Історіографія дослідження професійної правової культури суддів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історіографія дослідження професійної правової культури суддів

Трансформація сучасного українського суспільства передбачає зміну соціальної ролі судової влади та радикальне оновлення сфери судочинства, впровадження в національну судову практику міжнародних стандартів прав людини. Правова культура є однією із категорій загальнолюдських цінностей і належить до невід'ємних ознак правової, демократичної держави, основним призначенням якої є забезпечення максимального здійснення, охорони та захисту прав людини. Саме правова культура є найважливішим чинником, що сприяє становленню правової системи держави і розбудови громадянського суспільства.

Професійна правова культура - це одна з форм правової культури суспільства, притаманна спільноті людей, які професійно займаються юридичною діяльністю, і яка потребує наявності фахової освіти і практичної підготовки [1, 73]. Судді, як представники юридичної професії, мають свої особливості формування рівня професійної правової культури.

У зв'язку з цим зростає роль і значення професійної правової культури суддів в умовах, коли змінюються соціальні цінності, умови діяльності та норми поведінки людей. Все це вимагає ефективного нормативно-правового впорядкування процесів суспільного розвитку. Це можливе у разі підвищення ролі та значення правової культури не лише органів судової влади, а і всього суспільства, посилення впливу її цінностей на унормування суспільних відносин.

Вирішення завдань сучасного державно-правового розвитку неможливе без урахування науково-практичного досвіду в історичному аспекті, а особливо це стосується ролі правових поглядів на становлення сучасної професійної правової культури. У такому разі, для кращого орієнтування в сучасних умовах та уникнення помилок у майбутньому, необхідним є аналіз історіографії дослідження такого поняття, як «правова культура» і «професійна правова культура суддів», як одна з її складових.

Аналіз наукової літератури по цій темі свідчить про те, що, незважаючи на її важливість і обшир, глибина цих досліджень є недостатніми. Саме тому важливо висвітлити основні дослідження, погляди та історичні аспекти, які вплинули на формування правової культури суддів.

Метою статті є теоретичний аналіз процесу історіографії дослідження професійної правової культури суддів, у зв'язку з чим необхідно дослідити еволюцію теоретико-правових поглядів на це поняття.

Термін «правова культура» загалом увійшов до юридичної літератури порівняно недавно, але за цей час про правову культуру написано велику кількість наукових праць. Проблеми формування правової культури досліджували М. Алексєєв, В. Бабкін, В. Головченко, В. Костюк, В. Оксамитний, М. Орзих, М. Подберезький, П. Рабинович, О. Скакун,

А.Скуратівський, С. Сливка, Н. Ткачова, М. Цвік, М. Щербань та багато інших.

Питання визначення змісту правової культури є досить дискусійним, адже немає єдиного підходу до його розуміння. Юридична енциклопедія визначає, що правова культура - це складова частина загальної культури, сукупність факторів, що характеризують рівень правосвідомості, правовідносин, досконалості законодавства, організації роботи з його дотримання, стан законності і правопорядку [2, 475]. Але це визначення не є достатньо точним, адже існує багато інших підходів до висвітлення цього поняття.

Більш точним є визначення А.Б. Венгерова, який зазначив, що правова культура - більш висока і об'ємна форма правосвідомості [3, 308]. Таке трактування правової культури стосується лише сфери ідеального, ігнорує діяльність і результати діяльності суб'єктів, що володіють правосвідомістю. Іншими словами, правосвідомість - це лише один із елементів правової культури, одна з її характеристик.

Існує також точка зору українських вчених, які вважають, що правова культура не зводиться лише до правосвідомості громадян суспільства. Вона має бути визначена як сукупність досягнень суспільства, його соціальних груп та громадян у галузі регулювання суспільних відносин, яке забезпечує верховенство права в суспільному житті, тобто, панування в суспільному житті правових принципів справедливості й гуманізму, захисту прав і свобод людини, її честі і гідності, реальне забезпечення місця людини як вищої соціальної цінності [4, 26].

Найбільш вдалим, на мою думку, є визначення О.Ф. Скакун, яка зазначає, що правова культура - різновид і невід'ємна частина загальної культури, що становить систему духовних і матеріальних цінностей у правовій сфері, збережених, накопичених та розвинених суспільством завдяки постійному вдосконаленню заходів інформаційного, просвітницько - освітнього характеру з урахуванням загальнолюдських правових цінностей [5, 108], а професійна правова культура - це правова культура тієї спільноти людей, яка професійно займається юридичною практичною діяльністю і потребує, крім юридичної освіти, ще й глибоких конкретно-фахових знань, умінь, навичок [5, 114]. Тому судді, як учасники такої юридичної діяльності, мають володіти не лише професійними навичками і правовою культурою, а й оволодіти деонтологічними засадами професіоналізму: психологічною, моральною, політичною, етичною, естетичною та іншими культурами, що у своїй сукупності і становлять «професійну правову культуру судді».

Для аналізу історіографії дослідження поняття професійної правової культури суддів слід зазначити, що його зміст має глибинні витоки.

Перші спроби рефлексії близьких до поняття професійної правової і моральної культури суддів явищ самовдосконалення, саморегуляції і самообмеження особистості були зроблені ще в античній філософії у вченнях Платона, Арістотеля і Сенеки. Зокрема Платон пропагує боротьбу людини зі злом у собі шляхом морального самовдосконалення і ствердження істинної доброчесності [6, 274]. Вагому роль відіграє вчення Арістотеля про золоту середину або доцільність, поміркованість, тобто ті засади, які є важливими принципами саморегуляції. Також філософ стверджував, що суддями можуть бути громадяни віком старше тридцяти років, до того ж за умови, що вони не є державними боржниками і не позбавлені громадянської честі [7, 92]. Сенека досліджує прийоми і методи самообмеження та постійного самовдосконалення: уникати заздрості, ненависті, зневаги, йти шляхом мудрості [6, 274]. Отже, вже на той час очевидним було те, що суддя мав володіти особливими якостями, мати значний життєвий досвід, постійно вдосконалювати свої знання, а також відповідати моральним засадам суспільства.

Погляди античних мислителів послідовно розвивали вчені середньовіччя, епохи Відродження, нового часу та сучасності. Зокрема, великий внесок зробили такі мислителі, як Ф. Аквінський, Ж. Боден, Т. Гоббс, Дж. Локк, Б. Спіноза, Ш. Монтеск'є, Ж-Ж. Руссо. Вони зробили вагомий внесок у вчення про правову державу, права і свободи людини, співвідношення держави і права.

Потужний поштовх у розвиток ціннісного змісту правової культури, її теоретико- методологічної основи здійснили представники німецької класичної філософії: І Кант, Г. Гегель, Й. Фіхте. Вони розглядали значення цінностей у нормативній та регулятивній характеристиці суспільства [8, 2]. Зокрема, І. Кант вивів закон категоричного імперативу за яким принцип моралі і права тотожні, хоча і набувають різного виразу: мораль - це сфера внутрішніх мотивів особистості, а право - сфера практичних дій відповідно до зовнішніх стандартів, встановлених законом. Вихідним пунктом такого обґрунтування є уявлення про особистість, принципово здатну стати морально автономним індивідом. Вчення ж Гегеля підкреслює деонтологічну природу права, він розкриває право як переродження духовної, інтелектуально-вольової діяльності, а мораль - як зрілість духу особистості [6, 274]. Отже, вчені підіймають питання самовдосконалення особи судді.

У ХІХ-ХХ ст. теоретико-правові дослідження правової культури набули широкого розвитку. Спадщина правових учень помітно поповнювалася новими ідеями і підходами, розробкою цілого ряду нових концепцій. Наприклад у концепції відродженого природного права, яка складається з декількох течій, поняття правової культури розглядалось по різному. Концепція неокантіанства Г. Когена, Г. Радбруха, Р. Штаммлера та інших, у якій право є апріорною категорією, стверджує, що її не можна вивести з досвіду. Розвиток права визначає поступ суспільства, а не навпаки. Право розділяється на справедливе і несправедливе. Справедливість у праві відносна, бо зміст його змінюється у часі: справедливе раніше, тепер може вважатися несправедливим. Право - найголовніша форма упорядкування спільного життя людей [8, 2-3]. Отже, від суддів залежало відповідне забезпечення механізму правового регулювання, справедливе застосування права.

Екзистенціалісти, зокрема Ж-П. Сартр, М. Хайдегер, К. Ясперс та інші, вважали право екзистенційним явищем, відмінним від закону. Право замінюється вільними правилами індивідуально-ситуативного характеру, це безперервний ланцюг окремих правових ситуацій. Воно складається з вірного, екзистенціального вирішення правових конфліктів. Відкидається ідея правового закону, стверджується екзистенційна свобода [8, 3]. Тобто, свобода визнається основною формою пошуку правових рішень.

Отже, праці цих вчених зробили великий внесок у розвиток правової думки. Вони прагнули до виявлення таких універсалій як свобода, право, справедливість у соціальній поведінці, зумовлювали побудову механізму суспільного розвитку як цілісної системи, висвітлювали взаємозв'язок права і моральності, свободи й відповідальності, загальносуспільних та індивідуальних потреб тощо. Отже, створювалося теоретико-правове підґрунтя для визначення різних понять правової культури та її функціональної різноманітності, у тому числі формувалися погляди на правову культуру професійних груп, визначалися моральні якості, яким повинні були відповідати судді.

Нові можливості для переосмислення професійної правової культури з питань самовдосконалення особи судді зробив у своїх працях Г. Радбрух. Він зазначав, що основні вимоги, які висуваються перед суддею - це законність, прагнення до справедливості та правова певність (стабільність) [9, 84]. Суддя має посилатися не на закон і на обґрунтовану на ньому практику, а на права людини, що стоять вище писаного права. Цим самим Радбрух засуджував суддів, які виносили законні вироки, але вони були несумісні з людяністю [9, 87]. Тому він наголошував, що професійний суддя має бути справедливим і не здійснювати судочинство лише під тиском правителів та закону: «Спосіб мислення судді повинен бути спрямований на досягнення справедливості будь-якою ціною, навіть ціною життя...» [9, 93]. Відтак, в ідеї права Радбруха справедливості визначається провідна роль у порівнянні з правопевністю та доцільністю.

Якщо розглядати наш вітчизняний досвід дослідження формування професійної культури суддів, то великого значення цьому почали надавати за часів Київської Русі, коли судова влада відділилася від княжої. Судді повинні були мати достатній рівень знань, а судовий процес мав бути відкритим і гласним. Також за часів існування Запорізької Січі судді у своїх рішеннях керувалися нормами українського звичаєвого права і традиціями судової практики Козацької держави [10].

Дослідженню пам'яток правової культури Київської держави присвячені численні праці російських і західних вчених. Великий внесок у концептуальну скарбницю досліджень найдавніших пам'яток києво-руської правової культури зробили українські історики права і юристи. Вони не лише ввели до обігу науково обґрунтовані тексти пам'яток, а й розв'язали ряд важливих спеціальних питань з української правової культури.

Окремі проблеми, пов'язані з професійною культурою судді, привертали увагу українських філософів П. Юркевича і Б. Кістяківського. Зокрема П. Юркевич підкреслював значення емоційних елементів, тому суддя у своїй роботі, на його думку, має керуватися внутрішніми переконаннями [6, 274]. Б. Кістяківський значну роль приділяв правовій державі, а також ідеям правової культури, суспільної правосвідомості, народовладдя, що мали неабияке значення для відродження і розвитку української політико-правової думки. Суддя мав керуватися загальними правилами та правовими нормами, а його дії мали бути скеровані відповідними законами, узгодженими з конституційним принципом [11].

У СРСР питання формування культури особистості загалом і моральної та професійної культури судді зокрема, були предметом дослідження у 70-80-ті роки минулого століття і визначалися на основі традиційного для радянської науки праворозуміння. Цими дослідженнями займалися такі вчені: О. Аграновська, Л. Ароцкер, Ю. Грошевий, Л. Кокорєв,

H. Радутна, М. Строгович та ін.

При визначенні поняття правової культури, увага акцентувалася на суб'єктивно-психологічних характеристиках: знанні законодавства, усвідомленні змісту і спрямованості законів та підзаконних актів, формуванні поваги до них, законності та справедливості. Під правовою культурою розуміли систему матеріалізованих та ідеальних культурних елементів, що відносяться до сфери дії права, їх відображення в свідомості і поведінці людей [12, 136]. Такі визначення ґрунтувались на марксистсько-ленінській ідеології і виходили з принципів партійності, класовості та трактуванні права як волі панівного класу. Отже, спостерігалася крайня ідеологізація правової культури.

Побічно чи більш системно питання формування і вдосконалення моральної та професійної культури судді стають предметом філософсько-правової рефлексії у філософських працях С. Алексєєва, В. Бачиніна, І. Грязіна, Д. Керімова, С. Максимова, В. Нерсесянца,

A. Овчіннікова та ін.; правознавчих - А. Барака, І. Бенедика, В. Горшеньова, І. Марочкіна, Л. Москвич, О. Петришина, Л. Халдеєва та ін.; з етичних проблем правознавства - Г. Вєтрової, Г. Гребенькова, А. Жеребцова, Ю. Закомлістова, О. Коблікова, В. Лозового, Д. Фіолевського та ін.

У працях зазначених дослідників розглядаються окремі аспекти та елементи професійної культури суддів. Зазначається, що для здійснення ефективного правосуддя необхідні особливі знання, вміння та навички. Однак, у той же час, ґрунтовного предметно-змістовного дослідження цього феномену не здійснювалося.

Однією із ґрунтовних праць у 90-х років ХХ ст. щодо аналізу поняття правової культури, є дослідження відомого радянського вченого В. Сальнікова. Правову культуру він розуміє як «особливе соціальне явище, яке може бути сприйняте як якісний правовий стан особистості і суспільства, що підлягає структуруванню за різними критеріями» [13, 14].

Також вагомий внесок у розвиток змісту правової культури зробили українські вчені, такі, як: Вишенський, П. Орлик, М. Козачинський, Я. Козельський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода та ін. Їхні праці щодо побудови держави та становлення в ній влади, ґрунтувалися на ідеях природного права, рівності всіх перед законом, громадянського договору та взаємної відповідальності влади і громадян за виконання договору [8, 4].

У часи незалежної України починається новий етап дослідження правової культури. Дослідженням правової культури, як важливого елементу правової системи і як чинника, що впливає на становлення та розвиток державності загалом, здійснювали вчені-правознавці, зокрема: В.Д. Бабкін, О.В. Зайчук, Н.М. Оніщенко, І.В. Осика, Є.В. Назаренко, М.І. Матузов, М. Селіванов, Ю.М. Тодика, Ю.С. Шемшученко, В.Д. Шишкин та ін. Поняття професійної правової культури тісно пов'язане з такими поняттями, як правосвідомість, правова поведінка, правове виховання, які в різний час досліджували науковці П.Д. Біленчук, М.І. Козюбра, В. Копєйчиков, В.М. Кудрявцев, Г.О. Мурашин, С.С. Сливка та ін. Вивченням професійної правової культури займались такі науковці: І.П. Зеленко, О.А. Менюк, Є.І. Федик, І. Головченко та ін.

Зокрема, академік Ю. С. Шемшученко зазначав у своїх дослідженнях: «Право і культура є взаємопов'язаними, взаємодіючими між собою категоріями. Це зумовлено тим, що право є елементом культури суспільства, його соціальною цінністю. Цей зв'язок і взаємодія простежуються по багатьох напрямах» [14, 4]. В. В. Копєйчиков правову культуру визначав як систему правових цінностей, що відповідають рівню правового прогресу, досягнутого суспільством, і відображають у правовій формі стан свободи особи, інші найважливіші соціальні цінності [15, 277]. Також інший сучасний теоретик права, доктор юридичних наук, професор В.В. Лемак стверджує, що правова культура за своїм змістом виступає свого роду юридичним багатством, яке виражається в досягнутому рівні регулятивних властивостей права, нагромаджених правових цінностей, тих особливостей права, юридичної техніки, котрі належать до духовної культури, до правового прогресу [16, 217-218].

П.Д. Біленчук і С.С. Сливка зазначали, що професійна культура судді має включати у себе такі категорії: професійна орієнтація, професійне самоутвердження, професійна майстерність, талант, соціальні почуття, професіоналізм, продуктивна діяльність та ін. Професійна майстерність судді складається із високого рівня теоретичної підготовленості, продуктивної діяльності і таланту; високих моральних якостей та його вихованості, коректності, розвинутих соціальних почуттів [17, 72].

Отже, українські вчені зробили великий внесок у дослідження правової культури, правосвідомості і професійної правової культури суддів взагалі. Вони визначили, що професійна культура судді покликана визначати межі поширення моральних норм на діяльність суддів, відтворювати загальнолюдські цінності, українські традиції та звичаї, теоретично обґрунтовувати їхню необхідність, сутність та специфіку проявів на практиці, відображати норми поведінки суддів, давати їй критично-ціннісний аналіз, сприяти вибору тих чи інших правил взаємостосунків та принципів професійної моралі.

Аналіз історії вітчизняного судочинства показує, що становлення професійної культури судді на різних етапах історичного розвитку було пов'язане з рівнем моральної і правової культури конкретного суспільства. Характер спрямованості світогляду, соціально-психологічних настанов діяльності суддів визначався типовими принципами, характерними для окремої епохи. Рівень особистісного професійного потенціалу поступово зростав від низького (суддя Київської Русі, Галицько-Волинського князівства) до належного (суддя Запорозької Січі) і досить високого (суддя СРСР 70-80-х рр. XX ст.).

Також, можна сказати, що зі зміною історичних епох трансформуються світоглядні орієнтири суддів, їхній правовий менталітет, морально-професійна (правова) свідомість: від ранньофеодальних класових уявлень про цінності судді X ст. до задекларованих демократичних ідеалів судді XX-XXI ст.

Тому, можна сформулювати періодизацію історіографії дослідження професійної культури суддів:

1 етап - античний (вчення Платона, Арістотеля, Сенеки). Відбулися перші спроби дослідження близьких до правової культури явищ самовдосконалення, саморегуляції і самообмеження особистості, сформовані основні вимоги до посади судді.

2 етап - середньовіччя (Ф. Аквінський, Р. Бекон, В. Оккам та ін.). Вчені послідовно розвивали дослідження античних мислителів, зробили вагомий внесок у вчення про правову державу, права і свободи людини, співвідношення держави і права.

3 етап - новий час (Т. Гоббс, Дж. Локк, Б. Спіноза, Ш. Монтеск'є, Ж-Ж. Руссо, І. Кант, Г. Гегель, Й. Фіхте та ін.). Підіймаються питання самовдосконалення особи судді, уявлення про особистість, принципово здатну стати морально автономним індивідом, підкреслюється деонтологічна природа права.

4 етап - ХІХ ст. - поч. ХХ ст. (Г. Коген, Г. Радбрух, Р. Штаммлер, Ж-П. Сартр, М. Хайдегер, К. Ясперс, Г. Радбрух, П. Юркевич, Б. Кістяківський та ін.). Характеризується розробкою нових концепцій права, відкидається ідея правового закону, стверджується екзистенційна свобода. Від суддів залежить відповідне забезпечення механізму правового регулювання, справедливе застосування права. Суддя має посилатися не на закон і на обґрунтовану на ньому практику, а на права людини, що стоять вище писаного права. Але інші вчені вважали, що суддя має керуватися загальними правилами та правовими нормами, а його дії мають бути скеровані відповідними законами, узгодженими з конституційним принципом.

5 етап - радянський період (О. Аграновська, С. Алексеев, В. Сальніков, В. Горшеньов, І. Марочкін та ін.). Характеризується марксистсько-ленінською ідеологією, акцентується увага на знанні законодавства суддями, усвідомленні змісту і спрямованості законів та підзаконних актів, формуванні поваги до них, законності та справедливості.

6 етап - з моменту проголошення Україною незалежності - до наших днів (В. Бабкін, Зайчук, Н. Оніщенко, П. Біленчук, С. Сливка, Ю. Шемшученко, В. Лемак, В. Копєйчиков, Ю. Тодика та ін.) Сформульовано основні вимоги до професійної культури суддів, зокрема: професіоналізм, високі моральні норми, дотримання загальнолюдських цінностей, законів, розвинуті соціальні почуття та інше.

Отже, проаналізувавши історіографію дослідження професійної правової культури судді, можна сказати, що вона об'єднує у собі усі знання, навички та вміння, які формувалися протягом тривалого часу, перенесли багато змін та вилились у сучасні погляди та бачення. Ці дослідження дають підґрунтя для подальшого вивчення цього феномену. Наразі ще існує проблема щодо визначення професійної культури працівника юридичної сфери взагалі, тому що її часто змішують з категоріями юридичної деонтології чи професійної етики. Сучасні науковці мають широкий спектр завдань, що полягають у дослідженні змісту, сутності та структури професійної культури суддів та вирішенні низки організаційно-правових питань, пов'язаних з подоланням суперечностей і проблем у реформуванні судової системи в Україні.

ЛІТЕРАТУРА

1.Чалчинський І. Проблеми становлення професійної правової культури в Україні / І. Чалчинський // Вісник Академії управління МВС. - 2010. - № 4 (16). - С. 73-79.

2.Юридична енциклопедія : в 6 т. / [ред. Ю.С. Шемшученко та ін.]. - К. : Укр. енцикл., 1998. - Т. 5 : П-С. - 2003. - 670 с.

3.Венгеров А.Б. Теория государства и права : учеб. для юрид. вузов / А.Б. Венгеров. - М. : Новый Юрист, 1998. - 624 с.

4.Третях С. Правове забезпечення правової культури населення як умова створення основ громадянського суспільства / C. Третях // Право України. - 2005. - № 4. - С. 26-28.

5.Скакун О.Ф. Теорія права і держави : підручник. - 4-те вид., допов. і переробл. / О.Ф. Скакун. - К. : Алерта, 2013. - 524 с.

6.Меліхова Ю.А. Філософське, філософсько-правове та етичне осмислення феномену моральної і професійної культури судді : огляд джерел / Ю.А. Меліхова // Вісник Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого. - 2010. - № 5. - С. 273-275.

7.Прикладна етика : навч. посіб. / [Т.Г. Аболіна, В.Г. Нападиста, О.Д. Рихліцька та ін.]. - К. : Центр учбової літератури, 2012. - 392 с.

8.Власенко В.П. Генезис поняття «правова культура» у працях вітчизняних та зарубіжних вчених / В.П. Власенко // Часопис Академії адвокатури України. - 2010. - №4(9). - С. 1-7.

9.Радбрух Г. Законне неправо та надзаконне право / Г. Радбрух // Проблеми філософії права. - 2010. - № 2. - С. 83-94.

10.Тараненко О.М. Право і законодавство Київської Русі [Електронний ресурс] / О.М. Тараненко // Історія української культури. - 2001. - № 1. - Режим доступу : http ://litopys.org.ua/istkult/ikult08.htm.

11.Ідеї Б. Кістяківського про правову державу [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http ://ru.osvita.ua/vnz/reports/sociology/12670/.

12.Аграновская Е.В. Личность и правовая культура / Е.В. Аграновская. - М. : Наука, 1982. - 530 с.

13.Сальников В.П. Правовая культура : теоретико-методологический аспект : автореф. дис. на здобуття наук. ступ. доктора юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теория и история государства и права; история политических и правовых учений» / В.П. Сальников. - СПб., 1990. - 35 c.

14.Шемшученко Ю.С. Теоретичні засади взаємодії права і культури / Ю.С. Шемшученко // Право та культура : теорія і практика. - 1997. - № 1. - С. 4-5.

Размещено на Allbest.ru