зарубіжних країнах романо-германської правової системи. Досить цікаво дані проблеми вирішуються у доказовому праві Німеччини, оскільки під недопустимими доказами німецький законодавець розуміє так звані заборони доказування [10, с.727]. На початку XX ст. німецький процесуаліст Е. Белінг заснував вчення про заборони доказування. Суть даного вчення полягає в тому, що доказування у кримінальній справі повинно бути пов'язане із певними обмеженнями з метою захисту прав та законних інтересів обвинуваченого. Саме таку сукупність правових норм, які передбачають такі обмеження, Е. Белінг назвав заборонами доказування [11, с.64].

Разом з тим, у процесуальній літературі Німеччини зустрічаються зауваження стосовно певних складнощів у реалізації заборон доказування у сфері взаємовідносин між правами особи та повноваженнями держави у сфері кримінального переслідування. Як зауважує Л.-М. Госнер у коментарі до КПК ФРН, заборони перешкоджають дослідженню та оцінці доказів, обмежуючи таким чином обов'язок доказування, як це вимагається відповідно до § 244 КПК, причому дослідження доказів саме по собі буде недопустимим і тоді, коли прямо не призведе до заборони їх подальшого використання. Такі обмеження слід брати до уваги в інтересах справедливого провадження [12, с.10]. Як наслідок цього, у слідчій та судовій практиці прослідковується тенденція до послаблення дії норм кримінального процесуального законодавства Німеччини, які передбачають правове регулювання заборон доказування, за рахунок їх обмеженого тлумачення, розробки спеціальних теоретичних положень та практичних рекомендацій, прямих обмежень від їх застосування.

У доказовому праві Німеччини заборони доказування прийнято поділяти на дві групи: 1) заборони, які можуть стосуватися збору доказів (так звані заборони отримання доказів) та 2) заборони їх використання [11, с.33-34].

У свою чергу, заборони отримання доказів виступають певними приписами, які обмежують процесуальне з'ясування істини в інтересах інших цінностей, які включають у себе: а) заборони щодо предмета доказування, приписи, згідно з якими певні факти не можуть бути предметом доказування [13, с.29-30]; б) заборони щодо засобів доказування, коли вони не можуть бути використані [13, с.28-30]; в) заборони щодо методів доказування [13, с.34, 73]; г) відносні (релятивні) заборони, коли отримання доказів може бути здійснене лише за допомогою певних засобів [14, с.488].

До другої групи відносяться заборони, які містять використання в кримінальному процесі незаконно отриманих результатів доказування. Вичерпна така заборона міститься лише у ч. 3 § 136а КПК ФРН, згідно з яким показання, отримані недозволеними методами, не можуть бути використані і тоді, коли обвинувачений проти цього не заперечує [12, с.524].

Важливе значення при визнанні доказів недопустимими відіграє теорія «правового кола (сфери)», яка була розроблена на підставі судової практики Верховним судом ФРН. Виходячи з даної теорії, Верховний суд ФРН роз'яснює, що при вирішенні питання про встановлення заборон використання незаконно отриманих результатів доказування залежить від того, чи суттєво порушення закону впливають на правову сферу обвинуваченого, чи вони не є малозначними або взагалі не мають ніякого доказового значення [14, с.213].

Своєю специфікою наділена процедура визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі Франції. У науці кримінального процесуального права Франції щодо вчення про докази виділяються два розділи, один з яких присвячений видам доказів, за допомогою яких може здійснюватися доказування, а другий - процесуальному порядку їх отримання. У той же час, загальним принципом французького доказового права є принцип свободи доказів. Цей принцип достатньо чітко сформульований у ч. 1 ст. 427 КПК Франції, де зазначається, що наявність злочину може бути встановлена за допомогою будь-якого виду доказів, а суддя ухвалює рішення на підставі свого внутрішнього переконання [15, с.51]. Іншими словами, КПК Франції не містить вичерпного переліку видів доказів, що підлягають доказуванню. Будь-який доказ вважається допустимим, незалежно від того, закріплений чи не закріплений він у кримінально-процесуальному законодавстві Франції.

Звідси у кримінальному процесі Франції існують винятки із принципу свободи доказів, які можуть впливати на допустимість або недопустимість доказів. Так, доказ не може бути отриманий із переписки між підсудним та його адвокатом (ст. 432 КПК Франції); незначні порушення кримінального закону, так звані правопорушення доказуються лише протоколами і рапортами, складеними співробітниками судової поліції [9, с.106]. Так, згідно зі ст. 537 КПК Франції правопорушення доказуються протоколами і рапортами, складеними працівниками судової поліції. Тільки за відсутності таких або для підтвердження відомостей, що містяться в них, допускається доказування за допомогою показань свідків. Спростувати дані протоколу або рапорту можна виключно шляхом надання письмового доказу або виклику певного свідка. Інші винятки із принципу свободи доказів можливі лише щодо певної категорії кримінальних справ.

Крім того, процедура визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі Франції стосується права відмови від обов'язку давати показання, яким наділені: журналісти, стосовно джерела інформації, отриманої при виконанні своїх службових обов'язків (ч. 2 ст. 109 КПК Франції); адвокати; нотаріуси; священики; лікарі; поліцейські, стосовно відомостей про таємних інформаторів. Усі перелічені категорії осіб, крім журналістів, не закріплені в КПК Франції, а є результатом судової практики, яка склалась за багато років [8, с.69].

Доказове право Франції, допускаючи свободу при визначенні видів доказів, які застосовуються у процесі доказування у кримінальних справах, достатньо суворо регламентує процедуру їх збирання. Іншими словами, обставини справи доказуються будь-яким видом доказів, але це не означає, що їх процедура збирання, перевірки та оцінки здійснюється будь-яким способом.

Таким чином, у Франції розуміння допустимості та визнання доказів недопустимими виражається через відсутність вичерпного переліку видів доказів, яка доповнюється відсутністю вичерпного переліку процесуальних дій, дозволених у процесі доказування.

Важливим значенням в аспекті дослідження процедури визнання доказів недопустимими наділений аналіз норм кримінального процесуального права деяких країн СНД, оскільки більшість цих країн прийняли нові КПК та дана проблема вирішується неоднозначно. Зокрема, у ст. 125 КПК Туркменістану вказується, що фактичні дані повинні бути визнані недопустимими як докази, коли вони отримані: 1) із застосуванням насильства, погроз, обману, а також інших незаконних дій; 2) з використанням помилки особи, що бере участь у кримінальному процесі щодо своїх прав і обов'язків; 3) у зв'язку з проведенням процесуальної дії особою, що не має права здійснювати провадження у даній кримінальній справі; 4) у зв'язку з участю в процесуальній дії особи, яка підлягає відводу; 5) з істотним порушенням порядку провадження процесуальної дії; 6) відомості, отримані від невідомого джерела або від джерела, яке не може бути встановлене в судовому засіданні; 7) із застосуванням у ході доказування методів, що суперечать сучасним науковим знанням. Недопустимість використання фактичних даних у якості доказів, а також можливість їх обмеженого використання при провадженні у кримінальній справі визначаються органом, який веде процес, за власною ініціативою або за клопотанням сторони [16, с.172-173].

Аналогічним чином вирішується питання стосовно недопустимих доказів і у ст. 105 КПК Республіки Вірменія, ст. 116 КПК Республіки Казахстан [17; 18].

Дещо розширений перелік порушень закону, на підставі якого докази визнаються недопустимими, у ст. 125 КПК Азербайджанської Республіки. Окрім подібного переліку порушень, які передбачені у ст. 105 КПК Республіки Вірменія, ст. 116 КПК Республіки Казахстан, ст. 125 КПК Республіки Туркменістан, законодавець Азербайджанської Республіки додатково зазначає наступні порушення, які можуть вплинути на допустимість: у випадку, коли вони отримані від особи, яка не здатна впізнати документ або іншу річ, підтвердити їх дійсність, джерело, обставини придбання; від невідомої особи в судовому засіданні або не встановленого в суді джерела; з порушенням права підозрюваного або обвинуваченого на захист, прав особи, що не володіє мовою, на якій ведеться кримінальне судочинство [19].

У той же час, ст. 75 КПК РФ визначає недопустимі докази. Такими доказами є докази, отримані з порушенням КПК РФ. Вони не мають юридичної сили і не можуть бути покладені в основу обвинувачення. Так, до недопустимих доказів відносяться: показання підозрюваного, обвинуваченого, які дані під час досудового провадження у кримінальній справі у відсутності захисника, включаючи випадки відмови від захисника і не підтверджені підозрюваним, обвинуваченим у суді; показання потерпілого, свідка, які засновані на припущенні, чутках, а також показання свідка, котрий не може вказати джерело своєї обізнаності; інші докази, отримані з порушенням вимог КПК РФ [20].

Своєрідний підхід до допустимості та недопустимих доказів передбачений у Республіці Узбекистан, адже їх правове регулювання у кримінальному процесі цієї країни випливає з оцінки доказів (ст. 95 КПК Республіки Узбекистан) [21, с.103-104]. Мається на увазі, що КПК Республіки Узбекистан чітко не врегульовує допустимість доказів та саму процедуру визнання доказів недопустимими. Питання допустимості доказів, встановлення її критеріїв та правових наслідків, а також процедура визнання доказів недопустимими в основному регулюються вказівками Верховного Суду Республіки Узбекистан. Постановою Пленуму Верховного Суду Республіки Узбекистан від 19 грудня 2003 року № 17 «Про практику застосування судами законів, що забезпечують підозрюваному, обвинуваченому право на захист» передбачається, що порушення процесуального порядку позбавляє докази доказової сили і вони не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку. У зв'язку з прийняттям Постанови Пленуму Верховного Суду Республіки Узбекистан № 12 від 24 вересня 2004 року «Про деякі питання застосування норм кримінально-процесуального закону про допустимість доказів» закріплюються наступні умови допустимості доказів: доказ повинен бути отриманий належним суб'єктом; фактичні дані повинні бути отримані тільки з джерел, перелічених у ч. 2 ст. 81 КПК; доказ повинен бути отриманий з дотриманням правил і порядку проведення процесуальної дії, у ході якої отриманий доказ; при отриманні доказів повинні бути дотримані всі вимоги закону про фіксацію ходу і результатів слідчої і судової дії [22, с.147-148]. Подібним чином допустимість доказів та самі випадки порушень закону передбачені у ст. 105 КПК Республіки Білорусь, які теж випливають з оцінки доказів [23].

Висновки і перспектива подальших розробок

Таким чином, досліджуючи визнання доказів недопустимими з точки зору зарубіжного законодавства країн англосаксонської та романо-германської правових сімей, слід вказати на їхні спільні та відмінні риси, які пов'язані з історичними формами самого кримінального процесу. Спільними рисами країн англосаксонської та романо-герман- ської правових сімей є те, що допустимість доказів визначається сукупністю правил, встановлених нормами процесуального та матеріального права з метою ухвалення справедливого рішення у кримінальній справі. З іншого боку, правове регулювання допустимості та процедури визнання доказів недопустимими, у порівнянні із кримінальним процесуальним законодавством країн романо-германської правової сім'ї, детальніше регламентовані у законодавстві країн англосаксонської сім'ї та більш широко тлумачаться судово-прецедентною практикою.

Література

1. Руда Т.В. Належність і допустимість доказів у цивільному процесі США та України: порівняльно-правовий аналіз / Т.В. Руда // Вісник Верховного Суду України. - 2009. № 12 (112). - С. 40-45.

2. Федеральные правила о доказательствах Соединенных Штатов Америки, принятые 02.01.1975 г. [Электронный ресурс]. - Режим доступа к документу: http:// sergei-nasonov.narod.ru/links3.html

3. Щербаков С.В. Доказательства в уголовном судопроизводстве США / С.В. Щербаков // Российский судья. - 2010. - № 4. - С. 27-30.

4. Решетникова И.В. Доказательственное право Англии и США / И.В. Решетникова. - Екатеринбург: Изд-во УрГЮА, 1997. 240 с.

5. Махов В.Н. Уголовный процесс США (досудебные стадии): Учебное пособие / В.Н. Махов, М.А. Пешков. - М.: ЗАО «Бизнес-школа «Интел-Синтез», 1998. - 208 с.

6. Левченко О.В. Современное доказательственное право зарубежных стран / О.В. Левченко // Вестник Оренбургского государственного университета. - 2009. - № 3. С. 71-77.

7. Апарова Т.В. Суды и судебный процесс Великобритании: Англия, Уэльс, Шотландия / Т.В. Апарова. - М.: Триада, Лтд, 1996. - 157 с.

8. Степанов О.С. Належність та допустимість доказів в кримінальному процесі України: Дис.... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Олег Станіславович Степанов. - К., 2007. - 205 с.

9. Молдован А.В. Кримінальний процес: Україна, ФРН, Франція, Англія, США: Навчальний посібник / А.В. Молдован. - 2-ге вид. - К.: Центр учбової літератури, 2010. - 352 с.

10. Жалинский А. Введение в немецкое право / А. Жалинский, А. Рерихт. - М.: Спарк, 2001. - 767 с.

11. Филимонов Б.А. Основы теории доказательств в германском уголовном процессе: Монография / Б.А. Филимонов. - М.: Спарк, 1994. - 157 с.

12. Meyer-GoBner L. StrafprozeBordnung. GVG, Nebengesetze und erganzende Bestimmungen. 48 neu bearbeitete Aufl. - Munchen: C.H. Beck, 2005. - 2095 s.

13. Федеративная Республика Германия. Уголовно-процессуальный кодекс. М.: Издательская фирма «Манускрипт», 1994. - 204 с.

14. Ranft O. StrafprozeBrecht. Systematische Lehrdarstellung fur Stadium und Praxis. 3., neu bearbeitete Auflage, R. Boorberg Verlag, Stuttgart, Munchen, Hannower, Berlin, Weimar, Dresden, 2005. - 761 s.

15. Головко Л.В. Дознание и предварительное следствие в уголовном процессе Франции / Л.В. Головко. - М.: Спарк, 1995. 130 с.

16. Смирнов А.В. Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Туркменистана / А.В. Смирнов, К.Б. Калиновский; [Под общ. ред. А.В. Смирнова]. - Ашхабад: Центр ОБСЕ в Ашхабаде, 2011. - 659 с.

17. Уголовно-процессуальный Кодекс Республики Армения, принятый 01.07.1998 г. [Электронный ресурс]. - Режим доступа к документу: http://base.spinform.ru/show_doc. fwx?rgn=7460

18. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Казахстан от 13.12.1997 г. № 206-I [Электронный ресурс]. - Режим доступа к документу: http://online.zakon.kz/Document/?doc_ id=1008442&sublink=1280000

19. Уголовно-процессуальный кодекс Азербайджанской Республики от 14.07.2000 г. № 907-ІГ [Электронный ресурс]. - Режим доступа к документу: http://legislationline.org/ ru/documents/action/popup/id/14110/preview

20. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации от 18.12.2001 г. № 174-ФЗ [Электронный ресурс]. - Режим доступа к документу: http://www.consultant. ru/popular/upkrf

21. Уголовный процесс Республики Узбекистан: Учебник / [Под ред. Б.А. Ми- ренского]. - Ташкент: Академия МВД Республики Узбекистан, «Адолат», 2001. - 517 с.

22. Международные стандарты, касающиеся справедливого судебного разбирательства, и уголовный процесс в Республике Узбекистан: Практическое руководство для юристов / Международная комиссия юристов. - Женева, 2011. - 191 с.

23. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь от 16.07.1999 г. № 295-З [Электронный ресурс]. - Режим доступа к документу: http://pravo.levonevsky. org/kodeksby/upk/index.htm

Размещено на Allbest.ru