Запобігання злочинам, що призводять до надзвичайних ситуацій, у виправно-трудових установах УСРР (УРСР)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інституту кримінально-виконавчої служби

Копотун Ігор Миколайович,

кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, начальник

Анотація

запобігання злочин пенітенціарний радянський

Досліджено способи запобігання злочинам, що призводять до надзвичайних ситуацій, у виправно-трудових установах УСРР (УРСР). Проаналізовано стан боротьби з пенітенціарною злочинністю на етапі становлення радянської влади, у роки Великої Вітчизняної війни та повоєнний час.

Ключові слова: історико-правовий аналіз; запобігання; виправно-трудові установи; злочини, що призводять до надзвичайних ситуацій.

Аннотация

Исследованы способы предотвращение преступлений, приводящих к чрезвычайным ситуациям, в исправительно-трудовых учреждениях УССР. Проанализировано состояние борьбы с пенитенциарной преступностью на этапе становления советской власти, в годы Великой Отечественной войны и послевоенное время.

Ключевые слова: историко-правовой анализ; предотвращение; исправительно-трудовые учреждения; преступления, приводящие к чрезвычайным ситуациям.

Annotation

The article is dedicated to the research of prevention of crimes which lead to emergencies in correctional-labour institutions of the Ukrainian Soviet Socialistic Republic. The state of penitentiary criminality prevention on the stage of the Soviet power origin, during the Great Patriotic War and postwar period is analyzed.

Key words: historical and legal analysis; prevention; correctional-labour institutions; crimes which lead to emergencies.

Злочинність у кримінально-виконавчих установах має свої особливості, що зумовлені конкретно-історичними умовами її формування. Одні з них мають ніби зовнішній, атрибутивний характер, що надає злочинності свій “національний колорит” (наприклад, властиві тільки вітчизняним злочинцям особлива жаргонна мова, татуювання, тюремні традиції та звичаї), інші відображають специфіку організації спільної злочинної діяльності, прийомів і способів учинення злочинів, сфер кримінальної спрямованості. Оскільки зазначені особливості складалися протягом тривалого часу, запобігання злочинності у кримінально-виконавчих установах (у тому числі злочинів, що призводять до надзвичайних ситуацій) доцільно розглядати в рамках певних історичних етапів.

Вагомий внесок у розроблення проблем запобігання пенітенціарній злочинності зробили такі вітчизняні та зарубіжні вчені: Ю. М. Антонян, І. Г. Богатирьов, В. В. Голіна, І. М. Даньшин, О. М. Джужа, А. П. Закалюк, А. Ф. Зелінський, О. Г. Колб, М. Ф. Костюк, О. В. Старков, А. Х. Степанюк та ін. Але спеціальні дослідження щодо історико-правового аналізу запобігання злочинам, що призводять до надзвичайних ситуацій, у пенітенціарних установах у сучасній юридичній науці не дістали значного поширення. Певною мірою заповнити вказану прогалину й покликана ця наукова публікація.

Метою статті є історико-правовий аналіз запобігання злочинам, що призводять до надзвичайних ситуацій, у виправно-трудових установах УСРР (УРСР).

Революція 1917 р. призвела до корінної ломки основних понять та інститутів кримінального й кримінально-виконавчого права. Процес створення нового кримінального законодавства почався, що було цілком природно, не зі створення яких-небудь особливих кодифікованих актів, а з прийняття окремих актів, що встановлювали кримінальну відповідальність за найбільш небезпечні для нового ладу порушення (злочини). Після революції вітчизняне законодавство підтвердило важливість нормального функціонування кримінально-виконавчої системи.

У перші роки радянської влади щодо засуджених, які порушували встановлений у виправних установах порядок і протидіяли адміністрації місць відбування покарання, застосовувалося продовження строків позбавлення волі. Такий порядок було передбачено Тимчасовою інструкцією “Про позбавлення волі, як міру покарання, та про порядок відбування такого”, затвердженою постановою Народного комісаріату юстиції (НКЮ) від 23 липня 1918 р. [1, с. 15-26].

Декрет Всеросійського центрального виконавчого комітету (ВЦВК) від 15 квітня 1919 р. “Про табори примусових робіт” [1, с. 29-30] приписував: “Втікачі з таборів або з робіт підлягають найсуворішим покаранням” (п. 4 Декрету). Конкретизуючи цей припис, Постанова ВЦВК “Про табори примусових робіт” від 17 травня 1919 р. [1, с. 33-40] передбачала збільшення строку ув'язнення до 10-ти кратного розміру строку початкового ув'язнення за першу втечу й віддання під суд Революційного Трибуналу, який мав право визначати покарання аж до застосування вищої міри покарання за повторну втечу (п. 37 Постанови). Для попередження можливості втечі вводилася кругова порука (п. 38 Постанови). Остання “новела”, безумовно, суперечила принципу вини, однак, як справедливо зазначає А. І. Друзін, “аналіз соціально- політичної ситуації, що виникла в той період, показує, що нова державна машина прагнула в максимально короткі терміни організувати злагоджену роботу своїх складових частин, а тому в конкретно-історичному контексті такий захід виглядав доцільним - доказом служить подальша відмова від кругової поруки, коли ситуація більш-менш стабілізувалася” [2, с. 34].

Положення “Про загальні місця ув'язнення РСФРР” [1, с. 54-94], затверджене постановою НКЮ від 15 листопада 1920 р., питанню про відповідальність за втечі ув'язнених приділило достатню увагу (п. 209-216 Положення), чітко розмежувавши відповідальність “осіб, до обов'язку яких належала охорона ув'язненого та спостереження за його поведінкою” і “ув'язнених, винних у втечі або в замаху на втечу”. При цьому перші відповідали за вчинене діяння як за посадовий злочин і питання про подальше надіслання справи про службовців, винних у допущенні втечі, вирішувалося Губернським Каральних Відділом. Ув'язнені, винні у втечі або в замаху на втечу, пов'язаних із насильством чи пошкодженням будівлі, несли відповідальність у судовому порядку. Причому, відповідно до п. 215 Положення, особам, які вчинили втечу, час, проведений в ув'язненні до втечі, не зараховувався до строку покарання, якщо воно не перевищувало одного року, про що колегією місця ув'язнення складалася постанова; незарахування до строку покарання часу понад одного року вирішувалося судом. Крім зазначеної відповідальності засуджені, які вчинили втечу, після затримання та повернення їх до місця ув'язнення, переводилися у штрафний розряд і підлягали ретельному нагляду.

Звіти НКЮ того часу свідчать про вкрай незадовільний стан боротьби зі злочинністю в місцях позбавлення волі. Найбільші проблеми становили втечі засуджених із місць позбавлення волі. Так, якщо за часів царату на початку революції щорічно вчиняли втечі 0,7-0,8 % засуджених, то 1920 р. із місць позбавлення волі вчинили втечу 3,95 % засуджених, 1921 - 3,77 %, 1922 - 19,2 %, 1923 р. - 8,7 % засуджених [3, с. 14]. Такі цифри пояснюються слабкою професійною підготовкою особового складу і, як наслідок, неналежними охороною та наглядом.

З утворенням 30 грудня 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) постала потреба правильного визначення співвідношення союзного та республіканського законодавства, у тому числі й у сфері виконання кримінальних покарань [4, с. 64].

Проте спочатку слід було вирішити певні питання кримінально-правового характеру, тобто сформувати власне законодавство про кримінальну відповідальність. Так, 1922 р. Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК) затвердив Кримінальний кодекс (КК) Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), який для встановлення єдиного кримінального законодавства радянських республік за своїм змістом повністю відповідав КК РСФРР. Статті 94, 95 КК УСРР від 23 серпня 1922 р. передбачали відповідальність за втечу з місця відбування покарання у виді позбавлення волі та з-під варти, а також за сприяння втечі. Проте у листопаді 1922 р. сесія ВУЦВК виключила відповідальність за втечу з місця позбавлення волі, вчинену шляхом підкопу або злому, але без застосування насильства. У пояснювальній записці до проекту змін до КК УСРР 1922 р. це мотивувалося тим, що “втеча ув'язненого - це кара за незадовільний стан установ відбування покарання і поганий нагляд охорони” [5, с. 289]. На думку авторів записки, втеча неможлива, якщо охорона місця позбавлення волі відповідає своєму призначенню.

Зазначімо, що у РСФРР тенденції були аналогічними. Так, Постанова ВЦВК “Про зміни і доповнення Кримінального кодексу РСФРР” від 11 листопада 1922 р. кримінально карним визнала не тільки втечу з-під варти або з місця ув'язнення, а й втечу з місця висилки або з шляху слідування до неї; а Постанова ВЦВК “Про доповнення і зміни Кримінального кодексу РСФРР” від 16 жовтня 1924 р. виключила втечу з-під варти або з місця ув'язнення, залишивши тільки втечу з місця висилки або з шляху слідування до неї. Тому відповідальність за такі дії накладалася у дисциплінарному порядку. Відповідні норми містилися у виправно-трудовому законодавстві.

Суттєвий вплив на запобігання злочинам, пов'язаним із порушенням порядку відбування покарань, оптимізацію управління та діяльності виправно - трудових установ в УСРР здійснила Постанова Центрального Виконавчого Комітету та Ради народних комісарів (РНК) СРСР “Про конвойну варту Союзу РСР” [6, с. 579] від 30 жовтня 1925 р., на підставі якої було створено Центральне управління конвойної варти СРСР, що безпосередньо підпорядковувалося РНК СРСР. Начальник Центрального управління конвойної варти призначався РНК СРСР за узгодженим поданням Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) союзних республік. Комплектування конвойної варти, а також забезпечення всіма видами постачання було покладено на відповідні органи Народного комісаріату з військових та морських справ. Для поліпшення управління була проведена організаційна перебудова конвойних команд за принципом будівництва Робітничо- Селянської Червоної Армії - відділення, взвод, рота, батальйон, полк. Усі війська, що входили до складу конвойної варти СРСР, були зведені у дві дивізії та шість окремих бригад загальною чисельністю 14 802 особи. У Постанові “Про конвойну варту Союзу РСР” законодавчо був закріплений принцип подвійної відповідальності за організацію надійної ізоляції всіх категорій ув'язнених як з боку адміністрації місць позбавлення волі (реалізація оперативної інформації про підготовку до втечі, постійний нагляд з метою профілактики втеч тощо), так і з боку частин та підрозділів конвойної варти (забезпечення надійної охорони ув'язнених у місцях позбавлення волі та при конвоюванні). Згідно з вимогами Постанови встановлювалось, що охорона місць ув'язнення, конвоювання засуджених та виконання інших завдань, пов'язаних зі службою в місцях ув'язнення, покладається на конвойну варту, яка у своїй діяльності повинна керуватись військовими Статутами та Статутами конвойної служби. Унаслідок виконання рішень цієї Постанови НКВС УСРР була видана Інструкція “Про розгалуження функцій міліції та конвойної варти УСРР по супроводу ув'язнених” [7, с. 128-130] від 23 березня 1926 р., згідно з якою функції конвоювання ув'язнених на території України покладались на Конвойні частини Конвойної варти УСРР, а міліція залучалась до виконання таких завдань лише у чітко визначених виняткових випадках. Таким чином, можна зробити висновок, що саме в цей період були закладені підвалини нормативного розподілу функцій адміністрації кримінально-виконавчих установ та підрозділів конвойної варти УСРР, що через посилення охорони місць ув'язнення сприяло запобіганню пенітенціарним злочинам.

Повертаючись до порушеного вище питання про відповідальність за втечу, зазначімо, що помилковість рішення про виключення у листопаді 1922 р. кримінальної відповідальності за втечу шляхом підкопу або пошкодження стін була очевидною, тому в КК УСРР 1927 р. НКЮ відновив відповідальність за це діяння. Натомість постановою ВЦВК від 10 червня 1931 р. було введено караність будь-якої втечі з-під варти або з місця відбування покарання. Цей захід був зумовлений зміною характеру місць позбавлення волі після реформи

1929 р., адже втеча з відкритих колоній не становила труднощів і встановлення кримінальної відповідальності за це повинно було стати засобом запобігання [5, с. 290].

У 1930-ті роки відбувається посилення каральної політики: з'являються Постанова ВЦВК і РНК за доповідями НКЮ і НКВС про каральну політику та стан місць ув'язнення, а також Постанова ВЦВК і РНК “Про висилку та заслання, що застосовуються за судовими вироками” від 10 січня 1930 р. [1, с. 227-228]. Згідно з Положенням про виправно-трудові табори від 7 квітня

1930 р. [1, с. 231-243], втечу розуміють як “відлучення без належного дозволу ув'язненого з району відрядження або місця роботи, де перебуває ув'язнений, і неявка його до місця постійного перебування по закінченню 6 годин після вечірньої перевірки” (ст. 50).

Після створення НКВС УСРР необхідно було відтворити систему органів, що здійснювали керівництво виправно-трудовими установами. Тому 29 жовтня 1935 р. було затверджено Положення про функції відділів місць ув'язнення (ВМУ) обласних управлінь НКВС УСРР та міськрайапаратів системи виконання покарань. ВМУ обласних УНКВС створювались для повного оперативного керівництва виробничо-господарською та фінансовою діяльністю місць позбавлення волі, забезпечення виконання всіх показників виробничих і фінансових планів. У структурі ВМУ передбачалося утворення відділень за напрямами діяльності. Так, відділення охорони контролювало охорону та несення служби в місцях ув'язнення організовувало агентурну роботу та керувало нею, здійснювало заходи, спрямовані на боротьбу з втечами [8, спр. 1 -б, арк. 59-61].

Постановою ЦВК і РНК СРСР “Про доповнення “Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік” від 8 серпня 1936 р. [1, с. 308-309] органам НКВС надавалося право переводити в тюрми осіб, які відбували покарання у виправно-трудових таборах і виправно-трудових колоніях та систематично порушували у цих місцях позбавлення волі розпорядок, учиняли втечі та ін. Переведення цих осіб у тюрму могло мати місце за постановою начальника республіканського, крайового або обласного управління НКВС СРСР на строк до одного року з санкції прокурора відповідного табору і за постановою начальника Головного Управління НКВС СРСР на строк до двох років з санкції Прокурора СРСР.

Під час Великої Вітчизняної війни і в перші повоєнні роки норми, що забезпечували кримінально-правову охорону правопорядку у місцях позбавлення волі, збереглися без змін. Законодавця більшою мірою цікавила сама система виконання покарання (зміцнення основ тоталітарної держави насамперед вимагало створення міцної системи органів примусу), а для виявлення порушень її функціонування створені засоби вважалися цілком достатніми.

Так, на початку 1950-х років значно зросла якість охорони ув'язнених, що утримувалися на території України. Якщо 1947 р. було вчинено 394 втечі Ці дані стосуються лише таборів МВС УРСР. За період з 1943-1949 рр. з тюрем в Україні було здійснено 353 втечі., то, як зазначав міністр внутрішніх справ Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) Строкач: “В 1952 році з таборів МВС, що дислокувались на території України, вчинили втечі 23 засуджених, з них ... затримано - 21... В 1951 році втечі вчинили 50 ув'язнених, з них 49 затримано” [9, спр. 76, арк. 180-181].

Досліджуючи історичний аспект пенітенціарної злочинності та заходи запобігання злочинам, що призводять до надзвичайних ситуацій у виправних колоніях, не можна оминути таких феноменів радянської виправно-трудової системи, як “злодії в законі”, “злодійський закон”, “табірний бандитизм”. Ці суспільно небезпечні явища мали своїм корінням прогалини функціонування пенітенціарної системи часів царського режиму, але справжнього розмаху набули за радянських часів. Негативними виявами зазначених явищ було, скажімо, те, що у довоєнні роки адміністрація ВТТ (де злодійська субкультура набула значного поширення) нерідко для “наведення порядку” в цих місцях ув'язнення зверталася до “злодіїв у законі” та “паханів”.

Загострення криміногенної обстановки у ВТТ вимагало адекватної реакції з боку керівництва таборів. Для приборкання лідерів злочинних угруповань у грудні 1935 р. була затверджена 11 Інструкція про порядок направлення ув'язнених у строкові тюрми з ВТТ [10, с. 24]. Вона передбачала ізоляцію “невиправного елемента, який дезорганізує життя табору”. Зазначена міра розглядалася як стягнення і могла застосовуватися після вичерпання інших заходів впливу (тримання протягом шести місяців у штрафному ізоляторі).

У таборах процвітали відмови від роботи, грабежі, крадіжки, бандитизм. Особливо небезпечними в усіх таборах були організовані групи кримінальників, очолювані “паханами”, найбільш авторитетними серед злодіїв. Злочинців із числа молоді спокушав незаперечний авторитет у злочинному світі таких осіб, для яких вони виконували різні доручення, у тому числі вчиняли злочини. Підкорюючись “злодійським законам”, правопорушники з числа молоді самі поступово заганяли себе в кабалу до “паханів”

Зростанню бандитизму в таборах сприяла та обставина, що в житлових зонах у великій кількості зберігалися заборонені предмети. У карти грали на гроші, продукти, одяг, взуття, постільні приналежності та інші речі, нерідко вкрадені у співтоваришів по табору.

Наприкінці 1936 р. керівництво НКВС дійшло висновку, що виправна система виявилася дезорганізованою та слабо керованою і відчувала потребу не лише в реорганізації, а й у зміцненні режиму.

У серпні 1937 р. табори отримали наказ наркома НКВС СРСР М. І. Єжова, відповідно до якого вимагалося підготувати й розглянути на “трійках” справи на осіб, які ведуть “активну антирадянську, підривну та іншу злочинну діяльність у даний час”. Практично на розгляд “трійок” було надіслано всі справи на осіб, які здійснювали в таборах бандитизм, грабіж, знущання над ув'язненими, які вчинили бандитські дії на транспорті під час етапування. На підставі цього наказу було розстріляно в усіх таборах НКВС 30 187 осіб, більшість з яких становили лідери організованих злочинних груп та їх підручні. Найбільш масові страти відбувалися у березні-квітні 1938 р. [11, с. 9]. Іншого способу навести лад у таборах, приборкати кримінально-бандитствуючий елемент просто не було.

Як свідчать архівні матеріали багатьох таборів, за період із середини 1938 до кінця 1940 р. обстановка серед спецконтингенту істотно змінилася у кращу сторону, злочинні угруповання, що залишилися, та їх лідери затаїлися [12, с. 11].

У лютому 1942 р. була введена інструкція, що регулювала порядок тримання засуджених у роки війни. Вона дозволяла застосування зброї без попередження під час нападу на охорону та співробітників виправно-трудових установ, а також у випадку відмови засудженого приступити до роботи після дворазового попередження. Це змушувало “злодіїв у законі” працювати нарівні з іншими.

У силу об'єктивних причин у повоєнні роки в країні спостерігається значне зростання злочинності. У цей період у виправно-трудових установах існували різні угруповання, які мали домінуючий вплив на засуджених.

Спроби опертися в роботі на кримінально-бандитський елемент і з його допомогою підтримувати внутрішній розпорядок у таборах були вкрай небезпечними і, по суті, означали, що перевиховання засуджених підмінялося розправою над ними руками кримінальників [12, с. 48]. Становище у ВТТ ставало критичним. Складна обстановка вимагала вжиття особливих заходів. Надане ж органам НКВС СРСР право у дисциплінарному порядку переводити втюрму осіб, які відбувають покарання у ВТТ і систематично порушують вимоги режиму тримання, на практиці не реалізовувалося, оскільки спеціальних тюрем явно не вистачало.

Після війни 1941-1945 рр. у місця позбавлення волі потрапило чимало засуджених, які були на фронті й не бажали корятися “злодіям у законі”. Вони створили нові злочинні угруповання і боротьба між ними та “злодіями в законі” за владу в таборах призвела до різкого стрибка насильства, що включав убивства, цьому посприяло скасування смертної кари Указом Президії Верховної Ради СРСР “Про скасування смертної кари” від 26 травня 1947. Указ усував можливість застосування смертної кари в мирний час за будь-який злочин, у тому числі за такі небезпечні злочини, як табірний бандитизм і масові заворушення, навіть, якщо вони супроводжувалися вбивствами.

Особливо небезпечні рецидивісти, а також особи, засуджені за тяжкі злочини, у випадку, якщо їм за вчинені злочини були визначені найбільш тривалі строки позбавлення волі, відчувши свою безкарність, під час відбування покарання могли вчинювати будь-які злочини, аж до вбивства. Відсутність можливості адекватного захисту життя і здоров'я громадян, особливо працівників кримінально-виконавчої системи, і ув'язнених, які стали на шлях виправлення, свідчила про проблеми у кримінальному законодавстві.

Виправило ситуацію рішення, прийняте у грудні 1948 р., про організацію спеціальних табірних підрозділів суворого режиму в ВТТ, призначених для тримання найбільш небезпечних категорій осіб, які відбувають покарання за бандитизм, умисне вбивство, розбій, втечі. Така практика надавала можливість посилити ізоляцію активного кримінально-бандитстського елемента й створити умови, які виключали б перелічені вияви. Стан злочинності у цей період змусив владу відновити смертну кару за особливо тяжкі злочини, у тому числі за табірний бандитизм. Вища міра покарання стала застосовуватися з січня 1951 р.

У 1950-х роках, із відродженням науки виправно-трудового права, аналізовані проблеми знову стали предметом дискусії, що згодом певною мірою сприяло прийняттю закону, котрий передбачав кримінальну відповідальність за дії, що дезорганізують роботу виправно-трудових установ.

Злочинні угруповання в місцях позбавлення волі отримали відчутний удар завдяки здійсненню низки заходів, зокрема, за рахунок введення роздільного тримання рецидивістів від уперше судимих осіб, впровадження безготівкового розрахунку за працю, посилення роботи з розкладання злочинних угруповань і притягнення до кримінальної відповідальності їх активних учасників у зв'язку з паразитичною діяльністю й тероризуванням ними інших ув'язнених, а також тим, що вони піддавали небезпеці життя і здоров'я співробітників виправних колоній [13, с. 53].

Варто зазначити, що правопорядок у місцях позбавлення волі продовжує залишатися в центрі уваги законодавця у КК УРСР 1960 року [14]. Злочини проти порядку виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі було виділено окремо у Главу VIII “Злочини проти правосуддя” та один склад (ст. 69 --Дії, що дезорганізують роботу виправно-трудових установ”) - у Главу I “Злочини проти держави”. У цьому Кодексі навіть було передбачено більш

22широкий перелік злочинів, які посягають на нормальну діяльність кримінально- виконавчої системи. Слід зауважити, що на момент прийняття КК УРСР 1960 р. цей перелік обмежувався втечею з місця позбавлення волі або з-під варти, а також з місця заслання або лікувально-трудового профілакторію.

Президія Верховної Ради СРСР в Указі “Про посилення боротьби з особливо небезпечними злочинами” від 5 травня 1961 р. усунула наявні помилки, що виражалися в недооцінці заходів державного примусу в боротьбі з особливо небезпечними злочинами. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 травня 1961 р. було встановлено кримінальну відповідальність за дії, що дезорганізують роботу виправно-трудових установ. Зі вступом в дію названої норми такі злочини пішли на спад і лише з початком “перебудови” кількість дій, що дезорганізують нормальну діяльність установ виконання покарань, а також насильницьких виявів щодо персоналу знову зросла.

Установлення 1977 р. відповідальності за ухилення від відбування покарання у виді позбавлення волі стало наслідком доповнення ВТК УРСР [15] нормою, згідно з якою засудженим до позбавлення волі у виняткових випадках дозволялися короткострокові виїзди за межі місць відбування покарання. Крім того, 1983 р. було криміналізовано злісну непокору вимогам адміністрації виправно-трудової установи, а 1987 р. - незаконну передачу заборонених предметів особам, яких тримають у виправно-трудових установах, слідчих ізоляторах, лікувально-трудових і лікувально-виховних профілакторіях.

Тобто, до 1970-х та 1980-х років кримінально карним діянням у сфері порушення виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі визнавалися лише дії, що дезорганізують роботу виправно-трудових установ, і втеча з місця позбавлення волі або з-під варти. Відповідно до ст. 7¹ КК УРСР 1960 р. дії, що дезорганізують роботу виправно-трудових установ (ст. 69¹), і втеча з місця позбавлення волі або з-під варти при обтяжуючих обставинах (ч. 2 ст. 183) належали до тяжких злочинів.

Разом із тим, позитивно оцінюючи історичний спадок, зазначімо, що саме наведений вище перелік злочинів, який у подальшому зазнав істотних змін, став основою для формулювання складів злочинів, що посягають на діяльність кримінально-виконавчої системи, у КК України 2001 р.

Зазначімо, що законодавець вчасно відреагував на реформаційні процеси у кримінально-виконавчій сфері (зокрема, введення нових видів покарань - арешту та обмеження волі) і включив до чинного КК України нові норми, зокрема, які встановлюють відповідальність за ухилення від вказаних покарань. Так, якщо ст. 183 КК України 1960 р. “Ухилення від відбування покарання у виді позбавлення волі” обмежується єдиною формою об'єктивної сторони цього злочину (неповернення засудженого, якому дозволено короткостроковий виїзд за межі виправної установи), то аналогічна їй ст. 390 чинного КК України встановлює більш широкий перелік форм вчинення такого злочину - крім неповернення до місця позбавлення, зазначений склад злочину містить у собі самовільне залишення місця обмеження волі, злісне ухилення від праці, систематичне порушення громадського порядку чи встановлених правил проживання, вчинені особою, засудженою до обмеження волі. Натомість, ст. 391, 392 КК України від 2001 р., які передбачають відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації установи виконання покарань та за дії, що дезорганізують роботу установ виконання покарань, порівняно зі ст. 69 та 183 КК України від 1960 р. не зазнали істотних змін. Винятком є виключення кваліфікованих видів цих злочинів з указаних статей, що пов'язано зі скасуванням визнання засудженого особливо небезпечним рецидивістом, та підвищення верхньої та нижньої межі строків покарання, яке може бути призначено за вчинення зазначеного злочину, а також установлення у ст. 391 КК України відповідальності за злісну непокору вимогам адміністрації установи, яка виконує покарання у виді обмеження волі. Що стосується втечі з місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 393 КК України), то новелою стало введення покарання за втечу з місця відбування покарання у виді арешту, а також вказівка у ч. 2 указаної статті на способи вчинення злочину - підкоп або пошкодження інженерно-технічних засобів охорони як на ознаки кваліфікованого виду злочину. Отже, чинний КК України передбачає більш широкий перелік злочинів, які посягають на діяльність кримінально-виконавчої системи, ніж його попередники. Перевагою ст. 390-393 чинного КК України є збереження норм, успадкованих з КК 1960 р., які зберігають свою актуальність, та введення нових норм, які передбачають відповідальність за посягання на порядок відбування покарання у виді обмеження волі. У свою чергу, слід наголосити на спадковості норм, які передбачають відповідальність за злочини проти діяльності кримінально-виконавчої системи, у КК України 1960 р. та КК УСРР 1927 р.

Ураховуючи викладене вище, можна узагальнити таке. Будь-які умисні злочини, які вчиняються засудженими в місцях позбавлення волі, містять в собі деструктивне для цих місць начало, що підвищує суспільну небезпеку таких дій. Закономірна можливість існування пенітенціарної злочинності (незважаючи на зусилля адміністрації) у кримінально-виконавчих установах є наслідком підвищеної небезпеки злісних порушників режиму із середовища позбавлених волі та неминучого соціально-психологічного явища - кримінальної субкультури. Цей аспект найбільш притаманний умисному застосуванню насильства щодо співробітника виправної колонії, тому в цій сфері поряд з уже відомими методами кримінально-правового впливу необхідно шукати нові, більш ефективні шляхи й засоби запобігання таким злочинним виявам.

Список використаних джерел

1. Сборник нормативных актов по советскому исправительно-трудовому праву (1917-1959 гг.). История законодательства / сост. П. М. Лосев и Г. И. Рагулин. - М. : Гос. изд-во юрид. лит., 1959. - 360 с.

2. Друзин А. И. Воспрепятствование исполнению судебного акта : моногр. / Друзин А. И. - Ульяновск : Ульяновский дом печати, 2001. - 184 с.

3. Дедюхин В. В. Становление и развитие организации борьбы с преступностью в исправительно-трудовых учреждениях : учеб. пособие / Дедюхин В. В. - М., 1984. - 112 с.

4. Гель А. П. Кримінально-виконавче право України : навч. посіб. / Гель А. П., Семаков Г. С., Яковець І. С. ; за ред. проф. А. Х. Степанюка. - К. : Юрінком Інтер, 2008. - 624 с.

5. История советского уголовного права / Герцензон А. А., Грингауз Ш. С., Дурманов Н. Д. и др. - М. : Юрид. изд-во МЮ СССР, 1948. - 466 c.

6. Собрание Законов СССР. - 1925. - № 77. - С. 579.

7. Сборник материалов по исправительно-трудовому делу УССР. - Х., 1927. - № 107.

8. Положення про функції відділів місць ув'язнення (ВМУ) обласних управлінь НКВС УРСР та міськрайапаратів по лінії системи виконання покарань. 29 жовтня 1935 р. - Архів МВС України. - Ф. 46. - Оп. 1. - Спр. 1 б. - Арк. 18, 59-61.

9. Донесення МВС УРСР Міністру внутрішніх справ Союзу РСР 13 грудня 1952 р. // Архів МВС України. - Ф. 48. - Оп. 23. - Спр. 76. - Арк. 180-181.

10. Кузьмин С. И. Исправительно-трудовые учреждения в СССР (19171953 гг.) : моногр. / Кузьмин С. И. - М. : Акад. МВД СССР, 1991. - 132 с.

11. Елеськин М. В. Предупреждение организованной преступности в исправительных учреждениях : учеб. пособие / Елеськин М. В., Попов В. И., Филимонов О. В. ; под ред. О. В. Филимонова. - М. : Моск. ин-т МВД РФ, 1998. - 60 с.

12. Кузьмин С. И. Деятельность исправительно-трудовых учреждений (1936-1960 гг.) : учеб. пособие / Кузьмин С. И. - М. : Изд-во Акад. МВД СССР, 1989. - 94 с.

13. Гришанин П. Ф. Ответственность преступников-рецидивистов по советскому уголовному праву : учеб. пособие / Гришанин П. Ф. - М. : РИО Акад. МВД СССР, 1974. - 150 с.

14. Кримінальний кодекс Української РСР [Електронний ресурс] : введено в дію з 1 квіт. 1961 р. Законом Української РСР від 28 груд. 1960 р. - Режим доступу :

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/KD0006.html

15. Виправно-трудовий кодекс Української РСР. - К. : Вид-во політ. літ-ри України, 1971. - 84 с.

Размещено на Allbest.ru