Роль державного регулювання інтелектуальної власності в умовах інноваційної економіки

Глобалізація та інтенсифікація процесів на світових економічних ринках продовжують наочно демонструвати те, наскільки сильно сировинно орієнтовані національні економіки стають неконкурентоспроможними поряд з економіками інноваційного типу. Для того, щоб підготувати базу для економіки нового типу, слід виходити з того, що вона має базуватися на знаннях та інноваціях, які реалізуються у формі об'єктів інтелектуальної власності. Саме розробка та реалізація державної політики та формування системи управління інтелектуальною власністю, спрямованих на ефективне використання результатів інтелектуальної діяльності, дозволить створити передумови до позиціонування України як країни інноваційного типу розвитку.

Завданнями статті є з'ясування ролі та характеру державного регулювання сфери інтелектуальної власності в умовах економіки інноваційного типу, визначення механізмів, що дозволили б державі формувати сприятливе підґрунтя для подальшого ефективного втілення інтелектуального капіталу у вигляді інтелектуальної власності.

Різні аспекти захисту інтелектуальної власності були предметом розгляду представників юридичних та економічних наук, серед яких В.Д.Базилевич, Ю.Л. Бошицький, В.О.Жаров, В.В.Ільїн, Д.Лонг, П.Рей, Т.М. Шевелева, П.М.Цибульов, Р.Б.Шишка.

Окремим питанням державного регулювання у сфері інтелектуальної власності приділяли увагу у своїх роботах В.В. Бєлєвцева, Н.П. Дригваль О.Д. Карпенко, О.С. Кравченко, М.В. Паладій, А.Г. Ступніков тощо.

Термін "інтелектуальна власність" означає "будь-яку власність, що визнається загальною згодою як інтелектуальна за характером та така, яка потребує охорони, включаючи, але не обмежуючись науковими та технічними винаходами, літературними або художніми творами, товарними знаками та покажчиками бізнес підприємств, промисловими зразками та географічними вказівками" [2, с.14]. Таке визначення виходить насамперед із розгляду правової природи феномену ІВ. Інтелектуальна власність включає дві основні сфери прав: право промислової власності та авторське право, яке також включає охорону суміжних прав. Проте, аналізуючи проблеми, пов'язані зі сферою ІВ, слід також враховувати її інституційний характер. Так, у межах неоінституціоналізму "інститут інтелектуальної власності в широкому трактуванні розглядається як динамічна система формальних та неформальних правил та обмежень, що регулюють економічні відносини, пов'язані з інформацією та інтелектуальними продуктами на стадії їх виробництва, розподілу, обміну та споживання" [1, с.15-16].

Державне регулювання у сфері інтелектуальної власності має на меті забезпечення всеохоплюючої охорони прав творців результатів творчої діяльності та сприяння масовому ефективному використанню об'єктів ІВ. Досвід показує, що часто саме держава стає рушійним механізмом розширення масштабів ринку інтелектуальної власності, вона здатна брати на себе ті ризики, на які приватні компанії не готові. Саме держава як ключовий суспільний інститут формує значущість і попит на інтелектуальний продукт, що є базовим елементом економіки знань.

Однією з важливих проблем, пов'язаних з інтелектуальною власністю, є забезпечення її належного правового захисту та розробка механізмів, що дозволяли б узгодити між собою основні аспекти міжнародного та національного права в глобальному вимірі. Завданням держави, таким чином, є регулювання тих процесів, пов'язаних з ІВ, які не можуть бути впорядковані ринком. Рівень правового захисту об'єктів інтелектуальної власності є одним з важливих моментів формування конкурентоздатної інноваційної економіки, оскільки дозволяє перетворити на власність прибутки від інвестицій у науково-дослідні та дослідницько-конструкторські роботи і провести подальшу комерціалізацію нововведень. Об'єктами інтелектуальної власності (промислова власність, об'єкти авторського і суміжного права, засоби індивідуалізації, ноу-хау тощо) є продукти духовної творчості, що спочатку виступають як ідеальні, нематеріальні, унікальні, одиничні, неповторні, суб'єктивні результати, а потім втілюються в матеріальній формі - науковій праці, патенті, монографії, скульптурі, картині тощо [6]. Ще в середині ХХ ст. Р.Солоу довів, що "між технологіями та економічним ростом є пряма залежність, а введення нових технологій може привести до росту внутрішнього валового продукту на 80%" [5,с.42].

Неоінституціоналізм розділяє відносини в межах інституту інтелектуальної власності на формальні та неформальні. Перші виникають у межах законодавчих норм, а до неформальних належать випадки, що не входять у компетенцію чинної нормативно-правової бази. Високий рівень захисту ІВ є позитивною передумовою для залучення інвесторів та розвитку торгівлі, а також створює сприятливий інвестиційний клімат для подальших розробок інтелектуальних продуктів. Але не слід забувати про те, що існування високого рівня охорони прав на інтелектуальну власність може мати негативні наслідки для економічного розвитку, особливо за умов врахування інституційних показників (серед яких особливе місце посідає ефективність державного управління та контроль над корупцією) та особливостей неформальних відносин у сфері ІВ. М.Болдрін та Д.Левін у праці "Проти інтелектуальної монополії" приходять до висновку, що "в більшості випадків захист ІВ приносить більше шкоди, аніж користі" [6,с.109].

У праці "Права інтелектуальної власності та інновації в країнах, що розвиваються" Й.Чен та Т. Путтітанун відстоюють теорію про необхідність дотримання U-подібної залежності між рівнем розвитку країни та захистом прав інтелектуальної власності в ній - високий рівень захисту є необхідним в країнах, що знаходяться на низькому ступені розвитку (одна з основних причин - необхідність залучення прямих іноземних інвестицій); низький рівень захисту є стимулювальним механізмом для поширення імпортних технологій в країнах середнього рівня доходів; для високо розвинутих країн характерним є зацікавленість у продукуванні власних інновацій, що потребує відповідного рівня контролю на ринку ІВ.

Водночас, крім законодавчих ініціатив, формування ринку інтелектуальної власності також потребує різноманітних стимулювальних процедур освітнього, інституційного та фінансового характеру. Серед освітніх процедур, спрямованих на стимулювання сфери ІВ, потрібно відмітити необхідність підготовки як кадрів, що забезпечували б вироблення нового інтелектуального продукту, так і персоналу, що дозволив би оптимізувати комунікацію та співробітництво між державою, приватним сектором та науково-дослідницькими установами (інститутами, університетами тощо). Для нашої держави залишається актуальною проблема міграції інтелектуального капіталу в більш розвинені країни, що не в останню чергу пов'язано з відсутністю сформованої "інноваційної екосистеми".

Термін "інноваційна екосистема" вперше був використаний у межах побудови нової інноваційної політики в Фінляндії, під ним розумілась "поетапна та всебічна підтримка бізнесу на всіх етапах його розвитку та впровадження добре розробленого рамкового нормативного регулювання" [4,с.57]. Таким чином, основним завданням інноваційної екосистеми є забезпечення сприятливих умов для реалізації інтелектуального потенціалу у вигляді результатів інтелектуальної діяльності та подальшої успішної комерціалізації продуктів інтелектуальної власності. Формування інституційної структури є ключовим моментом щодо питання налагодження державного регулювання ІВ. Система регулювання сфери ІВ на державному рівні включає різні органи- міністерства, служби, відомства тощо, спеціальні структури в судовій системі та недержавні організації (громадські організації, наприклад асоціація патентних повірених). Саме створення системи компетентних установ та формування механізмів крос-інституційної взаємодії дозволяє державі чітко реагувати на запити ринку ІВ.

Необхідною є розробка механізмів кредитування та субсидування зі сторони держави, формування пільг та преференцій для зростання ринку ІВ. Із досвіду розвинених країн відомі різні форми і методи державного регулювання інтелектуальної власності, яка створюється за рахунок бюджетного фінансування, що можна звести до таких моделей:

* фіскальна, в основу якої покладене відчуження на користь держави виняткових прав на результати науково-технічної діяльності, створені на замовлення урядових відомств, та відшкодування витрачених бюджетних коштів;

* університетська, яка забезпечує пріоритет виконавця (наукових організацій та авторів) на отримання та використання виняткових прав на результати науково-дослідних та дослідницько-конструкторських робіт (НДДКР);

* промислова, основна орієнтація якої припадає на пріоритет прав промислових компаній, які приймають участь разом з державою в частковому фінансуванні та використанні результатів НДДКР);

* ліберальна, що передбачає передачу виключних прав на результати науково-дослідних робіт виконавцю, відсутність державного контролю за використанням бюджетних коштів, виділених на науку, а також необмежену участь держави в прибутках виконавців та користувачів об'єктів інтелектуальної власності.

Характерною в розвитку системи державного фінансового регулювання ІВ є тенденція поступового переходу від фіскальної моделі до ліберальної, оскільки це значно стимулює творчу активність "виробників" інтелектуального продукту. Зараз поширеною є практика використання університетської та промислової моделей, а також їх комбінації [3].

Також не варто забувати, що вибір інноваційного шляху економічного розвитку є як результатом, так і каталізатором політичних змін: без системного підходу до проведення необхідних реформ, інноваційний вектор ризикує залишитись у декларативній площині з відсутністю фактичної реалізації; у разі політичної волі актора(акторів), що володіють владними ресурсами, реалізація послідовних дій, спрямованих на забезпечення умов для формування інноваційного сектору економіки та його зміцнення, призведе до виходу на політичну арену нових сил, що пов'язані з новоствореною галуззю народного господарства. Отже, стає очевидним те, що існують три важливі виміри, що обумовлюють ефективність функціонування сфери інтелектуальної власності як базової засади економіки інноваційного типу - економічний, правовий та політичний. Для того, щоб ринок інноваційних продуктів розвивався, держава повинна взяти на себе роль регулятора, що забезпечував би організацію, координацію, стимулювання та аналітичний супровід в усіх вимірах сфери інтелектуальної власності.

Важливість належного раціонального державного регулювання інтелектуальної власності в умовах сучасної економіки є фактом безсумнівним, що доводить практика передових світових держав. Так, у США, наприклад, проблеми охорони ІВ прирівнюються до проблем національної безпеки, а подальше економічне зростання Китаю не останньою чергою пов'язане із політикою в сфері ІВ (за останні роки держава стала одним зі світових лідерів в патентуванні). Таким чином, завданням держави є побудова інноваційної екосистеми на основі врахування необхідності проведення в сфері ІВ заходів інституційного, правового, економічного та освітнього характеру, адже саме комплексний підхід дозволить сформувати підґрунтя для подальшого ефективного функціонування ринку ІВ.

Список використаних джерел