Пропозиції щодо вдосконалення правового статусу експерта у цивільному судочинстві

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 53 ЦПК, ст. 12 Закону України «Про судову експертизу» обов'язками судового експерта, якому доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок із питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери його спеціальних знань, є: з'явитися за викликом суду, здійснити повне дослідження і дати обґрунтований та об'єктивний письмовий висновок на задані йому питання, а у разі необхідності - роз'яснити його, заявити самовідвід за наявності відповідних підстав. Експерт виконує ці обов'язки шляхом реалізації своїх повноважень.

На практиці часто можна натрапити на зловживання експертом своїми правами. Так, однією із таких сфер є оплата за проведення експертизи.

Експерт має право на оплату виконаної роботи відповідно до ч. 11 ст. 53 ЦПК. Згідно з п. 5 ст. 13 Закону України «Про судову експертизу» та п. 4 Інструкції про порядок і розміри компенсації (відшкодування) витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів досудового розслідування, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним спеціалізованим установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 01.07.1996 р. № 710 [2], судовий експерт має право одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням.

Експерти трактують норму щодо винагороди по-іншому, вимагаючи проведення попередньої оплати експертизи. У такому випадку особа, яка ініціює експертизу, оплачує не фактично виконану роботу, а аванс за її проведення в майбутньому. Це дозволяє експертам зловживати зі строками проведення судових експертиз. Отримавши попередню оплату за проведення експертизи, експерти, посилаючись на значне навантаження, вказують на те, що експертизу буде проведено через кілька місяців, а часто й у межах року [15]. На практиці частими є випадки, коли експерти відмовляються від проведення експертного дослідження на тій підставі, що в них велике навантаження чи попередньо не оплачено експертизу [11; 16; 13]. Слід зважити на те, що у ч. 2 ст. 86 ЦПК йдеться про оплату виконаної роботи, а не висновку експерта як остаточного результату його роботи. Це означає, що у разі припинення експертного дослідження без ухвалення висновку, експерту потрібно оплатити роботу.

У п. 2 ч. 10 ст. 53 ЦПК закріплене право експерта заявляти клопотання про надання додаткових матеріалів і зразків, а у ч. 12 цієї ж статті - право відмови від надання висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо для проведення експертизи (за надання лише зразків у експерта немає процесуального права відмовитися від давання висновку). Наприклад, у справі за позовом Д.Н.О. до У.Є.В. та У.О.Л. про стягнення боргу відповідач У.О.Л заявила клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, яке було задоволено Дніпровським районним судом м. Києва. На розгляд експерта було винесено лише одне питання: чи виконано рукопис у розписці відповідачкою У.О.Л., на яку позивач посилається як на доказ, що підтверджує наявність боргу. Оскільки в розпорядження експерта було надано тільки матеріали цивільної справи, яких було недостатньо для проведення експертизи, експерт двічі заявляла перед судом клопотання про надання додаткових матеріалів, зокрема вільних зразків почерку та підпису відповідачки У.О.Л. Через те, що вказані клопотання не були задоволені впродовж чотирьох місяців, проведення експертизи за наявними матеріалами виявилося неможливим, й експерт скористалась своїм правом на відмову від проведення експертизи [12]. Подібні ситуації виникають і в інших цивільних справах [10; 14]. Однак суд у такому випадку може скористатися положенням ч. 1 ст. 146 ЦПК: «У разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні».

В цьому контексті варто згадати, що затягування розгляду справи або непроведення експертизи можливе і через неправильне формулювання судом питань експерту, тому доцільно було б закріпити право експерта пропонувати змінити питання чи формулювання питань, що виносяться на експертизу, подаючи варіанти такої зміни. Процесуальний закон надає експерту право (хоча слід передбачити обов'язок) викладати у висновку судової експертизи виявлені під час її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були задані питання (ч. 5 ст. 147 ЦПК). Пропнуємо розширити це повноваження, дозволивши експерту узгоджувати поставлені йому питання відповідно до вимог того чи іншого виду судової експертизи.

Перший крок у протилежному напрямі зробило Міністерство юстиції України, яке своїм Наказом від 17.01.2002 р. № 4/5 [4] ввело новий вид експертизи, - експертиза, пов'язана з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності.

Суд, який ставив правові питання, судові експерти, які на них відповідали, не додержувалися фундаментальних, аксіоматичних положень, відповідно до яких: по-перше, авторське право не охороняє зміст твору, а тільки забороняє копіювати форму твору (а умови задач є змістом твору, зокрема в галузі хімії), по-друге, не можна ставити правові питання перед експертами, а якщо вони і поставлені судом, то відповідати на них судовий експерт не має права, оскільки, як правило, він не є фахівцем у галузі права.

Зацікавлена сторона, ознайомившись зі змістом висновку експерта, може бути не згідна з ним. На практиці трапляються випадки, коли така особа подає позовну заяву до суду про скасування висновку експерта чи визнання його недійсним, зазначаючи відповідачем судового експерта чи установу, у якій працює експерт. Зміст позовних заяв громадян, які не згідні з висновком експерта, такий: оскарження неправомірних дій експерта; скасування висновку експерта; визнання висновку експерта завідомо неправдивим або недійсним; спростування інформації, що не відповідає дійсності. Проте, чи може експерт бути у цивільній справі одночасно і експертом, і однією зі сторін?

Зазначимо, що за наявності достатніх обставин зацікавлена сторона може звернутись до правоохоронних органів або до суду із заявою про скоєння злочину - надання експертом завідомо неправдивого висновку - для вирішення питання про порушення кримінальної справи щодо експерта. Отже, чинне законодавство передбачає відповідальність експерта як власне експерта (фахівця, спеціаліста) і не передбачає можливість притягнення його до відповідальності в порядку цивільного судочинства у зв'язку із претензіями до висновку судового експерта. Крім того, оскільки експерт несе самостійну відповідальність за свої дії, установи, у яких працюють судові експерти, не можуть бути відповідальними за діяння експерта.

Зрозуміло, що робота експертів є далекою від виконання обов'язків, які покладені на керівників галузі промисловості, завідувачами складами, магазинами, ательє тощо. Отже, очевидно, що судові експерти, здійснюючи експертизи та готуючи висновки, не виконують організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські обов'язки. Висновок судового експерта не призводить до змін правового статусу сторін, не породжує для сторін права та обов'язки, не порушує існуючі права сторін, а є лише висновком спеціаліста (фахівця) у певній галузі знань. Отже, діяльність експерта під час проведення експертизи та підготовки висновків за її результатами не є управлінською діяльністю, а висновок, відповідно, актом управлінської діяльності, а відтак не може оскаржуватись у суді за такими ознаками. Отож, цивільні справи за позовами громадян до експертів про скасування висновків експертів, визнання їх недійсними чи неправильними, скарги на неправомірні дії експертів не повинні розглядатись судами.

ч. 5 ст. 147 ЦПК: .має обов'язок свої міркування про ці обставини включити до свого висновку» (виключити п. 3 ч. 10 ст. 53 ЦПК);

ч. 11 ст. 53 ЦПК: «Експерт має право на оплату складеного висновку».

Також доповнити у такій редакції ч. 14 ст. 53 ЦПК: «Експерт зобов'язаний приводити поставлені йому питання у відповідність до вимог залежно від виду судової експертизи шляхом пропонування суду змінити питання, що виносяться на експертизу, подаючи варіанти такої зміни»;

ч. 5 ст. 53 ЦПК: «Експерт не має права проводити експертизу і давати висновок з правового (правових) питання (питань)»;

ч. 2 ст. 66 ЦПК: «Висновок експерта з правового (правових) питання (питань) не може бути доказом у справі».

Висновки

Підсумовуючи, робимо такі висновки:

для того, щоб експертний висновок міг бути використаний як доказ, до експерта варто звертатися у часі судового процесу;

за проведення судової експертизи з вузькопрофільної галузі слід звертатися ще й до іншого фахівця, який має ґрунтовні знання щодо визначених об'єктів;

наперед оплачена експертиза не гарантує, як доводить практика, вчасне проведення експертизи;

роботу експерта потрібно оплатити і в тому випадку, коли не буде складено висновок;

вимога авансової оплати експертної роботи суперечить нормі ч. 11 ст. 53 ЦПК;

за надання лише зразків у експерта немає процесуального права відмовитися від надавання висновку;

іноді вимоги експертів не можуть бути виконані, що призводить до затягування розгляду справи або до непроведення експертизи;

робота експерта ускладнюється через неправильне формулювання судом йому питань;

експерт не має права здійснювати експертизу з правових питань, зокрема у сфері інтелектуальної власності;

експерт у висновку може допустити типові помилки (мотивування без мотивування, ігнорування протиріч, подання бажаного за дійсне, зайве доведення, повна бездоказовість, неповна доведеність, подання можливого за дійсне), які впливають на правильне вирішення справи.

Література