Сутність і поняття кримінальних процесуальних функцій

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

13 квітня 2012 року законодавець України прийняв новий Кримінальний процесуальний кодекс України (далі КПК України), побудований на основі конституційних принципів змагальності і рівності сторін та чіткому розмежуванні основоположних кримінальних процесуальних функцій (обвинувачення, захисту, судового розгляду). У зв'язку з цим у досудовому розслідуванні суттєво змінилися: кількість досудових стадій кримінального провадження; чисельний склад владних суб'єктів досудового розслідування; функціональне призначення кожного з них у досудовій стадії процесу.

В той же час законодавець України неповно і нечітко визначив характер, кількість, зміст і класифікацію кримінальних процесуальних функцій, що виконуються кожним владним суб'єктом під час проведення досудового розслідування. В окремих випадках ці функції змішані з цілями, завданнями та повноваженнями владних суб'єктів. Вказані законодавчі недосконалості не сприяють підвищенню ефективності досудового розслідування і обумовлюють нагальну необхідність проведення глибоких наукових досліджень з проблем визначення всього комплексу кримінальних процесуальних функцій, що виконується кожним владним суб'єктом досудової стадії процесу. Саме наукові дослідження здатні розв'язати всі ці проблеми і надати законодавцеві теоретично обґрунтовані висновки й пропозиції щодо подальшого удосконалення функціональної діяльності владних суб'єктів досудового розслідування.

Вагомий внесок у дослідження вказаної теорії зробили такі сучасні українські вчені-правознавці, як: Ю.П. Аленін, О.М. Бандурка, В. Д. Бринцев, Л.М. Давиденко, В.В. Долежан, В.Г. Гончаренко, Л.Р. Грицаєнко, Ю.М. Грошевий, В.С. Зеленецький, О.В. Капліна, П.М. Каркач, Г.К. Кожевніков, І.М Козьяков, Т.В. Корнякова, В.П. Корж, М. Й. Курочка, О.М. Литвак, Л.М. Лобойко, В.Т. Маляренко, О.Р. Михайленко, М.І. Мичко, В.Т. Нор, В.П. Півненко, М.А. Погорецький, В.О. Попелюшко, М.В. Руденко, Г.П Середа, В.В. Сухонос, В.М. Тертишник, О.М. Толочко, В.П. Шибіко, О.Г. Шило, М.Є. Шумило, П.В. Шумський, О.Г. Яновська, М.К. Якимчук та ін.

Констатуючи вагомий науковий внесок вищевказаних авторів у теорію кримінальних процесуальних функцій, зауважимо: на сьогодні серед учених-правознавців ще не досягнуто єдності поглядів щодо низки важливих питань із цієї проблематики. Деякі з них вирішені неповно або суперечливо. Перш за все, відсутнє чітке й однозначне визначення самого поняття кримінальної процесуальної функції, їх кількості, місця та ролі у кримінальному процесі. Триває полеміка навколо переліку та характеру кримінальних процесуальних функцій прокурора, що виконуються ним у досудовому розслідуванні. Наводяться різні критерії їхньої класифікації, що свідчить про недостатню розробку всіх цих проблем як на загальнотеоретичному, так і на законодавчому рівнях, що призводить до неправильного розуміння функціонального призначення прокурора у досудовому розслідуванні та до однобічної оцінки його діяльності.

З урахуванням перегляду новим КПК України завдань кримінального процесу, запровадження його нової функціональної побудови всі вищеперелічені проблеми є надзвичайно актуальними, а їх глибоке наукове дослідження з позицій функціонального підходу сприятиме підвищенню ефективності прокурорської діяльності у досудовому розслідуванні та кримінального процесу України в цілому.

Кримінальний процес як складний державно-правовий інститут, за допомогою якого забезпечується державно-правовий вплив на кримінальні правопорушення, не може бути в повній мірі всебічно розкритим і без чіткого визначення його основоположних (загально-процесуальних) кримінальних процесуальних функцій, які випливають із цілей і завдань цього важливого виду державної діяльності, визначених ст. 2 КПК України [1]. У зв'язку з цим, проблема функціональної характеристики - одна з найважливіших у теорії та практиці кримінальної процесуальної діяльності [2, с. 36]. Зумовлено це тим, що через функції розкривається сутність зазначеного державно-правового інституту, його роль і соціальне призначення в державі і суспільстві. Правильне визначення кримінальних процесуальних функцій має важливе значення для забезпечення ефективності як кримінального провадження в цілому, так і для забезпечення ефективного функціонування кожного органу кримінальної юстиції зокрема [3, с. 107].

Проблемі визначення поняття і змісту кримінальної процесуальної функції як однієї з актуальних у науці кримінального процесу завжди приділялось багато уваги, але й досі вона залишається дискусійною [4, с. 45]. Різні погляди існують на сутність поняття «кримінальна процесуальна функція». Це пояснюється як багатозначністю терміна «кримінальна процесуальна функція», так і нерозробленістю питання про співвідношення поняття «кримінальна процесуальна функція» з такими близькими за значенням до нього поняттями, як «вид кримінальної процесуальної діяльності», «напрями кримінальної процесуальної діяльності», «обов'язки суб'єктів кримінальної юстиції» тощо.

Так, до кримінальних процесуальних функцій українські вчені-правознавці С. Альперт, Ю. Грошевий, В. Попелюшко, О. Яновська та інші відносили основні напрями цієї діяльності [5, с. 13; 6, с. 23; 7, с. 67; 8, с. 20]. Зокрема, О. Яновська термін «кримінальна процесуальна функція» визначає так: «це виражені в законі основні напрямки процесуальної діяльності, що здійснюються з метою реалізації завдань кримінального провадження суб'єктами, уповноваженими на ведення процесу або наділеними правами для активної участі у справах з метою захисту своїх законних прав» [8, с. 23].

Л. Алексєєва, М. Мичко, Л. Давиденко та інші вважають, що поняття «кримінальна процесуальна функція» значно ширше від поняття «напрям діяльності», бо крім практичного спрямування конкретного виду діяльності, функція повинна містити ще й соціальне призначення цієї діяльності. Свій висновок вони обґрунтовують тим, що природа будь-якої функції завжди двоїста: з одного боку, це обов'язок здійснювати певну діяльність, а з другого - безпосередня її реалізація. «Напрям діяльності» і «соціальне її призначення» - дві обов'язкові сторони будь-якої функції. У зв'язку з цим вищевказані автори вважають, що поняття «кримінальна процесуальна функція» повинно відображати не лише характер процесуальної діяльності, а й соціальну її спрямованість, бо інколи один вид діяльності може виконуватися за допомогою різних функцій, які відрізняються між собою не лише за характером діяльності, а й за соціальним спрямуванням. Виходячи з цього, вказані автори під «кримінальними процесуальними функціями» розуміють напрямки діяльності суб'єктів кримінального провадження, зумовлені їх роллю та соціальним призначенням (обов'язком), що реалізується з використанням специфічних форм і методів кожного з них у межах чітко визначеної компетенції [9, с. 420; 10, с. 39; 11, с. 1112].

Автор переконаний, що термін «функція» є фундаментальним, міжгалузевим, міждисциплінарним. Розкриття його сутності і значення - виняткова прерогатива такої базової, фундаментальної науки, як теорія держави і права.

У зв'язку з цим при проведенні досліджень у межах прикладних наук (до яких належить і теорія кримінального процесу) необхідно використовувати поняття «функція», тільки виходячи з того змісту та значення, якого йому надає теорія держави і права. Інакше кажучи, теорія кримінального процесу при запозиченні понять із теорії держави і права не може надавати їм іншого змісту й значення [12, с. 27].

У теорії ж держави і права будь-яка державна функція визначається як основний напрям державної діяльності, в якому віддзеркалюються роль і соціальне призначення конкретного державного органу, який її здійснює [13, с. 29]. Тільки таке базове, фундаментальне визначення поняття «функція» повинно міститися в основі визначення поняття «кримінальна процесуальна функція». Базове поняття не може змінювати свого змісту, підлаштовуючись під специфічний характер окремого виду державної діяльності.

Класики кримінальної процесуальної теорії М. Буцьковський та І. Фойницький кожну кримінальну процесуальну функцію пов'язували тільки з конкретним її носієм - державним органом, який веде кримінальний процес [14, с. 5-10; 15, с. 40].

У середині минулого століття домінувала думка, відповідно до якої рушієм кримінального процесу визнавалися кримінальні процесуальні функції обвинувачення, захисту і вирішення справи. Їх прихильниками були М. Строгович, В. Савицький, Я. Мотовіловкер та інші відомі вчені - процесуалісти того часу [16, с. 189; 17, с. 240; 18, с. 10]. У 1958 році при прийнятті Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік законодавець СРСР не сприйняв цієї схеми. Не сприйняв її і законодавець Української РСР при прийнятті КПК у 1960 році. Головними кримінальними процесуальними функціями були визнані основні напрямки діяльності як державних органів, які ведуть процес, так і учасників процесуальної діяльності, які захищають свої власні інтереси в ньому. Поряд з функціями обвинувачення (прокурор), захисту (обвинувачений, його захисник і законний представник), вирішення справи (суд) з'явилися ще й такі функції, як досудового розслідування (дізнавач, слідчий), прокурорського нагляду (прокурор), пред'явлення та підтримання цивільного позову (цивільний позивач), захист від цивільного позову (цивільний відповідач) та інші [5, с. 14-15]. Така характеристика адекватно відображала функціональну побудову радянського кримінального процесу та дозволяла вести боротьбу з кримінальними правопорушеннями як в Українській РСР протягом 30 років, так і в незалежній Україні протягом 22 років.

При проведенні судово-правової реформи законодавець демократичної України вирішив кардинально змінити вибудувану за 52 роки дії КПК Української РСР і України архітектоніку функціонального змісту кримінального процесу. Головну ідею в цій частині законодавець України спочатку визначив у внесених змінах і доповненнях до КПК 1960 року і в 2001 році в ст. 16-1 визначив, що «при розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту і вирішення справи не можуть покладатися на один і той же орган чи на одну і ту ж особу» [19].

У КПК України 2012 року це положення вже розповсюджено на усі стадії кримінального провадження. У ч. 3 ст. 22 записано, що «під час кримінального провадження функції державного обвинувачення, захисту та судового розгляду не можуть покладатися на один і той самий орган чи службову особу». Отже, законодавець надав функціям обвинувачення, захисту та судового розгляду основоположного (загально-процесуального) характеру. Більше того, ця нова функціональна модель кримінального процесу визначається вже як змагальна, бо вищезазначена ст. 22 присвячена саме цьому кримінальному процесуальному принципу [1].

Це значно посилило позицію прихильників трьох основоположних (загально-процесуальних) функцій, які бачать у такому їх розмежуванні відкритий шлях до побудови кримінального процесу України у змагальній формі. Проте багато вчених-правознавців критично підходять до вказаних новацій Кодексу, продовжують дотримуватися іншої позиції. Залежність функціональної побудови КПК України 2012 року від принципу змагальності вони вважають методологічною помилкою, бо справжня функціональна характеристика нового кримінального провадження стала ще більш насиченою і різноманітною, ніж попередня. З'явилися зовсім нові самостійні кримінальні процесуальні функції: судового контролю; активної діяльності потерпілого; міжнародного співробітництва тощо. Неоднозначно оцінюється і функціональне призначення слідчого, якого законодавець України беззаперечно відніс до сторони обвинувачення (ст.ст. 36-41 КПК України). Незрозуміло, чому законодавець побудував нове кримінальне провадження, виходячи тільки зі стратегічного напряму, визначеного ст. 3 Конституції України про захист прав людини та принципу змагальності сторін, закріпленого п. 4 ст. 129 Основного Закону, і зовсім не врахував не менш важливе стратегічне положення ст. 6 Конституції про те, що «державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову», з урахуванням якої повинно будуватися кримінальне провадження України [20, с. 109].

Відповідно до п. 7 ст. 116 Конституції України «боротьба зі злочинністю» є однією з основних і постійних внутрішніх функцій держави, яку вона реалізує через такий спеціальний вид державно-правової діяльності, як кримінальний процес, що здійснюється системою державних органів, які належать до різних гілок влади [21].

Функціональне призначення органів кримінальної юстиції різне. Воно визначене Конституцією і чинними законами України про організацію і діяльність кожного з них. То хіба припустимо при реформуванні кримінального процесу визначати для цих органів зовсім невластиві їм кримінальні процесуальні функції? Напевно, законодавець забув, що державні органи, які діють у кримінальному провадженні і виконують його цілі та завдання, належать до різних гілок державної влади, і кожен з них зобов'язаний виконувати тільки ту функцію, що притаманна конкретній гілці влади, що конституційний принцип розподілу влади відноситься до всіх державних органів без винятку, а не тільки до вищих органів держави, повноваження яких визначається на конституційному рівні [22, с. 39]. Тому принципово важливо розглянути природу кримінальних процесуальних функцій з позиції розподілу державної влади у кримінальному процесі, бо ця проблема зовсім недосліджена в науці кримінального процесуального права.

Судова гілка державної влади у кримінальному провадженні представлена судом, на який, відповідно до ст. 30 КПК України, покладається виконання лише функції здійснення правосуддя, що повністю відповідає вимогам ст. 6 та ст. 124 Конституції України про місце і роль органів судової влади в державі.

На прокуратуру, що не належить до жодної гілки державної влади, відповідно до ст. 36 КПК України, покладається функція нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування і функція підтримання державного обвинувачення в суді, що також повністю відповідає п. 1,3 ст. 121 Основного Закону [23, с. 30-32].

На органи дізнання і органи досудового слідства, посадові особи яких є у кримінальному провадженні повноважними представниками виконавчої гілки влади, ст. 40 КПК України покладає виконання кримінальної процесуальної функції обвинувачення. Більше того, слідчий зобов'язаний погоджувати свої численні рішення з прокурором і слідчим суддею. За таких обставин, у нього зовсім не залишається вільного часу для заняття своєю основною роботою - розслідування кримінальних правопорушень [24].

Із викладеного можна зробити такі висновки: дія конституційного принципу розподілу влади не врахована і не розповсюджена законодавцем на функціональне призначення органів досудового розслідування (дізнання та досудового слідства) як представників виконавчої гілки влади у кримінальному процесі України, бо на них покладено виконання не притаманної їм функції обвинувачення, реалізація якої є винятковою компетенцією прокуратури. Це її неподільна і невід'ємна функція (п. 3 ст. 121 Конституції України).

Виходить, що законодавець застосував принцип розподілу державної влади у кримінальному процесі лише до одного державного органу із чотирьох, діючих у кримінальному провадженні, - суду, забезпечивши його самостійність і функціональну стабільність. А де ж ділися незалежність, самостійність і функціональна стабільність інших трьох державних органів - представників інших гілок державної влади, функції яких об'єднані в одну спільну для них функцію - обвинувачення?

На наш погляд, положення ст. 6 Конституції України про те, що «державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову» - це не просто наукова ідея, а загальнообов'язкова конституційна норма, вимоги якої розповсюджуються на всі, без будь-якого винятку, сфери державної діяльності, в тому числі - і на таку з них, як кримінальний процес України. Застосування цього конституційного принципу у кримінальному процесі повинно повністю виключати покладення одних і тих же функцій на державні органи, що належать до різних гілок влади. кримінальний правовий досудовий прокуратура

Таким чином, у КПК України строго відмежована лише судова функція від обвинувальної, зате обвинувальна функція змішана з іншими процесуальними функціями, що є помилкою законодавця і не сприятиме нормальному функціонуванню кримінального процесу. А це значить, що покладена в основу КПК України концепція трьох процесуальних функцій не в повній мірі узгоджується з конституційним принципом розподілу державної влади, який має вищу юридичну силу [25, с. 55].

Варто погодитись з В. Маляренком, який довів, що для правильного визначення функцій кримінального процесу «треба чітко і недвозначно у самому КПК закріпити вказівку на конкретну форму кримінального процесу (змішану, змагальну) і вже потім вибудовувати Загальну та Особливу його частини» [4, с. 49].

Якщо ж законодавець вибрав змішану (класичну, континентальну) форму процесу, з його досудовим розслідуванням, то він був зобов'язаний чітко визначити кримінальну процесуальну функцію слідчого органу дізнання і слідчого органу досудового слідства та строго відмежувати її від судової та прокурорської. У такому процесі на слідчого органу досудового слідства покладається проведення найтяжчого за змістом і найбільшого за обсягом дослідження, яке іменується матеріально-пошуковим, ретроспективним, відновлювально- констатаційним [26, с. 31].

Діючи в межах суворо визначеної кримінальним процесуальним законодавством процедури та витрачаючи багато своїх розумових і фізичних зусиль, слідчий органу досудового слідства шляхом неймовірно складного матеріально-пошукового дослідження буквально по крихтах збирає і перевіряє докази, закріплює їх у спеціальному реєстраційно-констатаційному паперовому документаційному угрупованні - матеріалах кримінальної справи - не з метою когось обвинуватити чи захистити, а відновити подію минулого - «образ злочину» з установленням усіх його деталей, причетних осіб і ролі кожного з них у вчиненому.

Як дослідник-реєстратор і дослідник-констататор, слідчий органу досудового слідства намагається встановити лише об'єктивну істину у кримінальному провадженні. У зв'язку з цим при проведенні розслідування (дослідження) він завжди діє як contra, так і pro, тобто в рівній мірі займається пошуком як обвинувальних, так і виправдовувальних доказів. В одному випадку зібрані докази будуть указувати на винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, в іншому - на її непричетність до нього або пом'якшувати вину, але від цього слідчий не буде ставати то обвинувачем, то захисником. Діяльність слідчого органу досудового розслідування спрямована не на обвинувачення чи захист, а на встановлення істини по справі. Обвинувачення чи реабілітація конкретної особи - це вже результат проведеного дослідження (розслідування) і їх вирішувати будуть інші органи кримінальної юстиції [26, с. 31]. Визначати ж таких матеріальних дослідників носіями функції обвинувачення і з теоретичного, і з практичного погляду - неправильно. Сам законодавець визначає характер слідчої діяльності через терміни «здійснення», «розслідування», «слідчий», «збирання», «дослідження», які до обвинувачення не мають прямого відношення. Та й Основний Закон іменує цей вид державної діяльності «досудовим слідством» (п. 3 ст. 121, п. 9. Перехідних положень Конституції).

Правильно визначається у наукових працях, що «у жодному із рішень слідчого органу досудового розслідування неможливо відшукати обвинувального нахилу, емоційного забарвлення, специфічної змагальної риторики, оскільки вони не притаманні матеріально-констатаційній формі дослідження. Лише повна незацікавленість, фотографічність, об'єктивність дають слідчому змогу відтворити «образ злочину». Найхарактернішою ознакою діяльності слідчого є збирання доказів, їх фіксація, накопичення, перевірка, що зовсім не характерно для обвинувачення» [27, с. 135]. Тут, як кажуть, додати нічого. Тим більше, що ні прокурор (обвинувач), ні суддя (правосуддя) не займаються матеріально- пошуковим дослідженням, а діють уже на зовсім іншому логічному етапі доказування по кримінальному провадженні. Діяльність слідчого як представника виконавчої гілки влади, що займається винятково розслідуванням злочинів, досить складно підлаштувати під тріаду процесуальних функцій. Як тут не погодитися з А. Дубинським, який стверджує, що слідчий - це носій лише функції встановлення істини по справі, тобто неупередженого її розслідування [28, с. 356].

Розслідування кримінальних правопорушень здійснюється двома паралельними видами діяльності органів виконавчої гілки влади - дізнанням і досудовим слідством. При цьому дізнання є допоміжною формою стосовно досудового слідства. Роль органів дізнання у кримінальному процесі пов'язується із проведенням необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак кримінального правопорушення і осіб, які його вчинили; виконанням письмових доручень слідчого і прокурора щодо проведення окремих слідчих (розшукових) дій; розслідуванням кримінальних проступків (ст.ст. 298-302 КПК України). Усе це є яскравим свідченням того, що органи дізнання виконують у кримінальному процесі, в основному, функцію виявлення кримінальних правопорушень і встановлення осіб, які їх вчинили, без чого діяльність кримінального провадження, як і без функції правосуддя, стає безпредметною. Із системи завдань кримінального провадження законодавець поспішно вилучив розкриття і запобігання кримінальним правопорушенням. Чинячи так, він виходив з того, що органи дізнання діють, в основному, за межами кримінального провадження, де й повинні запобігати й розкривати кримінальні правопорушення. З цією позицією законодавця не можна погодитися, бо отримані за межами кримінального провадження органами дізнання відомості про противоправну діяльність конкретної особи настільки мінімальні, що розкрити це кримінальне правопорушення без використання кримінального процесуального інструментарію легалізації результатів оперативно-розшукової діяльності просто неможливо.

А це може зробити лише слідчий органу досудового слідства у рамках розслідуваного ним злочину. Водночас при визначенні завдань кримінального провадження основний акцент було перенесено на захист прав учасників процесу. Неможливо тільки зрозуміти, як в Україні можна захистити права потерпілого та інших учасників процесу, не розкривши кримінальне правопорушення і не встановивши особу, яка його вчинила. Піклуючись про забезпечення прав і законних інтересів учасників процесу, законодавець тут же вилучив ефективні, традиційні й апробовані століттями засобами для досягнення цього завдання.

Звичайно, при прийнятті КПК України законодавець не міг відмовитися від побудови кримінального провадження на класичній тріаді процесуальних функцій. Цього вимагали часткове поширення змагальних засад на досудове розслідування та демонстрація переваг чіткого розподілу роботи різних суб'єктів процесу для утвердження справедливого правосуддя.

Водночас законодавець надав поняттю «обвинувачення» широкого змісту і безпідставно відніс до сторони обвинувачення, крім прокурора, ще й слідчого та керівника органу досудового розслідування (ст.ст. 36-41 КПК України).

Указані суб'єкти не можуть відноситися до сторони обвинувачення, бо, по-перше, вони діють лише в одній стадії процесу - досудовому розслідуванні, по-друге, не є носіями функції обвинувачення і, по-третє, не є ні учасниками стадії підготовчого провадження (ст. 314 КПК), ні стадії судового розгляду (ст.ст. 318-336 КПК), ні навіть суб'єктами, наділеними правом на апеляційне оскарження судових рішень, ухвалених судами першої інстанції по кримінальних провадженнях, які безпосередньо ними розслідувались (ст. 393 КПК). Такий суб'єкт кримінально-процесуальної діяльності не може бути стороною обвинувачення у кримінальному процесі. Обвинувач - це прокурор, незалежний від законодавчої, виконавчої і судової гілок влади, державний орган, підпорядкований лише закону, завданням якого є пред'явлення в суд і підтримання перед судом обвинувального акту (кримінального позову) про вчинення конкретною особою певного кримінального правопорушення з метою її покарання.

Для усіх дореволюційних процесуалістів Росії було аксіомою, що кримінальна процесуальна функція обвинувачення виконується винятково прокуратурою, а функція захисту - винятково адвокатурою [29, с. 750]. У радянський період і сьогодні деякі автори визначають не три, а значно більше кримінальних процесуальних функцій, наголошуючи на тому, що при багатофункціональності кримінальної процесуальної діяльності значно більше шансів для винесення справедливого рішення по справі. Прихильниками такої позиції є С. Альперт, П. Елькінд, В. Бож'єв та інші [5, с. 16; 30, с. 59; 31, с. 5].

При побудові нового кримінального провадження український законодавець вчинив правильно, визначивши три основоположні (загально-процесуальні) функції: обвинувачення, захисту та вирішення справи по суті, а також що воно складається із суду та двох процесуально супротивних сторін. Проте той же законодавець досить невдало сформував сторону обвинувачення у цьому процесі. Інтеграція функцій окремих суб'єктів кримінальної процесуальної діяльності в систему більш високого рівня - функцію сторони обвинувачення - виявилася теоретично необґрунтованою. Законодавець безпідставно відступив від своєї ж позиції щодо цього питання, чітко визначеної під час проведення так званої малої судово-правової реформи в 2001 році і закріпленої в статтях 16-1 та 261 КПК України, який діяв до 19 листопада 2012 року, коли до сторони обвинувачення були віднесені не органи досудового розслідування, а прокурор, потерпілий, цивільний позивач та їх представники. Органи досудового розслідування можна було б віднести до сторони обвинувачення, якби розслідування усіх кримінальних правопорушень без винятку було б віднесено до виключної компетенції слідчих прокуратури, які виконували б цю функцію з винятково обвинувальним ухилом.

Література

1. Кримінальний процесуальний кодекс України / Голос України. - 2012. - № 90-91. - 19 травня.

2. Мычко Н.И. Прокуратура Украины: роль и место в системе государственной власти / Н.И. Мычко. - Донецк, 1999. - 255 с.

3. Юрчишин В.М. Обвинувальна діяльність прокурора у кримінальному судочинстві за новим КПК України / В.М. Юрчишин // Вісник прокуратури. - 2012. - № 6. - 89-97.

4. Маляренко В.Т. Реформування кримінального процесу України в контексті Європейських стандартів: теорія, історія і практика: монографія / В.Т. Маляренко. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 512 с.

5. Альперт С.А. Кримінально-процесуальні функції: поняття, система, суб'єкти: конспект лекцій / С.А. Альперт. - Харків: Національна юридична академія України, 1995. - 28 с.

6. Кримінальний процес України: підручник / за ред. Ю.М. Грошевого та В.М. Хотенця. - Харків: Право, 2000. - 494 с.

7. Попелюшко В.О. Функція захисту в кримінальному судочинстві України: правові, теоретичні та прикладні проблеми: монографія / В.О. Попелюшко. - Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2009. - 634 с.

8. Яновська О.Г. Концептуальні засади функціонування і розвитку змагального кримінального судочинства: монографія / О. Г. Яновська. - К.: Прецедент, 2011. - 303 с.

9. Алексеева Л.Б. Уголовно-процессуальные функции / Курс советского уголовного процесса: Общая часть / под ред. А.Н. Бойкова и И.И. Карпеца. - М.: Юрид лит., 1989. - 638 с.

10. Мычко Н.И. Прокуратура Украины: роль и место в системе государственной власти / Н.И. Мычко. - Донецк: [б. в.], 1999. - 255 с.

11. Давыденко Л.М. Цель, задачи и функции прокуратуры / Л. М. Давыденко // Закон Украины «О прокуратуре»: теория и практика его применения. - Харьков: [б. в.], 1992. - С. 11-12.

12. Урсул А.Д. Общенаучные понятия, их роль в познании / А.Д. Урсул. - М.: Юрид. лит., 1975. - 204 с.

13. Задорожна Г. Специфіка державного захисту прав і свобод людини та громадянина в Україні / Г. Задорожна // Право України. - 2008. - № 1. - С. 28-30.

14. Буцковский Н.А. О деятельности прокурорского надзора вследствие отделения обвинительной власти от судебной / Н.А. Буцковский. - СПб, 1867. - 80 с.

15. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства / И.Я. Фойницкий. - СПб.: Альфа, 1996. - Т. 1. - 552 с.

16. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса в 2 т. / М.С. Строгович. - М. [б. в.], 1968. - Т. 1. - 472 с.

17. Савицкий В.М. Государственное обвинение в суде / В.М. Савицкий. - М.: Наука, 1971. - 342 с.

18. Мотовиловкер Я.О. Основные уголовно-процессуальные функции / Я.О. Мотовиловкер. - Ярославль: Ярослав. гос. ун-т, 1976. - 94 с.

19. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар; за заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. - К.: Форум, 2003. - 940 с.

20. Юрчишин В.М. Основні функції кримінального судочинства / В.М. Юрчишин // Підприємництво, господарство і право. - 2012. - № 7. - с. 107-109.

21. Конституція України: Офіц. видання станом на 04 березня, 2014. - Харків: Право, 2014. - 64 с.

22. Півненко В.П. Проект нового Кримінально-процесуального кодексу України: невдачі і прорахунки / В.П. Півненко // Вісник прокуратури. - 2010. - № 11. - С. 34-40.

23. Юрчишин В.М. Нагляд прокурора за додержанням законності при провадженні досудового розслідування за новим КПК / В.М. Юрчишин // Вісник Національної академії прокуратури України. - 2012. - № 3. - С. 74-77.

24. Юрчишин В.М. Функція безпосередньої участі прокурора у розслідуванні кримінальної справи за новим КПК України: бути чи не бути? / В.М. Юрчишин // Електронний ресурс. - Режим доступу: http://www. nbuv. gov.ua/e-j oumals/Chaau/2012-2/12yumcnb. pdf

25. Головко Л.В. Новый УПК Российской Федерации в контексте сравнительного уголовно-процессуального права / Л.В. Головко // Государство и право. - 2002. - № 5. - С. 53-55.

26. Михайленко О., Юрчишин В. Внутрішньо-відомчий контроль за розслідуванням злочинів / О. Михайленко, В. Юрчишин // Вісник Академії прокуратури України. - 2006. - № 2. - С. 31-35.

27. Андрусяк В.Б. Кримінально-процесуальні функції слідчого: дис. ... канд. юрид. наук: 12. 00. 09. / В. Б. Андрусяк. - Харків: ХНУВС, 2010. - 226 с.

28. Дубинський А.Я. Передумови і напрямки удосконалення кримінально-процесуальної форми / А.Я. Дубинський // Правова система України: теорія і практика: тези доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції. - К.: [б. в.] 1993. - С. 386-387.

29. Чельцов-Бебутов М.А. Курс уголовно-процессуального права: очерки по истории суда и уголовного процесса в рабовладельческих, феодальных и буржуазных государствах / М.А. Чельцов-Бебутов. - СПб.: Альфа-Равента, 1995. - 846 с.

30. Элькинд П. Сущность советского уголовно-процессуального права / П.С. Элькинд. - Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1963. - 172 с.

31. Божьев В.П. Состязательность на предварительном следствии / В.П. Божьев // Законность. - 2004. - № 1. - С. 5-7.

Размещено на Allbest.ru