Проблеми вдосконалення кримінально-виконавчого кодексу України

Размещено на http://www.allbest.ru/

проблеми вдосконалення кримінально-виконавчого кодексу україни

Білоус Олена Ігорівна, старший інспектор з питань підготовки засуджених до звільнення Качанівської виправної колонії (№ 54);

Пазиніч Віталій Іванович, кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри кримінально-виконавчого права Інституту кримінально-виконавчої служби

Проаналізовано актуальні проблеми вдосконалення кримінально-виконавчого законодавства України, які стосуються відбування покарань.

Ключові слова: кримінально-виконавча установа; кримінально-виконавче законодавство; відбування покарання; спостережна комісія; засуджений.

Проанализированы актуальные проблемы усовершенствования уголовно-исполнительного законодательства Украины, относящиеся к отбыванию наказаний.

Ключевые слова: уголовно-исполнительное учреждение; уголовно-исполнительное законодательство; отбывание наказания; наблюдательная комиссия; осужденный.

Key words: penal institution; penal law; punishment; supervisory committee; condemned.

Незважаючи на всі позитивні зміни в кримінально-виконавчому законодавстві, перед Україною стоїть ще величезна кількість завдань, які необхідно реалізувати для остаточного реформування системи органів і установ виконання покарань у напрямі подальшої демократизації, гуманізації, посилення захисту прав і свобод людини відповідно до вимог міжнародно- правових актів та зобов'язань нашої держави перед європейським та світовим співтовариством [1]. Зокрема, це стосується забезпечення прав засуджених та їх подальшого приведення до вимог Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями [2]; розроблення нових і поширення практики застосування вже існуючих покарань, не пов'язаних із позбавленням волі; вивчення можливості застосування заходів громадського впливу на правопорушників. Застосування покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, має здійснюватися з урахуванням принципу мінімального втручання, а також мати тенденцію до депеналізації та декриміналізації згідно з Мінімальними стандартними правилами Організації Об'єднаних Націй щодо покарань, не пов'язаних із позбавленням волі / ув'язненням [3].

Проблема узгодження пенітенціарної політики України з міжнародними стандартами знайшла своє відображення в працях таких учених-правознавців, як А. Гель, О. Джужа, В. Ковганич, В. Корчинський, М. Орзіх, С. Фаренюк та ін. Однак у цілому цей елемент кримінальної політики у вітчизняній науці залишається недостатньо дослідженим, а тому виникає потреба його повноцінного та комплексного дослідження.

Мета наукової статті - виявлення змін у регулюванні пенітенціарної політики держави та приведення її до міжнародно-правових стандартів. Також пропонується низка заходів, що спрямовані на усунення існуючих прогалин у сфері виконання кримінальних покарань та на гуманізацію кримінально - виконавчого законодавства.

Кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань для захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так й іншими особами, а також запобігання тортурам і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими [3].

Законом України “Про Державну кримінально-виконавчу службу в Україні” передбачено, що Державний департамент України з питань виконання покарань має воєнізовані формування. Але ні цей акт, ні інші нормативні акти, які регулюють діяльність в сфері виконання покарань, не передбачають можливості втручання в кримінально-виконавчі правовідносини, так званих, груп швидкого реагування. Можливо, існування таких підрозділів можна виправдати необхідністю дійсно швидкої реакції на терористичні акти або дію злочинних формувань, але їх швидку реакцію спрямовану на побиття засуджених пояснити та виправдати неможливо.

Дільниці соціальної реабілітації, які є, можливо, найбільш бажаними для засуджених, існують далеко не в усіх колоніях. Такий стан речей унеможливлює потрапляння до них великої кількості засуджених, оскільки, якщо такої дільниці в колонії немає, то хоча особа й заслуговує на переведення до дільниці соціальної реабілітації, вона не зможе туди потрапити, оскільки це потребуватиме її переведення до колонії іншого рівня безпеки, а це вже зовсім інший інститут кримінально-виконавчого права.

Слід звернути увагу на те, що неможливо розглядати поміщення до ПКТ як зміну умов тримання.

Єдиний орієнтир у вирішенні питання щодо переведення засуджених з однієї дільниці до іншої - це наявні в розпорядженні працівників Департаменту методичні рекомендації. Але такий акт має, насамперед, характер рекомендації, а по-друге, має методичне значення, тобто визначає методологічні підвалини визначення того або іншого виду дільниці.

Аналогічна ситуація й зі зміною умов тримання шляхом переведення в колонії з іншим рівнем безпеки. Законодавець згадує про те, що такі переведення здійснюються за участю Апеляційної комісії Департаменту, але чіткої та послідовної процедури переведення законодавство не містить. Тим більш, не вказані підстави для таких переведень, сформульовані лише загальні та дуже суб'єктивні положення про поведінку засудженого та його ставлення до праці. Але сприйняття працівниками КВУ поведінки засудженого може бути дуже різним та пов'язаним з будь-якими чинниками. Тому й переведення засуджених будуть мати суб'єктивне забарвлення.

Проблеми застосування щодо засуджених заходів дисциплінарної відповідальності, визначення злісних порушень режиму відбування покарання та кримінальна відповідальність засуджених за злісну непокору законним вимогам адміністрації КВУ (ст. 391 КК України).

Застосування до засуджених заходів заохочення та стягнення є одним із засобів забезпечення режиму та доволі дієвим механізмом впливу на засудженого. Цей вплив полягає не лише в тому, що правопорушники несуть відповідальність, а засуджені, які виявили позитивну поведінку, заохочуються. Ще одна функція, яку виконує дисциплінарна практика, - це маніпулювання засудженими. Система стягнень та заохочень дає змогу створювати для засуджених такі умови, які найбільш зручні для адміністрації КВУ.

Крім того, механізм застосування заохочень та стягнень має багато хиб, що роблять застосування цих заходів не передбачуваними та, навіть, несподіваними. Наприклад, законодавець не розмежовує повноваження начальника та його заступника щодо застосування заходів заохочення та стягнення.

Редакція ст. 133 Кримінально-виконавчого кодексу (КВК) України є незадовільною з погляду юридичної техніки й теоретичного наповнення цього поняття. Визначення злісного порушника режиму як “особи, яка має певний набір характеристик та дисциплінарних правопорушень” [4] є типовим прикладом так званої “стигматизації” особи. Тобто йдеться не про діяння особи, а про саму особу й фактично таку особу законодавець наділяє певним “статусом”, “званням” злісного порушника режиму. Така ситуація може призвести до того, що ярлик “злісного порушника режиму” із засудженого більш ніколи не буде “знятий”. Наведений стан справ не може бути визнаний задовільним, відповідно до доктрини покарань та стягнень, які накладаються за порушення, і які, так би мовити, спокутують провину та діяння винуватої особи, “знімають” з неї вину.

Чинне кримінальне законодавство передбачає кримінальну відповідальність засуджених за злісну непокору вимогам адміністрації КВУ. Але диспозиція цієї статті КК України сформульована таким чином, що під її дію фактично можна підводити будь-яку поведінку засудженого за умови, якщо існує дисциплінарна преюдиція. Стаття 391 КК України містить таке положення: “...або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилась на більш суворий режим відбування покарання...” Як видно, будь-яка поведінка засудженого може розглядатися як злісна непокора вимогам адміністрації.

Отже, існування ст. 391 КК України робить її інструментом маніпулювання засудженими та створює можливість для подовження засудженому строку відбування покарання [5].

Діяльність спостережених комісій. Спостережні комісії - є органом громадськості, який здійснює взаємодію та контроль за діяльністю КВУ. Але їх діяльність має цілу низку хиб, що зводять нанівець всі функції комісії. Зокрема, у селищах спостережні комісії (СК) утворюються при держадміністраціях. Голова СК не має права безперешкодно відвідувати КВУ. Отже, він не має права здійснювати свою основну функцію контролю.

Ураховуючи таке становище, можна стверджувати, що СК не є органом громадського контролю за діяльністю КВУ. Відповідно до сенсу створення СК, їх скоріше потрібно розглядати як орган соціального патронажу. Їх функції та завдання мають змінитися та бути спрямованими на допомогу засудженим під час відбування покарання та соціальну адаптацію після звільнення. На законодавчому рівні відсутня визначеність в питанні підпорядкованості СК та в питанні результативності та правильності їх діяльності.

Для підвищення ефективності громадського контролю необхідно здійснити мінімум організаційних дій:

СК не повинні узгоджувати представлення до УДЗ, а лише відмови в УДЗ;

СК повинна мати повноваження щодо взаємовідносин з органами прокуратури у сфері нагляду за виконанням покарань;

необхідно передбачити потребу узгодження переведень засуджених в інші колонії з СК;

установити процедуру узгодження з СК локальних нормативних актів;

наділити СК повноваженнями щодо надіслання запитів про дотримання вимог та рекомендацій СРТ;

формування СК не повинно бути пов'язаним з включенням до їх складу колишніх працівників правоохоронних органів і суду;

СК не повинні фінансуватися державою та бути залежними від органів державної влади.

Праця засуджених. Праця не може бути рабською та має оплачуватися й не містити в собі ознак покарання та приниження. Тобто засудженого не можна карати працею.

Медичне й соціально-побутове забезпечення засуджених. Ці інститути регламентовані законом дуже скупо, що дає змогу практичним працівникам КВУ без будь-яких зусиль залишатися в межах закону і водночас не забезпечувати засудженому навіть мінімуму, необхідного для утримання людини в умовах фізичної ізоляції.

Порушення соціально-економічних прав засуджених. Конституція України встановлює непорушні соціальні й економічні права для громадян України. Засуджені зберігають статус громадян України й тому вони користуються відповідними правами, з урахуванням обмежень, які випливають з вироку суду.

Указані положення закону та їх можливі обмеження, як правило, не зачіпають основних економічних та соціальних прав засуджених. Отже, якщо засуджений має певні специфічні характеристики та наділений особливими статусами (наприклад, статус “чорнобильця”, пенсіонера та ін.) він має зберігати ці статуси і під час відбування покарання. І це зрозуміло, оскільки покарання поширюється на конкретний злочин та має чітко визначені межі. Але практика виконання покарань свідчить про інше. Засуджені фактично не мають змоги користуватися тими перевагами, які надає той чи інший статус через відсутність механізму реалізації такого статусу в умовах позбавлення волі. Засуджений не може отримати виплати, які йому належать як “чорнобильцю”, тому що кримінально-виконавчі установи не співробітничають із відповідними органами соціального забезпечення [6].

Схожа ситуація щодо оформлення пенсій за віком. Навіть така, здавалося б, автоматична процедура, не може бути реалізована в умовах позбавлення волі. Департамент не є платником зборів до пенсійного фонду та інших фондів соціального страхування, а отже, засуджені, які мають право на пенсійне забезпечення, не можуть цим правом скористатися, оскільки в разі відсутності відрахувань до таких фондів, засуджений не набуває статусу застрахованої особи.

З аналогічними труднощами засуджений зіштовхується і після звільнення від відбування покарання. Якщо засуджений під час відбування покарання працював, а колонія не сплачувала внесків до пенсійного фонду, то такий засуджений не набуває права на отримання пенсії.

Незрозумілим і непослідовним є положення КВК України, яке говорить про те, що режим повинен забезпечувати законні інтереси засуджених. Їх сутність заключається у дотриманні природних прав людини, що обмежуються в установах виконання покарань чинним законодавством. Проте вони не забезпечені обов'язком іншого суб'єкта сприяти задоволенню законних інтересів засуджених. Важко себе уявити яким чином режим може забезпечувати такі законні інтереси. Прикладом може бути укладання засудженими шлюбу. Для реалізації цього права засуджений повинен особисто з'явитися до органів РАГСу та укласти шлюб у присутності відповідної посадової особи. Такий стан речей свідчить про те, що засуджений фактично позбавлений можливості укласти шлюб і, відповідно, режим не забезпечує засудженому можливості реалізувати цілком законний інтерес щодо укладення шлюбу. Отже, кримінально-виконавче законодавство містить норму, яка заздалегідь не виконувана.

Аналогічною є ситуація з правом засуджених на оскарження рішень та актів органів ДПтС України. Нині право засуджених на оскарження дій та рішень органів й установ кримінально-виконавчої системи передбачено кількома нормами чинного кримінально-виконавчого законодавства, але чіткої процедури, на жаль, немає. Законодавець, зокрема, визначає порядок оскарження засуджень рішень Регіональних комісій щодо розподілу засуджених. Але ця регламентація є непослідовною та нечіткою, а також має такі обмеження, що оскаржити рішення комісії стає фактично неможливим. Що стосується інших рішень органів КВС, то їх оскарження взагалі має дуже сумнівний характер, оскільки механізм реалізації такого оскарження є дуже складним [6].

Підбиваючи підсумки вищевикладеного, можна сказати, що сформульовані проблемні та суперечливі моменти кримінально-виконавчого законодавства мають бути усунені. Більшість із названих хиб є результатом системної та цілеспрямованої діяльності відповідних органів та установ. Отже, й одним з вирішальних моментів у розв'язанні проблем є відповідні кадрові зміни як у складі центрального апарату ДПтС України, так і в конкретних кримінально-виконавчих установах. Наступним заходом, який безумовно має відбутися, є внесення змін до кримінально-виконавчого законодавства. На цей час уже існує дуже багата практика застосування норм КВЗ, котра й виявила цілу низку прогалин, а також зробила можливим визначення шляхів їх усунення. Відповідно, з урахуванням практичного досвіду в законодавство необхідно внести такі зміни, які допоможуть вдосконалити процес виконання- відбування покарань, зробити його більш прозорим, несуперечливим і передбачуваним.

Необхідно налагодити систему дійсного громадського та міжнародного контролю за діяльністю КВУ. Зробити такий контроль та ефективним. Для цього потрібно визначити порядок його здійснення, повноваження, джерела фінансування, а також відповідальність посадових осіб КВС за невиконання законних вимог громадських контролерів. Важливим є незалежність громадського контролю від державних органів влади.

І останнім, але найбільш важливим є зміна парадигми, концепції покарання та порядку й умов його відбування. Йдеться про формування образу засудженого як особи, яка зробила помилку, але не безнадійну. Необхідне докладення зусиль для руйнування субкультури, яка представляє засуджених як осіб, які мають якусь романтичну, гірку й несправедливу долю. До засудженого треба ставитися як до звичайної людини, яка тимчасово перебуває в місцях позбавлення волі, має честь та гідність і незабаром буде звільнена. Відповідно, й система органів не повинна мати карально-табірне забарвлення, а бути установами, які забезпечують фізичну ізоляцію засуджених та намагаються насамперед не зашкодити особі цією ізоляцією [6].

кримінальний виконавчий законодавство покарання

1. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України “Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів” [Електронний ресурс] : Указ Президента України від 15 лют. 2008 р. - Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/311/2008

2. Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями : Резолюція Економічної та Соціальної Ради ООН 663 CI (XXIV) (995_992) від 31 лип. 1957 р. України, офіційне видання, 2006.

3. Минимальные стандартные правила Организации Объединенных Наций в отношении мер, не связанных с тюремным заключением (Токийские правила) приняты 14 декабря 1990 г. : Резолюция 14/110 Генеральной Ассамблеи ООН.

4. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 р.

5. Кримінальний кодекс України (чинне законодавство зі змін. та доповн. станом на 10 верес. 2009 р.). - К., 2009.

6. Резюме проблем кримінально-виконавчої системи України щодо прав засуджених від 14 квіт. 2009 р. / підгот. Харківською правозахисною групою.

Размещено на Allbest.ru