Сучасні наукові визначення поняття та сутності державного управління гуманітарною сферою в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасні наукові визначення поняття та сутності державного управління гуманітарною сферою в Україні

Наталя Бєлашова

У статті аналізуються сучасні погляди зарубіжних та українських науковців на визначення поняття та сутності державного управління гуманітарною сферою.

Ключові слова: державне управління, державна політика, гуманітарна сфера, гуманітарні цінності, культура.

В статье анализируются современные взгляды зарубежных и украинских ученых на определение понятия и сущности государственного управления гуманитарной сферой.

Ключевые слова: государственное управление, государственная политика, гуманитарная сфера, гуманитарные ценности, культура.

The article analyzes modern approaches of the Ukrainian and foreign scientists on the notion and essence of the public administration in the humanitarian sphere.

Keywords: public administration, state policy, humanitarian sphere, humanitarian values, culture.

Україна, як одна з наймолодших держав на політичній карті світу, переживає процес становлення системи державного управління, що характеризується переходом від радянської моделі чіткого адміністрування та планування до ліберального управління на основі ринкових механізмів. Саме цей перехід і злам десятиліттями відпрацьованої моделі та намагання в найкоротший термін перебудувати управлінський механізм на новий лад ще більше посилюють кризові явища не лише в економіці та соціальній сфері, а й інших сферах суспільного життя. Реформування системи управління за зразком західних держав, задеклароване як пріоритет державної політики, відбувається досить повільно. У цьому контексті переосмислення потребують основні підходи до системи державного управління в цілому, сутності управлінських процесів.

Як відомо, державне управління є одним із підвидів соціального управління. Воно передбачає наявність суб'єкта й об'єкта управління та чіткого взаємозв'язку між ними. Головною ж рисою державного управління, на думку дослідників, є наявність у суб'єкта управління певних владних повноважень і компетенції, які дають можливість для досягнення мети управління виражати свою волю у формі обов'язкових управлінських рішень, керівних розпоряджень [1, с. 66]. Водночас «чим більш розвиненим стає суспільство, тим більш складними стають проблеми, які потрібно вирішувати у процесі управління, тим більш важливим стає процес організації роботи тих суспільних інститутів, які це управління здійснюють» [2, с. 7-8]. Саме тому механізми державного управління потребують постійного удосконалення. Вони мають бути спрямовані на створення якісно нових систем управління та забезпечувати розв'язання ряду суперечностей, які проявляються шляхом постійного підвищення вимог до системи управління та гальмуються через відставання реальних можливостей, зокрема нестачу кваліфікованих кадрів і ресурсного забезпечення такого управління.

Аналізуючи бачення науковцями сутності державного управління, можна зробити висновок, що державне управління головним чином проявляється в регулюванні державою суспільних відносин через розпорядчу і виконавчу діяльність державних органів. В. В. Цвєтков головним критерієм ефективності сучасного державного управління називає найбільш повну відповідність управлінської діяльності докорінним інтересам суспільства, розширення і поглиблення демократії, забезпечення прав і свобод громадян та їх практичну реалізацію, успішне здійснення тактичних і стратегічних завдань щодо реформування українського суспільства [3, с. 68].

Державне управління в Україні на сучасному етапі характеризується низкою проблем перехідного періоду, а також значною диспропорцією в розумінні державних пріоритетів. Упродовж усього періоду незалежності першочергова роль відводилася проблемам соціально-економічного характеру. Такі пріоритети були притаманні ще радянській системі державного управління. Натомість питання освіти і науки, культури й духовності, забезпечення інформаційних потреб громадян відводилися на другий план та, відповідно, фінансувалися за залишковим принципом. Ці тенденції призвели до значного дисбалансу та, навіть, певної гуманітарної кризи. державний управління гуманітарний

Фахівці висловлюють думку про необхідність розмежування тактичних і стратегічних кроків щодо подолання гуманітарних проблем. Так, заступник директора з наукової роботи Інституту культурології Національної академії мистецтв України Віктор Щербина висловив переконання, що потрібно розмежовувати план першочергових заходів із ліквідації проблем в гуманітарній сфері України і саму стратегію її розвитку. «Стратегування має виражати бачення можливостей. Тобто, обумовлені ними ризики, необхідні інструменти та управління цими ризиками», - сказав він і додав, що в центрі стратегії повинна бути певна концептуальна модель формування гуманітарного середовища [4]. Однак, окрім експертних висновків, практично нічого на рівні держави не було зроблено. Фактично держава усунулася від вироблення цілеспрямованої гуманітарної політики, не зуміла забезпечити консолідацію суспільства на основі спільних духовних і культурних цінностей, що значною мірою призвело до тих наслідків, які ми сьогодні спостерігаємо в Криму і на Сході України. Подібна ситуація склалася і в деяких інших державах, які недооцінили роль гуманітарної сфери в процесі державного будівництва.

Незважаючи на актуальність питання державного управління гуманітарною сферою в Україні, воно на сьогодні досліджене недостатньо. При цьому передусім досліджуються його окремі, найбільш проблемні складові, які вже стали предметом активного аналізу за кордоном. Фактично вітчизняна наука більше реагує на ті проблеми, які піднімаються зарубіжними колегами, і лише в цьому контексті екстраполює їх на вітчизняні реалії.

На європейському просторі серед гуманітарних проблем чи не найширше нині обговорюються наслідки екстенсивного техногенного розвитку та їх негативний вплив на культурну складову людства. Відповідні тенденції можна простежити і в Україні. Як справедливо відзначив Ю. П. Богуцький, аналіз сучасного етапу розвитку цивілізації свідчить про її глобально-масштабний критичний стан, зумовлений істотним дисбалансом між зростанням ефективності культурогенних утворень, породжених «технологічною раціоналізацією» природи, та підвищенням ступеня «стихійної некерованості» суспільного буття. Очевидним є те, підкреслює дослідник, що при збереженні такої культурно- організаційної парадигми, з одного боку, подальший розвиток продуктивних сил дедалі більше перетворюватиметься на свою згубну противагу, а з іншого, поглиблюватиметься духовно культурна деградація суспільства. У результаті можна констатувати вичерпаність онтологічно-врівноважного потенціалу такої культурної парадигми, що ґрунтується на індустріально-технологічній домінанті [5, с. 183]. Деякі зарубіжні фахівці, зокрема Ф. Матарассо та Ч. Лендрі, ще категоричніші у своїх висновках, доводячи, що епоха командної економіки закінчилася, а уряди практично всіх європейських країн все більше усвідомлюють, наскільки обмеженими є їхні можливості безпосереднього управління [6, с. 123].

У свою чергу, з ними дискутує С. А. Кіндзерський, який вважає, що у Європі вже вкоренилося розуміння того, що основною метою економічного розвитку є створення культурних цінностей, і що культура є головною рушійною силою та показником економічних змін [7, с. 147]. Подібні обґрунтування все частіше висловлюють вчені різних країн, пропонуючи різноманітні моделі удосконалення у тому числі гуманітарної політики держави та світової спільноти в цілому. Однак європейські експерти констатують, що такі ініціативи ще не досягли бажаного результату. Так, Е. Еверитт доводить, що в основі державного управління європейських країн лежить суперечність, яка полягає у визнанні важливості, приміром, культурної політики, але таке визнання не підкріплене реальними справами, а міністерства культури чи інші відомства, що здійснюють управління у сфері культури, навіть за умови щедрого фінансування не можуть змінити суспільних пріоритетів [8, с. 101].

Українські мислителі також проводять прямі паралелі між економічною кризою, яка вразила нашу державу на початку 90-х років минулого століття, та загальним станом духовної культури, падінням моральності в суспільстві. Філософ В. Лісовий ще в той час висловив переконання, що «найглибшою причиною сучасної кризи в Україні є передусім успадкована від минулого духовна криза - занадто високий рівень морального, політичного та правового нігілізму» [9, с. 7]. Згодом подібні міркування вже стали переважати в середовищі вчених-гуманітаріїв, поступово отримуючи визнання і серед багатьох фахівців у сфері природничих і технічних наук.

Отже, експерти наполягають на тому, що «гуманітарна сфера має посісти домінуючу роль, оскільки без зміни психології громадян, без формування у них відповідних соціальних установок, ціннісних орієнтацій не варто очікувати їх активної участі у державотворчих процесах» [10, с. 4]. Разом із тим серед науковців поширюється думка про те, що гуманітарна сфера далеко не обмежується лише культурою та духовністю. Як наслідок, постає проблема визначення дефініцій та розробки відповідного категоріально-методологічного апарату. Ця проблема є актуальною як для України, так і для інших держав.

У більшості країн світу до гуманітарної сфери зараховують такі три фундаментальні галузі, що визначають темпи та якість цивілізаційного процесу і розвиток суспільства, як освіта, наука, культура [10]. У нашій державі гуманітарну сферу бачать дещо ширше. Зокрема, О. С. Дніпров, крім уже перелічених, до сфери діяльності державних органів, що забезпечують управління в гуманітарній сфері, додає також фізичну культуру і спорт, курортну та туристичну діяльність, охорону здоров'я та обіг лікарських засобів, питання сім'ї, дитинства та молоді, кредитування молодіжного житлового будівництва тощо [11, с. 188] . Водночас заслуговує на увагу точка зору С. А. Кіндзерського, який вважає, що, говорячи про основні напрямки гуманітарної політики, перш за все потрібно говорити про духовність. За його словами, духовність проявляється і в суспільному розвитку, і у відносинах, тому коли йдеться про гуманітарну сферу й гуманітарну політику, то духовність має бути первинною, а соціальність - вторинною [7, с. 17].

В Україні вже тривалий час ведуться роботи над розробкою Концепції гуманітарного розвитку України. Лише за останнє десятиліття фахівцями різних установ було підготовлено кілька таких проектів, однак документ так і не було ухвалено. Дискусії точаться і щодо визначення основних понять. При цьому варто відзначити, що в жодному із розроблених варіантів Концепції не було запропоновано визначення поняття «державне управління гуманітарною сферою» або «гуманітарна сфера». Автори здебільшого оперують поняттям «гуманітарний розвиток». Так, у проекті Концепції гуманітарного розвитку України, розробленому робочою групою на чолі з академіком НАН України М. Г. Жулинським в Національному інституті стратегічних досліджень при Президентові України, гуманітарний розвиток розглядається як модель розвитку, орієнтована на максимальне розкриття потенціалу кожної людини і соціуму в цілому, створення гідних умов для реалізації всіх інтелектуальних, культурних, творчих можливостей людини і нації [12]. У свою чергу, у проекті Концепції гуманітарного розвитку України на період до 2020 р., підготовленому в установах Секції суспільних і гуманітарних наук НАН України під загальним керівництвом віце-президента НАН України академіка НАН України В. М. Гейця, гуманітарний розвиток України визначено як процес удосконалення суспільства у напрямі наближення до потреб людини в усіх сферах суспільного життя, створення умов для максимального розвитку національної культури, розкриття творчого потенціалу й самореалізації кожної особистості відповідно до її потреб та інтересів [13, с. 5]. Таким чином, автори обох проектів Концепцій гуманітарний розвиток трактують як максимальне задоволення потреб людини, передусім духовних та культурних.

Визначаючи національні пріоритети гуманітарного розвитку України, проект Концепції М. Г. Жулинського передбачає:

- формування нової якості життя громадян України шляхом створення умов для всебічного гармонійного розвитку людини, реалізації нею всіх своїх професійних можливостей, досягнення високих соціальних стандартів, впровадження пріоритетів здорового способу життя, гармонізації людського і природного середовища, підтримки сім'ї та сприяння народжуваності;

- формування суспільства знань, де знання та можливості їх практичного застосування стануть важливим засобом самореалізації і розвитку особистості та ключовими чинниками прискореного розвитку держави і суспільства;

- соціальну активність громадян, формування розвиненого громадянського суспільства;

- культурну та політичну консолідацію української нації як модерної європейської спільноти [12]. Отже, відповідні напрямки охоплюють політичний, економічний та соціальний виміри людського буття та, відповідно, досить широкий набір тих складових, які разом формують гуманітарну сферу.

Досить широким є й набір критеріїв гуманітарного розвитку у проекті Концепції гуманітарного розвитку В. М. Гейця. Так, основними завданнями гуманітарного розвитку є: оптимізація соціальних відносин і забезпечення прав людини; покращення якості життя; налагодження ефективної системи охорони здоров'я і утвердження здорового способу життя; гармонізація системи «людина - природа»; формування загальнодоступної, демократичної освітньої системи і вдосконалення наукового простору; науково-технічна модернізація та впровадження інноваційних проектів; інтеграція національної культури у європейський культурний простір та міжнародне співробітництво у гуманітарній сфері; досягнення структурної змістовності, узгодженості культурних інституцій, збереження високих здобутків у сфері мистецтва [13, с. 5]. Тобто, фактично в обох проектах Концепцій гуманітарного розвитку останній тлумачиться в широкому розумінні.

На наше переконання, включення економічної та соціальної складової до гуманітарної сфери є не зовсім виправданим, оскільки остання передусім повинна забезпечувати освітньо-духовний розвиток людини, а не певні матеріальні стандарти життя. Тому в нашому дослідженні державне управління гуманітарною сферою пропонуємо розуміти у вузькому сенсі. Отже, державне управління гуманітарною сферою - це діяльність держави щодо максимального забезпечення й розвитку культурних, духовних, науково-освітніх та інформаційно-пізнавальних потреб людини.

Сучасну систему державного управління в гуманітарній сфері можна до певної міри умовно класифікувати відповідно до того, яким бачить держава своє місце в цьому процесі. Загалом розрізняють дві основні форми державного управління в гуманітарній сфері. Це може бути безпосереднє втручання влади (Китай, Куба) або система державних «підтримуючих дій», чи «позитивної дискримінації» (держави Західної Європи) [14, с. 17]. На думку Т. Еріксена, ключова проблема гуманітарної політики сучасних держав полягає в тому, що особиста ідентичність громадян може використовуватися в політичних інтересах не тільки державою, а й іншими силами, оскільки життєвий досвід людей може трактуватися ними по-різному, і часто - суперечливим чином. Процес сегментарного злиття і поділу гуманітарного простору, створення різних груп викликає групову ворожнечу і суперництво: цей шлях вираження політичних інтересів залишається невикорінений. Тому головне завдання держави в гуманітарній політиці - створити відчуття приналежності до спільноти більш великої, ніж окремі групи, а це можна зробити, лише усвідомивши все багатство і мінливість особистих ідентичностей людей [15].

Як наголошує С. Манді, кожна країна має різне співвідношення органів місцевого самоврядування, регіональної і центральної влади, організацій, що діють при уряді та мають значну долю самостійності, а також творчих асоціацій. Тому кожна країна сама і визначає, яка повинна бути схема розподілу обов'язків і повноважень, але незмінним при цьому є головний принцип успішної політики: рішення повинні прийматися на найближчому рівні до точки застосування [16, с. 55]. Саме тому гуманітарна сфера, особливо культура, у більшості європейських держав належить до компетенції місцевої влади. Крім того, у розвинутих демократичних державах все помітнішим стає вплив громадянського суспільства та засобів масової інформації на вироблення державної політики та прийняття ключових державних рішень. Так, демонструючи відповідні впливи у США, дослідник У. Строубл доводить, що «CNN втягнула нас в операцію в Сомалі і вона ж заставила США вивести свої війська з цієї країни» [17, р. 135].

На переконання окремих вітчизняних дослідників, нині Україна має множинність форм, типів, моделей гуманітарної політики і, як наслідок, істотну регіональну диференціацію за рівнем реалізації гуманітарних потреб. Як основні чинники такої диференціації виступають не лише об'єктивні міжрегіональні розбіжності - географічні, кліматичні, ресурсні, економіко-інфраструктурні, фінансові, соціально-демографічні, соціокультурні, але й розбіжності, які мають значну суб'єктивну складову, до яких передусім можуть належати:

- політико-управлінські фактори - політичні орієнтації, рівень менеджменту регіональної управлінської еліти, ступінь розвиненості регіональних інститутів державної влади;

- правові фактори - рівень сформованості регіонального гуманітарного простору;

- загальнополітичні фактори - ступінь розвитку інститутів громадянського суспільства в кожному регіоні, рівень соціальної активності, самоорганізації і самодіяльності населення [18, с. 123].

Безумовно, наша держава намагається врахувати передовий досвід державного управління в гуманітарній сфері, у зв'язку з цим відбувається певна кореляція пріоритетів гуманітарної політики України. Спробою виправити ситуацію та «повернутися обличчям» до гуманітарної сфери на найвищому державному рівні стало створення указом глави держави від 2 квітня 2010 року Громадської гуманітарної ради [19]. Рада отримала статус консультативно-дорадчого органу при Президентові України, а метою її створення було визнано врахування суспільно значущих інтересів у вирішенні найважливіших питань гуманітарного розвитку, підготовка пропозицій щодо забезпечення додержання прав і свобод людини і громадянина у сферах освіти, науки, культури і мистецтва, охорони здоров'я, інтелектуальної та творчої діяльності, впровадження системних реформ для досягнення відповідності європейським стандартам захисту таких прав.

Певну роль на найвищому державному рівні було відведено й розбудові інститутів громадянського суспільства, покликаних сприяти поліпшенню діалогу між владою й громадянами, зокрема й у гуманітарній сфері. Відповідні положення закладені в Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні, затвердженій Указом Президента України від 24 березня 2012 р. [20], де безпосередньо вказується на позитивний європейський досвід співпраці між владою та громадянами. При цьому головними орієнтирами визнано європейські стандарти забезпечення та захисту прав і свобод людини, зокрема впровадження практики належного врядування, доброчесності, відкритості, прозорості та підзвітності інститутів влади, створення умов для різноманіття суспільних інтересів, у тому числі економічних, екологічних, соціальних, культурних, релігійних, територіальних тощо, і форм їх вираження (громадські ініціативи, суспільні рухи, асоціації, об'єднання).

Серед основних завдань державного управління гуманітарною сферою на сучасному етапі дослідники називають: відмову органів державної влади всіх рівнів від архаїчного погляду на гуманітарну сферу як на щось другорядне та непотрібне; активізацію позиції органів державної влади всіх рівнів у вирішенні питань гуманітарних галузей; вироблення сучасного понятійного апарату, теоретичної та законодавчої бази гуманітарної сфери й покладення їх в основу державного управління цією сферою; забезпечення зворотного зв'язку «державний орган - суспільство - державний орган» при здійсненні державними службовцями - представниками держави гуманітарної політики на всіх рівнях управління; розробку концепції професійної підготовки відповідних управлінських кадрів до проведення гуманітарної політики та ін. [21]. Безумовно, без участі науковців ці завдання так і залишаться нездійсненними.

Доцільним є і вироблення чіткої державної стратегії розвитку, підкріпленої державницькою ідеологією, яка сприятиме консолідації усіх мешканців України, незалежно від національної приналежності, віросповідання чи політичних уподобань. Адже «відсутність офіційної державницької ідеології (як ідеології держави) спонукає не до консолідації суспільства, а до його розшарування за національними, мовними, релігійними та культурними ознаками. Розколотість держави за наведеними параметрами неухильно призводитиме до взаємної опозиційності, протидії чи навіть протистояння виокремлених (відсепарованих) національно-культурних сегментів...» [22, с. 356].

Фахівці також переконані, що «Україна повинна більш швидко йти шляхом розбудови суспільства, в якому гуманістичні ідеали мають посідати домінуюче місце в системі людських орієнтирів, а принципи гуманізму, людяності, поваги до особистості та її гідності стануть безумовними імперативами, нормами як офіційної політики, так і повсякденного життя» [22, с. 418].

Таким чином, на сьогодні серед науковців немає усталеної думки щодо того, що слід розуміти під гуманітарною сферою. Так само немає єдиного визначення поняття «державне управління гуманітарною сферою». Водночас більшість фахівців погоджується, що державне управління головним чином проявляється в регулюванні державою суспільних відносин через розпорядчу і виконавчу діяльність державних органів. При цьому держава може делегувати певні повноваження щодо здійснення державного управління відповідно до чинного законодавства органам місцевого самоврядування та неурядовим організаціям, які в даному випадку також виступатимуть виразниками державної політики.

Список використаних джерел

1. Коваленко В. основи державного управління / В. В. Коваленко. - Х. : ТД «Золота миля», 2009. -320 с.

2. Журавський В. С., Серьогін В. О., Ярмиш О. Н. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні: Підруч. для студ. вищих навч. закл. - К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2003. - С. 7-8.

3. Цвєтков В. В. Державне управління: основні фактори ефективності (політико-правовий аспект) В. В. Цвєтков. - Х. : Право, 1996. - 164 с.

4. Вопросы гуманитарной политики в Украине излишне политизируются // УНІАН [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.unian.net/news/510844-politolog-ukrainskaya-gumanitamaya-politika- izlishne-politiziruetsya.html

5. Богуцький Ю. П. Самоорганізація культури: онтологія, динаміка, перспективи : монографія / Юрій Богуцький. - К. : Веселка, 2008. - 199 с.

6. Матарассо Ф. Как удержать равновесие? Двадцять одна стратегическая дилемма культурной политики / Франсуа Матарассо, Чарльз Лэндри // Культурная политика в Европе: выбор стратегии и ориентиры. Сборник материалов. Составили: Е. И. Кузьмин, В. Р. Фирсов. - М. : «Издательство Либерия», 2002. - С. 123 - 148.

7. Кіндзерський С. А. Державне управління в гуманітарній сфері регіону України: стан та тенденції розвитку : дис. ... канд. наук з держ. упр. : 25.00.02 / Сергій Анатолійович Кіндзерський. - К., 2006. - 205 арк.

8. Эверитт Э. Как управлять культурой: интегрированное культурное планирование и культурная политика / Энтони Эверитт // Культурная политика в Европе: выбор стратегии и ориентиры. Сборник материалов. Составили: Е. И. Кузьмин, В. Р. Фирсов - М. : «Издательство Либерия», 2002. - С. 100 - 122.

9. Лісовий В. С. Культура - ідеологія - політика / Василь Лісовий. - К. : Вид-во імені Олени Теліги, 1997. - 352 с.

10. Гуманітарна сфера України: проблеми і шляхи формування : Монографія / За ред. Б. М. Данилишина. - К. : РВПС України НАН України, 2000. - 96 с.

11. Дніпров О. С. Поняття та сутність державного управління в гуманітарній сфері в Україні / О. С. Дніпров // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. - 2011. - № 4(7). - С. 185-189.

12. Концепція гуманітарного розвитку України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://old.niss.gov.ua/table/koncsep.htm

13. Концепція гуманітарного розвитку України на період до 2020 року (проект). - К., 2011. - 56 с.

14. Гуманітарна сфера України: проблеми і шляхи формування : Монографія / За ред. Б. М. Данилишина. - К. : РВПС України НАН України, 2000. - 96 с.

15. Эриксен Т. Х. Гуманитарная политика, разрешение конфликтов и значение личного опыта // Диалог [Електронний ресурс] / Т. Х. Эриксен. - Режим доступу: http://dialogs.org.ua/ru/cross/page26065.html

16. Манди С. Культурная политика: краткое руководство / Саймон Манди // Культурная политика в Европе: выбор стратегии и ориентиры. Сборник материалов. Составили: Е. И. Кузьмин, В. Р. Фирсов. - М. : «Издательство Либерия», 2002. - С. 35 - 99.

17. Strobel W. P. Late-Breaking Foreign Policy: the News Media ' s Influence on Peace Operations / Warren P. Strobel. - Washington, D.C. : United States Institute of Peace Press, 1997. - 275 p.

18. Дніпров О. С. Діяльність органів виконавчої влади щодо реалізації державної політики України в гуманітарній сфері / О. С. Дніпров // Публічна адміністрація в Україні: становлення та розвиток : монографія / за заг. ред. А. В. Толстоухова, Н. Р. Нижник, Н. Т. Гончарук. - Д. : Монолит, 2010. - 400 с.

19. Про Громадську гуманітарну раду : Указ Президента України від 2 квітня 2010 року № 469/2010 // Офіційний веб-портал Верховної Ради України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/469/2010

20. Стратегія державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні : Затверджено Указом Президента України від 24.03.2012 р. № 212/2012 // Офіційне інтернет- представництво Президента України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.president. gov.ua/documents/14621 .html

21. Кіндзерський С. А. Державне управління в гуманітарній сфері регіону України: стан та тенденції розвитку : автореф. дис. канд. наук з держ. упр. : 25.00.02 «Механізми державного управління» / С. А. Кіндзерський. - К., 2006. - 20 с.

22. Культура, Ідеологія, Особистість: Методолого-світоглядний аналіз / Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. - К. : Знання України, 2002. - 580 с.

Размещено на Allbest.ru