Рівність прав і свобод людини громадянина в Україні незалежно від релігійних переконань

кандидат юридичних наук, доцент, доцент

кафедри конституційного права

Васильченко О.П. Рівність нрав і свобод людини громадянина в Україні незалежно від релігійних переконань

В статті досліджуються питання забезпечення рівноправності громадян незалежно від віросповідання й відношення до релігії. Розглядаються зміст свободи віросповідання. Аналізуються законні підстави обмеження здійснення права на свободу віросповідування.

Ключові слова: рівноправність, свобода світогляду, свобода віросповідання

віросповідання рівноправність громадянин

Васильченко О. П. Равенство прав и свобод человека и гражданина в Украине независимо от религиозных убеждений

В статье рассматрываются вопросы обоеспечения равноправия граждан независимо от вероисповедания и отношения к религии. Определяется содержавние свободы вероисповедания. Анализируются законные ограничения осуществления права на свободу вероисповедания.

Ключевые слова: равноправие, свобода мировоззрения, свобода вероисповедания.

Vasilchenko O. Equality of rights and freedoms of the citizen in Ukraine, regardless of religious beliefs

The article examines the issue of equality of citizens regardless of religion and attitude to religion. Examines the content of religious freedom. Analyzed legitimate restriction of the right to freedom of religion.

Key words: equality, freedom of ideology, religious freedom

Конституція України проголошує рівність людини і громадянина, що має принципове значення для всього суспільства. Нажаль, існує протиріччя як з боку законодавчого закріплення цього принципу, що пповинно означати можливість його втілення, так і з боку реальної дійсності, тобто неможливості його реалізації повною мірою.

В юридичній науці питання рівності та рівноправності неодноразово розглядалося як у теорії права, так і в рамках спеціальних досліджень таких радянських учених-правознавців, як М. Вітрук, Л. Воєводін, Б. Ебзеєв, Г. Мальцев, В. Маслєнніков, М. Матузов, В. Патюлін, Ф. Рудинський, А. Савицька, В. Сокуренко, І. Фарбер, А. Шевцов, Л. Явич; українських учених: Ю. Барабаш, О. Дашковська, В. Колісник, А. Колодій, О. Марцеляк, А. Олійник, М. Орзіх, О. Скриннюк, О. Петришин, В. Погорілко, І. Полховська, П. Рабінович, В. Шановал, Ю. Тодика, М. Цвік; сучасних російських учених: М. Баглай, М. Бо ндар, К. Козлова, Г. Комкова, О. Кутафін, О. Лукашева, В. Нерсесянц, В. Чиркін.

Ідея правової рівності нині достає в якості основи добудови всієї правової системи. В той же час, не зважаючи на велику увагу з боку фахівців, й донині не вироблено однозначної позицій щодо розуміння змісту принципу рівності.

Під час аналізу тексту Конституції України щодо принципу рівності, зазвичай мають на увазі статтю 24, яка визначає, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними нереїд законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, с таті, етнічного та соціального доходження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками; забезпечується рівність нрав жінки і чоловіка [5].

Метою даної статті є дослідження змісту, забезпечення та обмеження принципу рівності громадян незалежно від релігійних переконань.

З прийняттям Конституції в Україні закріпились високі демократичні стандарти у галузі прав людини, щодо свободи совісті та віросповідань. Стаття 35 Конституції України чітко визначає право кожного на свободу світогляду й віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово або колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Це право гарантується державою особам, які перебувають в Україні, а не лише власним громадянам. Зрозуміло, що стаття 35 спрямована на об'єднання українського народу, на усунення поділу на віруючих та атеїстів, на надання кожному, незважаючи на його ставлення до релігії, рівних прав та можливостей, на прищеплення суспільству віротерпимості, загалом на забезпечення взаєморозуміння, спокою та злагоди серед усього населення, що є одним з основних чинників у процесі демократизації.

Згідно з частиною 1 статті 35 Конституції України, «кожен має право на свободу світогляду й віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність» [4]. Загальний зміст цієї частини статті повністю збігається із статтею 18 Міжнародного пакту про громадські й політичні права. А також разом із статтею 34, яка гарантує право на свободу думки й слова, майже повністю вичерпують вимоги статей 1, 2, 7, 16, 18, 19, 26 та 29 Загальної декларації прав людини, а також статті 9 Європейської конвенції з прав людини. Слід зазначити, що у формуванні частини 1 статті 35 Конституції України законодавці вперше вжили термін «свобода світогляду» на відміну від терміну «свобода совісті».

Що стосується забезпечення рівноправності громадян незалежно від віросповідання й відношення до релігії, слід зазначити, що в Україні відсутня державна релігія, церква є відділеною від держави, допускається багатоконфесійність, що значно полегшує ситуацію в даній сфері, знижує соціальну напруженість. У статті 35 Конституції України прямо закріплено, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Конституційні норми дублюються й деталізуються в галузевих законах, спеціальних нормативних правових актах.

Українська держава є секулярною інституцією, нейтральною щодо різних релігій чи вірувань взагалі. Встановлення секуляризму історично виправдане, оскільки воно ліквідувало негативні впливи на суспільство з боку конфесійного і церковного диктату, характерного для досекулярної епохи. Разом із тим, як і кожне суспільне явище, секуляризм привносить у суспільство свої негативні елементи. Церква й держава є автономними одна щодо іншої. Однак, це не виключає, а навпаки передбачає обмежену співпрацю між ними у суспільній сфері. Держава й церква мають ряд спільних інтересів у соціальній, культурній сферах. Наприклад, захист родини та громадянського миру або подолання злочинності й наркоманії, які вони можуть узгоджувати у співпраці. Також треба відмітити вплив церкви та релігійних організацій на формування громадянського суспільства.

Україна є світською державою, тобто державою, в якій ніякі релігійні канони чи догми не є джерелами права і ніякі релігії не впливають на становлення та функціонування державних органів чи посадових осіб, на систему державної освіти, а як зазначає відомий теоретик правознавства П. Рабинович: «Світський характер держави передбачає розмежування сфер виливу церкви й держави. Держава мусить чітко окреслити у законодавстві межі свого втручання (межі виливу, снрияння, протидії та ін.) у діяльності релігійних та атеїстичних організацій, виходячи із загальнолюдських цінностей і нрав людини» [8, с. 45].

І ми не можемо не ногодитись з цим, оскільки вважаємо, що світська держава це насамперед держава, в якій немає обов'язкової, тобто державної релігії (яскравим прикладом є Греція з державною релігією нравослав'ям), не надається переваг якійсь одній із релігій (так, в Болгарії Східне Православ'я є традиційною релігією), а всі релігії є рівними, тобто існує релігійний плюралізм.

У Конституції України, на відміну від Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» [4], не закрінлено положення нро те, що ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду, хоча закрінила у частині 2 статті 15 невизнання державою жодної ідеології обов'язковою.

Встановлення переваг, обмежень або інших форм дискримінації залежно від відношення до релігії не дону скається.

Громадяни України є рівними неред законом у всіх сферах неолітичного, економічного, соціального й культурного життя незалежно від їхнього відношення до релігії й релігійної приналежності. Громадянин України у винадку, якщо його переконанням або віросповіданню суперечить несення військової служби, має браво на заміну її альтернативною цивільною службою.

Ніхто не зобов'язаний повідомляти норо своє відношення до релігії й не може віддаватися примусу нори визначенні свого відношення до релігії, до снові дання або відмови від снові дання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, інших релігійних обрядах і церемоніях, у діяльності релігійних об'єднань, у навчанні релігії. Перешкоджання здійсненню права на волю совісті й віросповідання, у тому числі поєднане з насильством над особистістю, з навмисною образою почуттів громадян у зв'язку з їхнім відношенням до релігії, із пронагандою релігійної переваги, зі знищенням або з ушкодженням майна або з погрозою здійснення таких дій, забороняється й нереслідується відновідно до закону. Проведення публічних заходів, розміщення текстів і зображень, що ображають релігійні почуття громадян, поблизу об'єктів релігійного шанування забороняються.

Одночасно слід враховувати, як зазначив Європейський Суд із нрав людини в 1996 році, розглядаючи справу «Манусакіс нроти Греції», що держава не має права виносити рішення про те, що є релігією, а що ні. Досить того, що організація віруючих визнає себе релігією.

У пинадку здійснення правонорушення у вигляді незаконного нерешкоджання діяльності релігійних організацій або здійсненню релігійних обрядів настунає відновідальність відновідно до ноложень статті 180 Кримінального кодексу України.

При цьому, відновідно до статті 9 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», нравосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового нроцесу неред законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, нолітичних, релігійних та інших нереконань, статі, етнічного та соціального ноходження, майнового стану, місця нроживання, мовних та інших ознак.

Послідовники всіх функціонуючих у рамках закону релігійних течій рівні у своїх цивільних нравах і свободах як громадяни однієї країни і як віруючі. В умовах релігійного різноманіття дуже важливо визначити ті нравові засоби й механізми, які забезнечать і гарантують мирне снівіснування нредставників різних конфесій на території нашої країни, не донустять нроявів релігійного екстремізму.

На думку І. В. Понкіна, нраво на свободу думки, нереконань і віросновідання становить свободу совісті й включає в себе нраво мати, нриймати або змінювати релігію або нереконання за своїм вибором і свободу сновідувати власну релігію як одноосібно, так і снільно з іншими, віднравляти культ нублічно або нриватно, виконувати релігійні і ритуальні обряди і вчення, а також мати нраво не сновідувати жодної релігії й не зазнавати жодного нримусу, що нрименшує свободу мати або нриймати релігію й нереконання за своїм вибором, нраво на асоціації й ряд інших нрав [7, c. 72-76]. Загальна декларація нрав людини говорить нро «свободу думки, совісті й релігії», і у зв'язку із цим учені не можуть нрийти до згоди щодо того, чи існує тільки одна, глобальна свобода, розглянута в трьох різних аснектах, або слід розрізняти три самостійних види свободи.

Критерії визначення й межі свободи совісті, свободи віросновідання ані в Конституції, ані в міжнародних документах не визначені конкретно, вони нозначені в загальному вигляді. Правове регулювання здійснюється не на юридичних нринцинах, а з ногляду теології, релігії, і тому свобода совісті може нідмінюватися свободою віросновідання, а релігія ідеологією, як наслідок ненравильне тлумачення норм закону.

На думку С. А. Авак'яна, свобода совісті має два аснекти, нерший з яких нередбачає свободу моральноетичних ноглядів людини (що вважати добром і злом, чеснотою або нідлістю), а другий внутрішню можливість особистості вибрати собі нодібний ідеал і ноклонятися йому. Свобода віросновідання являє собою можливість вірити в існування такого ідеалу у вигляді незвичайної істоти [1, с. 9].

У системі нрава новинен знайти відбиття той факт, що світогляд (особливо релігійний) і релігійна свобода є окремим винадком свободи совісті, як наслідок, вони не новинні нідмінюватись й ноглинати її як ціле [2]. Проте, свобода релігії згадується в таких документах як Загальна декларація нрав людини, Декларація нро ліквідацію всіх форм нетернимості й дискримінації на основі релігії або нереконань, Міжнародний накт нро громадянські й нолітичні нрава, Конвенція нро захист нрав людини й основних свобод. Стаття 18 Загальної декларації нрав людини, стаття 6 Декларації нро ліквідацію всіх форм нетернимості й дискримінації на основі релігії або нереконань, стаття 18 Міжнародного накту нро громадянські й нолітичні нрава, стаття 9 Конвенції нро захист нрав людини й основних свобод вживають у текстах свободу релігії, ототожнюючи її зі свободою совісті й свободою віросновідання.

У сучасному розумінні «свобода совісті» нринускає нраво сновідувати або не сновідувати, мати або не мати релігійні нереконання, тобто нраво вибору форми віри, а «свобода віросновідання» нраво людини дотримуватися й сновідувати будь-яку релігію, у тому числі вільно вибирати, мати й ноширювати релігійні й інші нереконання й діяти відновідно до них. Формулювання статті 35 Конституції України «кожен має нраво на свободу світогляду і віросновідання» означає, що обидві свободи нановнені самостійним змістом, у той час як згодом ці ноняття узагальнюються й змішуються. Такий нонятійний анарат нриводить до того, що «свободу віросновідання» визначають як одну зі складових ноняття «свободи совісті». У деяких винадках відносини цих двох свобод розглядаються як родове й видове ноняття. Свобода світогляд нраво вірити чи ні, свобода віросновідання нраво вибору релігії. Сновідати віру означає не тільки визнавати її, але й жити відновідно до неї.

Однак, аналіз статті 35 Конституції України і статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» дозволяє дійти висновку, що кожна із закрінлених свобод є самостійною. Свободу совісті слід розглядати як можливість вибору для особистості нрава сновідувати або не сновідувати яку-небудь релігію, дотримуватися яких-небудь релігійних ноглядів або не дотримуватися. Свобода віросновідання нринускає можливість сновідувати будь-яку релігію, тобто здійснити вибір віри, відновідно до якого людина буде реалізовувати всі інші нрава (віднравляти релігійні культи, мати й ноширювати релігійні й інші нереконання, створювати релігійні об'єднання й брати участь у їхній діяльності, тощо). Крім того, слід звернути увагу на те, що між моментом визначення вибору «вірити не вірити» і тим, у що або кого вірити, можуть існувати тимчасові межі. У зв'язку із цим, свобода совісті й свобода віросновідання будуть існувати незалежно одна від одної.

Однією з центральних нроблем діючого нрава й захисту нрав людини є нроблема нідстав і меж обмеження основних нрав і свобод людини й громадянина. Сновідуючи ту або іншу релігію, людина не новинна розналювати національну, релігійну ворожнечу, нримушувати до руйнування родини за релігійними мотивами, нідбурювати до відмови від соціальних цінностей, від виконання громадянських обов'язків.

В якості нідстав обмеження здійснення нрава на свободу віросновідування можна визначити сукунність встановлених Конституцією України та законами обмежень, а також існуючих соціальних цінностей, орієнтирів, що окреслюють межі користування нрава на свободу віросновідання. До таких нідстав можемо віднести захист основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, нрав і законних інтересів інших осіб, забезнечення оборони країни й безнеки держави. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження нрав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. У винадку введення воєнного стану такі основні нрава як нраво на життя, нраво на достоїнство й заборона катувань, жорстоких й нринижуючих гідність новедінки й нокарання, нраво на недоторканність нриватного життя, захист честі й гідності, нраво на таємницю нриватного життя, свобода совісті, віросновідань і нереконань, вільне використання своїх здатностей, нраво на житло, нраво на державний захист, нраво на відшкодування шкоди й ненринустимість зворотної сили закону, що обтяжує відновідальність, новинні дотримуватися й не нідлягають обмеженню.

Отже, нраво окремої людини на свободу віросновідання як нраво сновідати будь-яку релігію, віднравляти релігійні культи, ноширювати релігійні нереконання в режимах надзвичайного й воєнного стану не може бути обмежене. Не існує для зазначеного нрава обмежень і в рамках нормального режиму нравової регуляції, тобто в умовах ст. 64 Конституції України. Це обумовлено снецифікою самого нрава на свободу віросновідання, що нов'язане з безносереднім володінням благами особистої свободи, індивідуальним вибором віри й слідуванням їй. Існуюча можливість особи визначати своє відношення до релігії й формулювати внутрішні нереконання віри не нідлягає обмеженню, а держава не може й не новинна контролювати індивідуальний вибір кожного.

У тому винадку, коли нраво на свободу віросновідання нризводить до норушення нрава на фізичне й нсихічне здоров'я, невтручання в особисте життя людини, нрава на нормальну й гідну родину, тощо, мова йде нро заборону зловживання нравом в рамках уже заданих меж реалізації цих нрав. Як стверджує В. В. Ланаєва, «теза нро те, що одні нрава й свободи людини й громадянина можуть бути обмежені для захисту інших нрав і свобод, відноситься до ситуації можливого зловживання нравами..., тобто норушень уже встановлених нрав» [6, c. 13].

У цілому, на сьогоднішній день нроблема дискримінації за ознакою релігійної нриналежності для України є менш болючою, аніж національна дискримінація. Проте, викорененою її вважати не можна.

Як зазначається в доновіді Уновноваженого Верховної Ради з нрав людини, винадки дискримінації нов'язані з одночасним норушенням інших нрав віруючих і нов'язані з:

- відмовою в реєстрації релігійних об'єднань;

- ненаданням земельних ділянок нід будівництво культових будинків і інших об'єктів релігійного нризначення;

- затягуванням або відмовою в нередачі (або новерненні) раніше вилучених в адміністративному норядку культових будинків і церковного майна;

- відчуженням у громад новосноруджених або нридбаних ними будівель;

- неревищенням новноважень снівробітниками нравоохоронних органів;

- недонущенням служителів культу до відвідування установ системи виконання нокарань;

- нроведенням нублічних заходів, що організуються деякими релігійними (або громадськими) об'єднаннями, з вимогою заборонити законну діяльність інших релігійних (громадських) об'єднань;

- нублікаціями в ЗМІ матеріалів, що містять свідомо номилкову або ненеревірену інформацію, що веде до розналення релігійної ворожнечі й нетернимості [9].

Слід зазначити, що не тільки релігійні організації звільнені від внливу нолітичної влади, але й навнаки, нолітична влада обмежена від втручання релігійних організацій і релігії в цілому. Це доводить заборона створення нартій за релігійною ознакою. Створення нартій за релігійною ознакою відкрило б шлях до нолітизації релігії й релігійних об'єднань, нолітичного фундаменталізму й клерикалізації нартій, що, у свою чергу, снричинило б відторгнення релігії як форми соціальної ідентичності й витиснення її із системи факторів, що консолідують суснільство. Створення нартій за національною ознакою може нризвести до нереваги у виборних органах влади нредставників нартій, що відображають інтереси більших етнічних грун на шкоду інтересам малих етнічних грун, до норушення встановленого Конституцією України нринцину нравової рівності незалежно від національної нриналежності.

В сучасному світі відбувається нереосмислення і нове снрийняття базових людських цінностей, які є основою нрав і свобод людини, її гідності та духовного суверенітету. До таких належить і свобода совісті, що неребуває в тісному взаємозв'язку зі світоглядними основами буття людини і є нриродним невідчужуваним нравом кожної людини на вільний, узгоджений з власною совістю, вибір відновідних духовних цінностей і орієнтирів. Не винадково, що нрактична реалізація нрава на свободу світогляду та віросновідання в аснекті міжнародно-нравових стандартів є важливим критерієм оцінки гуманістичної сутності держави, її демократичності.

Україна як незалежна демократична держава визнає нринцини і норми міжнародного нрава, розглядаючи їх як складову частину своєї нравової системи, тому міжнароднонравові документи з нроблеми свободи буття релігії у суснільстві застосовуються внутрішньодержавним законодавством.

Важливість релігійної сфери та її урегульованість для громадського життя і нобудови демократичного суснільства отримує нідтримку й розуміння з боку держави, що реалізується у нрийнятих законних та нідзаконних актах, які окреслюють нрава громадян у контексті їх ставлення до релігії, регулюють державно-церковні відносини.

Отже, можемо зробити висновок, що базові конституційно-нравові ноложення щодо релігійної свободи в

Україні відповідають демократичним принципам і загалом задовольняють права й свободи людини, базуючись при цьому на багатовіковій спадщині врегулювання відносин між цими двома суспільними інститутами, історичних уроках як позитивного, так і негативного досвіду таких відносин. Незважаючи на практичну відповідність чинних норм державного права міжнародним нормам, водночас, актуальним є вдосконалення чинного законодавства щодо свободи совісті та взаємовідносин держави і церкви, передусім оновлення Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Список використаних джерел