Етнокультурна ідентифікація сучасного українця

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 351.84:35.072.2:342.5

Херсонського національного технічного університету

ЕТНОКУЛЬТУРНА ІДЕНТИФІКАЦІЯ СУЧАСНОГО УКРАЇНЦЯ

Демченко Володимир Миколайович

Постановка проблеми у загальному вигляді. Сучасна Україна, що визнавалася за ледь не найбільш неконфліктну в Європі, показала, що цей баланс був нестійким і базувався не на дотриманні державних законів чи етнічних духовних норм у суспільстві, а на компромісах щодо носіїв попередньої радянської культури. Ці питання є актуальними та потребують аналізу на всіх рівнях, оскільки безпосередньо стосуються змін, які повинні відбуватися в державі, що вийшла з-під тоталітарного підпорядкування. Ці зміни зрушили нарешті з місця, і весь світ побачив, наскільки неправдивою була інформація про вищезазначену «неконфліктність». Причини ж цього виявилися навіть не у кримінальному характері попередньої української влади, а в домінуванні пріоритетів радянської системи духовних цінностей - разом із носіями цієї системи.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Орієнтири і пріоритети державного управління в сфері духовних цінностей розглядалися переважно зарубіжними вченими (Р. Бенедикт, М. Мід, А. Інклес, Г. Хофстеде та ін.). Вітчизняні вчені ці проблеми лише констатували (наприклад, О. Сутттий [1]), визначаючи конфліктогенні аспекти суспільного життя України. Серед цих аспектів увага надавалася й інформаційній сфері [2]. Ми також намагалися проаналізувати цю ситуацію та зробити свій внесок у вирішення проблем етнічної ідентифікації українців [3].

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Однак останнім часом, коли ті теоретичні проблеми української духовності вийшли на практичний рівень, вони потребують глибшого розгляду та навіть повторної констатації - такі вже вони нині важливі.

Формулювання цілей статті. Завданням статті ми визначаємо аналіз періодів етнокультурної трансформації жителя України (зокрема Південної).

Виклад основного матеріалу дослідження. Ми й раніше відзначали, що саме радянська культура, її традиції та носії сьогодні становлять гальмівну силу в розвитку нової української культури. Нині ж люди, які мають здатність до аналізу подій та інформації, що на 90% складається з неправди та провокування, бачать, що та система не лише гальмує, але й узагалі є ворожою, тобто здійснює певні (як виявилося, заздалегідь заплановані) військові операції проти України як насправді самостійної держави.

Зазначені нами як негативні, найбільш концептуальні, риси радянської культури, що наявні в тій же Росії (Ленін як язичницький ідол у мавзолеї, підтримка загарбницької політики держави Православною Церквою, музика та сутність радянського гімну) та в Україні (назви міст і вулиць, пам'ятники, присвячені лідерам попереднього режиму, які всіма засобами боролися проти власне української культури, не виключаючи терору), ми хочемо доповнити аналізом визначених нами періодів, за якими відбувалося переорієнтування жителя України (зокрема Південної) у межах етнокультурної ідентифікації.

Період 1. Утвердження цінностей монархічної держави та православної віри як анклаву в межах української етнічної території. Саме з другої половини XVIII століття відбувається повна експансія на українських територіях (Центр і Схід України) з боку російських державних традицій, а також установлення цих традицій як початкових на тільки-но приєднаних територіях (Південь). Наприклад, в історичних уже південних козацьких землях будувалися міста, що первинно планувалися як військові укріплення чи корабельні центри і тому мали переважно військовий конгломерат населення, який швидко поповнювався обов'язковим для міського життя ремісничим елементом - у більшості своїй євреями. Зрозуміло, що ті українці, які також були присутні в цьому конгломераті, потрапляли під безпосередній вплив російських (великороських) монархічних традицій. Що ж до православної церкви, то вона в місті також відрізнялася від козацької - і не обов'язково в мовному плані, але й у внутрішньопсихологічному. Виходячи з наведених вище чинників бачимо, що насправді місто того часу стало своєрідним анклавом російської великодержавної традиції на українській етнічній території.

Період 2. Розвиток цінностей монархічної держави та православної віри, що приналежні російській культурі як метрополійній щодо української етнічної території. Сто років розвитку цих міст призвели до утворення такого конгломерату жителів, де меншість (переважно етнічні росіяни, хоча великоросами себе вважали й освічені українці) політично домінувала, а значну частину серед більшості складали євреї, які можливо і вплинули на дальший розвиток міської культури, але на якомусь підсвідомому рівні. Що ж до православної віри, то чимало євреїв приходили до неї і тому також ідентифікували себе як великороси. Слід зазначити, що лише українці, які масово поповнювали місто (майже всюди вони становили більше половини населення), були первинно сільськими жителями, проте аж надто швидко асимілювалися тут. При тому вони визнавали рідною українську мову, тобто ідентифікували себе за етнічною приналежністю. Саме через кількісне домінування українців ми говоримо про метрополійність Росії стосовно українського південного (східного) міста того часу.

Період 3. Занепад (знищення) орієнтирів монархічної держави та православної віри й утвердження пролетарських цінностей на основі російських духовних пріоритетів у межах української етнічної території. З початком демократичних процесів в імперії відбувається ще більше поповнення міського населення селянами, зокрема українцями. Однак вони знов-таки швидко асимілюються в міському конгломераті, поповнюючи специфічний міщанський прошарок, де відчувається вже мішана єврейсько-українська культура. З початком радянської влади активними стають міжетнічні шлюби (шлюбні зв'язки), де переважно один із подружжя - єврей (єврейка), що призводить до різкого зменшення офіційної частки цього етносу в загальній масі міського населення (навіть формально - зменшення кількості єврейських прізвищ й імен). Про православну віру не варто й говорити - молоді покоління на хвилі революційної романтики стають атеїстами, а дехто - войовничими безбожниками, руйнуючи церкви та переслідуючи вірян. У місті виникають нові активні прошарки міського населення, які будуть надалі активно розвиватися, - радянська інтелігенція (сім'ї всіляких службовців, партійних і комсомольських працівників, освітян), промислова інтелігенція (сім'ї інженерів, всіляких господарських працівників), працівники правоохоронних органів (НКВС, міліція), які через ранній вихід на пенсію швидко збільшували міське населення, вливаючись в інші професійні кола. У промислових містах помітну роль виконували й робітники заводів, шахтарі тощо. Попри кількісне домінування етнічних українців загальні культурні орієнтації залишалися все одно російськими (підвладними метрополії). Так форма російської мови в таких умовах визначається як її український територіальний варіант. При цьому варто зауважити, що в цьому сенсі міста ці між собою дещо відрізнялися. Навіть сусідні: Миколаїв був більш російським (пролетарським) за Херсон, у якому більше відчувався український (селянський) елемент. Єврейський же елемент був однаковим - певною мірою впливовим, особливо у змішаних шлюбах.

Період 4. Розвиток пролетарських цінностей на основі російських духовних пріоритетів і утворення конгломерату «радянський народ» з його системою духовних цінностей. З виконанням ленінських настанов, які надалі вже реалізовував Сталін і його наступники, було успішно знищено приватну власність та її носіїв, будь-яке інше мислення (як «контрреволюційне») та його носіїв, а з тим розчищено простір для утворення нової цивілізаційної формації - радянського народу. Цей конгломерат на диво виявляє свою подвійну природу: з одного боку, культивовані ідеологією риси (так, у тогочасних кінофільмах будівельники чи лісоруби виявляють високу культуру, начитаність / освіченість, навіть зовнішньо є певною елітою народу - порівняно з «асоціальним елементом» - патлатими хуліганами з гітарами, товстунами-завскладами, неохайними пияками тощо), а з іншого - хронічну грубість того ж таки «обслуговуючого персоналу» чи вимагання хабара чиновником, що навіть не приховується й ілюструється в літературі, пресі та кіно. За визначення народу як маси простих особин - без певних духовних орієнтацій (колись говорили - невігласів - від рос. невежд) можна припустити, що ознаками окультурення є віра (релігія) та любов до свого етносу (націоналізм, у межах якого шануються всі світові етноси та гостро не сприймається імперіалізм або глобалізм). У межах радянської культури атеїзм також був вірою зі своїми обрядами та служителями (партійні школи - ті ж семінарії, історія партії - той же Закон Божий, ті ж таки ієрархічні правила, чесні та нечесні представники тощо), проте та віра заснована була на інших принципах, виявила себе як безжалісна, войовнича та шовіністична. Зрештою і сама комуністична ідеологія виявила себе такою, поставши перед цивілізованим світом нарівні з націонал-соціалізмом. Останній було засуджено разом із його ідеологами та виконавцями за злочини проти людства. Комуністична система мала такі ж злочини, але проти свого народу, - колективізація, політичні репресії, кровопролитні військові операції, переміщення етносів, авантюрні війни (зокрема в Афганістані), утаювання від населення важливої інформації (зокрема про аварію в Чорнобилі), з куди більш відчутними жертвами.

Період 5. Початок занепаду системи радянських духовних цінностей та відродження православних орієнтирів і традицій домінуючого українського етносу з формальним утвердженням України як самостійної держави. Як бачимо, означений вище процес передбачає початок, розвиток і занепад певного цивілізаційного конгломерату та відповідної системи його духовних цінностей. Тобто хоча формально й започатковувалася певна держава, наслідки існування попередньої продовжували спостерігатися ще досить довгий час. Зрозуміло, що тоталітарний режим мав більше аргументів для скасування системи попередніх духовних пріоритетів разом з їх носіями. Так сталося зокрема з Церквою, яку було знищено та розграбовано. Так сталося й із найбільш характерними носіями традиційної землеробської української культури, яких було просто прибрано з цієї землі, а інших піддано голодомору та колективізації. Так сталося з представниками інтелігенції - як російсько-імперської, так і нової українсько-пролетарської, що занадто вже повірила в можливість утворення державної української формації, - всі вони потрапили в табори або змушені були зректися свого роду, ставши радянськими громадянами. Нинішній демократичний (чи правильніше - перехідний до такого) режим силові аргументи може виявити лише у крайньому разі, а тому занепад попередньої культурної формації в умовах плюралізму відбувається набагато повільніше - аж до природного фізичного вимирання її носіїв. Ось чому ми вживаємо щодо термінологічної сполуки українська незалежність термін формальна, тобто потенційна (хоча й офіційно визнана та закріплена).

Тобто в державі з назвою «Україна» активно ще функціонує радянська культура, її провідники чи їх вихованці (система компартії та комсомолу) залишаються на державних посадах, а її носії - «радянські люди» - є офіційно українськими громадянами та найбільш активним електоратом у виборчі періоди. Вони ж зрештою і стали тією «п'ятою колоною» у протистоянні патріотів України з Російською імперською силою. І головною небезпекою є не те, що вони становлять якусь частину електорату, а те, що вони становлять переважну частину силових структур держави, що робить її беззахисною перед агресором. етнокультурний монархічний пролетарський духовний

Висновки

Зрештою можна зробити висновок, що сьогоднішня найбільша небезпека українській державності походить не від зовнішнього агресора, а від внутрішнього, який є носієм радянської культури і тому намагається відтворити ту нереальну колишню державу (суспільство тотальної брехні), однак може допомогти відтворити імперію на іншій основі - Російську, що становить безпосередню загрозу українській державності.

Перспективи подальших досліджень. У подальшому плануємо проаналізувати риси окремого носія імперської (радянської) системи духовно-культурних цінностей.

Список використаних джерел

1. Суший О. Культурний код - домінанта ідентитету та чинник розбудови національної державності / Суший О. // Актуальні проблеми державного управління, педагогіки та психології : [збірник наукових праць]. - Вип. 1(6). - Херсон: «Олді-плюс», 2012. - С. 207-211.

2. Ефимов В.А. «Концептуальная власть»: Общественная инициатива / Ефимов В.А. - Санкт Петербург, 2003. - 76 с.

3. Демченко В.М. Трансформація цивілізаційних орієнтирів у сучасній Українській державі / Демченко В.М. // Проблеми управління соціальним і гуманітарним розвитком : [мат.-ли VI Регіональної науково-практичної конференції]. - Дніпропетровськ, 2012. - С. 373-375.

Анотація

Ключові слова: система етнокультурних цінностей, Південна Україна, ідентифікація, імперія, Росія.

Ключевые слова: система этнокультурных ценностей, Южная Украина, идентификация, империя, Россия.

Period 4. Development of proletarian values on the basis of Russian priorities and spiritual formation conglomerate «Soviet people» with its system of spiritual values.

Key words: system of ethno-cultural values, South Ukraine, identification, Empire, Russia.