Постановка проблеми. Одним із головних наслідків земельної реформи, яка триває в Україні з 1991 року, стала демонополізація державної форми власності на землю та тотальна парцеляція сільськогосподарського землекористування.

У сільській місцевості об'єктом реформування стали землі майже 12 тисяч господарств, а 6,77 мільйонів селян набули права на земельну частку (пай). У даний час наближається до завершення процес видачі державних актів на право власності на землю власникам сертифікатів на право на земельну частку (пай).

В той же час, подрібнення та приватизація сільськогосподарських земель та їх розподіл серед колишніх працівників колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) так і не змогли стати основою для сталого соціально-економічного розвитку аграрної сфери та розвитку індивідуальних (сімейних) форм ведення сільського господарства.

Фактично, за час проведення земельної реформи в Україні була реалізована державна політики, що спрямовувалась на соціалізацію сільськогосподарських земель - їх порівняно рівний перерозподіл проміж колишніх працівників КСП. Але, зважаючи на те, що культура самостійного господарювання в українському селі практично була викоренена за сімдесят років існування СРСР, коли самостійні господарі - "куркулі" - вважалися класовими супротивниками і ворогами радянської влади Розкуркулення являло собою операцію з експропріації селянських господарств у 30-ті роки XX століття в Україні як складову частину примусової колективізації. Здійснювалася на основі постанови ЦК ВКП (б) СРСР від 30. 01.1930 "Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації". Формально спрямована проти найзаможніших селян (так званих куркулів; в Україні їх було близько 1,5 %), на практиці вилилась у репресії проти значної кількості середняків, які в Україні складали дві третини селян. Вважається, що поряд із примусовою колективізацією розкуркулення стало передумовою занепаду сільського господарства і голодомору. , власниками земельних часток (паїв) переважно стали сільські мешканці, які не мали досвіду самостійного ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а також не мали для цього відповідних матеріально-технічних засобів, фінансових ресурсів, освіти та підприємницьких навичок. Сільськогосподарська виробнича діяльність типового українського селянина переважно обмежується присадибною земельною ділянкою За даними державного земельного кадастру на 01. 01.2009 р., із загальної площі ділянок для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибних ділянок), що складає 1718,7 тис. га, 1376,0 тис. га (80,1 %) є сільськогосподарськими землями, в т. ч. рілля 1090,5 тис. га. , яка використовується для продовольчого забезпечення власника та членів його родини.

Таким чином, земельні відносини у аграрному секторі економіки України вимушено набули орендного характеру, адже власники земельних часток (паїв) самостійно майже не займаються сільськогосподарською виробничою діяльністю на безоплатно одержаній ділянці (земельному паї), а основними землекористувачами на умовах оренди стали сільськогосподарські підприємства, що у переважно утворювалися на теренах колишніх КСП.

За таких умов, потребує глибокого вивчення та переосмислення досвід розвитку орендних відносин у сільськогосподарському землекористуванні України, а також його економічні, соціальні та екологічні наслідки.

Аналіз останніх публікацій. Попри те, що проблематика регулювання земельних відносин є предметом досліджень широкого кола вітчизняних науковців, таких як Д.І. Бабміндра, І.К. Бистряков, П.П. Борщевський, В.М. Будзяк, Б.М. Данилишин, Ю.Д. Гуцуляк, А.С. Даниленко, Д.С. Добряк, С.І. Дорогунцов, О.С. Дорош, В.М. Другак, В.М. Заяць, Я.В. Коваль, Д.Ф. Крисанов, М.А. Лендєл, А.С. Лисецький, В.М. Месель-Веселяк, А.М. Мірошниченко, Л.Я. Новаковський, Ю.М. Палеха, Б.Й. Пасхавер, І.А. Розумний, П.Т. Саблук, А.Я. Сохнич, В.М. Трегобчук, А.М. Третяк, Ю.Ю. Туниця, М.М. Федоров, М.А. Хвесик, О.М. Шпичак, А.Д. Юрченко та інших, проблематика регулювання земельних відносин у сільській місцевості значною мірою зберігає дискусійний характер. Ґрунтовного наукового аналізу потребують наслідки функціонування створеної в Україні орендної моделі сільськогосподарського землекористування, при якій реальні товаровиробники фактично позбавлені прав власності на основний засіб виробництва. Лише на основі такого аналізу можуть бути розроблені рекомендації щодо формування ефективної державної політики у галузі земельних відносин.

Мета статті. Метою даної публікації є аналіз сучасних проблем орендних відносин у сільськогосподарському землекористуванні в Україні, а також визначення перспективних напрямів їх регулювання.

Виклад матеріалу дослідження. Основою для парцеляції сільськогосподарського землекористування стали Укази Президента України від 10.11.1994 № 666/94 "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" та від 08.08.1995 № 720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям". Згідно останнього, паюванню підлягали сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

Паювання земель передбачало визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості). Право на земельну частку (пай) мали члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишалися членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додавався до державного акта на право колективної власності на землю У юридичні науці, подекуди, звертається увага на те, що такий підхід поставив членів сільськогосподарських підприємств у привілейоване становище порівняно із іншими сільськими та міськими жителями (в т. ч. працівниками соціальної сфери), які не одержали права на земельну частку (пай). .

При паюванні вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв) всіх членів підприємства, кооперативу, товариства були рівними. Вартість земельної частки (паю) для кожного підприємства, кооперативу, товариства визначається виходячи з грошової оцінки переданих у колективну власність сільськогосподарських угідь та кількості осіб, які мали право на земельну частку (пай). Розміри земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах визначалися виходячи з вартості земельної частки (паю) та середньої грошової оцінки одного гектара сільськогосподарських угідь для даного підприємства, кооперативу, товариства "Рівність" земельних часток (паїв), по суті, була умовною, оскільки вона не визначалась на ринковій базі, а приймалась за їх нормативною грошовою оцінкою, що не відображає реальну ринкову вартість сільськогосподарської нерухомості. .

Громадянам видавалися сертифікати на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка із наступною видачею державного акта на право приватної власності на земельну ділянку. Постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.1995 № 801 було затверджено форми сертифіката на право на земельну частку (пай) і зразок Книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай). Наказом Держкомзему України від 20.02.1996 № 11 були затверджені Методичні рекомендації щодо паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям.

Законом України від 06.10.1998 № 161-XIV "Про оренду землі" У подальшому був викладений у новій редакції згідно Закону України від 02. 10.2003 № 1211-IV. був визначений такий об'єкт оренди як земельна частка (пай). Передбачалося, що при передачі в оренду земельних ділянок громадянами, які мають право на земельну частку (пай) у недержавному сільськогосподарському підприємстві, їх місце розташування мало визначатися з урахуванням вимог раціональної організації території і компактності землекористування відповідно до спеціальних землевпорядних проектів, які затверджуються загальними зборами членів сільськогосподарського підприємства або зборами уповноважених, а в акціонерному товаристві - загальними зборами товариства.

Постановою Кабінету Міністрів України від 24.01.2000 № 119 було визначено Порядок реєстрації договорів оренди земельної частки (паю), а наказом Держкомзем України від 17.01.2000 № 5 (зареєстр. Мін'юстом України від 23.02.2000 за № 101/4322) була встановлена форма Типового договору оренди земельної частки (паю)

Законодавче врегулювання паювання земель відбулось лише через вісім років після його початку із прийняттям Закону України від 05.06.2003 № 899-IV "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" та постанови Кабінету Міністрів України від 04.02.2004 № 122 "Про організацію робіт та методику розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв)".

Попри те, що згідно Закону України від 06.10.1998 № 161-XIV "Про оренду землі", розмір, форма і строки внесення орендної плати мали б встановлюються за угодою сторін у договорі оренди, держава, по суті, вдавалася до адміністративного регулювання відповідних правовідносин. Зокрема, Указом Президента України від 02.02.2002 № 92/2002 "Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян - власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)" було підтримано ініціативу виборчого блоку політичних партій "За єдину Україну", Асоціації фермерів та землевласників України та Всеукраїнського союзу сільськогосподарських підприємств щодо підвищення розміру плати за оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення, земельних часток (паїв), а також диференціації її мінімального розміру залежно від особистої участі орендодавців у використанні наданих в оренду зазначених земельних ділянок та земельних часток (паїв) у такому порядку:

для орендодавців, що є працівниками сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, яким вони надали в оренду земельні ділянки сільськогосподарського призначення чи земельні частки (паї), - не менше 1,5 % визначеної відповідно до законодавства вартості такої орендованої земельної ділянки, земельної частки (паю);

для орендодавців, що не є працівниками сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, яким вони надали в оренду земельні ділянки сільськогосподарського призначення чи земельні частки (паї), - не менше 2 % визначеної відповідно до законодавства вартості такої орендованої земельної ділянки, земельної частки (паю).

Кабінету Міністрів України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Севастопольській міській державним адміністраціям було доручено здійснити організаційні заходи щодо забезпечення встановлення сторонами договорів оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення, земельних часток (паїв) плати за їх оренду в розмірах не менших, ніж визначені цим Указом.

У подальшому, Указом Президента України від 13.09.2002 № 830/2002 було визнано "одним із пріоритетних завдань пореформеного розвитку аграрного сектора економіки забезпечення підвищення рівня соціального захисту сільського населення" запровадження плати за оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення, земельних часток (паїв) у розмірі не менше 1,5 % визначеної відповідно до законодавства вартості земельної ділянки Відповідно до статті 1 Закону України від 11. 12.2003 № 1378-IV "Про оцінку земель", вартість земельної ділянки - це еквівалент цінності земельної ділянки, виражений у ймовірній сумі грошей, яку може отримати продавець. Вартість може бути визначений лише при експертній грошовій оцінці земельної ділянки, але для реалізації Указу Президента України від 02. 02.2002 № 92/2002 в якості "визначеної відповідно до законодавства вартості земельної ділянки" в Україні повсюдно використовується їх нормативна грошова оцінка. , земельної частки (паю) та поступового збільшення цієї плати залежно від результатів господарської діяльності та фінансово-економічного стану орендаря. Указом Президента України від 19.08.2008 № 725/2008 "мінімальна орендна плата" була підвищена до 3 % від вартості ділянки.

Парцеляція сільськогосподарських земель, яка теоретично мала б закласти підвалини для формування "ефективного господаря на землі", фактично не стала основою для сталого розвитку сільських територій. Нині можна зробити висновок, що державна політика у сфері земельних відносин у другій половині 1990-х років та початку 2000-х років базувалась на дещо прощених уявленнях про перспективи розвитку аграрного сектору економіки. Спроба "перетворити" українських селян на фермерів західноєвропейського або північноамериканського типу була приречена на невдачу в силу таких причин:

1) майже тотальна відсутність у "нових власників" сільськогосподарських земель призначення необхідних знань, навичок, знарядь праці, фінансових ресурсів для самостійного ведення агробізнесу;

2) несприятлива демографічна ситуація у сільській місцевості, що відзначається неухильним скороченням працездатного та економічно активного сільського населення, особливо серед власників земельних часток (паїв);

3) низька престижність "сільського способу життя" серед молоді, яка, переважно, не мала можливості взяти участь у роздержавленні і наступній приватизації земель колишніх сільськогосподарських підприємств;

4) низькою конкурентоспроможністю дрібних господарств порівняно з великими сільськогосподарськими підприємствами;

5) від'ємна рентабельність сільського господарства у період з 1996 по 2001 роки в силу макроекономічної ситуації;

6) відсутність цілеспрямованої державної підтримки дрібних сільськогосподарських товаровиробників.

орендний сільськогосподарське землекористування

Індивідуальну (або сімейну) господарську діяльність реально здійснюють, по суті, лише фермерські господарства, що створюються одним або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї. На 01.01.2011 налічувалось близько 42 тис. фермерських господарств, у власності та користуванні яких знаходилося 4,3 млн. га сільгоспугідь, з них 4,2 млн. га ріллі. При цьому орендовані землі складають 79,9 % загальної площі фермерських господарств. Середній розмір фермерського господарства становить 103,3 га Сільське господарство України у 2010 році. - Режим доступу: http: //ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2011/sg/dop/dsg_2010. zip. - Заголовок з екрана. , але працевлаштовують вони лише близько 120 тис. працівників із 14,3 млн. сільських мешканців (тобто менше відсотка).

За даними соціологічного дослідження, проведеного у травні-червні 2010 року на замовлення Держкомзему в рамках Проекту Світового банку "Видача державних актів на право власності на землю в сільській місцевості та розвиток системи кадастру" Центром соціальних експертиз Інституту соціології НАН України http: //zemreforma. info/index. php? option=com_content&view=article&id=296%3A-l-r-&catid=40%3A2009-06-23-08-56-45&Itemid=61&lang=uk, середній вік опитаних власників - близько 54 років Середня очікувана тривалість життя в Україні чоловіків складає 63,8 років, жінок - 74,9 років (за даними Держкомстату України на 2008-2009 рр.).

. Група респондентів до 40 років (переважна більшість з них - віком 30-39) становить лише 22,4%, а близько 40 % опитаних - пенсіонери. Більш того, пенсіонери не є платниками податків, в т. ч. земельного, але є активними споживачами послуг соціальної сфери та комунальних послуг. Поряд з великою кількістю пенсіонерів та безробітних (кожен десятий) серед сільського населення дуже рідко трапляються представники малого бізнесу (самозайняті, підприємці поза сільським господарством та фермери) - лише 2% опитаних, але понад 90% опитаних є також власниками присадибних ділянок.

Крім того, зважаючи на те, що товарне сільськогосподарське виробництво - це, перш за все, господарська діяльність, пов'язана з обов'язковим використанням земель сільськогосподарського та іншого призначення, природних ресурсів, живих організмів з метою виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції на внутрішньому та зовнішньому аграрних ринках [1], власники земельних ділянок, що були виділені в натурі (на місцевості) як земельні частки (паї) та використовуються ними самостійно, формально мали б обов'язково зареєструватися як фізичні особи - підприємці. Фактично ж, самостійна господарська діяльність українськими селянами переважно не ведеться.

Таким чином, головним недоліком проведеної в Україні земельної реформи є те, що вона фактично закріпила землю як виробничий ресурс у власності найменш економічно активної частини сільського населення, яке вже ніколи не буде самостійно займатись агробізнесом. Фактично, під гаслами "формування ефективного власника" відбувся зворотній процес - відбулося відчуження основного засобу виробництва від реального товаровиробника. Земельні ділянки, що були виділені в натурі (на місцевості) як земельні частки (паї), так і не стали "робочим місцем" для середньостатистичного українського селянина, а ознак "ефективного власника" (в т. ч.: самостійне використання ділянки, ведення господарської діяльності, сплата земельного податку та інших фіскальних платежів, забезпечення охорони земель тощо), він не набув.

Більш того, неефективна структура власності на землю жорстко зафіксована законодавчою забороною на відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, що були виділені в натурі (на місцевості) як земельна частка (пай), а тому у власника земельної ділянки, який у переважній більшості випадків не може і не хоче використовувати її самостійно, залишаються єдиний варіант для того, щоб із вигодою для себе розпорядитися земельною власністю - це передати її у користування іншій особі (в т. ч. юридичній), яка, на відміну від нього, буде використовувати земельну ділянку за призначенням, займаючись товарним сільськогосподарським виробництвом.

Чинне законодавство України дозволяє виділити декілька можливих типів цивільно-правової взаємодії власника земельної ділянки сільськогосподарського призначення та реального товаровиробника, які дозволяють користуватися чужою сільськогосподарською нерухомістю:

· оренда - засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності;

· емфітевзис - речове право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб;

· господарське відання - речове право суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником, з обмеженням правомочності розпорядження майном;

· оперативне управління - речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених законодавством, а також власником майна;

· довірче управління майном - за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача);

· спільна діяльність - за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові, в тому числі виділяти для спільної діяльності майно (земельну ділянку).

Найбільшого поширення в Україні історично набула оренда земель - за даними Держземагентства станом на 01.07.2011 р. укладено близько 4,61 млн. договорів оренди земельних ділянок та земельних часток (паїв) (див. табл.), тобто в оренду передано близько 68 % від загальної кількості земельних ділянок, що були виділені в натурі (на місцевості) як земельні частки (паї). Загальна сума виплат за цими договорами має складати 5,67 млрд. гривень на рік, хоча лише 31,4 % з цієї суми сплачується у грошовій формі. Середня величина орендної плати у перерахунку на 1 гектар сільськогосподарських угідь сягає 327,5 гривень.

Таблиця - Орендні відносини у сільськогосподарському землекористуванні за станом на 01.07.2011 р. Розрахунки автора за даними Держземагентства.

В той же час, не можна вважати, що 32 % паїв, які не передані в оренду, використовуються власниками самостійно, адже:

1) типовою для нашої держави є практика "прихованої оренди", коли фактично земельна ділянка використовується сільськогосподарським підприємством без укладення договорів оренди із виплатою власнику "орендної плати" у натуральній формі "з під комбайну" Причиною цього слід вважати порівняно високу вартість адміністративних та землевпорядних послуг, що супроводжують державну реєстрацію договорів оренди земельних ділянок, а також бажання окремих землекористувачів мінімізувати податкові виплати у процесі ведення господарської діяльності. ;

2) нерідко використовуються без правовстановлюючих документів земельні ділянки, власники яких померли за відсутності спадкоємців (потенційна відумерла спадщина), кількість яких за попередніми оцінками вже може сягати 458 тисяч "Становлення ринку сільськогосподарських земель в Україні: зміни, тенденції та світовий досвід": презентація М.І. Кобця, к. б. н., провідного експерта Асоціації "Земельна спілка України" (слайд 26) // http: //www.zsu.org.ua/docs/useful/Kobets%20Regional%20Seminars%202011. ppt;

3) переважно не передаються у користування земельні ділянки із кормовими угіддями та багаторічними насадженнями, адже кількість сільськогосподарських підприємств, які займаються тваринництвом і садівництвом та зацікавлені у оренді цих угідь, неухильно скорочується;

4) досить типовим явищем для Полісся є самозаліснення пайових земель, а для півдня України - їх осолонцювання та засолення, що унеможливлює подальше використання ділянок за призначенням;

5) непоодинокими є випадки невикористання сільськогосподарських угідь навколо найбільших міст та у рекреаційно-привабливих регіонах, де власники не розглядають сільськогосподарське використання як найбільш ефективне та прагнуть змінити (або вже змінили) цільове призначення земельних ділянок.

Таким чином, серйозною проблемою сільськогосподарського землекористування стало те, що сучасний власник земельної частки (паю) за своїм економічним статусом фактично перетворений у рантьє (фр. rentier від rente - рента) - одержувача доходу від здавання власного майна (сільськогосподарської нерухомості) у користування, який не займається при цьому самостійним управлінням своїми активами або веденням господарської діяльності. Економісти по-різному оцінюють роль рантьє. Так, Т. Веблен вважав, що рантьє паразитують на реальному виробництві Veblen, Th. B. Absentee Ownership and Business Enterprise in Recent Times: The Case of America, 1923. . Н.І. Бухарін у відомій книзі "Політична економія рантьє" http: //www.esperanto. mv.ru/Marksismo/Bukharin/index.html підкреслював роль цієї групи у процесі становлення кредитної економіки.

Для сучасної України описане явище скоріше є негативним, оскільки воно є характеризує загальну неефективність структури власності на землі сільськогосподарського призначення, що була сформована під час проведення земельної реформи. "Рантьефікація" українського селянства фактично призводить до відчуження землі від селянина, адже земля перестає бути робочим місцем сільського жителя та членів його родини, що стимулює подальшу поступову деколонізацію (відмирання) сільських територій.

У сільській місцевості проживає третина загальної кількості населення (14,6 млн. чол. із 46,1 млн. чол.), в той же час у сільському господарстві зайнято лише 4 млн. осіб із числа сільського населення (тобто 28 %). Середньорічна заробітна плата в сільському господарстві найнижча серед галузей економіки (1206 грн. у 2009 році) За даними Державної служби статистики України - http: //www.ukrstat.gov.ua. . Найгострішими проблемами на селі стають відсутність мотивації до праці, бідність, трудова міграція, безробіття, занепад соціальної інфраструктури, поглиблення демографічної кризи та відмирання сіл [2].

Право оренди земельної ділянки - це тимчасовий нематеріальний актив, а тому не можна вважати ефективним господарем і сучасного орендаря, який в Україні переважно отримує земельну ділянку на строк до 5 років, і для якого земля стає економічним ресурсом, що відзначається значною дискретністю не лише у просторі, але й у часі. Цілком природно, що за порівняно невеликий строк оренди землекористувач намагається максимізувати власні прибутки шляхом вирощування лише тих сільськогосподарських культур, поточна ринкова кон'юнктура цін на які здатна забезпечити найвищу рентабельність виробництва (пшениця, ячмінь, соняшник, рапс, кукурудза тощо), відверто нехтуючи при цьому вимогами еколого-безпечного землеробства. Орендар, як правило, не має стійкої економічної мотивації на збереження та відтворення родючості ґрунтів орендованих ділянок, оскільки вони не являються його власністю, а впровадження і дотримання сівозмін, внесення добрив і проведення меліорацій, розвиток тваринництва знижуватимуть прибутковість бізнесу та його ринкову капіталізацію.

Зважаючи на вищевикладене, особливе занепокоєння викликає й те, що перспективність збереження орендного характеру земельних відносин на селі для подальшого розвитку сільського господарства досить часто підкреслюється багатьма економістами-аграрниками, політиками та експертами. Більш ефективною, на думку автора, слід вважати державну політику, що буде спрямована на формування ефективного власника сільськогосподарських земель - громадянина України (фермера або фізичної особи-підприємця), який проживаючи у сільській місцевості самостійно (або разом із членами своєї родини) займатиметься товарним сільськогосподарським виробництвом на власній земельній ділянці. Це дозволить збільшити зайнятість на селі, стимулювати соціально-економічний розвиток сільських територій та збільшити привабливість сільського способу життя.

Інструментами такої політики мають стати:

1) запровадження ринку земель сільськогосподарського призначення та встановлення жорстких кваліфікаційних вимог до покупців земельних ділянок, якими мають бути виключно громадяни України, що мають статус фермера або підприємця, та самостійно займаються товарним сільськогосподарським виробництвом не менше декількох років;

2) законодавче закріплення на достатньо високому рівні мінімальної плати за користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення (орендної плати, плати за користування емфітевзисом тощо) на рівні 3-5 % від нормативної грошової оцінки земель, що стимулюватиме товаровиробників до придбання земель у власність і зменшення привабливості оренди;

3) реформування земельного податку, в т. ч. виключення пільги по сплаті земельного податку для платників фіксованого сільськогосподарського податку, збільшення податку до 1 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що надасть податку стимулюючої функції та дозволить створити ефективну основу для наповнення місцевих бюджетів та сталого соціально-економічного розвитку сільських громад;

4) надання реальної цілеспрямованої державної підтримки дрібним (сімейним) господарствам, перш за все, у тваринництві;

5) запровадження ефективного державного контролю за економічною концентрацією земель (в т. ч. на правах оренди) у корпоративних підприємств холдингових компаній в рамках антимонопольної політики;

6) економічне стимулювання сільської молоді та осіб, що переїжджають у сільську місцевість (наприклад, колишніх військових), на придбання сільськогосподарських земель та самостійне ведення агробізнесу, в т. ч. за рахунок надання земель сільськогосподарського призначення державної власності.

Звичайно інтенсивність господарювання та рентабельність індивідуальних (сімейних) господарств завжди буде нижче порівняно з великими сільськогосподарськими підприємствами і, особливо, корпоративними підприємствами холдингових компаній, для яких важливим чинником зростання прибутковості стає, серед іншого, "ефект масштабу", що дозволяє істотно зменшувати середні видатки виробництва за рахунок поглиблення поділу праці. В той же час, індивідуальне (сімейне) сільське господарство дозволяє створювати більше робочих місць та рівніше розподіляти вигоди від агробізнесу, що в більшій мірі відповідає інтересам українського суспільства.

Висновки