Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності

— у ст. 1175 більш-менш адресно вказується й на відповідача -- державу та органи місцевого самоврядування, на відміну від ст. 1166, в якій міститься загальна вказівка на особу, яка завдала шкоду;

Порівняння ст. 1175 зі ст. 1173 ЦК України доводить розбіжність у такій умові відшкодування шкоди, як вина. Якщо у ст. 1173 вказується на відшкодування шкоди незалежно від вини органів держави або місцевого самоврядування, то в ст. 1175 -- незалежно від вини посадових та службових осіб цих органів.

Ст. 1175 ЦК України, безумовно, зробила значний крок у напрямку розбудови соціальної та правової держави, адже остання має дбати про суспільство у будь-якому напрямку своєї діяльності, і насамперед -- при прийнятті НПА, що поширюють свою дію на необмежене коло осіб. Тобто нормотворча діяльність держави має бути спрямована на таке регулювання суспільних відносин, що відповідають певним принципам, про що йтиметься нижче. І, як наслідок, недодержання засад нормотворчої діяльності приводить не лише до скасування НПА, а й до необхідності відшкодування завданої ним приватним особам шкоди. Натомість тенденції застосування ст. 1175 ЦК України свідчать не лише її вкрай обмежену дію, що доходить майже до її недієвості, а й відсутність перспектив зміни цього стану.

Ця стаття спрямована на регулювання цивільно-правових наслідків визнання незаконними НПА державних органів та органів місцевого самоврядування, що полягають насамперед у відшкодуванні завданої цим шкоди. Втім, не слід залишати поза увагою те, що в законодавстві має бути цілий спектр норм про публічно-правові наслідки прийняття таких актів. І це стосується як сфери виборчої діяльності, так й інших інститутів громадянського суспільства.

Слід застерегти, що мова йде про нормативно-правовий акт, а не про акт індивідуальної дії (на відміну від ст. 21 ЦК України, в якій йдеться про всі акти). Це може бути не лише акт цивільного законодавства, а й будь-які нормативно-правові акти.

Особливого загострення в сучасній ситуації набули акти органів АРК, адже немає ясності у тому, як бути тепер, коли акт було прийнято органом АРК, і чи буде держава Україна відшкодовувати шкоду, завдану органами АРК нині? Чи буде таке відшкодування провадитися Російською Федерацією? Особливо коли певні вимоги вже були заявлені, або навпаки, заявляються лише після травневих подій 2014 року. Не надає відповіді на це питання і Закон України “Про окуповані території України” [4], відповідно до ст. 9 якого державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий цими органами та/або особами, є недійсним і не створює правових наслідків.

Тлумачення цієї норми разом із ст. 5 цього Закону про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, яка за цієї нормою у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію, не надає відповіді на те, хто буде відшкодовувати шкоду, завдану нормативно-правовим актом органу АРК, виданого до набрання чинності цим Законом.

За загальним правилом, НПА приймаються в межах компетенції кожного органу державної влади та місцевого самоврядування. Законодавством України регулюється порядок прийняття ними НПА. Крім того, згідно зі ст. 117 Конституції України НПА Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації, в порядку, встановленому законом. Державна реєстрація НПА міністерств, інших органів виконавчої влади, які виступають суб'єктами нормотворення, здійснюється відповідно до указів Президента України від 3 жовтня 1992 р. “Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади” [7] та “Про Єдиний державний реєстр нормативних актів” від 27 червня 1996 р. № 468/96 [8], Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. № 731 [9] та деякі інші акти.

Слід враховувати й те, що набрання чинності НПА -- визначений у законодавчому порядку строк, з якого ці акти вступають у законну силу. Цей порядок визначають Конституція України (ст.ст. 57, 94), Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” (ст. 59), Регламент Верховної Ради України (ст.ст. 6.10.3, 6.10.5), Укази Президента України “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності” від 10 червня 1997 р. № 503/97 [10], “Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлетені “Офіційний вісник України” від 13 грудня 1996 р. №2 1207/96 [11].

Враховуючи наведене, необхідно зважувати на те, чи набрав НПА чинності, та зіставити це з порушенням порядку прийняття НПА. Якщо це порушення стосується відсутності державної реєстрації НПА, яка має бути відповідно до наведених вище указів Президента та постанови Кабінету Міністрів України, то такий НПА не буде чинним. Якщо це порушення стосується процедури прийняття НПА, перевищення компетенції того державного органу, що його прийняв, змісту тощо, тим не менш, такий НПА, що набрав чинності, буде діяти, допоки у встановленому порядку не буде скасований, визнаний нечинним, незаконним або його дія буде зупинена.

Потребує з'ясування й те, яким чином це відбуватиметься, за яких умов та які наслідки це потягне за собою.

Відповідно до ч. 2 ст. 21 ЦК України НПА незаконними визнає суд. Згідно зі ст. 2 Кодексу про адміністративне судочинство України (КАС України) ці спори вирішує адміністративний суд. Натомість спори про відшкодування шкоди, завданої цим НПА, перебувають відповідно у компетенції судів загальної юрисдикції, якщо позивачем є фізична особа, та господарських судів, якщо позивачем є юридична особа або фізична особа-підприємець.

У ч. 2 ст. 21 ЦК України містяться й умови, за яких це можливо (у випадках прийняття органом державної влади, органом влади АРК або органу місцевого самоврядування, що суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси фізичних або юридичних осіб), та вказується на рішення суду про одночасне визнання НПА незаконним та його скасування. Зіставлення цієї норми зі ст. 1175 ЦК України викликає питання щодо того, якому нормативно-правовому акту має суперечити оспорюваний НПА? Відповідно до ч. 2 ст. 21 ЦК України -- акту цивільного законодавства. Водночас ані в цій статті, ані в ст. 1175 ЦК України не зазначається те, що оспорюватись може лише акт цивільного законодавства. Відтак оспорюється акт публічного законодавства, але чи лише тоді, коли він суперечить акту цивільного законодавства? Очевидно, що тут є явне непорозуміння. Крім того, як правило, будь-який НПА зазвичай є комплексним, який навряд чи можна однозначно віднести до актів цивільного законодавства або законодавства іншої галузі, як це і дотепер прийнято вважати в Україні.

Натомість у ст. 1175 ЦК України не йдеться про те, хто звертається з цим позовом і чиі цивільні права та інтереси порушуються цим НПА. Напевно, це учасники цивільних правовідносин -- носії суб'єктивних цивільних прав (ст. 2 ЦК України). Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. А згідно зі ст. 21 ЦК України НПА може визнаватися незаконним, лише якщо він порушує цивільні права або інтереси (певної особи).

Між тим зазвичай позови з посиланням на ст. 1175 ЦК України заявляються переважно носіями не суб'єктивних цивільних прав, а прав іншої галузевої належності. Як доводить судова практика, це відбувається задля здійснення виплат пенсій та грошових допомог, зокрема за віком; ветеранам війни; громадянам, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. При цьому ВССУ застеріг, що позивач посилався на Закон України “Про статус і соціальний захист громадянам, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС” [12], основна мета якого спрямована на захист цих громадян та розв'язання пов'язаних з нею проблем медичного і соціального характеру, що виникли внаслідок радіоактивного забруднення території. Натомість ці відносини не є цивільними, що визначені у ст. 1 ЦК України. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом [13].

Напевно, така оцінка правовідносин є надто спірною, адже тут слід брати до уваги не відносини з виплат пенсій та грошових допомог, а відносини, які виникають внаслідок невиплати цих пенсій або грошових допомог через прийняття незаконного НПА. Також як би то не було, але невиплата пенсій та грошових виплат, які підлягали нарахуванню і сплачувалися особі, а через прийняття неконституційного закону певний ас не нараховувалися і не сплачувалися, негативно відбилося на майновому стані особи. Це зменшило її надходження, а тому цілком правомірно постає питання про те, чи можна вважати невиплату пенсій та грошових виплат збитками, про що йтиметься нижче.

Доречно зазначити, що позивачі посилалися на неконституційність закону (окремих його положень). Відтак потрібно надати відповідь на питання про те, чи підпадає це під формулювання ст. 1175 ЦК України, в якій зазначається на незаконність нормативно-правових актів. Отже, чи дорівнює поняття “неконституційності” поняттю “незаконності”, адже буквальне тлумачення терміна “незаконність” НПА дозволяє вести мову про підзаконні НПА, які мають відповідати закону, але містять ті чи інші вади. Водночас Конституція також є законом, причому основним, якому мають відповідати всі закони. У такому розумінні поняттям “неконституційність” закону охоплюється й незаконність НПА. Однак судова практика з цих питань не однозначна. Так, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ВССУ) зазначив, що відповідно до положень ст. 14 Закону України “Про Конституційний Суд України” [14] до повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Тому касаційною інстанцією підтримано висновок судів попередніх інстанцій про те, що позивач не надав суду доказів ухвалення належним та компетентним органом рішення про визнання незаконним НПА та його скасування, прийняттям якого і було завдано шкоду позивачу [14].

Потребує уваги те, що в ст. 1175 ЦК України коло суб'єктів, які можуть вимагати відшкодування, значно звужене -- це лише фізичні та юридичні особи. Відповідно до ст. 6 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

У резолютивній частині рішення судів зустрічаються різні формулювання -- визнати НПА незаконним, або недійсним, або нечинним, що, тим не менш, не піддає сумніву сенс такого рішення суду. Важливим є те, з якого моменту цей НПА втратить чинність, адже весь час його дії він підлягав застосуванню в обов'язковому порядку. Можлива також ситуація, коли НПА не був скасований, незважаючи на прийняття іншого НПА, якому він став суперечити. Зазвичай діє загальне правило про те, що новоприйнятий НПА скасовує попередній. Однак для вирішення питання про відшкодування шкоди, завданої цим актом, його слід визнати незаконним з певного моменту, бо до цього він, навпаки, був законний.

а) НПА вважається незаконним з моменту набрання рішенням суду законної сили;

Перший із названих варіантів класичний. Другий -- відповідає загальноприйнятому підходу про дію НПА в часі. Третій і четвертий -- за аналогією з недійсними правочинами (ст.ст. 214, 236 ЦК України).

Ще одним важливим моментом є те, як бути в разі скасування НПА самим органом, що його видав, без звернення певної особи до суду з позовом? Очевидно, тоді зайвою буде одна ланка (вимога про визнання НПА незаконним), що не має заважати поданню до суду позову про відшкодування шкоди, завданої цим НПА. Однак у цьому разі складніше буде довести те, що шкода завдана незаконним НПА, оскільки його скасування могло мати різні причини.

Конкретніше щодо заподіяння шкоди незаконним нормативно-правовим актом, то зазвичай у позовних заявах вимагається відшкодування тих сум, які підлягали сплаті, але не були сплачені протягом певного періоду часу. Це розцінюється як упущена вигода (п. 2 ч. 2 ст. 22 ЦК України).

Натомість, враховуючи підстави для заявления позову, якими не є порушення цивільних прав позивача, ВССУ висловився негативно щодо такого бачення, вказавши, зокрема, що не отримана позивачем пенсія, яка встановлена Законом України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС”, не може розглядатися як упущена вигода, зважаючи на те, що позивач ніколи не отримав би таких виплат за звичайних обставин, оскільки право на такі виплати у нього виникло в результаті надзвичайних обставин та подолання 'їх наслідків Ї Чорнобильської катастрофи. Крім того, оскільки ЦК України регулюються цивільні відносини, зокрема і відносини відшкодування шкоди, то питання виплати пенсії постраждалим внаслідок Чорнобильської катастрофи не може бути врегульовано положенням ЦК України. Тому ВССУ вважає, що вимоги позивача про відшкодування шкоди з підстав, передбачених ст.ст. 1173-1175 ЦК України, не ґрунтуються на законі і не є збитками в розумінні ст. 22 ЦК України [13].

Переконані, що такий підхід ВССУ не випливає з тих норм, на які він посилався, адже правовідносини з виплати пенсій та інших виплат від держави не впливають на правовідносини з відшкодування шкоди, завданої незаконним НПА. Це різні правовідносини, різні підстави їх виникнення та суб'єкти, адже в подібних спорах не йдеться про порушення права на пенсію, на її невиплату за певний період часу при її нарахуванні або відмову від нарахування за наявності підстав для цього тощо. Йдеться про завдання шкоди прийняттям НПА, яким унеможливлено право особи отримувати певні грошові кошти, які сплачувались раніше на підставі скасованого НПА.

Крім того, слід враховувати, що право на мирне володіння своїм майном, передбачене Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Європейський Суд трактує доволі широко, включаючи до сфери захисту цього права не лише порушення прав на майно в цивілістичному його розумінні, а й права на пенсію, право займатися тією чи іншою професією, правомірне очікування застосування визначених умов до індивідуальної ситуації, що вимагає вирішення тощо [17]. Тому абсолютно правильно відмічається, що важливими для розвитку практики Європейського суду й актуальними для України є “пенсійні справи”, у рамках яких Суд розглядав питання призначення, виплати, визначення розмірів пенсій. У рішенні за однією з перших справ цієї категорії -- “Мюллер проти Австрії” -- Суд визначив, що ст. 1 Протоколу не передбачає соціального права на призначення пенсії; визначення розміру пенсії також належить до дискреційної компетенції держави і не підпадає під дію цієї статті. Але якщо особі призначена (державою) певна пенсія і ця особа її не отримує, то в цьому випадку виникає проблема за ст. 1 Протоколу. Якщо ж людина тільки ставить питання про призначення пенсії або її перерахунок -- до такої ситуації ст. 1 Протоколу, очевидно, незастосовна, оскільки тут немає питання про “майно” в сенсі ст. 1 [18].

Взагалі питання співвідношення завдання шкоди незаконним НПА в приватній та публічній царині є складними. Навряд чи піддається сумніву те, що шкода завдається і в публічно-правовій царині. І це не тільки і не стільки шкода правам приватних осіб, яких вони набувають у публічно-правових відносинах, не тільки шкода іміджу держави, а й дійсно майнова шкода, що відбивається на майновому стані держави, її бюджету та цивільному обороті, завдяки якому складається ВВП. Так, якщо нормативно-правовий акт негативно відбивається на підприємництві або залученні коштів кредитно- фінансовими установами, то зрозуміло, що наслідком цього буде зниження рівня підприємницької діяльності та зменшення обсягу коштів, що обертатимуться в банківській сфері, на фондовому ринку тощо. У свою чергу, це не лише приведе до зменшення надходжень до бюджету, а й взагалі до виведення коштів з обороту в країні за її межі, або їх зберігання поза оборотом, або підвищення обсягу обороту коштів на чорних ринках.

Можлива й явна чи виявлена в подальшому помилка в підході, запроваджуваному в НПА, що негативно відбивається при його застосуванні не на одному, а на численних особах. Тим самим порушуються права та інтереси фізичних і юридичних осіб, які несуть невиправдані матеріальні витрати. нормотворчий закон правовий акт

Враховуючи різну сферу регулювання НПА та інші чинники, можна припустити, що й шкода, завдана різними НПА, буде різною. Важливо лише те, що ця шкода наявна. Розмір відшкодувань має доводити позивач. ЦК не містить жодної вказівки на ті критерії, якими слід керуватися суду при визначенні розміру стягнень. Це ще одна вагома причина недієвості ст. 1175 ЦК України. Загальновідомо, що навіть ті критерії, які містяться в ч. 3 ст. 23 ЦК щодо розміру грошового відшкодування моральної шкоди, не влаштовують суддів, які намагаються отримати методику визначення цього розміру. Залишається керуватися лише загальною нормою про збитки, якими відповідно до ч. 2 ст. 22 ЦК України є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або змушена зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

У разі видання НПА декількома органами державної влади або місцевого самоврядування всі вони є співвідповідачами. Однак при цьому важливо визначатися, хто буде компенсувати шкоду -- орган (органи), який (які) видав(ли) НПА, чи держава або відповідно територіальна громада в особі інших своїх органів (наприклад, казначейства). Визначення ст. 1175 ЦК України відповідачем орган місцевого самоврядування викликає обґрунтовані нарікання, адже цей орган не має коштів задля цього, бо не є власником майна, в нього є кошти лише з тих джерел, які передбачаються публічним зокрема бюджетним, законодавством [19, с. 54].

Для ілюстрації цього можна навести судові справи щодо вимог осіб відшкодувати грошові кошти як безпідставно отримані за невикористаний строк ліцензії на організацію діяльності з проведення азартних ігор у зв'язку з прийняттям Закону України “Про заборону грального бізнесу в Україні” [21]. Позови було пред'явлено до Державного казначейства України та Кабінету Міністрів України, напевно, тому що, на думку позивачів, саме ці державні органи стосуються розпоряджень державних коштів. При цьому зробимо застереження, що в окремих справах, попри посилання в позовній заяві на ст. 1175 ЦК України, з матеріалів не вбачається, який саме НПА позивач вважає незаконним задля того, щоб мати підстави посилатися на цю статтю ЦК України Проблематика заподіяння шкоди актами органів державної влади та місцевого самоврядування, які немає підстав вважати незаконними, тут не розглядається. Між тим це вона є доволі актуальною та затребуваною на сьогодні. Так, наприклад, якщо організація уклала договір, за яким мала розраховуватися разом із державою , а згодом приймається НПА, за яким такі розрахунки унеможливлюються, то постає питання про те, яким чином їх далі проводити і хто буде нести негативні наслідки. Але це питання окремої статті.. Тим не менш, ситуація доволі цікава, оскільки прийняттям вказаного Закону особі дійсно заподіяно шкоду, бо вона сплатила кошти за ліцензію і після набрання чинності Законом вже не могла здійснювати діяльність, задля якої ці кошти й було сплачено.

На обґрунтування вимоги про відшкодування шкоди, завданої державою, позивачі посилаються на ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Рішення Європейського Суду з прав людини в справі Маркса від 13 червня 1979 р., у справі “Спорронга і Льоннрот” від 23 вересня 1982 р., у справі “Тре Тракторер АБ” проти Швеції від 7 липня 1989 р., у справі “Бентем проти Нідерландів”від 23 жовтня 1985 р., у справі “Фредін проти Швеції'від 18 лютого 1991 р. Підставою позову вважається не протиправність скасування ліцензії як така, а протиправність скасування ліцензії шляхом прийняття закону без встановлення відповідного механізму відшкодування втрат, адже раптове скасування ліцензії без попередження та встановлення будь-яких перехідних положень чи механізму компенсації витрат призвело до обмеження права позивача на здійснення певного виду діяльності [22].

Напевно, з наведеною позицією ВГСУ слід погодитися, адже позовні вимоги не ґрунтуються на ст. 1175 ЦК України. Вочевидь, у цій ситуації варто було б вести мову про безпідставне збагачення держави.

Однією з особливостей регулювання відшкодування за ст. 1175 ЦК України є те, що шкода підлягає відшкодуванню незалежно від вини посадових і службових осіб органу державної влади або органу місцевого самоврядування. Втім, ця норма сприймається суперечливо по відношенню до того, про відсутність чиєї вини в ній йдеться. Її зіставлення зі ст. 1173 ЦК України доводить, що тут законодавець по- різному формулює умови відповідальності. У ст. 1173 ЦК України йдеться про відшкодування шкоди незалежно від вини органів державної влади або місцевого самоврядування, а в ст. 1175 ЦК України зазначається про відсутність вини посадових і службових осіб.

У ст. 1175 ЦК України не міститься й про регресні вимоги до тих посадових або службових осіб, які залучалися до прийняття НПА, визнаного незаконним. Про це йдеться у ч. 1 ст. 1191 ЦК України, відповідно до якої держава, АРК, територіальні громади, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності відповідно органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, мають право зворотної вимоги до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування (крім відшкодування виплат, пов'язаних із трудовими відносинами, та відшкодуванням моральної шкоди).

При цьому звертає на себе увагу те, що такі вимоги висуваються лише до винних осіб. Довести ж вину посадової або службової особи в прийнятті НПА, визнаного незаконним, доволі складно. Крім того, цих осіб може бути забагато внаслідок складної процедури прийняття НПА, необхідності його узгодження на різних інстанціях, нарешті -- його державної реєстрації в Міністерстві юстиції України. Важко собі уявити, що до відшкодування завданої незаконним та скасованим НПА притягуватимуться керівники міністерств, відомств, всі посадовці, які поставили підписи при узгодженні цього НПА, та ті посадові або службові особи, які перевіряли цей НПА на відповідність закону перед тим, як здійснити його державну реєстрацію.

Піддавши аналізу норми про відшкодування державою шкоди, завданої неналежним нормотворенням її органів, та огляд судової практики з цього приводу, не важко переконатися в тому, що ст. 1175 ЦК України є мало дієвою. А це свідчить про те, що держава, як і в багатьох інших випадках, коли вона бере участь у цивільних правовідносинах, опиняється в такому стані, коли вимоги до неї “розбиваються об стіну” численних обставин (об'єктивних та суб'єктивних). Це, в свою чергу, свідчить про те, що держава всупереч ЦК України й дотепер залишається не цілком рівним суб'єктом цивільних правовідносин. А допоки це так, її участь у цивільних правовідносинах додає ризику приватним особам у можливості захисту порушених державою прав. Таке становище слід негайно тими принципами, які мають бути застосовувані до всіх без виключення суб'єктів цивільних правовідносин.

Список використаних джерел

1. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Козлова Дмитра Олександровича щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” від 11.07.2013 р.

2. Клишас, А А Конституционная юстиция в зарубежных странах [Текст] : монограф. / А. А. Клишас ; отв. ред. В. В. Еремян. -- М. : Междунар. отношения, 2004. -- 288 с.

3. Про місцеві державні адміністрації : Закон України 09.04.1999 р.

4. Про місцеве самоврядування в Україні : Закон України 21.05.1997 р.

5. Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади : Указ Президента України 03.10.1992 р.

6. Про Єдиний державний реєстр нормативних актів : Указ Президента України від 27.06.1996 р.

7. Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 р.

8. Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності : Указ Президента України 10.06.1997 р.

9. Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлетені “Офіційний вісник України” : Указ Президента України 13.12.1996 р.

10. Про статус і соціальний захист громадянам, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС : Закон України 28.02.1991 р.

11. Ухвала Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20.02.2013 р.

12. Про Конституційний Суд України : Закон України 16.10.1996 р.

13. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя : Постанова Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 р.

14. Карсс-Фриск, М. Европейская конвенция о защите прав человека и основных свобод. Статья 1 Протокола № 1 “Право на собственность” / Моника Карсс-Фриск, А. Н. Жеребцов, В. В. Меркулов, А. Г. Эртель. -- М. : [Б.и.], 2002

15. Яворська, О. С. Проблеми цивільної відповідальності держави у зобов'язаннях із заподіяння шкоди [Текст] / О. С. Яворська // Проблеми цивільного права та процесу : матер. наук.-практ. конфер., присвяч. пам'яті проф. О. А. Пушкіна (7 червня 2014 р.). -- X. : Харк. нац. ун-т внутр. справ, 2014. -- С. 53-57.

16. Білоусов, Ю. В. Проблемні питання визначення відповідача у справах про стягнення коштів державного бюджету [Текст] / Ю. В. Білоусов, С. О. Іванов // Університетські наукові записки. -- 2014. -- № 4. -- С. 82-110.

17. Про заборону грального бізнесу в Україні : Закон України від 15.05.2009 р.

18. Постанова Вищого господарського суду України від 28.07.2011 р. у справі № 41/527 у справі № 41/527 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Янтар- Плюс” до Державного казначейства України про стягнення 10 200,00 грн.

19. Постанова Вищого господарського суду України від 21.05.2012 р.

20. Спасибо-Фатеева И. В. Возмещение вреда, причиненного органом государственной власти или органом местного самоуправления в сфере нормотворческой деятельности

Анотація

Висвітлюються проблеми, пов'язані з нормотворчою діяльністю держави в цілому -- відсутністю закону про розробку і прийняття законів та інших нормативно-правових актів, їх державної реєстрації; вади нормотворчої діяльності та їх наслідки для суспільства загалом. Одним із проявів цієї проблематики є захист суб'єктивних цивільних прав приватних осіб шляхом визнання нормативно-правових актів незаконними. Ще вужчою є постановка питань про відшкодування шкоди, завданої незаконними нормативно- правовими актами. Важливого значення набувають умови притягнення до відповідальності держави та суб'єктів такої відповідальності; розбіжності понять “неконституційний закон”, “недійсний”, “незаконний” та “нечинний” нормативно-правовий акт. На підставі матеріалів судової практики розкриті проблеми, які виникають в осіб при застосуванні ст 1175 ЦК України.