Історичний розвиток гарантій особистої недоторканності на етапі досудового слідства: зарубіжний і вітчизняний досвід

Утримання нід вартою нід час досудового слідства є однією з тих нроблем, що каюта широкий соціальний резонанс. Застосування даного занобіжного заходу викликає чи не найбільше нарікань, скарг, а також є сферою значних зловживань. Пильна увага до інституту нонереднього ув'язнення зумовлена особливим становищем особи, щодо якої не вирішено нитання вини й не ухвалено вирок суду, а вона вже нозбавлена волі.

Досвід формування гарантій особистої недоторканності, як євроней- ський, так і національний, становить, на нашу думку, неабиякий науковий інтерес з огляду на недостатню розробленість даної нроблематики, та може бути використаний для удосконалення вітчизняного законодавства. Історіографія нитання обмежується роботами дореволюційних правників, зокрема В. Ф. Дерюжинського «Habeas Corpus Act и его приостановка но английскому нраву» та П. І. Люблінського «Свобода личности в уголовном процессе. Меры, обеспечивающие неуклонение обвиняемого от правосудия». У них розглянуто окремі аспекти формування гарантій особистої недоторканності та процедури неревірки законності арешту в Англії, Франції, Німеччині та Російській імнерії, однак ноза увагою авторів, зі зрозумілих причин, залишився розвиток даних інституцій на українських землях.

Основою для гуманізації кримінально-процесуального законодавства України стали ноложення нро захист прав людини, сформульовані в рішеннях Євронейського суду но правам людини: будь-яке позбавлення волі новинно відновідати нормам, встановленим ст. 5 Конвенції нро захист нрав людини і основних свобод 1950 р., головною метою якої є захист особи від свавілля влади. Міжнародне право передбачає широке коло гарантій, що нокликані забезпечити права людини в сфері особистої свободи. Так, у ст. 9 Загальної декларації прав людини зазначено, що ніхто не може зазнавати безпідставного арешту та затримання. Міжнародний пакт про громадянські й політичні права передбачає право заарештованого на розгляд його справи у суді, щоб цей суд міг невідкладно винести постанову щодо законності затримання, а жертви незаконного арешту чи тримання під вартою на компенсацію (ст. 9). У національному законодавстві ці гарантії закріплені в конституції. Стаття 29 Конституції України визначає, що кожна людина має нраво на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися нід вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і лише на підставах та в порядку, встановлених законом.

Усі ці норми встановлюють гарантії особистої недоторканності, що є важливою складовою забезнечення змагальності й рівності сторін у публічно-позовному процесі, де обвинуваченому надаються дещо більші права ніж потерпілому, за плечима якого стоїть Левіафан-держава. Це так звані favor defensionis або переваги захисту, серед яких не лише нраво особистої недоторканності, а й презумнція невинуватості. Зароджуються вони в умовах формування розшукових начал як захист від свавілля органів влади.

В обвинувальному процесі, за мінімального втручання держави, сторони були формально рівні. Ця рівність передбачала, що не лише обвинувачений, але й позивач міг бути затриманий. У Франції у X- XI ст. нід варту брали й обвинуваченого, й обвинувача, оскільки останній, перебуваючи у більш сприятливих умовах, а саме на свободі, мав би перевагу щодо зібрання доказів, міг впливати на свідків тощо [1, с. 186].

Встановлення системи гарантій особистої свободи найяскравіше нам демонструє історія англійського права на прикладі процедури Habeas Corpus. Однак вони формувалися й у правових системах, що не зазнали впливу англосаксонського права. З найдавніших часів досудове (попереднє) ув'язнення мало на меті забезпечити явку обвинуваченого до суду. Ще в добу римської реснубліки існували гарантії для громадян: будь-хто, вважаючи, що представник влади вчинив щодо нього несправедливо, міг вимагати бути представленим на суд громадян (нраво провокації). Повернення до життя в нових умовах римської процедури провокації чи грецької геліеї пророкує відомий російський процесуаліст О.В. Смірнов, зазначаючи, що в недалекому майбутньому завдяки розвитку технологій питання доцільності тримання нід вартою або вини можна буде виносити на широке голосування завдяки комп'ютерним мережам [2].

У межах середньовічного обвинувального нроцесу як нершої форми змагальності ув'язнення особи було можливим лише у разі, якщо її затримали на місці злочину. Зародження розшукових нроцедур в межах нриватно-нозовного нроцесу зумовило регламентацію нроцедури нонереднього ув'язнення. Так, у Нормандії, а нізніше й в Англії, затриманий міг уникнути ув'язнення, якщо ногоджувався на розслідування снрави через присяжних, що унеможливлювало приватно-позовний порядок розгляду снрави. На етапі зародження інституту присяжних для проведення ними судового розгляду необхідна була згода підозрюваних. Для того щоб вони «добровільно» погодилися на це, закон приписував утримувати заарештованих на «мізерному харчуванні й питті» [1, с. 219]. Отже, фактично ув'язнення мало на меті примусити обвинуваченого погодитися на розгляд снрави в межах розшукових, а не приватно-позовних процедур.

Унерше гарантії особистої недоторканності, як відомо, були закріплені Великою Хартією ВольностейПублічне право № 4 (16) (2014) 1215 р., де у ст. 39 вказувалося, що жодна вільна людина не може бути заарештована або ув'язнена інакше, ніж за рішенням суду рівних і за законом країни. На основі цієї норми в подальшому утвердилися засоби захисту від неправомірного арешту й сформувалася процедура перевірки його законності, відома як Habeas Corpus.

З найдавніших часів загальне англійське право передбачало, що обвинувачений у вбивстві, який не міг бути віднущений на поруки, мав можливість клопотати неред судом нро видачу особливого наказу (writ), у якому шерифу нринисувалося з'ясувати суть та підстави обвинувачення, онитати свідків тощо. Велика Хартія Вольностей нринисувала видавати їх безкоштовно. Важко сказати, чи подібні накази (writ of Habeas Corpus) практикувалися до Великої Хартії Вольностей і чи були вони поширені у XIII- XIV ст., однак у першій половині XV ст. вони вже видавалися досить часто, сночатку у разі затримання приватними особами, а пізніше й органами влади [3, с. 14]. Суть англійської процедури перевірки законності арешту полягала в тому, що особа, яка вважала, що її ув'язнено незаконно, могла звернутися до суду Королівської лави й просити видати їй writ of Habeas Corpus, адресований тому, хто її утримував, з вимогою доставити ув'язненого до суду, повідомити суддям причину, час затримання тощо. Суд новинен був негайно розглянути справу й винести рішення про звільнення особи з передачею її на поруки чи залишити під арештом. Простота й достунність застосування процедури Habeas Corpus й була гарантією особистої свободи й засобом проти незаконного позбавлення волі. Однак вона мала суттєві недоліки: судді не були зобов'язані видавати Habeas Corpus, не було визначено строки його видачі, особа, яка ігнорувала цей наказ, не несла жодної відповідальності.

В еноху Тюдорів вищезазначені гарантії стали фікцією, арешти без жодних нідстав, лише на основі підозри, були звичною практикою. Однак у XVII ст. ноновлюється практика застосування Habeas Corpus, а також встановлюється триденний строк для розгляду Habeas Corpus та штраф за порушення даного наказу чи протидію йому. Петиція про право 1628 р. визнала Habeas Corpus важливим засобом захисту для кожного ув'язненого. Незаконними вважалися будь-які винятки з загального порядку попереднього ув'язнення. Удосконалена процедура перевірки законності арешту остаточно була закрінлена у Habeas Corpus Act 1679 р.

У Франції, відновідно до королівських ордонансів 1254, 1315 рр., утримувати нід вартою можна було, лише якщо суддя, нровівши дізнання й вивчивши докази, визнає їх достатніми для пред'явлення обвинувачення. З утвердженням у XVI ст. розшукового процесу майже кожна снрава розночиналася з арешту, нісля чого затриманого донитували й передавали нрокурору [4, с. 110-112]. На тлі панування розшукового інквізиційного нроцесу нерші гарантії особистої недоторканності й обмеження свавілля адміністративно-поліцейських органів у Франції були встановлені Ордонансом 1670 р., що передбачав три види наказів (ордерів): 1) для дониту; 2) про явку; 3) про взяття нід варту. Вони могли бути видані суддею лише після оцінки прокурором доказів і проведення дізнання. Унродовж 24 годин після арешту суддя в присутності засідателя новинен був донитати затриманого, нісля чого звільнити його чи пред'явити обвинувачення. Однак в умовах абсолютної монархії свобода надавалася як особлива милість, більшість нідозрюваних неребували в тюрмах, фортецях чи монастирях. Практикувалося ув'язнення за особливим королівським наказом («листом з нечаткою»). У таких листах не вказували ні суть обвинувачення, ні строк утримання. Коменданту в'язниці лише нринисувалося ув'язнити й утримувати особу. Міністри або ж просто фаворити короля нерідко мали при собі бланки подібних листів вже з печаткою короля, куди могли вписати прізвище будь- кого.

Свавілля королівської влади в питаннях обмеження волі стало однією з причин різкого виступу представників третього стану, до яких частіше всього й застосовувалося ці заходи, проти інквізиційного процесу та абсолютизму. Ідеї рівності громадян, поваги до їх природніх прав у кінці XVIII ст. вже вирували в думках усього французького суспільства. У Наказі депутатам Генеральних штатів зазначалося: «Ми вимагаємо, щоб конституційним законом було встановлено: що всі люди народжуються вільними й мають рівні права на безпеку особистості [...] що ніхто не може бути позбавлений волі не інакше як за рішенням судді, що всім, під загрозою покарання, заборонено посягати на свободу будь- якого громадянина, якщо це не відбувається за наказом органів правосуддя, якщо ж Генеральні штати ухвалять рішення про необхідність збереження попереднього ув'язнення, то має бути постановлено, що ув'язнений упродовж 24 годин повинен бути переданий в руки судді й щодо нього може бути застосоване звільнення під заставу [1, с. 455].

Вищезазначені ідеї лягли в основу законодавства Великої Французької революції. Декларація прав людини і громадянина 1789 р. проголосила два основоположні принципи: «Жодна людина не може бути обвинувачена, заарештована або затримана, крім випадків, визначених законом, і відповідно до форм, передбачених ним» (ст. 7); «Оскільки кожна людина вважається невинуватою, доки її не визнано винною, то у разі необхідності застосування арешту, будь-яка надмірна суворість для забезпечення охорони особи обвинуваченого повинна суворо каратися законом» (ст. 9).

Розвиток гарантій особистої недоторканності в українському праві відбувався у декілька етапів. Уперше вони були закріплені для литовсько- руської шляхти Статутами Великого князівства Литовського 1529, 1566, 1588 р. (а для шляхти коронних земель - привілеєм 1433 р.). У Статуті 1588 р. зазначалося, що «кождый шляхтич оселый подле права позва- ный, не поконаный правом, от нас, Господаря, и от которого вряду иман и в везенье сажон быти не маеть» (арт. 10 розділ III) Даний припис не поширювався на випадки, коли шляхтича затримували на «гарячому». Гарантії особистої недоторканності, встановлені для привілейованого стану в добу «шляхетської демократії», збереглись і в період Гетьманщини. Артикули «Прав, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. фактично повторювали приписи статутів, поширюючи дані гарантії й на козацьку старшину: «никакого шляхтича и воинскаго званія человека, в суд надлежащій не призванного и правними доводи не обвиненного, никакій уряд арестовать (кроме государственних важних и криминальних дел) не имеет» (арт. 2, глава 4).

Закон про міста, ухвалений сеймом Речі Посполитої 18 квітня 1791 р., що був складовою Конституції 1791 р., надавав право особистої недоторканності й жителям міст. У статті 2 «Про прерогативи міщан» зазначалося: основне право «нікого без вироку суду не ув'язнювати» поширюємо на осіб, які в містах живуть, за винятком підступних банкрутів, осіб, які застави за себе в суді не вносять, та тих, хто спіймані на «гарячому вчинку [5]. Польські дослідники вважають, що вищезазначену норму можна порівняти з англійським Habeas Corpus Act [6]. Але різниця в тому, що англійське право передбачало процедуру перевірки законності арешту, а вищезазначені норми забороняли, за окремими винятками, арешт представників привілейованих станів.

Запозичення інституту Habeas Corpus відбувалося на теренах Російської імперії в епоху Катерини II. У «Наказі» кодифікаційній комісії були вміщені «роздуми» імператриці про підстави взяття під варту, розмежування попереднього ув'язнення та позбавлення волі як виду покарання. Наголошувалося на тому, що утримання під вартою повинно тривати якомога менше і не довше, ніж це необхідно для підготовки справи до судового розгляду, а умови утримання мають бути настільки суворими, щоб унеможливити втечу обвинуваченого, але не більше. Фактично у «Наказі» були викладені основні ідеї Ч.Беккаріа та В. Блекстона. Ще до його написання, професор юридичного факультету Московського університету, українець за походженням, С. Десницький на прохання імператриці підготував «Представление о учреждении законодательной, суди- тельной и наказательной власти в Российской империи», у якому за взірець для перетворень пропонувалося взяти англійське право. Положення, викладені С. Десницьким, лягли в основу розділу про совісні суди «Учреждение для управления губерний» 1775 р.

Саме ця судова інстанція, з поміж іншого, повинна була охороняти особисті права, оскільки на неї були покладені функції перевірки законності тримання під вартою. Відповідно до закону, затриманому упродовж трьох днів мали оголосити підстави арешту та суть обвинувачення, а також допитати його. В іншому випадку він мав право звернутися до совісного суду (за винятком справ про образу особи імператора, зраду, вбивство, крадіжку й розбій). Судді не зволікаючи повинні були розглянути скаргу, з'ясувати у відповідних посадових осіб причини арешту, суть обвинувачення та вирішити питання про можливість звільнення під заставу [7, с. 35, 108-110]. Якщо упродовж доби її не було розглянуто, то суддям загрожував досить високий штраф (300 руб. з голови суду та 100 руб. з кожного засідателя). Особа, відпущена на поруки, не могла бути повторно затримана: «таковаго правом совестного суда из тюрьмы освобожденного, по тому же делу в другой раз в тюрьму посадить ни кто уже да не дерзнет прежде решения его дела» [8].

На російському імперському ґрунті процедура перевірки законності арешту на взірець Habeas Corpus не прижилася. Винятки з загального правила, яких не було в англійському праві, дозволяли більшість протиправних діянь підвести під категорію «душогубства», «злодійства» та ін., щодо яких норми про перевірку законності арешту не діяли. Але й у випадках, коли совісні суди ухвалювали відповідне рішення, палати кримінального суду часто відмовлялися їх виконувати, оскільки совісні суди були судами нижчої інстанції й мали невисокий авторитет. Як зазначаєукраїнська дослідниця В. Шандра, із самого початку гарну ідею спотворили бездарним утіленням у життя, дані повноваження совісних судів були найменш затребуваними як з боку населення, так і самих суддів, совісні суди вкрай рідко розглядали скарги про незаконність арешту. Громадянські права так і не стали суспільним надбанням, більша частина населення не розуміла їх цінності, а отже й не прагнула їх [7, с. 110].

Законодавче закріплення гарантій особистої недоторканності в Російській імперії припадає на другу половину XIX - початок XX ст. Наказ судовим слідчим 1860 р. передбачав, що взяття під варту можливе лише за наявності достатніх доказів вини й повинне супроводжуватися складанням протоколу, який упродовж доби має бути пред'явлений затриманому [4, с. 247]. Устав кримінального судочинства 1864 р. містив норму, що ніхто не може утримуватися під вартою, не інакше ніж у випадках передбачених законом (ст. 8). Кожен суддя і кожен прокурор, який в межах своєї дільниці з'ясує, що особа затримана чи взята під варту без відповідної постанови, зо- бов'язаний негайно її звільнити (ст. 10). Стаття 70 Основних законів Російської імнерії 1906 р. фактично новторювала зміст ст. 8 Уставу. В нодальшому Державні думи кількох скликань розглядали «Закононроект в обеспечении действительной не- нрикосновенности личности», однак він так і не був ухвалений.

На відміну від Російської імнерії, конституційні акти Австрійської, а нізніше Австро-Угорської імнерії за- крінлювали гарантії особистої недоторканності. Арешт, як зазначалося в ст. 8 Закону нро нрава нолітичні 1849 р., може мати місце винятково тоді, коли особа схонлена на гарячому й лише за наявності наказу, виданого судом. Такий наказ мав бути вручений затриманому унродовж 24 годин [9]. Порядок затримання, тримання нід вартою та гарантії особистої недоторканності були детально регламентовані Законом нро охорону особистої свободи 1862 р., що став складовою Конституційного закону нро загальні нрава громадян королівств і земель 1867 р. Так, у дев'яти статтях закону зазначалося, що особа може бути заарештована лише за вмотивованим наказом суду, цей наказ відразу чи унродовж 24 годин мав бути нред'явлений затриманому; викликані будь-яким злочином масштабні громадські заворушення не могли бути нідставою для арештів; органи влади мали нраво затримати особу, але зобов'язані були внродовж 48 годин або віднустити її, або нередати в руки комнетентної влади; будь-яке обмеження особистої свободи, за відсутності на те законних нідстав, нри виконанні службових обов'язків кваліфікувалося як злочинне зловживання владою; якщо особа могла нредстави- ти норучителя чи внести заставу, то арешт скасовувався [10, с. 20-22]. Конституційний закон нро нрава громадян королівств і земель 1867 р. також містив норму, що у разі незаконного арешту держава зобов'язана відшкодувати нотернілому збитки [11].

Отже, формальна рівність сторін в найдавнішому обвинувальному процесі не передбачала жодних переваг чи гарантій для обвинуваченого. Зароджуються вони в неріод формування розшукового процесу як захист від свавілля органів влади. Започаткована у XIII ст. в англійському праві процедура перевірки законності арешту, що здійснювалася органами суду й передбачала можливість звільнення під заставу, упродовж століть удосконалювалася і була остаточно закріплена в Habeas Corpus Act 1679 р. У Франції гарантії особистої недоторканності на конституційному рівні внерше були нроголошені Декларацією нрав людини і громадянина 1789 р. В українському судочинстві дані гарантії формуються за умов нанування приватно-позовного процесу як складова права-привілею шляхетського стану. Осілого в новіті шляхтича закон забороняв, за незначними винятками, брати під варту на етані досудового слідства. До суду він міг бути викликаний лише позовом. Пізніше даний привілей було поширено й на міщан, і на козацьку старшину (окрім справ нро державні та інші тяжкі злочини). Продовження вищезазначених правничих традицій знайшло втілення і в конституційному законодавстві Австро-Угорської імнерії. Отже, з підвищенням значення громадянських прав і свобод в суспільстві, хоча і становому, коли вони визнавалися лише за привілейованим населенням, державна влада суттєво обмежувала застосування тримання нід вартою.

На історичному шляху гарантії проти неправомірного затримання й тримання під вартою, розвивалися поруч з нормами, що стали надалі основою презумпції невинуватості. І сьогодні складовими нрезумнції невинуватості, з номіж іншого, є ноло- ження, що затримання особи як нідо- зрюваної чи нритягнення її до участі у снраві як обвинуваченого, застосування до неї занобіжного заходу, в тому числі взяття нід варту, не но- винні розцінюватися як доказ її вини або нокарання винного [12]. Ефективним засобом нроти незаконногоПублічне право № 4 (16) (2014)

Окрім того, як свідчить історичний досвід, встановлені законодавцем норми, що містять гарантії особистої свободи, залишаються «мертвою буквою», якщо для суспільства (разом з «армією» поліцейських, прокурорів, представників судових та інших нравоохоронних органів) вони не є загальноприйнятими.

Список використаних джерел

недоторканість право арешт

1. Чельцов-Бебутов М. А. Курс уголовно-процессуального нрава. Очерки но истории суда и уголовного нроцесса в рабовладельческих, феодальных и буржуазных государствах / М. А. Чельцов-Бебутов. - СПБ. : Альфа, 1995. - 846 с.

2. Смирнов А. В. 2050 год: ностсостязательный нроцесс?/ А. В. Смирнов // Уголовная юстиция: связь времен. Избранные материалы международной научной конференции. Санкт-Петербург, 6-8 октября 2010 г. / Сост. А. В. Смирнов, К. Б. Калиновский. - М. : ЗАО «Актион-Медиа», 2012. - С. 95-101.

3. Дерюжинский В. Ф. Habeas Corpus Act и его нриостановка но английскому нраву/ В. Ф. Дерюжинский. - Юрьев, 1895. - 392 с.

4. Люблинский П. И. Свобода личности в уголовном нроцессе. Меры, обесточивающие неуклонение обвиняемого от нравосудия / П. И. Люблинский. - СПб., 1906. - 711 с.

5. Volumina Legum. T. IX. - Petersburg, 1889. - S. 216.

6. Dziadzio Andrzej. Konstytucja 3 maja 1791 roku na tle koncepcji ustrojowych Oswiecenia / Andrzej Dziadzio // Panstwo i spoteczenstwo. Zeszyty Naukowe Krakowskiej Szkoty Wyzszej. - 2006. - № 4. - S. 163 -177.

7. Шандра В. С. Совісні суди в Україні (остання чверть XVIII - середина XIX ст.) [Текст] : [монографія] / Валентина Шандра ; Нац. акад. наук. України, Ін-т історії України. - К. : [б. в.], 2011. - 266 с.

8. Учрежденія для унравленія губерній Всероссійскія Имторіи. - М. : Печатано нри Сенате, 1775. - С. 186.

9. Петрів Р. Австрійські, Австро-Угорські і Галицькі конституції (кінець XVIII- XIX ст.ст.) [Текст] : тор. з нім. і тол. мов. / Роман Петрів ; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». - Івано-Франківськ : Місто НВ, 2005. - С. 44.

10. Современные конституции. Сборник действующих конституционных актов: Том 1. - М. : Книга но Требованию, 2013. - 642 с. (Современные конституции: Сборник действующих конституционных актов. Конституционные монархии. Т. 1 / Пер. тод ред. и со встуто В. М. Гессен, нр.-доц.; Б. Э. Нольде, доц. бар. - С.-Пб. : Кн. скл. «Право», 1905. - 651 с. - (ренринтная кония).

11. Хрестоматія з історії держави і нрава України. Т. 1:З найдавніших часів до ночатку ХХ ст. [Текст] / уклад. В. Д. Гончаренко [та ін.]. - [Б. м.] : [б.в.], 2000. - С. 375.

Размещено на Allbest.ru