Підстави відшкодування шкоди, завданої незаконним позбавленням або обмеженням права власності у кримінальному провадженні

Стаття присвячена дослідженню змісту підстав відшкодування шкоди, завданої незаконним позбавленням або обмеженням права власності у кримінальному провадженні. Аналізуються пропозиції щодо розширення кола таких підстав, на підставі чого обґрунтовується доцільність внесення відповідних змін і доповнень до окремих законодавчих актів.

The article investigates to the contents grounds for indemnify damages, caused by the unlawful deprivation or restriction of property rights in criminal proceeding. Proposals for the expansion of such grounds analyzes, whereby feasibility of introducing relevant amendments and additions to some legislative acts justified. відшкодування незаконна дія розслідування

Однією з важливих гарантій реалізації засади недоторканності права власності у кримінальному провадженні є положення ст. 56 Конституції України, згідно з яким кожен має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Це конституційне положення конкретизоване ст. 130 КПК України, у якій встановлено, можливість відшкодування (компенсації) шкоди завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом.

КПК України не визначає ані підстав, ані порядку такого відшкодування, натомість ці правовідносини врегульовані нормами Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оператив- но-розшукову діяльність, органів досудово- го розслідування, прокуратури і суду» від 01.12.1994 р., ЦК України та Положенням про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», затвердженим наказом МЮ, Генеральної прокуратури України і МФ від 04.03.1996 р. Варто зазначити, що нормами окреслених нормативно-правових актів визначено підстави і порядок відшкодування матеріальної та моральної шкоди, ми ж у межах цієї публікації розглянемо підстави відшкодування (компенсації) матеріальної шкоди, завданої незаконним позбавленням або обмеженням права власності під час кримінального провадження.

Дослідженню теми відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, присвячено низку праць відомих українських та зарубіжних учених-юристів: Л.В. Бойцової, Б.Т. Без- лепкіна, В.Ю. Горєлової, О.В. Капліної, - В.Т. Нора, І.Л. Петрухіна, М.І. Пастухова, А.А. Подопригори, В.М. Савицького, Г.П. Хімічової, О.В. Хімічової, Н.Я. Шила, М.Є. Шумила та ін.

Водночас недостатньо визначеними залишаються, з теоретичних позицій, питання визначення розміру матеріальної шкоди, підстав її відшкодування, з практичних узгодженості змісту положень ЦК України, Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 01.12.1994 р., Положення про застосування названого Закону України, а також необхідності більш детального законодавчого врегулювання окремих проблемних питань. Викладене зумовлює необхідність постановки в якості мети цієї статті дослідження підстав відшкодування матеріальної шкоди, завданої незаконним позбавленням або обмеженням права власності під час кримінального провадження.

Відповідно до ст. 1176 ЦК України та ст.1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 01.12.1994 р. підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: 1) незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; 2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу; 3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та іншими актами законодавства [1].

Натомість ч. 1 ст. 1176 ЦК України містить вичерпний перелік незаконних дій відповідних органів державної влади, який налічує всього п'ять випадків: незаконне засудження, незаконне притягнення до кримінальної відповідальності, незаконне застосування запобіжного заходу, незаконне затримання, незаконне накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно- розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду [2]. Суперечливість цих двох нормативних актів підкреслює і зміст ч. 6 ст. 1176 ЦК України відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.

Враховуючи викладене неважко передбачити колізії у застосуванні цих двох рівних за юридичною силою нормативних актів. Водночас, враховуючи правило щодо конкуренції норм застосуванню підлягає спеціальна норма права. І хоча ЦК України був прийнятий значно пізніше, вважаємо, що дублювання положень про відшкодування шкоди в ньому видається зайвим. Окрім того, ч.ч. 2 і 7 ст. 1176 ЦК України мають посилання і на Закон.

Таким чином, основним нормативним актом, який регулює коло зазначених суспільних відносин, є Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 01.12.1994 р., у якому повинні бути чітко визначені підстави та процесуальний порядок такого відшкодування. Що стосується ЦК України, то вважаємо, що ч.ч. 1-7 ст. 1176 слід замінити однією частиною наступного змісту: «Умови, підстави та порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює опера- тивно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, встановлюються законом».

Право на відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду у кримінальному провадженні виникає за наявності підстав, визначених ст. 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 01.12.1994 р., аналіз яких дає підстави стверджувати, що такий перелік, є дещо звуженим, чим порушуються майнові права окремих громадян. Розглянемо їх детальніше.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшу- кову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 01.12.1994 р. підставою відшкодування матеріальної шкоди є постановлення виправдувального вироку суду. Виправдувальний вирок відповідно до ч. 1 ст. 373 КПК України ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: 1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; 2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; 3) у діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом відсутності події кримінального правопорушення та відсутності в діянні складу кримінального правопорушення (п.п.1, 2 ч. 1 ст. 284 КПК України). У науковій літературі визначені підстави прийнято називати реабілітуючими [3, с. 47; 4, с. 69]. Всі вони, незважаючи на певне дублювання їх у ст.ст. 284 та 373 КПК України зводяться до відсутності події кримінального правопорушення, відсутності у діянні складу кримінального правопорушення та невстановлення достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати (коли не доведено, що кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим).

Відсутністю події кримінального правопорушення слід визнавати випадки, коли: подія злочину взагалі не мала місця; точно не встановлено, чи мала місце подія злочину; подія мала місце, однак не є подією злочину, оскільки була результатом дії потерпілої особи, або ж не була результатом дії людини.

Розглядаючи ситуації відсутності у діянні складу кримінального правопорушення, слід виходити з аналізу таких понять, як злочин та склад злочину. КК України прямо визначає перелік діянь, які не визнаються злочинами: 1) дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК України, але через малозначність не становить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11 КК України); 2) діяння, вчинене за обставин, що виключають його злочинність (ст. ст. 36, 38-43 КК України); 3) інші види діянь передбачені КК України, зокрема ч. 2 ст. 385 КК України і ч. 2 ст. 396 КК України. Щодо складу злочину, то відсутнім має бути хоча б один з його елементів. При цьому, слід враховувати позицію Верховного Суду України, який в п. 21 постанови від 29.06.1990 р. № 5 визначив, що судам слід мати на увазі, що відповідно до ч. 4 ст. 327 (КПК України 1960 р.) виправдувальний вирок постановляється якщо підсудний не досяг віку, з якого він може нести кримінальну відповідальність [5].

Що стосується недоведеності, що кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим (п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК України) або ж невстановлення достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпання можливостей їх отримати (п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України), як підстави відшкодування шкоди та її формулювання до тепер є дискусійним у науці. У літературі було запропоновано ряд визначень, які б точніше відобразили сутність даної підстави: «Не- встановлення вини обвинуваченого», «якщо не встановлено, що дана особа вчинила злочин», «невстановлення неправомірного діяння, у вчиненні якого звинувачується обвинувачений» [3, с. 58; 6, с. 54]. Разом з тим, як слушно зазначають В.Г. Степанов та- В.В. Шимановський, автори при формулюванні підстави недостатньо враховують ті ситуації, які можуть виникнути на практиці, і які б нові формулювання не пропонувались у резолютивній частині, слідчий в описовій частині повинен проаналізувати всі докази, які є у справі, та показати їх недостатність для висновку про вчинення злочину конкретною особою [7, с. 14].

За наявності визначених підстав суд виносить виправдувальний вирок, що є підставою відшкодування шкоди. Разом із тим КПК України передбачено більш простий шлях - відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді і закриття останнім кримінальної справи. Так, відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 284 КПК України кримінальне провадження закривається судом, якщо прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, за винятком випадку, коли потерпілий висловив згоду на підтримання обвинувачення в суді. Таким чином, КПК України закріпив окрему підставу закриття кримінального провадження судом.

У науковій літературі відзначається, що це нейтральна підстава для закриття справи. Предметом доказування у таких справах є сам факт відмови прокурора від обвинувачення та факт відмови потерпілого від продовження розгляду. Мотиви відмови прокурора від обвинувачення, як і мотиви відмови потерпілого від продовження розгляду справи правового значення у таких випадках не мають [8, с. 107]. Оспорюючи таку позицію зазначимо, що принципова можливість зміни прокурором свого початкового переконання у винуватості обвинуваченого полягає у наявності причин, які вплинули на його позицію як державного обвинувача. Такі причини П.М. Каркач об'єднує у кілька груп: 1) судове провадження показало, що докази, зібрані під час досудового розслідування, на підставі яких прокурор планував зробити висновки про винуватість особи, були оцінені неправильно, без необхідної ретельності й аналізу; 2) під час судового провадження виявили нові, раніше невідомі обставини, які зламали всю систему обвинувачення, побудованого на фактах, котрі під час досудового розслідування не були перевірені в повному обсязі; 3) у ході судового провадження виявляються факти грубих порушень норм КПК при проведенні досудового розслідування: фальсифікація, однобічність, усунення із справи усього того, що виправдовувало б обвинуваченого тощо- [9, с. 147].

Окреслені причини характеризують лише фактичні обставини справи, що викликали необхідність відмовитись від обвинувачення. Водночас слід враховувати і суб'єктивний аспект відмови від обвинувачення. Прокурор у суді здійснює обвинувальну діяльність, тому його відмова є можливою і необхідною, якщо він упевнений і переконаний у невинуватості обвинуваченого. Такий висновок ґрунтується на вимогах закону. Так, відповідно до ст. 340 КПК України, якщо в результаті судового розгляду прокурор дійде переконання, що пред'явлене особі обвинувачення не підтверджується, він після виконання вимог ст. 341 Кодексу повинен відмовитися від підтримання державного обвинувачення і викласти мотиви відмови у своїй постанові. Тому, як зазначає В.Т. Маляренко, відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення можлива й необхідна при виникненні у нього твердої впевненості і переконаності в тому, що підсудний не винен. Щоб відмова від підтримання державного обвинувачення була законною та обґрунтованою, достатньо втратити переконання у винності, оскільки будь-який сумнів тлумачиться на користь підсудного [10, с. 167].

Однак, як ми вже відзначали, у випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення суд, відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 284 КПК України закриває кримінальне провадження, що відповідно не реабілітує обвинуваченого та не надає йому права на відшкодування шкоди. На проблемність цієї ситуації та необхідність її врегулювання, зокрема щодо необхідності винесення виправдувального вироку, а не закриття кримінального провадження, свого часу вказували експерти Головного експертного управління, даючи Висновок на проект КПК України в редакції 2007 р. [11].

Як зазначає Г.Р. Крет, закриття кримінальної справи в цих випадках ставиться у залежність не від неупередженого, всебічного й об'єктивного дослідження судом обставин справи і доказів по ній, а від суб'єктивного чинника, тобто від думки прокурора і від волі потерпілого у справах публічно-приватного та публічного обвинувачення. А де є суб'єктивний чинник, там не виключаються і корупційні інтереси [3, с. 129]. Й справді у таких випадках суд не є самостійним суб'єктом вирішення справи по суті, оскільки він, дослідивши всі докази у справі та переконавшись у необхідності винесення виправдувального вироку, змушений відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 284 КПК України закрити кримінальне провадження. Такий підхід, на нашу думку, суперечить суті правосуддя та зовсім не сприяє виконанню вимог ст. 2 КПК України щодо забезпечення швидкого, повного та неупе- редженого судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

З урахуванням викладеного вважаємо, що у разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді він повинен викласти свою позицію у відповідній постанові, вказавши на одну з підстав, що дають право на реабілітацію. Суд, у свою чергу, зобов'язаний винести виправдувальний вирок. Саме за таких умов особа матиме можливість відшкодувати завдану їй шкоду.

Відповідно до п. 1-1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оператив- но-розшукову діяльність, органів досудо- вого розслідування, прокуратури і суду» від 01.12.1994 р. підставою відшкодування матеріальної шкоди є встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів. При цьому слід мати на увазі, що відшкодуванню підлягає матеріальна шкода завдана лише неправомірною дією та спричиненими нею наслідками.

Так, 23.05.2002 р. Судова палата у цивільних справах ВС України, розглянула в судовому засіданні касаційні скарги прокуратури Донецької області, Донецького міського управління УМВС України в Донецькій області, Державного казначейства України на рішення Ворошилівського місцевого суду м. Донецька від 15.06. 2001 р. та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 22.11.2001 р., якими задоволено позов С. про відшкодування шкоди завданої незаконними діями посадових осіб. У касаційних скаргах вищеназвані органи просять рішення та ухвалу суду скасувати, посилаючись на порушення норма матеріального й процесуального права [12].

У процесі розгляду суд встановив, що Вироком Куйбишевського районного суду м. Донецька від 06.07.2000 р., залишеним без змін ухвалою судової колегії з кримінальних справ Донецького обласного суду, С. був визнаний винним у скоєнні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 127 КК України, й було призначено міру покарання у вигляді позбавлення волі строком на 5 років із застосуванням ст. 45 КК України. Стягнуто штраф у розмірі 170 грн. на користь держави.

Разом з тим, 01.11.1999 р. С. був затриманий прокуратурою Київського району- м. Донецька за підозрою в скоєнні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 127 КК України. Постановою прокурора м. Донецька стосовно нього було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Але в порушення ч. 4 ст. 155 КПК України він протягом 11 днів знаходився в ізоляторі тимчасового утримання м. Донецька, умови утримання в якому не пристосовані для тривалого (понад 3 діб) утримання заарештованих. І лине після того, як С. захворів, його перевели в СІЗО. Задовольняючи позов про стягнення шкоди, суд першої інстанції, з яким погодилася судова колегія з цивільних справ апеляційного суду Донецької області, виходив із того, що діями відповідачів з утримання понад встановлені строки в ізоляторі тимчасового утримання м. Донецька С. завдано матеріальної та моральної шкоди. Наведені в рішенні доводи щодо винних дій відповідачів і спричинення шкоди позивачеві узгоджуються з матеріалами справи й нормами матеріального права. У зв'язку з наведеним касаційна скарга цілком обґрунтовано була відхилена.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшу- кову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 01.12.1994 р. підставою відшкодування матеріальної шкоди є закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невста- новленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати. Відповідно до ч. 4 ст. 284 КПК України щодо підозрюваного, рішення про закриття кримінального провадження, за визначеними підставами може прийняти лише прокурор. Водночас, ч. 1- ст. 284 КПК України містить й інші підстави закриття кримінального провадження, зміст яких, в науковій літературі дає підстави для суджень про можливість реабілітації особи за їх наявності.

Так, М.Є. Шумило, досліджуючи питання реабілітації у кримінальному процесі, приходить до висновку, що підставами для повної реабілітації є виправдовувальний вирок, постанова або ухвала суду про закриття кримінальної справи, коли встановлено, що: провадження у кримінальній справі продовжувалося або було порушено, незважаючи на наявність обставин, що виключають кримінально-процесуальне провадження, таких як: закону про амністію, набранням чинності закону, який усуває карність діяння, за закінченням строку притягнення до кримінальної відповідальності, за наявності по тому ж обвинуваченню вироку, що набув законної сили, або ухвали чи постанови суду про закриття справи за тією ж підставою; провадження у кримінальній справі продовжувалося або було порушено всупереч обставинам, що виключають провадження у кримінальній справі, коли встановлено, що є нескасована постанова органу дізнання, попереднього слідства, прокурора про закриття справи з того ж обвинувачення, крім випадків, коли необхідність порушення справи визнана судом, у провадженні якого перебуває кримінальна справа (з урахуванням КПК України 1963 р.) [4, с. 294-295].

У даному випадку автор цілком обґрунтовано приходить до висновку про необхідність відшкодування шкоди в таких випадках, оскільки з моменту встановлення наявності обставин, що виключають провадження (перерахованих автором) кримінальне провадження підлягає закриттю, а особа звільняється від кримінальної відповідальності. Будь-яке затягування вирішення долі кримінального провадження, з моменту виявлення однієї з таких обставин, необгрунтовано порушує права та законні інтереси підозрюваного (обвинуваченого). Тому, такими підставами необхідно доповнити ст. 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оператив- но-розшукову діяльність, органів досудово- го розслідування, прокуратури і суду» від 01.12.1994 р.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що інститут відшкодування шкоди є важливою гарантією забезпечення засади недоторканості права власності у кримінальному провадженні. Для виникнення права на відшкодування шкоди необхідна наявність правових підстав, що виключають кримінальну відповідальність і свідчать про невинуватість особи, або ж підтверджують незаконність застосування до особи заходів процесуального примусу, за умови незаконного або необґрунтованого кримінального переслідування. Водночас, аналіз законодавчо визначеного переліку підстав відшкодування шкоди, дає можливість стверджувати, що він містить ряд неточностей і прогалин, що, у свою чергу, призводить до порушення прав і свобод громадян, зокрема права вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними діями правоохоронних органів та суду або ж до зловживань з боку посадових осіб та, відповідно, затягування строків розгляду таких справ.

Викладені у статті положення повинні знайти свій подальший розвиток за такими напрямками: 1) проведення анкетування слідчих, прокурорів, суддів з метою з'ясування думки щодо доцільності розширення переліку підстав відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду; 2) розробка та обґрунтування пропозицій щодо розширення переліку таких підстав.

Література

1. Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшу- кову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду: Закон України від 01.12.1994 р. № 266/94-ВР [Електронний ресурс]. - Режим доступу до документа: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/266/94- %D0%B2%D1%80

2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV [Електронний ресурс]. - Режим доступу до документа: http:// zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15

3. Крет Г.Р. Теоретичні, правові та прикладні аспекти закриття кримінальних справ у суді: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Галина Романівна Крет. - Одеса, 2010. - 192 с.

4. Шумило М.Є. Реабілітація в кримінальному процесі України / Микола Єгоро- вич Шумило. - Х.: РВФ «АРСІС, ЛТД», 2001. - 318 с.

5. Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 29.06.1990 р. № 5 [Електронний ресурс]. - Режим доступу до документа: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/ v0005700-90

6. Дубинский А.Я. Основания к прекращению уголовного дела в стадии предварительного расследования / Анатолий Яковлевич Дубинский. - К.: НИиРИО КВШ МВД СССР, 1973. - 124 с.

7. Степанов В.Г.Прекращение уголовного дела в стадии предварительного расследования: Учеб. пособие / В.Г. Степанов, В.В. Шимановский. - Л.: Б.и., 1979. - 59 с.

8. Попелюшко В.О. Судовий розгляд кримінальної справи / Василь Олександрович Попелюшко. - К.: Кондор, 2006. - 233 с.

9. Каркач П.М. Державне обвинувачення в суді за новим кримінальним процесуальним законодавством України: навчальний посібник / П.М. Каркач. - Х.: Право, 2013. - 184 с.

10. Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Монографія / Василь Тимофійович Маляренко. - К.: Юрінком Ін- тер, 2005. - 512 с.

11. Висновок на проект Кримінально- процесуального кодексу України в редакції 2007 р. Головного експертного управління. [Електронний ресурс]. - Режим доступу до документа: http://gska2.rada.gov.ua/pls/ zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511 = 15041

12. Відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду (Справа № 06-5262кс02) // Юридичний журнал. - 2003. - № 6 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.justinian.com.ua/ article.php?id=330

Размещено на Allbest.ru