Захист прав кредитора за договором поруки: проблеми теорії та судової практики

Для забезпечення своєчасного захисту цивільних прав та інтересів, встановлення часу існування цивільних прав та обов'язків неабиякого значення набувають такі категорії, як строки і терміни. В. В. Луць підкреслює: “Регулювання дії (чинності) у часі суб'єктивних прав та обов'язків є важливим засобом юридичного впливу на поведінку учасників цивільних правовідносин” [1, с. 289].

У юридичній літературі неодноразово робилися спроби вирішити проблеми, пов'язані зі строками і термінами у цивільному (а також у цивільному процесуальному) праві: ученими, зокрема, досліджувалися оціночні поняття, що визначають часові межі (наприклад, негайно, невідкладно, завчасно), у тому числі розглядалися питання розумності строків (О. О. Бакалінська, В. В. Буга, Ю. М. Коломієць, К. В. Ніколаєнко, І. В. Турчин-Кукаріна, Р. Б. Шишка); аналізувалися строки дії окремих договорів і строки виконання деліктних зобов'язань (Л. М. Гончарук, В. В. Луць, Д. О. Маріц,

0. О. Отраднова, М. Д. Пленюк, Н. В. Хащівська). Увагою науковці не оминули і проблеми забезпечення виконання зобов'язань, зокрема за допомогою договору поруки (Ч. Н. Азімов, М. В. Андріанов, І. А. Бобуйок, А. Б. Гриняк, 3. П. Мельник,

1. О. Проценко, І. И. Пучковська, Я. М. Романюк, П. М. Федосеев, Л. С. Шимон) тощо.

Проте, незважаючи на це, під час розгляду цивільних справ достатньо часто виникають проблеми при застосуванні норм ЦК України, якими визначається строк дії зобов'язання, що виникає з договору поруки. Насамперед, указане стосується положення, закріпленого у ч. 4 ст. 559 ЦК України. У зв'язку з цим, Верховний суд України неодноразово переглядав судові рішення з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Так, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі за позовом ПАТ “Західіндкомбанк” до ОСОБА_1, ОСОБА_2 третя особа -- Національний банк України в особі управління Національного банку України у Волинській області про стягнення заборгованості за кредитним договором виходив з того, що правомірним є звернення з письмовим повідомленням-вимогою до відповідачів про погашення кредитної заборгованості в межах шестимісячного строку, визначеного ч. 4 ст. 559 ЦК України, а з часу звернення з письмовою вимогою в банку виникло право на пред'явлення позову до відповідачів у межах установленого законом загального трирічного строку позовної давності [2].

Водночас, в іншій справі за позовом ПАТ “Дочірній Банк Сбербанку Росії” до ОСОБА_2, третя особа -- ТОВ “Вента-2007” (про стягнення заборгованості за кредитним договором та договором поруки підкреслив), що в разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання [3]. Слід зауважити, що при ухваленні подібних рішень суди повсякчас посилаються на п. 24 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ №2 5 “Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин” від 30 березня 2012 р., в якому зазначено: “Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову. При цьому в разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання” [4].

У зв'язку із зазначеним на сьогодні залишаються невирішеними питання щодо строку дії договору поруки, а також строку, протягом якого можуть бути пред'явлені вимоги до поручителя у разі, коли в договорі поруки такий строк не встановлено. Пов'язана з останнім також і проблема співвідношення понять “вимога” та “позов”, що використовуються законодавцем у ч. 4 ст. 559 ЦК України. Розв'язання вказаних питань і було поставлено за мету при написанні цієї наукової статті.

Відповідно до ч. 1 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. В разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (ч. 1 ст. 554 ЦК України).

Цивільне законодавство начебто доволі чітко регламентує підстави припинення договору поруки. Так, згідно із ст. 559 ЦК України порука припиняється:

1) з припиненням забезпеченого нею зобов'язання;

2) у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності;

3) якщо після настання строку виконання зобов'язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем;

4) при переведенні боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника;

5) після закінчення строку, встановленого в договорі поруки;

6) якщо в договорі поруки не встановлено строк його дії і кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя;

7) якщо у разі, коли строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

1) можливість поводити себе певним чином (право на власну поведінку);

2) можливість вимагати певної поведінки від інших суб'єктів (право на чужу поведінку);

3) можливість звертатися за підтримкою і захистом до держави у разі порушення суб'єктивного права з боку правозобов'язаної особи (право на домагання або право на захист) [8, с. 258-259; 9, с. 353].

Як випливає зі змісту ч. 1 ст. 251 ЦК України, строком дії договору поруки слід вважати такий строк, зі спливом якого припиняються права та обов'язки сторін за договором поруки, у тому числі обов'язок поручителя нести відповідальність перед кредитором разом із боржником.

Порука є зобов'язанням між поручителем та кредитором боржника, яке виникає на підставі договору поруки. Тому строк поруки визначається у відповідному договорі.Якщо строк поруки у договорі не встановлений, він визначається відповідно до положень ст. 559 ЦК України.

Аналіз ч. 1 ст. 553, ч. 1 ст. 554, ч. 4 ст. 559 ЦК України дозволяє зробити висновок про те, що строк пред'явлення вимоги до поручителя -- це проміжок часу, протягом якого кредитор від дня настання строку виконання основного зобов'язання має право пред'явити вимогу до поручителя.

Водночас позовна давність -- це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України). Таким чином, норми інституту позовної давності можуть застосовуватися тільки у випадку невиконання однією із сторін зобов'язальних правовідносин взятого на себе обов'язку і, як наслідок, порушення прав іншої сторони.

За ч. 2 ст. 194 ЦК України 1963 року порука припинялася, якщо кредитор протягом трьох місяців з дня настання строку зобов'язання не пред'являв позову до поручителя. У ч. 4 ст. 367 ЦК Російської Федерації і на сьогодні використовується лише категорія “позов” при визначенні моменту припинення поруки: у разі, коли строк, на який дана порука, не встановлено в договорі, порука припиняється, якщо кредитор протягом року з дня настання строку виконання забезпеченого порукою зобов'язання не пред'явить позову до поручителя. У випадку, коли строк виконання основного зобов'язання не вказаний і не може бути визначений або визначений моментом вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом двох років із дня укладення договору поруки. Така сама норма закріплена й у ст. 347 ЦК Республіки Білорусь.

Український законодавець у ч. 4 ст. 559 ЦК України оперує двома поняттями: в другому реченні мова йде про пред'явлення вимоги до поручителя, а в наступному -- уже вказується на необхідності пред'явлення позову. При цьому для пред'явлення вимоги та позову встановлені різні умови.

Розмежовуються категорії “вимога” і “позов” також у ст. 555 ЦК України при встановленні правових наслідків їх пред'явлення. Так, у ч. 1 цієї статті закріплено, що у разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов'язаний повідомити про це боржника, а в разі пред'явлення до нього позову -- подати клопотання про залучення боржника до участі у справі.

Підтверджується вказаний висновок і тим, що пред'явлення позову можливе у разі порушення, невизнання чи оспорення прав, свобод та інтересів, адже саме з цією метою здійснюється розгляд і вирішення цивільних справ (ст. 1 ЦПК України). У ч. 1 ст. 3 ЦПК України також наголошується на тому, що кожна особа має право звернутися до суду саме за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадку ж, визначеному в другому реченні ч. 4 ст. 559 ЦК України, йдеться про строк існування такого зобов'язання, як порука. Тому пред'явлення позову може мати місце тільки у випадку невиконання сторонами своїх обов'язків за договором поруки протягом строку його дії.

Звідси виникає запитання: чому тоді пред'явлення позову протягом дії поруки спричиняє, на думку Верховного суду України, інші наслідки, адже матеріальне право кредитора припинилося у будь-якому разі, незалежно від пред'явлення чи непред'явлення претензії та (або) позову? Чому кредитор, який на підставі норми, що її містить друге речення ч. 4 ст. 559 ЦК України, пред'явив вимогу до поручителя (наприклад, у формі згадуваної Верховним судом України претензії), не може скористатися правом захисту свого порушеного права в судовому порядку у разі незадоволення його вимоги поручителем добровільно?

Ми вважаємо, що не можна штучно звужувати поняття “вимога”, яке використовується законодавцем у ст.ст. 555, 559 ЦК України. Навіть більше -- немає правових підстав пред'являти позов у випадку, зазначеному і в третьому реченні ч. 4 ст. 559 ЦК України, адже, підкреслимо ще раз: позов може бути пред'явлений лише у разі порушення, невизнання чи оспорення прав, свобод та інтересів. До моменту, коли поручитель у межах строку поруки не порушить прав кредитора незадоволенням його вимог, у кредитора не буде підстав для пред'явлення позову.

Зважаючи на викладене, можна підсумувати: регламентована ч. 4 ст. 559 ЦК України вимога кредитора є вимогою про добровільне виконання зобов'язання поручителем. І тільки у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання поручителем можна говорити про наявність права на пред'явлення до нього позову.

Між іншим, Верховний суд України також дотримується позиції, що позов може бути пред'явлений лише у разі наявності порушення прав. На його думку, “початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд” [11].

Виходячи з наведеного, вважаємо, що слід внести зміни до ч. 4 ст. 559 ЦК України, виклавши третє речення у новій редакції: “У разі, коли строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить вимоги до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки”.

Поряд із дискусією щодо співвідношення понять “вимога” і “позов”, що використовуються у ч. 4 ст. 559 ЦК України, виникають проблеми і з визначенням строків захисту прав кредитора, порушених поручителем, тобто позовної давності, вмежах якої кредитор може пред'явити позовні вимоги до поручителя, а також початку її перебігу.

Для визначення початку перебігу позовної давності щодо вимог за договором поруки застосовується ст. 261 ЦК України. За загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Проте у ч. 5 ст. 261 ЦК України встановлено спеціальні правила початку перебігу позовної давності: за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Оскільки порука є додатковим зобов'язанням, а також зважаючи на те, що, як випливає із ч. 1 ст. 554 ЦК України, вимоги до поручителя можна пред'являти тільки у разі порушення основного зобов'язання боржником, порука зазвичай є зобов'язанням, строк виконання якого визначений моментом вимоги. А тому, якщо в договорі поруки не визначено строку виконання зобов'язання поручителем (у тому числі пільгового), перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити до поручителя вимогу про виконання зобов'язання.

При визначенні початку перебігу позовної давності не можна забувати й про правило, закріплене у ст. 253 ЦК України: перебіг будь-якого строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

1) з наступного дня після спливу строку виконання поручителем свого обов'язку, якщо у договорі поруки було визначено такий строк;

2) з наступного дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу до поручителя про виконання ним зобов'язання, якщо строк виконання зобов'язання поручителем у договорі не визначений або визначений моментом вимоги.

У відповідному контексті слід знову-таки нагадати, що порука є аксесорним (додатковим) зобов'язанням щодо основного зобов'язання, яке нею забезпечується. Тому на поруку поширюються положення ст. 266 ЦК України: зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Отже, на підставі сукупного аналізу норм ЦК України, а також спираючись на висновки, на яких було наголошено вище, вбачається, що умовами застосування норм інституту позовної давності до вимог, які випливають з договору поруки, є:

1) протягом строку дії договору поруки кредитор пред'явив до поручителя вимогу про виконання зобов'язання, забезпеченого порукою;

2) поручитель добровільно не задовольнив пред'явлену кредитором вимогу;

3) не сплив строк позовної давності щодо вимоги з приводу зобов'язання, забезпеченого порукою.

Виходячи з проведеного дослідження, можна зробити висновок про те, що встановлений у ч. 4 ст. 559 ЦК України строк у шість місяців, протягом якого кредитор має право пред'явити вимогу до поручителя, є строком дії договору поруки, а також строком зобов'язання -- поруки. Відповідна ж вимога кредитора є тією вимогою, яку кредитор має право пред'явити до поручителя для добровільного виконання покладених на нього за договором поруки обов'язків. При цьому вказаний шестимісячний строк не можна розглядати як строк позовної давності, а відповідну вимогу кредитора -- як звернений до суду позов, адже застосування інституту позовної давності може мати

місце тільки у випадку невиконання сторонами своїх обов'язків за договором поруки протягом строку дії договору. Якщо ж договір поруки припинився і під час його дії поручитель не порушив прав кредитора, права на пред'явлення позову в останнього не виникає, адже всі права та обов'язки сторін за цим договором слід вважати припиненими.

1. Луць, В. В. Строки і терміни в цивільно-правових договорах: окремі аспекти [Текст] /