Механізми контролю за виконанням гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Механізми контролю за виконанням гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту

Д.О. Коваль

Вивчається питання контролю за виконанням Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 року. Звертається увага на зміну сутності сучасних збройних конфліктів. Констатується неможливість договірного переформатування існуючої системи міжнародно-правового захисту культурних цінностей. В зв'язку з цим вивчаються не лише закладені в Конвенцію контрольні механізми, але й такі, які описані в ній, проте не розглядаються як суто контрольні, а також неформальні, відбиток яких можливо знайти в практиці. Стверджується про необхідність розширення ролі неурядових міжнародних організацій в контролі за виконанням договорів у сфері захисту культурних цінностей у зв 'язку із збройним конфліктом.

Ключові слова: культурні цінності, Гаазька конвенція, контроль за виконання Конвенції 1954 року, ЮНЕСКО, Генеральний комісар з культурних цінностей.

Изучается вопрос контроля выполнения Гаагской конвенции о защите культурных ценностей в случае вооруженного конфликта 1954 года. Обращается внимание на изменение сущности современных вооруженных конфликтов. Констатируется невозможность договорного переформатирования существующей системы международноправовой защиты культурных ценностей. В связи с этим изучаются не только заложе- ные в Конвенцию контрольные механизмы, но и такие, которые описаны в ней, однако не определенны как чисто контрольные, а также неформальные, отпечаток которых можно найти в практике. В работе отстаивается позиция о необходимости расширения роли неправительственных международных организаций в контроле за выполнением договоров в области защиты культурных ценностей в связи с вооруженным конфликтом.

Ключевые слова: культурные ценности, Гаагская конвенция, контроль за исполнением Конвенции 1954, ЮНЕСКО, Генеральный комиссар по культурным ценностям.

This paper examines the issue of the control over the implementation of the Hague Convention for the Protection of Cultural Property in the Event of Armed Conflict of 1954. Attention is drawn to the change of the nature of modern armed conflicts. The impossibility of treaty reformat of the existing system of international legal protection of cultural property is noted. In this regard, the study concentrate not only on the Convention control mechanism, but also on those that are described therein, but are not regarded as a purely control and informal mechanisms, reflection of which can be found in practice. The need to expand the role of non-governmental international organizations in monitoring the implementation of agreements on the protection of cultural property in the event armed conflict is argued.

Key words: cultural property, the Hague Convention, monitoring of implementation of the 1954 Convention, UNESCO, the Commissioner-General for Cultural Property.

Захист культурних цінностей в разі збройного конфлікту - актуальне та таке, що потребує постійного різнобічного вивчення питання. Окрім очевидної актуальності, а саме, нових прикладів руйнування культурних цінностей, додає важливості дослідженню згаданого питання проблема поглиблення асиметризації збройних конфліктів відразу в багатьох напрямках. Нові формати збройних протистоянь, а також неможливість у найближчій перспективі конвенційної перебудови системи міжнародно-правового захисту культурних цінностей, спонукає до вивчення існуючих механізмів контролю за дотриманням Гаазької конвенції про захист культурних цінностей в разі збройного конфлікту та можливостей їх найефективнішого використання.

Дослідженням питання захисту культурних цінностей в разі збройного конфлікту займалося достатньо багато вітчизняних та зарубіжних вчених. Особливо значний внесок в розвиток саме цього інституту міжнародного гуманітарного права внесли: А.І. Абашидзе, Х. Абтахі, В.І. Акуленко, Е. Александров, В. Антонова, А.А. Ахметзянов, М.М. Богуславський, П. Бойлан, Ф. Буньон, М.К. Вернон, Ч. Вісшер, П. Веррі, А.Ф. Врдольяк, Л.Н. Галенська, П. Гестербліт, Дж. М. Зеліг, С. Іджин, П. Ішвара Бат, Г. Кардучі, Ф. Кініо, П. Дж. О'Кіффі, Р. О'Кіффі, Т.Г. Каткова, Є. Клемау, В. Ковальскі, Е.М. Котрел, В. Маінетті, В. Максимов, Р. Машталір, В.В. Мельничук, Дж. Мерріман, Г.М. Мосс, Р.Є. Нахлік, М. Папа Сокал, Р.Е. Патрон, Ж. Пікте, Е.А. Поснер, Н.А. Потапова, В.М. Репецький, А.П. Сєргєєв, Є. Ставракі, Дж. Томан, Т. Флесас, Є.Н. Хазов, В.Є. Хазова, А.П. Хеллені, О.М. Хлєстова, Г. Ченг, А. Чехі, X. Шпікера. В тій чи іншій мірі, всі перераховані вище дослідники торкалися питання механізмів контролю за виконанням Конвенції 1954 року, адже оминути це питання неможливим. Проте, вже описана зміна характеру збройних конфліктів сучасності, а також розвиток міжнародного гуманітарного права та військової техніки, тактики та технологій, роблять питання контрольних механізмів по новому актуальним та перспективним для дослідження.

Інститут контролю за виконанням Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 року є вкрай важливим і одночасно малоефективним інститутом захисту культурних цінностей в разі збройного конфлікту. Цей механізм ще під час його обговорення викликав багато нарікань щодо можливості застосування на практиці, а після вступу конвенції в силу застосовувався лише лічену кількість разів. Стаття 21 Конвенції, а також стаття 2 Виконавчого Регламенту встановлюють наступні елементи згаданого механізму (вони застосовуються лише до міжнародних збройних конфліктів):

Держави-покровительниці. Сторони конфлікту можуть на власний розсуд обрати Державу-покровителя для забезпечення дотримання норм міжнародного гуманітарного права та реалізації власних інтересів в умовах збройного конфлікту. Такі держави із складу свого дипломатичного або консульського персоналу (в окремих випадках зі складу персоналу інших держав за їх згодою) обирають двох представників (делегатів), що покликані здійснювати охорону інтересів сторони, яка знаходиться в конфлікті з точки зору забезпечення схоронності культурних цінностей. Після Шестиденної війни на Близькому Сході та відставки Генеральних секретарів по культурним цінностям в 1977 р. за ініціативи Генерального директора ЮНЕСКО на делегатів від Швейцарії, як держави-покровительниці, було покладено функції по контролю за виконанням Конвенції1.

Генеральний комісар з культурних цінностей. Генеральний директор ЮНЕСКО складає та веде Міжнародний список осіб, що висунуті Високими Договірними Сторонами і можуть виконувати функції Генерального комісара. З цього Списку, призначається Генеральний секретар, що діє при стороні конфлікту. Недостатньо зрозумілим залишається момент кількості Генеральних секретарів у тому разі, коли однією із сторін конфлікту є декілька держав. Видається обґрунтованим, аби в разі призначення декількох секретарів з одного боку, право на відповідну квоту отримувала б і інша сторона. Через те, що для здійснення функцій по захисту культурних цінностей Генеральний секретар має отримати не лише згоду сторони, яку він представляє, але й акцепт від Держав-покровитель- ниць сторін, які знаходяться в конфлікті, важливою є дієвість альтернативних механізмів призначення Секретаря, які б запускалися в разі невдачі в переговорах. Таких альтернатив Виконавчим регламентом запропоновано дві: Президент Міжнародного суду ООН може призначити Генерального секретаря, який починає виконувати свої обов'язки після згоди сторони, яку збирається представляти; допомогу по призначенню ГС можуть надавати нейтральні держави, які виконують функції Держав-покровительниць. Прикладом використання механізму Генерального секретаря є Близькосхідний конфлікт 1967 року, коли після завершення так званої шестиденної війни, сторони призначили двох ГС - одного від Йорданії, Лівану, Єгипту та Сирії, а іншого від Ізраїлю2. Для збереження об'єктивності дослідження слід відзначити, що це єдиний приклад досягнення згоди між сторонами щодо призначення Генеральних секретарів. Під час Ірано-Іракської війни3, як і власне після 1977 року, коли Генеральні секретарі на Близькому Сході склали свої повноваження, досягти подібної згоди не вдалося.

В ст. 2 Регламенту закладений, проте недеталізований (цей механізм по своїй сутті є внутрішньодержавним, а тому відданий на відкуп національного регулювання) обов'язок держав по призначенню спеціального представника по культурним цінностям, який б відповідав за культурні цінності, що знаходяться на території Сторони Конвенції. У разі окупації території іншої держави, спеціальний представник має бути назначений й для таких територій. Ця конструкція Виконавчого регламенту закріплює найбільш легкий для виконання (адже не потребує досягнення згоди, що до призначеної особи між сторонами, що знаходяться в конфлікті) механізм контролю за виконанням Гаазької конвенції. На практиці він застосовувався декілька разів: під час конфлікту в Камбоджі спеціальним представником по культурним цінностям було призначено ректора Камбоджійського університету; після Шестиденної війни директор Департаменту пам'ятників древності та музеїв був обраний таким представником в Ізраїлі4.

Хоча цими трьома механізмами й закінчується перелік засобів контролю у ст. 2 Регламенту, проте цілком обґрунтованим вважаємо ствердження про те, що існують й інші, закладені в Конвенції та Виконавчому регламенті засоби ефек- тивізації договору, шляхом контролю за його виконанням. Так, А.А. Ахметзянов говорить про практику особистих представників Генерального директора ЮНЕСКО, які по своїй суті виконують схожі функції із Генеральними комісарами5. Д. Одіран, вказує на функціональну та територіальну обмеженість діяльності особистих представників порівняно із комісарами6. Проте, важко не помітити того факту, що подібний інститут є необхідною та досить якісною альтернативою Генеральним комісарам, в силу того, що процедура його реалізації значно менш паперомістка та формалізована в контексті отримання згоди від сторін конфлікту. Прикладом може слугувати конфлікт в Камбоджі, коли В. Елісєєфф та А. Нобль- кур були призначені особистими представниками по культурним цінностям Генерального директора ЮНЕСКО7. В 1983 році подібний представник діяв в Тірі під час Першої ліванської війни між Ліваном та Ізраїлем8. Декілька місій ЮНЕСКО було задіяно в моніторингу військової кампанії в Югославії, проте, напевно через особливу жорстокість конфлікту та міжетнічне його підґрунтя, вони не мали успіху.

Ще одним «прихованим» контрольним механізмом є закріплена в Резолюції ІІ, прийнятій на Гаазькій конференції 1954 року, норма, яка зобов'язує деражави- підписантів створити Консультативний Комітет по захисту культурних цінностей під час збройного конфлікту. Особливістю цього контрольного механізму є те, що його покликання - моніторинг та допомога в реалізації конвенції не тільки після початку збройного конфлікту, але й у мирний час. Використання згаданого інституту можна прослідкувати на прикладі уже згадуваного конфлікту в Камбоджі, де в 1970 році було сформовано відповідний Національний комітет9.

Не всі країни учасники Конвенції 1954 року потребували створення окремого комітету по реалізації та контролю. Як підкреслює Я. Хладік, в деяких державах окреслені питання віддавались у відання сформованим раніше комісіям по імплементації міжнародного гуманітарного права, інші вирішували проблему за посередництвом приватних інституцій, наділених публічними функціями10. Попри це, національна інституційна структура більшості країн не відповідає бажаному та необхідному мінімуму, який б забезпечував ефективний контроль за реалізацією Конвенції.

Важливу, хоч і не легалізовану в розглядуваному контексті, роль в контролі за дотриманням положень конвенції відіграє ЮНЕСКО. Незважаючи на те, що в 1983 році на конференції у Відні, експерти визнали неможливість Організації брати участь в процедурі призначення Генерального секретаря11, Організація ООН з питань освіти, культури та науки активно діє з власної ініціативи: здійснює моніторинг військових кампаній, що трапляються у світі, нагадує воюючим державам про їх зобов'язання за міжнародним правом. Таке мало місце наприклад під час Ірано-Іракської війни 1980-1988 років, вторгнення Індії у Східний Пакистан 1971 року, Туреччини на Кіпр 1974 року, Сальвадоро-Гондураської війни 1969 року12. В останньому випадку ініціатива ЮНЕСКО особливо важлива через те, що жодна із сторін конфлікту не була стороною Конвенції. Подібного роду заклики та моніторинг здійснюються і під час неміжнародних збройних конфліктів, як то було у випадку із конфліктом в Нігерії в 1966-1970 роках13.

Стаття 26 Конвенції, серед іншого, встановлює правило, згідно якого кожних 4 роки держави-учасниці повинні подавати звіти про реалізацію заходів в рамках мети та завдань договору. Це положення покликане було надати ЮНЕСКО певний м'який контроль за виконанням конвенційних зобов'язань, але насправді мало чим посприяло такій цілі. Справа в тому, що не всі держави подають звіти (за всіма спробами отримати звіти від країн-членів та просто лояльних до Конвенції держав, відразу 33 держави ні разу не відгукнулися на запит), а найбільша частина у звітах обмежується констатуючою інформацією, яка абсолютно не відображає реальному стан речей по імплементації Конвенції. Яскраво, на наш погляд, це прослідковується в питанні кримінальної відповідальності за військові злочини проти культурних цінностей. Так, більшість держав відрапортувало, що їх кримінальні кодекси відповідають вимозі Конвенції щодо криміналізації злочинів проти культурної власності, проте в більшості випадків така відповідність є чисто умовною - ніяких змін кримінальні закони не зазнавали, а загальні статті про військові злочини просто починали трактуватися більш широко. Видається, що нееквівалентність відповідей держав на запити ЮНЕСКО пов'язана з недостатніми заходами щодо імплементації конвенції. Адже якщо держава не вживає необхідних заходів для адаптації свого законодавства відповідно до рекомендацій Конвенції, але лише формально доповідає про його відповідність вимогам виходячи із розширюю чого тлумачення окремих норм, важко очікувати від неї серйозного ставлення до звітування. Це породжує проблему непоінформованості світового співтовариства та ЮНЕСКО про реальний стан справ в кожній конкретній державі, що зменшує можливість надання дієвої допомоги. Прикладом в підтвердження цієї тези є конфлікти між Іраном та Іраком, Іраком та Кувейтом, коли культурні цінності постраждали в тому числі через небажання належним чином розкривати інформацію щодо них державами-учасницями конфліктів. Стаття 27, яка покликана була сприяти покращенню Конвенції та її ефективності, та що врегульовувала питання нарад сторін, також не була ефективною (нарада була скликана тільки раз - в 1962 році на запит Нідерландів). Розмитість повноважень нарад, пересторога від серйозних розбіжностей під час потенційних конференцій заважали сторонам реалізувати і цю статтю з контрольно-еволюційним потенціалом.

В силу часу свого прийняття Конвенція містить так звану «колоніальну клаузулу», яка передбачала можливість розповсюдження дії документу на підконтрольні території. Співвідношення з попередньо прийнятими документами встановлено по формулі доповнення та деталізації їх, але попередньо встановлений відмітний знак заміщався новим, запропонованим Гаазькою конвенцією 1954 року. На випадок денонсації Конвенції (хоч у фінальний текст і не була включена «клаузула Мартенса» про незастосовність денонсації до тих норм, що будуть носити зобов'язуючий характер в силу принципів міжнародного права та встановлених традицій) в ч.3 ст. 37 міститься відстрочка денонсації, яка гарантує призупинення її дії у випадку збройного конфлікту.

Підводячи підсумок аналізу контрольних механізмів в Конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту, важливо відмітити їх громіздкість та нездатність достатньо оперативно вмикатися при потребі. Диверсифікація методів забезпечення реалізації Конвенції посприяла не стільки ефективності, скільки складності сприйняття державами. Вважаємо найбільш раціональним та життєздатним є «інтернаціональне» вирішення проблеми під яким ми розуміємо активну участь неурядових міжнародних організацій (в першу чергу «Блакитного щита») в процесі контролю за виконанням конвенції під час збройного конфлікту.

збройний конфлікт конвенція контроль

Література

1. Ахметзянов А.А. Международно-правовая защита культурних ценностей в случае вооруженного конфликта: дис. ... канд. юрид. наук / Ахметзянов А.А. - Казань, 2005. - С. 10.

2. Томан Д. Защита культурних ценностей в случае вооруженного конфликта / Томан Д. - М.: ООО «Издательский дом «МАГИСТЕР-ПРЕСС». - 2005. - С. 109.

3. O'Keefe R. The protection of cultural property in armed conflict / O'Keefe R. - Cambridge University Press. - 2006. - Р. 9.

4. Томан Д. Цит. работа. - С. 111.

5. Ахметзянов А.А. Цит. работа. - С. 10.

6. Oyediran J. Plunder. An Analysis of Israel's Violations of the International Law of Cultural Property in the occupied West Bankand Gasa Strip / Oyediran J. Plunder // Al-Haq. - 1997. - Р. 30.

7. Клєман Е. Защита культурных ценностей в Камбодже во время вооруженных конфликтов в соответствии с Гаагской конвенцией 1954 г. / Клєман Е., Ф. Кініо // МЖКК: Защита культурных ценностей в случае вооруженного конфликта. - 2004. -С. 91-100.

8. O'Keefe, Roger. Цит. праця. - Р. 9.

9. Клєман Е., Кініо Ф. Цит. праця. - С. 91-100.

10. Hladik J. Reporting system under the 1954 Convention for the Protection of Cultural Property in the Event of Armed Conflict / J. Hladik // Review of the Red Cross. - Vol. 840. - P. 1001-1016.

11.Заседание юристов-экпертов по Конвенции по защите культурных ценностей в случае вооруженного конфликта, Вена, 17-19 октября 1983 г. // ЮНЕСКО: Париж. - 1984. - С. 11.

12. O'Keefe R. Цит. праця. - Р. 128.

13. Там само. - С. 129.

Размещено на Allbest.ru