Форми і методи державного управління в соціальній сфері: організаційно-правовий аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Форми і методи державного управління в соціальній сфері: організаційно-правовий аспект

Іван Оксьом

кандидат юридичних наук, доцент

Східноєвропейського університету

економіки і менеджменту

У статті розглянуто форми і методи державного управління в соціальній сфері. Досліджено особливості форм і методів державного управління соціальною інфраструктурою. Визначено напрямки вдосконалення системи державного управління соціальною сферою в умовах реформування соціальної політики України.

Ключові слова: форма державного управління, методи державного управління, механізм державного управління, соціальна сфера, соціальна інфраструктура.

Оксём И.Г. Формы и методы государственного управления в социальной сфере: организационно - правовой аспект

В статье рассмотрены формы и методы государственного управления в социальной сфере. Исследованы особенности форм и методов государственного управления социальной инфраструктурой. Определены направления совершенствования системы государственного управления социальной сферой в условиях реформирования социальной политики Украины.

Ключевые слова: форма государственного управления, методы государственного управления, механизм государственного управления, социальная сфера, социальная инфраструктура.

Oksjom I. Forms and methods of public administration in social sphere: organizational and legal aspects

The article considers the forms and methods of public administration in social sphere. The features of the forms and methods of state administration of social infrastructure are investigated. The directions for improving the social sphere of public administration in terms of social policy reform in Ukraine are determined.

Key words: form of public administration, methods of public administration, mechanisms of public administration, social sphere, social infrastructure.

державне управління соціальний

Соціально-економічний розвиток України в останнє десятиліття поставив на порядок денний ряд важливих питань, від вирішення яких багато в чому залежить майбутнє держави. Зокрема, це забезпечення гідних умов життєдіяльності населення. Від успішності державної соціальної політики, яка в першу чергу, має захищати особистість від різного роду негативних впливів, залежить рівень життя громадян та їх соціальне самопочуття, що в свою чергу формують вектор ставлення населення до реформ і трансформаційних перетворень. Тому реформування суспільства, яке сьогодні є реальністю в Україні, потребує від державних органів управління виважених дій та довгострокових стратегій, які гарантуватимуть соціальну стабільність країни. На часі побудова ефективної системи державного управління, основою якої стане соціальне партнерство держави і суспільства. Це зумовлює впровадження таких механізмів управління, які стануть запорукою підвищення рівня життя громадян. Безспірно, удосконалення державного управління соціальною сферою в умовах тотального превалювання песимістичного настрою в більшості населення, зниження рівня довіри до діяльності влади, упередженого ставлення громадян до будь яких змін у державній політиці та реформ, вимагає від органів державної влади тісної взаємодії з усіма компонентами соціальної системи, розробки та впровадження науково обґрунтованих форм та методів управлінської діяльності.

Питання теорії, практики та актуальні проблеми системи державного управління в Україні досліджувалися такими вченими як: В. Авер'янов, О. Андрієнко, О. Бандурко, Ю. Битяк, В. Гаращук, О. Кониленко, Н. Нижник, О. Шамрай та ін.

Але за всієї різноманітності напрямів дослідження теорії і практики державного управління залишається багато проблемних питань, які потребують науково-практичного врегулювання. Метою статті є визначення сутності, змісту форм і методів управління в соціальній сфері через дослідження їх конкретних проявів, за допомогою яких реалізується компетенція відповідних органів виконавчої влади.

Форми і методи державного управління в соціальній сфері базуються на загальних державно-управлінських формах і методах. Державна влада здійснює свої соціальні функції через створені відповідні органи державного управління. У свою чергу, ці органи реалізують надані їм повноваження шляхом використання системи різноманітних форм та методів управління.

Вочевидь, виконання органами виконавчої влади своїх управлінських функцій потребує спеціального механізму, який би передбачав зовнішні межі управлінської діяльності зазначених суб'єктів виконавчої влади. В юридичній науці під такими зовнішніми межами розуміють організаційно-правові форми діяльності органів державної влади, тобто виражені зовні дії державних органів, що здійснюються відповідно до їх компетенції і викликають передбачувані наслідки. Існують різні підходи щодо визначення форми управління. На думку А. П. Коренєва «... форми є об'єктивним вираженням сутності діяльності органів і посадових осіб, які здійснюють управління. Вони покликані забезпечити найбільш доцільне виконання функцій управління, досягнення цілей управління за найменших витрат сил, засобів і часу» [1, с. 86]. О. Ф. Андрійко підкреслює, що «... форми - це зовнішні, постійно і типізовано фіксовані вирази (прояви) практичної активності державних органів із формування та реалізації управлінських цілей і функції та забезпечення їхньої власної життєдіяльності» [2, с. 112]. Форму можна також визначити, як зовні виражену дію виконавчого органу (посадової особи), що здійснюється в рамках його компетенції та викликає певні наслідки, які, якщо мають юридичний характер або мають певне юридичне значення, можна кваліфікувати як адміністративно-правові форми.

Дослідження цих та інших визначень надає підстави стверджувати, що під формами державного управління у соціальній сфері слід розуміти зовнішній вираз змісту конкретних однорідних дій, що безперервно виконуються органами державного управління та їх представниками чи посадовими особами з метою реалізації соціальних функцій держави.

Водночас необхідно звернути увагу, що форми державного управління мають як внутрішнє, так і зовнішнє спрямування. Зміст зовнішньої діяльності органу державного управління полягає в безпосередньому впливові того чи іншого органу виконавчої влади на відповідний об'єкт, що перебуває в його підпорядкуванні. Інакше мета управління взагалі не досягається. До внутрішньої специфіки необхідно віднести управлінські дії, що мають внутрішньо-організаційний характер і забезпечують порядок роботи окремого виконавчого органу.

Найбільш поширеним та цілком обґрунтованим є розподіл форм управлінської діяльності на правові та не правові [3, с. 149]. Вочевидь, різниця між ними вбачається за характером наслідків, до яких вони приводять. Для правових форм характерно те, що вони завжди тягнуть за собою чітко окреслені юридичні наслідки. У цьому виявляється їх роль в реалізації виконавчої влади, тобто юридично-владних повноважень, що є її змістом. Неправові форми прямих юридичних наслідків не тягнуть. Наприклад, це робота структурних підрозділів апарату Міністерства праці та соціальної політики, проведення семінарів, нарад, обробка отриманої інформації тощо, тобто здійснення широкого кола організаційних дій або матеріально-технічних операцій.

Досить часто до правових форм діяльності органів виконавчої влади, які здійснюють управління у соціальній сфeрі, окрім адміністративної нормотворчості, відносять здійснення інших дій, які мають юридичні наслідки. І дійсно, у багатьох випадках органи виконавчої влади або їх посадові особи поряд з виданням правових актів здійснюють деякі дії іншого юридичного характеру. Так, наприклад, вони дозволяють громадянам, громадським об'єднанням та іншим учасникам управлінських відносин провадження певних дій, юридичне значення яких очевидне. Але суть справи у тому, що свій вияв вони отримують, як правило, не прямо, а опосередковано. Наприклад, надання спеціальних прав (отримання соціальної допомоги) здійснюється на підставі вже прийнятого акту.

Отже, до правових форм діяльності органів виконавчої влади, які здійснюють управління у соціальній сфері, можна віднести видання нормативних актів управління та здійснення на їх підставі інших дій юридичного характеру. Форму ж управлінської діяльності можна назвати правовою лише у тому випадку, якщо у діях суб'єкта виконавчої влади чітко виявляється характерне для державного управління юридичне волевиявлення. Інші дії, які щоденно здійснюються органами виконавчої влади або їх посадовими особами, належать до не правових форм (організаційних, аналітичних, забезпечувальних тощо). І хоча виконавча влада з урахуванням її особливостей реалізується лише її суб'єктами і лише у правових формах, це не зменшує значення неправових форм діяльності.

З урахуванням викладеного можна навести таку класифікацію форм управлінської діяльності органів виконавчої влади у соціальній сфері: видання правових актів управління; провадження дій юридичного характеру; здійснення організаційних заходів; виконання матеріально-технічних операцій.

Оскільки органи виконавчої влади є органами персональної діяльності, то основною організаційно-правовою формою їх роботи є видання правових актів управління, зокрема в соціальній сфері. За своїм змістом зазначені правові акти є юридично-владними волевиявленнями уповноваженого суб'єкта виконавчої влади. Це волевиявлення є одностороннім та імперативним, тому що воно містить приписи, які є обов'язковими для адресата. Акти, що видаються органами виконавчої влади є підзаконними і тому видаються у межах та з метою виконання законів. За своєю юридичною природою вони визначають правила поведінки у сфері державного управління, тобто є нормативними, а також викликають деякі юридичні наслідки щодо виникнення, зміни та припинення конкретних правовідносин, тобто є індивідуально-конкретними. Отже, правові акти управління, що видаються органами виконавчої влади у соціальній сфері, є односторонніми юридично-владними волевиявленнями у межах закону, що ведуть до встановлення правових норм або виникнення, зміни чи припинення конкретних правовідносин.

Щодо управлінських рішень, які приймаються органами виконавчої влади (розпорядження, накази), то вони можуть відповідати ознакам з наведеної класифікації, але з деякою специфікою. Перш за все слід звернути увагу на ту обставину, що управлінські рішення органів виконавчої влади за своєю природою є зобов'язальними, тобто мають примусовий характер. Вони спираються на Конституцію, закони України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України, що надає можливість застосувати відносно до виконавців різноманітні владні важелі впливу. Одночасно з цим, функції органів виконавчої влади щодо прийняття управлінських рішень, а на їх основі актів управління, закріплюються правовими нормами.

Специфіка управлінських рішень, які приймаються органами виконавчої влади, що здійснюють управління у соціальній сфері полягає також у тому, що вони пов'язані з використанням державних коштів. Тому будь-яке недостатньо обґрунтоване рішення пов'язане з невиправданими витратами, яке негативно відобразиться на задоволенні, гарантованих законом, потреб населення може призвести до соціальних негараздів. Сучасна практика переходу до ринкової економіки багато разів підтверджувала справедливість сказаного. Особливо це стосується нецільового використання бюджетних коштів.

Рішення органів виконавчої влади відрізняються також неможливістю чіткого та безспірного визначення цілей, наприклад, у формі прибутку або іншому кількісному вимірі, як це має місце у комерційних організаціях. Тому і процес прийняття рішень не завжди до кінця визначений. Причина цього полягає не тільки у специфіці державної служби, а й у необхідності брати до уваги політичні чинники, оскільки при виданні управлінського рішення виникає потреба у задоволенні суперечливих інтересів різних зацікавлених сторін процесу.

Слід звернути увагу і на специфіку органів виконавчої влади, яка виявляється у великому значенні ієрархічних відносин. Відносини ці відзначуються значною кількістю правових норм та обов'язковістю виконання директивних приписів. Подібна цілеспрямованість діяльності зумовлює значні обмеження у сфері роботи з управлінськими рішеннями. До таких обмежень слід віднести зменшення потенційної кількості альтернативних рішень. Але у той же час гарантується інформаційне забезпечення рішень і визначається міра відповідальності за їх виконання з додержанням визначених стандартів. Зазначені обмеження деякою мірою звужують свободу дій службовців, але не позбавляють її. Службовці зберігають можливість використовувати, при виданні та виконанні рішень, власну етику поведінки та ціннісні орієнтації. Майже у будь-якого службовця завжди залишається вільний простір для власного вибору, хоча базові цінності, що враховуються при виданні рішень, повинні все ж враховуватися під час формального ієрархічного механізму роботи з управлінськими рішеннями.

Раціональне поєднання формальних та неформальних складників механізму роботи з управлінськими рішеннями створюють, теоретично, необхідні умови для їх обґрунтування. Але в дійсності можливе ефективне функціонування організації є більш припущенням та бажанням, ніж очікуваною реальністю. Справа у тому, що тенденції розвитку організації завжди модифікуються під впливом багатьох факторів. Дисфункціональні наслідки ієрархічності, які при цьому виникають, знаходяться у пропорціональній залежності від кількості рівнів зазначеної ієрархії. Модифікація зумовлюється, окрім рівня ієрархії, ще й тією обставиною, що будь-яка діяльність розглядається через призму людської поведінки, яка виявляється у неформальних зв'язках, котрим притаманні своя система ієрархічних відносин та своя система інформації. Ієрархічність організаційної структури надає можливість поділяти управлінські рішення на реальні та формальні. В організаційній ієрархії будь-яке рішення повинно прийматися у тому структурному підрозділі, у якому акумульовані найбільші масиви необхідної інформації.

Для реалізації значної кількості управлінських рішень державно-владний суб'єкт може обрати або адміністративний договір, або адміністративний акт. Вибір того чи іншого управлінського засобу визначається на розсуд відповідного державного органу і залежить від багатьох об'єктивних та суб'єктивних факторів, конкретних умов управління. Тобто, одні й ті ж правовідносини можуть, залежно від конкретних умов, регулюватися або адміністративним актом, або адміністративним договором [4, с. 74]. Водночас ми новинні розуміти, що державне управління в соціальній сфері реалізується у взаємовідносинах держави, з одного боку, та різного роду недержавних суб'єктів з іншого. При цьому держава в особі своїх органів та посадових осіб є суб'єктом, а приватні особи - об'єктами державного управління.

За своєю юридичною природою адміністративний договір є актом застосування норм права, головною функцією якого є функція реалізації тих же норм права [5, с. 214]. Тобто, беручи до уваги таке трактування, можна стверджувати, що застосування та реалізація права виглядають як тотожні поняття, які містять у собі право дотримання, правовиконання та правовикористання одночасно. У цілому в науковій літературі дослідження значення адміністративних договорів в державному управлінні базується на вивченні їх функцій.

Нанриклад, В. Стефанюк виділяє такі функції як: структурно-організаційна, забезпечувальна, узгодження інтересів, орієнтаційно-стимулююча, демократизації управління, виховна, правоохоронна, інформаційна [6, с. 14-27].

Очевидно, що дослідження функцій адміністративних договорів як складової частини механізму державного управління можна продовжити, адже всі вони не існують ізольовано одна від одної, вони взаємно переплітаються та обумовлюють одна одну.

Тому, важко не погодитися з думкою Ю. Тихомирова, що «... механізм управління повинен повною мірою відображати взаємодію різних елементів управління, які мають характер, стійких взаємозалежностей і причинно-наслідкових зв'язків» [4, с. 482-483].

Зокрема, в науці немає єдиного підходу до механізму державного управління та його складових елементів. Так, на думку Г. Атаманчука, механізм формування та реалізації державного управління це сукунність і логічний взаємозв'язок соціальних елементів, процесів і закономірностей через які суб'єкт державного управління «схоплює» потреби, інтереси й цілі суспільства в управляючих впливах, закріплює їх у своїх управлінських рішеннях і діях та практично втілює їх у життя, спираючись на держану владу [7, с. 86].

Л. Юзьков визначав «... механізм державного управління як організацію практичного здійснення державного управління» [8, с. 57-59].

Н. Нижник, О. Машков цілком обґрунтовано визначають «... механізм управління як складну частину системи управління, що забезпечує вплив на фактори, від стану яких залежить результат діяльності управлінського об'єкта» [9, с. 37].

Звичайно виконавча влада здійснює управління в соціальній сфері не тільки у певних формах, а й відповідними методами. У загальному розумінні метод означає спосіб практичної реалізації будь-чого. Що ж до його перенесення на виконавчу діяльність, то необхідно розуміти саме вжиття певних заходів з реалізації завдань і функцій виконавчої влади в особі органів державного управління (посадових осіб) через наділення їх компетенцією у певних межах і відповідних формах. У методах управління відображаються воля держави та юридично-владні повноваження органів управління.

На думку З. Гладуна: «. методи державного управління це способи цілеспрямованого впливу на поведінку громадян, а також діяльність підприємств і організацій, органів, служб та службовців апарату виконавчої влади в інтересах забезпечення виконання вимог законодавства»[10, с. 88].

Методи державного управління численні та різноманітні, що пояснюється багатоманітністю управлінських функцій. Виражаючи якісну сторону реалізації функцій державного управління, методи також безпосередньо пов'язані з державно-владними повноваженнями, що відповідають цим функціям. В. Малиновський пропонує розрізняти методи державного управління на організаційно-розпорядчі (адміністративні), економічні, правові і соціально-психологічні [11, с. 286].

Основу методів управління в соціальній сфері складає оптимальне співвідношення заходів переконання і примусу. Зазначені методи властиві будь-якій формі управління. Вони являють собою єдине ціле, тобто виступають механізмом забезпечення належної поведінки та правопорядку.

Досліджуючи викладене вище, та на основі наукового аналізу значної кількості відомих практиці методів державного управління можна виокремити їх призначення: встановлення обов'язкових нормативів правил поведінки для учасників управлінських відносин; можливість видання індивідуальних приписів на адресу конкретних учасників управлінських відносин; застосування різних видів заохочення; контроль за діяльністю учасників управлінських відносин; застосування за необхідністю офіційних заходів примусового характеру з метою забезпечення належного порядку у сфері державного управління та ін.

Узагальнення визначень дає підстави вважати, що категорія методу управління відображає взаємозв'язок керуючих і керованих підсистем, за яким перша, що є суб'єктом управління, здійснює управлінський вплив на другу - керований об'єкт.

Досліджуючи методи державного управління в соціальній сфері необхідно наголосити, що вони численні та різноманітні залежно від системи суб'єктів державного управління, функціонального призначення і змісту діяльності кожного із суб'єктів та об'єктів управлінського впливу.

Враховуючи викладене вище, вважаємо за доцільне проаналізувати основні методи державного управління в соціальній сфері.

Метод переконання є провідним в управлінській діяльності. За його допомогою здійснюється вплив на свідомість людей і дотримання з їхнього боку певної поведінки. Він формує у громадян правосвідомість, внутрішню готовність сприймати і виконувати загальнообов'язкові правила поведінки. Метод переконання насамперед стимулює належну поведінку учасників управлінських відносин. Необхідно зазначити, що інтереси тих, хто управляє, і тих, хто підпорядковується в адміністративно-правових відносинах, а також завдання, що стоять перед ними, є спільними. Тому виконання законів, приписів, планових завдань здійснюється на добровільній основі внаслідок високої організованості та дисципліни учасників управлінських відносин. З метою досягнення поставлених завдань використовуються різноманітні засоби переконання, а саме: роз'яснення, виховання, поширення передового досвіду, моральне та матеріальне стимулювання.

Метод примусу є способом впливу на суб'єктів управління, нездатних керувати власною поведінкою відповідно до волі держави. Заходи примусу застосовуються тоді, коли вичерпано засоби переконання до тих осіб, які не дотримуються чи порушують вимоги законів та інших нормативних актів.

Адміністративний метод полягає в тому, що органи управління безпосередньо встановлюють підпорядкованим суб'єктам певну поведінку. Вплив на суб'єкти, що управляються, здійснюється через запровадження для них правил поведінки, обов'язків і завдань, у разі порушення яких може бути вжито заходів адміністративного примусу.

Економічний метод не передбачає адміністративних заходів, а здійснює вплив на суб'єкти управління через застосування до них різноманітних форм економічного стимулювання, зокрема цінового й тарифного регулювання, прибутку, вартості, матеріальних санкцій, кредитів, субсидій, монетарної й цінової політики, преміювання тощо. Наявність цих стимулів дає можливість суб'єктам самим обирати форми діяльності для якісного виконання виробничих завдань.

На сучасному етані розвитку України ми можемо спостерігати нестабільну ситуацію у всіх сферах життєдіяльності. У цих умовах особливого значення набувають такі механізми в соціальній політиці, які б забезпечили принципові структурні зрушення у соціальній сфері як країни в цілому, так і окремих регіонів або міст. Одним з таких механізмів є програмно-цільовий метод, умови застосування якого повністю відповідають специфіці перехідного періоду і дозволять розглядати його як один з основних методів здійснення якісних змін у соціально-економічній ситуації як на державному, так і на місцевому рівнях. Використання програмно-цільового методу на кожному рівні - загальнодержавному, місцевому (регіональному), - у своїй основі визначається характером і територіальним масштабом виникнення комплексної проблеми, що впливає на відтворювальний процес в цілому.

На рівні держави програмно-цільового підходу вимагає вирішення таких проблем, які здійснять корінні структурні зрушення в соціальній сфері, у тому числі: утворення нових, розвиток і підтримка існуючих прогресивних виробництв, об'єктів виробничої і соціальної інфраструктури; створення сприятливих умов функціонування і розвитку підприємств, що працюють у пріоритетних галузях соціальної сфери на основі розвитку законодавчої і нормативної бази, направленої на створення „режиму найбільшого сприяння"; створення сприятливого інвестиційного клімату в країні; розвиток ринкової інфраструктури загальнодержавного значення; участь у міждержавних, міжрегіональних, міжміських соціальних програмах щодо спільного створення виробничих та інфраструктурних об'єктів соціальної сфери, вирішення соціальних проблем.

Важливим методом, який використовується при формуванні та аналізі організаційних структур управління, є системний аналіз.

Системний аналіз - це сукупність певних наукових методів і практичних прийомів вирішення різноманітних проблем, що виникають у всіх сферах діяльності суспільства, на основі системного підходу і представлення об'єкту дослідження у вигляді системи. Методика системного аналізу розробляється і застосовується в тих випадках, коли у осіб, що ухвалюють рішення, на початковому етані немає достатніх відомостей, що дозволяють вибрати метод її формалізованого уявлення, сформулювати математичну модель. Метод системного аналізу знайшов широке застосування і в місцевому управлінні. Оскільки об'єктом місцевого управління є соціально-економічні системи територіальних утворень, а його завданням - побудова раціональної системи управління соціально-економічними територіальними системами, то цей метод особливо важливий. Системний аналіз використовується і при формуванні й аналізі організаційної структури виконавчих органів влади на місцевому рівні.

Мета аналізу організаційної структури управління полягає в оцінці доцільності збереження в ній тих або інших ланок (структурних підрозділів) організації, у виявленні можливостей перерозподілу завдань і функцій між центральними органами і локальними підрозділами апарату управління для підвищення оперативності, надійності й економічності, управлінської діяльності. При цьому вивчаються як формальні, так і неформальні зв'язки. Залежно від складності, формалізації і централізації організаційні структури поділяються на два тини: механістичні й органічні. В основі такого поділу лежить співвідношення внутрішніх компонентів організаційної структури, що дозволяє виявити суть їх побудови. У цьому аспекті організаційна структура визначається як поєднання наступних трьох компонентів: складності, формалізації, централізації. Складність означає ступінь диференціації різних видів управлінської діяльності, зокрема її функцій (диференціація по горизонталі і вертикалі). Чим вище ступінь диференціації, тим більше складною є організаційна структура. Формалізація визначається ступенем однотипності (утилізація) управлінських правил і процедур. Структура буде більш формалізованою, якщо більше встановлених зверху правив і процедур в ній діє. Ступінь централізації (децентралізація) управління залежить від того, на яких рівнях управління ухвалюються рішення. На практиці зустрічаються різні комбінації названих компонентів, що дають велику різноманітність конкретних управлінських структур.

Механістична структура характеризується жорсткою ієрархією влади в компанії, формалізацією правил і процедур, централізованим прийняттям рішень, об'єктивними критеріями відбору кадрів, об'єктивною системою винагороди. Вони функціонують як чітко злагоджений механізм.

Органічні структури мають розмиті межі управління, невелику кількість рівнів управління, характеризуються слабким чи помірним використанням формальних правил і процедур, децентралізацією прийняття рішень, амбіційною відповідальністю, неформальними міжособистісними стосунками.

Отже, методи державного управління в соціальній сфері - це різноманітні способи, прийоми, засоби практичного здійснення органами управління цілеспрямованого, владно-організуючого впливу на керівні ними суб'єкти, які в свою чергу відповідають масштабам наданих цим суб'єктам компетенцій. Методи державного управління є волею держави, конкретизованою відповідним управлінським органом в межах наданих йому юридично-владних повноважень. Тому вони, як правило, фіксуються в адміністративно-правових актах. Методи державного управління в соціальній сфері, як і будь-яка діяльність, мають свою форму, своє зовнішнє вираження. Для методів державного управління засобом зовнішнього вираження є форми державного управління.

Список використаних джерел

1. Коренев А. П. Административное право: Общая и особенная часть/ Под ред. А. П. Коренева. - М.: МВШМ МВД СССР, 1986. - С. 86.

2. Андрійко О. Ф. Державний контроль в Україні: організаційно-правові заходи/ О. Ф. Андрійко. - К.: Наукова думка, 2004. - С. 112.

3. Адміністративне право України: [підручник]/ Ю. Битяк, В. М. Гаращук, О. В. Дьяченко та інші; За ред.. Ю. П. Битяка. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - С. 149.

4. Административное право и процесс: Полный курс. - 2-е изд. доп. и переработанное / Ю. А. Тихомиров. - М.: Изд. Тихомирова М. Ю., 2005. - С.74.

5. Адміністративне право України. Академічний курс: підручник у 2-х т./ ред. колегія: В. Б. Авер'янов (голова). - К.: Вид-во «Юрид. думка», 2004. - Т. 1 Загальна частина. - 2004. - С. 244.

6. Стефанюк В. С. Поняття, ознаки і публічно-правова природа адміністративного договору та його значення в управлінській діяльності / В. С. Стефанюк // Адміністративна реформа в Україні: шлях до Європейської інтеграції. Збірник наукових праць. - К., 2003. - С. 14-27.

7. Атаманчук Г. В. Теория государственного управления: Курс лекций / Г. В. Атаманчук. - М.: Юрид. лит., 1997. - С. 86.

8. Юзьков Л. П. Государственное управление в нолитической системе развитого социализма / Л. П. Юзьков. - К., 1983. - С. 57, 59.

9. Нижник Н. Р. Системний нідхід в організації державного управління: Навчальний носібник/ Нижник Н. Р., Машков О. А.; [за заг. ред. Н. Р. Нижник]. - К: Вид- во УАДУ, 1998. - С. 37.

10. Гладун З. С. Адміністративне право України: Навч. носібник / З. С. Гладун. - Терононіль: Карт. бланш, 2004. - С. 88.

11. Малиновський В. Я. Державне управління: Навчальний носібник / В. Я Малиновський. - Луцьк: Ред. - вид. від. «ВЖ» Вол. дер. універ. ім. Лесі Українки, 2000. - С. 286.

Размещено на Allbest.ru