Співвідношення привласнення та розтрати майна як ознак злочину, передбаченого статтею 191 Кримінального Кодексу України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Співвідношення привласнення та розтрати майна як ознак злочину, передбаченого статтею 191 Кримінального Кодексу України

Наталія Ярмиш

Анотації

Досліджено спірні питання щодо розуміння ознак об'єктивної сторони ст. 191 КК України, а саме діянь "привласнення" та "розтрата" майна. Наводяться додаткові аргументи на користь того, що привласнення майна не може передувати його ж розтраті: одне й те саме майно можливо або привласнити, або розтратити, а можливість чи неможливість повернути викрадене майно не впливає на кваліфікацію події.

Ключові слова: привласнення; розтрата; розкрадання; момент закінчення злочину; повернення майна.

Наталья ЯРМЫШ

Исследуются спорные вопросы, касающиеся понимания признаков объективной стороны ст. 191 УК Украины. Приводятся дополнительные аргументы в пользу того, что присвоение имущества не может предшествовать его же растрате: одно и то же имущество можно или присвоить, или растратить, а возможность или невозможность возвратить имущество законному владельцу не влияет на квалификацию события.

Ключевые слова: присвоение; растрата; хищение; момент окончания преступления; возврат имущества.

Nataliya YARMYSH

The article focuses on controversial issues relevant to understanding of essential elements of the objective aspect of Art. 191 of the Ukrainian CC, in particular, the acts of property "misappropriation" and "embezzlement". Additional arguments are offered in support of the idea that property misappropriation may not precede embezzlement of the same property: one and the same property may either be misappropriated or embezzled, and the possibility or impossibility of returning the stolen property is irrelevant to classification of the act.

Keywords: misappropriation; embezzlement; plunder; criminal offence completion moment; property return. розтрата карний привласнення

Як відомо, тлумачення ознак будь-якої статті Кримінального кодексу України (КК України), зокрема ознак ст. 191 КК України, стосується втілення у життя принципу справедливості. Адже цілком зрозуміло, що неоднакове трактування бодай однієї ознаки складу злочину тягне за собою розбіжності в кримінально-правовій кваліфікації події. Розмежування ознак складу злочину, передбаченого ст. 191 КК України, викликає значні складнощі, які обумовлюють неоднозначне застосування закону.

Кримінально-правовій характеристиці ст. 191 чинного КК України та подібної за змістом ст. 84 КК України 1961 року присвячено величезну кількість наукових праць. Тлумаченню ознак цих статей у різний час приділяли увагу: Б.М. Бабій, О.В. Бєлокуров, В.О. Владиміров, Б.В. Волженкін, О.С. Демко, Л.В. Дорош, О.О. Дудоров, В.П. Ємельянов, Д.В. Ка- менський, М.Й. Коржанський, Л.Н. Кри- воченко, Г.А. Кригер, В.В. Кузнецов, А. Лукашов, Ю.І. Ляпунов, П.С. Матишевський, М.І. Мельник, В.Д. Меньшагін, В.О. Навроцький, В.І. Осадчий, М.І. Панов, А.О. Пінаєв, О.І. Санталов, О.А. Слабченко, С.А. Тарарухін, Е.С. Тенчов, М.І. Хавронюк та багато інших фахівців у галузі кримінального права.

Одним із численних складних питань, що виникають при застосуванні ст. 191 КК України, є розмежування двох видів діянь - привласнення чужого майна та його розтрати відповідним суб'єктом. Метою цієї статті є уточнення змісту понять "привласнення" та "розтрата", виявлення кардинальних відмінностей між ними.

У результаті вивчення відповідної літератури (зокрема, підручників з кримінального права та коментарів до КК України) доходимо висновку про те, що більшість дослідників не заперечують можливості розтрати майна після його привласнення. Перелік відповідних джерел дуже великий, тому наводити його у розгорнутому вигляді недоцільно. Показовим прикладом є наступне роз'яснення, надане в одному з коментарів до КК України.

"Найчастіше розтрата... є наступним після привласнення етапом злочину" [1, 218]. Характерно, що не суперечать таким поглядам і рекомендації Постанови Пленуму Верховного Суду України (ППВСУ) від 6 листопада 2009 року. У п. 23 Постанови наведено лаконічне тлумачення привласнення та розтрати: "При привласненні ці повноваження використовуються для обернення винною особою майна на свою користь, а при розтраті - на користь інших осіб, зокрема це може бути відчуження майна іншим особам для споживання, як подарунок чи товар, в обмін на інше майно тощо". Як бачимо, специфіка розтрати тут фактично не висвітлена, принаймні таке роз'яснення цілком припускає тлумачення розтрати майна як наступного етапу після привласнення.

Більш переконливою є інша думка, яку поділяє і автор цього дослідження: розтрата майна як форма розкрадання, передбачена ст. 191 КК України, навпаки, неможлива після привласнення того самого майна.

Вказівка на відсутність проміжку часу, впродовж якого особа, якій ввірено майно, володіла б ним незаконно, як ознаку, притаманну розтраті, хоч і нечасто, але зустрічається у наукових працях. Однак увагу привертає те, що дослідники не завжди надають цій обставині належного значення. Доволі часто відповідна ознака згадується, але нібито розчиняється у тексті роботи, не відображається у підсумках характеристики об'єктивної сторони ст. 191 КК України. Простежується це, наприклад, у підручнику з кримінального права за редакцією О.О. Дудорова та Є.О. Письменського [2, 410]. Автор розділу "Злочини проти власності" Д.В. Каменський надає розгорнуту характеристику ст. 191 КК України.

Стосовно тлумачення "розтрати" майна він наводить цитату з роботи М.В. Саприкіної (яка відтворює думку, висловлену ще В.О. Владиміровим та Ю.І. Ляпуновим) про те, що при розтраті "відсутній проміжок часу, коли винний незаконно володів майном", і не заперечує таке розуміння даної форми розкрадання. Природним наслідком підтримання наведеної точки зору є аргументована суперечка Д.В. Каменського з авторами, які вважають, що розтрата може бути наступним етапом привласнення. Проте, на жаль, у тексті підручника відсутнє чітке остаточне визначення розтрати. А те визначення, що передує її аналізу, не містить вказівки на зазначену особливість. Більше того, Д.В. Каменський підтримує І. Упорова та Г. Городенцева в тому, що "... в найбільш узагальненому вигляді розтрата полягає в умисному протиправному розпорядженні ввіреним винному майном". Насправді це визначення охоплює не лише розтрату. Розпорядження майном притаманне й привласненню (наприклад, майно, принесене додому, згодом було продано).

Отже, специфіка розтрати у визначенні цих авторів не відображена. Тому викликає сумніви те, чи справді вказане визначення відповідає точці зору на зазначене поняття Д.В. Каменського. Як остаточна все-таки сприймається його думка, що ". винний не може вчинити розтрату майна, про яку йдеться в ч. 1 ст. 191 КК України, після того, як він його вже привласнив". Прикладом на підтвердження вважати слова самого цитованого автора (щоправда, це стосується ч. 2, а не ч. 1 ст. 191 КК України). Д.В. Каменський не без іронії пише: "Стверджувати, що привласнення чи розтрата майна, про які йдеться в ч. 2 ст. 191 КК України, можливі й після протиправного заволодіння ним, це все одно, що кваліфікувати дії крадія корови, який її вбив, за сукупністю злочинів, передбачених статтями 185 і 194 КК" [2, 408] (крадіжка та умисне знищення майна). Те ж саме можна екстраполювати і на привласнення майна особою, якій воно ввірено (ч. 1 ст. 191 КК України). Зазначимо, що спроби подібної кваліфікації у практиці застосування кримінального закону іноді мають місце. Відомі випадки, коли злочинця, який на викрадені гроші купив горілку, намагалися обвинуватити не лише за ст. 185 КК України "Крадіжка", а і за сукупністю ще й ст. 209 КК України "Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом". Зазначимо, що про таку кваліфікацію практичні працівники розповідають з цілком зрозумілою посмішкою, тобто цей приклад, швидше, є "кримінально-правовим жартом".

Повертаючись до позиції Д.В. Каменського стосовно відмінності привласнення від розтрати, ще раз наголосимо: вона цілком логічна, проте, на нашу думку, недостатньо детально і послідовно викладена, а це перешкоджає сприйняттю її змісту.

Не уникла певної нечіткості у розв'язанні питань про відмінності розтрати від привласнення і Л.В. Дорош, провівши ґрунтовне дослідження ст. 191 КК України та виявивши й проаналізувавши типові помилки, яких припускаються при кваліфікації відповідних діянь. Вона слушно зауважує, що "... специфічними рисами розтрати є те, що особа, якій майно ввірено або у якої воно перебуває у віданні на законних підставах, не змінює режим володіння з правомірного на неправомірний (як це має місце при привласненні), а незаконно відчужує його". З цього висловлювання вбачається, що його автор не заперечує відсутність при розтраті майна моменту, коли відповідна особа володіє майном незаконно - вона його одразу відчужує, тобто зі свого законного володіння переводить у незаконне володіння іншої особи. Проте Л.В. Дорош пропонує таке визначення: "Розтрата - будь-яка форма відчуження, використання, витрачання майна, яке було ввірено винному чи перебувало в його віданні (продаж, дарування, передача іншим особам тощо" [3, 30]. Але і продаж, і дарування майна може здійснити особа, яка вже незаконно заволоділа ним, тобто привласнила ввірене їй майно. Тому специфіка привласнення у цьому визначенні не відображена. Висловимо думку, що до нього було б доцільним додати слова "за відсутності проміжку часу, впродовж якого відповідна особа володіла б цим майном незаконно".

Автор нещодавно захищеної дисертації, присвяченої ст. 191 КК України, О.А. Слабченко справедливо характеризує специфіку розтрати як ". форму відчуження ввіреного майна. якій не притаманне незаконне володіння майном як постійний чи хоча б тимчасовий етап розкрадання" [4, 5]. Проте й з огляду на зміст цієї тези відповідна обставина не вбачається очевидною. Аби чітко зрозуміти наведене висловлювання, потрібно знати, що О.А. Слабченко не вважає розтрату розкраданням, яке охоплює, на його думку, й привласнення.

Іноді як ознаку розтрати розглядають таку обставину, коли "... виявити викрадене майно неможливо: чужі продукти з'їдено, чужі гроші пропито у ресторані тощо" [5, 358]. Зустрічаються праці, автори яких характерною ознакою розтрати вважають і те, що розтрачене майно "неможливо повернути власнику" [6, 425]. Вважаємо, це не додає нових рис до характеристики розтрати: "неможливість виявити викрадене майно" не є ознакою цієї форми розкрадання. Сама по собі зазначена обставина не впливає на можливість визнання злочину розтратою чи привласненням. Гроші може "пропити" і той, хто їх привласнив, а не розтратив, тому виявити їх вже неможливо. Розтрачене майно, навпаки, може бути виявлено у того, кому воно передано особою, якій це майно було ввірено. Отже, можливість виявлення та повернення майна власнику не має значення для визнання злочину привласненням або розтратою - ці обставини перебувають поза межами відповідних складів злочинів. Важливо лише те, чи перебувало майно в незаконному володінні суб'єкта до того, як було відчужено. Якщо перебувало - це привласнення майна (незалежно від подальшого поводження з ним), якщо ні - мала місце розтрата, навіть якщо майно виявлено і повернуто власнику. Певна річ, повернення майна жодним чином не вплине на кваліфікацію того, що вже відбулося. У кращому випадку (у разі, коли це здійснено самим злочинцем) така обставина може бути врахована як пом'якшуюча під час призначення покарання.

Найбільш слушними, переконливими, послідовними аргументами щодо відмежування привласнення від розтрати видаються наведені у працях В.О. Владимірова та Ю.І. Ляпунова. Викладемо їх стисло.

Привласнення (як і будь-яке розкрадання з матеріальним складом) закінчено з моменту, коли у суб'єкта з'явилася можливість розпорядитися майном як власним, встановити над ним свій незаконний контроль. Що саме злочинець зробить після цього з майном - перебуває поза межами привласнення, не перетворює його в розтрату, оскільки закінчений злочин не може трансформуватися в інший. Розпорядження привласненим майном на свій розсуд не є розтратою. Якщо міркувати інакше, можна дійти висновку про необхідність поділу одного цілісного діяння на два самостійні злочини - привласнення та наступну розтрату. Проте один і той самий злочин не може мати двох моментів закінчення. Якщо визнати, що розтраті передує привласнення того ж майна, то розтрату довелося б вбачати повторним розкраданням і кваліфікувати за відповідною частиною статті, проте повторність може мати місце лише стосовно різних цінностей. Одне й те саме майно неможливо і розтратити, і привласнити. Його можливо або привласнити, або розтратити. Якщо наявне привласнення, то розтрата як самостійна форма розкрадання виключається, і навпаки. Таким чином, розтрата - це самостійна форма розкрадання: майно, ввірене особі для здійснення певних правомочностей, незаконно та незворотно витрачається особисто або відчужується третім особам без встановлення власного незаконного контролю над ним. На відміну від привласнення, при розтраті відсутній проміжок часу, коли суб'єкт незаконно володіє майном. Із законного володіння майно одразу відчужується: переходить у незаконне володіння третіх осіб або споживається самим суб'єктом. Розтрата не може бути пов'язана з привласненням, не є його етапом [7, 132].

Протилежну точку зору (а саме: про те, що розтрата обов'язково відбувається після привласнення) свого часу висловив Г.А. Кригер: "Випадки розтрати, коли відчужується соціалістичне майно, ввірене винному, ... дуже близькі до привласнення; відчуженню майна тут неминуче передує утримання майна та установлення щодо нього неправомірного володіння з боку винного" [8, 175].

Зауважимо, що твердження про відмежування розтрати від привласнення за ознакою відсутності проміжку часу, коли суб'єкт володів би ввіреним майном незаконно, відображено у деяких коментарях КК України 1961 року (хоча і тоді воно не було достатньо поширеним). Дослідники зазначали, зокрема, що для розтрати "характерною є відсутність певного проміжку часу, протягом якого винний володіє майном незаконно, що притаманне привласненню" [9, 359]. Деякі нинішні коментарі [5, 358], навіть якщо й відтворюють таку позицію, то в подальших поясненнях її ж і нівелюють невиправданим акцентом на неможливості виявити майно у разі його розтрати. Як було зазначено, цей момент недоцільно вважати таким, що має значення для розмежування привласнення та розтрати.

Не досить переконливою вбачається і позиція О.І. Санталова. Під привласненням він розуміє лише обертання суб'єктом ввіреного майна у свою власність [10, 429], з чого випливає, що розтратою в будь-якому разі є передача відповідного майна третім особам. Проте передача іншим особам вже привласненого майна розтратою не є.

Серед практичних працівників поширена думка: оскільки обидві форми розкрадання, передбаченого ч. 1 ст. 191 КК України (привласнення та розтрата), містяться в одній і тій самій частині статті, то немає практичного значення визнавати розкрадання привласненням чи розтратою. Таке переконання є неправильним. Помилка у визнанні конкретної форми діяння може спричинити наслідки, які призведуть до порушення законності. У зв'язку з цим варто нагадати, як впливає на кваліфікацію події визначення моменту закінчення розкрадання, чому саме вкрай важливо правильно визначити цей момент.

По-перше, від нього залежить те, чи є розкрадання закінченим, чи його слід кваліфікувати як замах на відповідний злочин. По-друге, незакінчений злочин може перерости в інший, більш небезпечний, а закінчений - ні. Помилка в цьому питанні загрожує тим, що замість одного злочину особу можуть звинуватити в сукупності злочинів. По-третє, лише на етапі незакінченого злочину можлива добровільна відмова від вчинення злочину, інакше може мати місце тільки дієве каяття. Тоді вже йдеться про відсутність або наявність кримінальної відповідальності взагалі. І, нарешті, по-четверте, співучасник злочину - це тільки та особа, яка приєдналася до дій іншої людини ще коли злочин не закінчений, а до закінченого злочину особа може бути лише причетною, тобто бути підданою кримінальній відповідальності тільки за наявності ознак статей 198 або 396 КК України. За відсутності ознак цих статей у разі причетності до закінченого злочину відсутня й кримінальна відповідальність.

Користуючись інформацією про значення правильного визнання моменту закінчення злочину, продемонструємо, які наслідки потягне та обставина, що особи, які застосовують кримінальний закон, займають протилежні позиції щодо розмежування привласнення та розтрати. Для цього умовно приєднаємось до думки тих, хто вважає, що розтрату слід визнавати в усіх випадках, коли майно відсутнє у суб'єкта ч. 1 ст. 191 КК України внаслідок того, що він здійснив його відчуження - передав іншій особі. Уявімо, що особа, якій майно ввірено, наприклад, комірник, домовилась з іншою про те, що винесе певне ввірене їй майно і передасть його покупцю десь поза межами того місця, де майно перебуває на законній підставі. Припустімо, цього суб'єкта було затримано по дорозі до місця зустрічі. Той, хто вважає, що розтрата - це будь-яке відчуження майна на користь інших осіб, вбачатиме в такій ситуації готування до розтрати. Як відомо, за готування не може бути призначене покарання, строк або розмір якого перевищує половину максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (ч. 2 ст. 68 КК України). Однак для тих, хто поділяє точку зору, згідно з якою розтрата не може бути пов'язана з привласненням, у даному випадку є закінчене привласнення чужого майна (звісно, за умови, що особа вже мала можливість розпорядитися ним як власним). Зрозуміло, що покарання винного за такого підходу буде більш суворим.

Продовжимо "експеримент". Хай тепер, ідучи до покупця, та сама особа несподівано зустріла знайомого, який, знаючи подробиці події, допоміг вилучене майно довезти чи донести до місця зустрічі з покупцем. Якщо злочин вважати незакінченим (для "розтрати" лише створюються умови), така людина буде визнана пособником розтрати (порушувати питання про співвиконавство неможна за відомим правилом, відповідно до якого загальний суб'єкт, який навіть виконав частину об'єктивної сторони злочину зі спеціальним суб'єктом, не може визнаватися його співвиконавцем). Насправді ж за умов, що розглядаються, вже відбулося закінчене привласнення ввіреного майна, тому пособництво в розкраданні тут неможливе. Ознаки, передбачені у ст. 198 КК України "Придбання, отримання, зберігання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом", у події також відсутні, тобто особа, яка надала допомогу суб'єкту привласнення, злочинцем не є. Саме такий висновок випливає з цілком логічної думки, що розтрата не може бути пов'язаною з привласненням, яку відстоює автор цього дослідження.

Аналогічні висновки можливі й щодо ситуації, коли особа, яка винесла ввірене майно для продажу, по дорозі передумає, повернеться до своєї установи та покладе майно на місце. Той, хто розглядає подію як готування до розтрати, має визнати в такому разі добровільну відмову від цього злочину, що означає відсутність кримінальної відповідальності. Дотримання протилежної точки зору призведе до іншого розв'язання питання: визнання повернення викраденого майна "щирим каяттям", а не добровільною відмовою. А насправді воно є лише пом'якшуючою обставиною, що враховується під час призначення покарання злочинцю (ч. 1 ст. 66 КК України).

Якщо ж представник судового чи правоохоронного органу у разі, коли злочинець продав майно після винесення у "небезпечне місце", кваліфікуватиме його дії за двома складами злочинів - привласнення та розтрата - це буде тією помилкою, про яку вже йшлося, - подвійним інкримінуванням, визнанням двох моментів закінчення одного й того самого злочину, тобто порушенням конституційних принципів і законів логіки. До того ж сукупність злочинів тут відсутня згідно з визначенням, наведеним у ч. 1 ст. 33 КК України, оскільки обидві форми діяння передбачені однією частиною ст. 191 КК України.

У результаті розгляду проблеми розмежування привласнення майна та його розтрати можна зробити такі висновки. Привласнення майна відбувається тоді, коли особа, яка його вилучила, мала хоча б початкову можливість використати його як власне. Подальші події для кваліфікації не мають значення. Якщо особа незаконно заволоділа майном, а після цього передала його іншій особі - привласнення не набуває ознак розтрати. Тобто закінчений злочин не може "перерости" в інший. Розтрату можна констатувати лише за умови, що майно, ввірене особі, одразу з її законного володіння переходить у незаконне володіння третіх осіб чи ця особа вживає його прямо на місці, де володіє ним законно. Саме така позиція не містить суперечностей, а відтак, є логічною, зрозумілою та обґрунтованою.

На жаль, в коментарях КК України та підручниках з кримінального права (а це - джерела, до яких найчастіше звертаються практичні працівники у пошуках відповідей на свої запитання) таку позицію практично не відображено, а в Постанові ПВСУ її сформульовано нечітко. Отже, з огляду на викладене необхідно удосконалити змістовну складову відповідної навчальної літератури та коментарів до Кримінального кодексу України.

Список використаних джерел

1. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред.Я. Тація та ін. - [5-те вид., допов.]. - Х.: Право, 2013. - 1040 с.

2. Кримінальне право (Особлива частина): підруч. / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменсько- го. - Луганськ: Елтон-2, 2012. - Т. 1. - 780 с.

3. Дорош Л.В. Щодо ефективності застосування законодавства про кримінальну відповідальність за привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем / Л.В. Дорош // Питання боротьби зі злочинністю: зб. наук. праць / ред. кол. Ю.В. Баулін (голов. ред.) та ін. - Х.: Кроссроуд, 2008. - Вип. 16. - С. 27-35.

4. Слабченко О.А. Кримінально-правова характеристика привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 "Кримінальне право та кримінологія; кримінально- виконавче право" / О.А. Слабченко. - К., 2014. - 20 с.

5. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. - [4-те вид., пероб. і допов.] - К.: А.С. К., 2005. - 848 с.

6. Уголовный кодекс Украины. Комментарий / под ред. Ю.А. Кармазина и Е.Л. Стрельцова. - Х.: ООО "Одиссей", 2002. - 960 с.

7. Владимиров В.А. Ответственность за корыстные посягательства на социалистическую собственность / В.А. Владимиров, Ю.И. Ляпунов. - М.: Юридическая литература, 1986. - 224 с.

8. Кригер Г.А. Квалификация хищений социалистического имущества / Г.А. Кригер. - [2-е изд., испр. и допол.]. - М.: Юридическая литература, 1974. - 336 с.

9. Уголовный кодекс Украины: Научно-практический комментарий / отв. ред. В.И. Шакун, С. Яценко. - [5-е изд., допол.]. - К.: А.С. К., 1999. - 1088 с.

Размещено на Allbest.ru