Генезис організаційно-правового забезпечення державного управління фізичним вихованням молоді на теренах України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Генезис організаційно-правового забезпечення державного управління фізичним вихованням молоді на теренах України

Вивчення історії прийняття головних правових актів з питань фізичного виховання дає змогу оцінити напрями розвитку національної законодавчої й нормативної бази, а також визначити, наскільки визначені цілі збігаються або не збігаються з реальним виконанням. Такі порівняння й оцінювання уможливлюють прогнози щодо вдосконалення визначених цілей у законодавчих, нормативних, програмних документах тощо. Отже, не викликає жодних сумнівів актуальність здійснення періодизації організаційно-правового забезпечення державного управління фізичним вихованням молоді в радянській і незалежній Україні.

Окремим аспектам (соціальним, духовним, гуманітарним, інформаційним, організаційним тощо) процесу державного управління галузі фізичної культури і спорту присвячено наукові праці І. Гасюка, Г. Грибан, Ю. Довгенько, С. Козібродського, О. Литвиненко та ін. Водночас низка проблемних питань залишились поза увагою вчених, зокрема тих, що пов'язані з визначенням етапів і особливостей організаційно-правового забезпечення державного управління фізичним вихованням в Україні, у тому числі за радянської доби.

Отже, мета дослідження полягає в установленні генезису та організаційно - правових аспектів державного управління фізичним вихованням на теренах України.

Слід зауважити, що питання організації дієвого правового механізму державного управління фізичним вихованням завжди гостро стояло на всіх державотворчих етапах. Так, починаючи з 1948 р., Міністерство вищої освіти СРСР і Всесоюзний комітет у справах фізичної культури і спорту при Раді міністрів СРСР прийняли не одну програму з фізичного виховання. Одне з перших положень й одна з перших програм фізичного виховання студентів [1] визначили мету, завдання, управління фізичним вихованням, форми й організація роботи. Навчальною програмою передбачалися заняття з теорії та практики. Згодом (1962 р.) дане Міністерство затвердило другу програму з фізичного виховання студентів, що проіснувала до 1975 р., її замінила третя відповідно програма з цих питань [Там само]. Важливо, що в 1978 р. Міністерство вищої і спеціальної середньої освіти СРСР видало наказ «Про затвердження Інструкції про організацію і підтримку роботи кафедр фізичного виховання вищих навчальних закладів». Згідно з Інструкцією головною метою фізичного виховання у ВНЗ було сприяння підготовці гармонійного розвитку висококваліфікованих фахівців. Передбачалося розв'язання таких завдань: виховання у студентів моральних, вольових і фізичних якостей, «комуністична свідомість, підготовка до високопродуктивної праці і захисту Вітчизни»; збереження і зміцнення здоров'я, сприяння правильному формуванню і всебічному розвиткові організму; всебічній фізичній підготовці задля виконання норм та вимог Всесоюзного фізкультурного комплексу «Готовий до праці й оборони СРСР»; професійно-прикладній фізичній підготовці; здобуттю студентами необхідних знань з основ теорії, методики й організації фізичного виховання і спортивного тренування, набуттю навичок серед громадських інструкторів, тренерів і суддів із спорту тощо [Там само]. У 1990 р. (після ліквідації Мінвузу СРСР) комісія і науково-методична рада з фізичного виховання студентів Державного комітету СРСР з народної освіти разом із Державним комітетом СРСР з фізичної культури і спорту розробили загальносоюзну базисну програму для ВНЗ, яка мала назву «Фізична культура» [2]. Після цієї програми в Українській державі настав час створення власної нормативно-правової освітньої бази.

У зв'язку з проголошенням у 1991 р. незалежності України відповідні накази

Мінвузу СРСР утратили свою чинність на території нової держави. Міністерству освіти України, яке трансформувалося в Міністерство освіти і науки України, знадобилося більше 10 років, щоб прийняти рішення щодо навчальної програми з фізичного виховання студентів. За цей час відбулося кілька реорганізацій міністерств із питань освіти. Керівники Міністерства освіти УРСР, Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, а також Міністерство освіти України прийняли рішення про ліквідацію підрозділів, які відповідали за управління фізичним вихованням. Унаслідок такої реорганізації було втрачено науково-методичну комісію з питань фізичного виховання у вищих навчальних закладах. З часом вона була відроджена, але втратила своє значення для кафедр фізичного виховання. Про відсутність управління і координації науково-методичною і навчальною роботою кафедр фізичного виховання свідчить те, що в зазначений період у названих міністерствах не була поновлена інструкція щодо організації й змісту роботи кафедр фізичного виховання, а також не велася розробка програми з фізичного виховання студентів. Недосконалість державного управління призвела до того, що в одному випадку було ліквідовано кафедру фізичного виховання (наприклад, Київський університет культури), в іншому - змінили назву кафедри фізичного виховання (наприклад, в Одеському державному медичному університеті кафедра фізичного виховання отримала назву кафедри спортивної медицини і валеології). В університетах, як правило, стали скорочувати навчальні години на фізичне виховання. Управління фізичним вихованням перемістилося до самих університетів, і більшість керівників їхніх кафедр фізичного виховання втратили підтримку у зв'язку з ліквідацією відповідних структур у міністерстві. Тому фізичне виховання почали розглядати як навчальний предмет, а не сферу студентської діяльності. За свідченням С. Козібродського, О. Швая та ін., у 1994 р. була прийнята Державна програма розвитку фізичної культури і спорту в Україні, в якій звертається увага на негативні тенденції у фізкультурно-спортивному русі, а також на те, що «в країні має місце недооцінка соціально-економічної, оздоровчої й виховної ролі фізичної культури і спорту, відсутня чітко скоординована програма взаємодій різних державних структур і громадських організацій, які беруть участь у фізкультурно - спортивному русі, що негативно позначається на здоров'ї населення і соціально - економічному розвитку держави» [2].

Прийнятий Верховною Радою УРСР Закон «Про освіту» (від 23.05.1991 р. №1060-12) надавав Міністерству освіти України повноваження щодо керівництва державними закладами освіти. Проте в цьому Законі нічого не говорилося про керівництво та організацію роботи з фізичного виховання, оздоровчу та науково - методичну роботу в галузі освіти. Саме тому в 1998 р. Президент України вніс зміни до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про освіту», а Верховна Рада своєю Постановою доповнила цю статтю абзацом такого змісту: «Міністерство освіти України забезпечує організацію роботи з фізичного виховання, фізкультурно-оздоровчої і спортивної роботи в навчальних закладах усіх типів і рівнів акредитації, здійснює науково-методичне забезпечення цієї роботи в ході навчального процесу і позанавчальний час» [6]. Законом України «Про освіту» було встановлено, що Міністерство освіти України є центральним органом державної виконавчої влади, який здійснює керівництво у сфері освіти, акти Міністерства, прийняті у межах його повноважень, є обов'язковими для міністерств і відомств, яким підпорядковані заклади освіти [Там само].

У 1996 р. Кабінет Міністрів України прийняв Постанову «Про державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовленості населення України» [3]. На завершальному етапі підготовки зазначеної постанови до неї було включено пункт про створення вертикалі контрольних структур за фізичною підготовленістю населення. Здебільшого заняття з фізичного виховання у вищих навчальних закладах перетворилися на заняття з контролю за фізичною підготовкою молоді. На наш погляд, тести Еврофіт [Там само] не мають тих недолік, які виявилися у зазначених вітчизняних тестах, але європейський досвід тестування було проігноровано.

Як відомо, в 1998 р. провідні українські фахівці з фізичного виховання розробили й надрукували Концепцію фізичного виховання в Україні, яка ґрунтувалася на законодавчих і науково-методичних засадах того часу. Мета Концепції - визначити державну політику в галузі фізичного виховання на період становлення національної системи освіти в Україні до 2005 р. Згідно з цією

Концепцією один з основних напрямів удосконалення управління фізичним вихованням було пов'язано з поступовим переходом від державного до державно - громадського управління, де провідну роль мають відігравати громадські організації й органи самоврядування. Крім того, в Концепції особлива увага зверталася на лінгвістичне забезпечення навчального процесу: система фізичного виховання підкріплювалося загальноприйнятими понятійними, іншомовними, тлумачними та ін. словниками, які пояснюють поняття, терміни й визначення теорії та методики фізичного виховання, тренування. Це передусім стосується понять здоровий спосіб життя, фізична культура, лікувальна фізична культура, фізичне виховання, спорт, спортивне тренування, фізична підготовка.

Відзначимо, що 25.05.1998 р. у наказі №188 «Про нормативні документи з фізичного виховання» Міністерства освіти України було сформульовано державні вимоги до системи виховання студентської молоді, до навчальних програм із фізичного виховання, а також положення про заліки з фізичного виховання [5]. Він (наказ) та інші рішення міністерства були організаційно доцільні, але недостатні для вирішення питань фінансування фізичного виховання у ВНЗ. Щодо організаційної складової, то в цей час у системі Міністерства освіти і науки України було створено Комітет із фізичного виховання й спорту. Його діяльність зосереджувалася на організації студентського спорту у сфері освіти у позанавчальний час, але не підкріплювалася повноваженнями щодо управління фізичним вихованням у ВНЗ. Через це в 2003 р. Міністерство освіти і науки України затвердило навчальну програму з фізичного виховання студентів ВНЗ TTT-TV рівнів акредитації. Програма передбачає розв'язання таких завдань фізичного виховання:

- формування розуміння ролі фізичної культури в розвитку особистості та підготовки її до професійної діяльності, зміцнення здоров'я, сприяння правильному формуванню і всебічному розвитку організму, профілактика захворювань, забезпечення високого рівня фізичного стану, працездатності протягом усього періоду навчання;

- забезпечення загальної і професійно-прикладної фізичної підготовленості, що визначають психофізичну готовність випускників вищого закладу освіти до

життєдіяльності та обраної професії;

- набуття досвіду творчого використання фізкультурно-оздоровчої і спортивної діяльності для досягнення особистих і професійних цілей;

- забезпечення здатності виконувати державні або відомчі тести і нормативи на рівні вимог освітньо-кваліфікаційних характеристик та освітньо-професійних програм відповідного спеціаліста» [2].

У 2004 р. відбувся перший Спортивний Конгрес України, в якому взяли участь Прем'єр-міністр України, члени відповідного профільного комітету Верховної Ради України, представники міністерств, відомств і керівники регіональних спортивних організацій. На конгресі було прийнято проект Національної доктрини розвитку фізичної культури і спорту, мета якої - орієнтація українського суспільства на поетапне формування у державі ефективної моделі розвитку фізичної культури і спорту на демократичних і гуманістичних засадах. [4].

Державні механізми управління фізичним виховання не створювалися з огляду на те, що це не є завданням держави. Адміністративна функція управління фізичним вихованням як навчальною дисципліною належить безпосередньо ВНЗ. Водночас студентський спорт став об'єктом управління з боку громадських організацій, спортивних клубів ВНЗ. Окрім того, зберігається плутанина у тлумаченні і застосуванні таких понять, як «фізичне виховання» і «фізична культура». Наприклад, у наказі колишнього Міністерства освіти України «Державні вимоги до навчальних програм із фізичного виховання в системі освіти» (1998 р.) зазначено, що «основу фізичного виховання складають: предмет «фізична культура» - у загальних і професійних закладах освіти, навчальна дисципліна «фізичне виховання» - у вищих закладах освіти [2]. У 2010 р. парламент прийняв у новій редакції Закон України «Про фізичну культуру і спорт», який набрав чинності з 2011 р. Законодавець протиріччя у термінології («фізична культура» і «фізичне виховання») розв'язав силою закону, тож фізичне виховання в усіх закладах освіти має називатися «фізичною культурою» [7]. Однак останнім часом у сфері фізичної культури зберігаються негативні явища, які проявляються у розриві між задекларованими цілями і можливостями їх реалізації, превалює намагання бажане видавати за дійсне.

На це звертає увагу С. Козібродський [2], наголошуючи, що існуюча певний час мета щодо формування гармонійно розвиненої особистості не відповідає реальній меті освіти. Ефективність вищої школи оцінують не за показниками «гармонійно розвинутої особистості», не за показниками морального й фізичного виховання, а за показниками успішності у навчанні. В умовах авторитарної суспільно-політичної системи було відсутнім соціальне замовлення на «гармонійно розвинуту особистість». За незалежності й самостійності України, коли формується демократичне суспільство, змінюється глобальна мета освіти, тому з погляду управління нею (метою) має бути формування розвинутої гуманної особистості, відповідно до вимог загальнолюдської й національної моралі. При цьому, за свідченням С. Козібродського, глобальна мета освіти складатиметься з таких компонентів, як знання, навички, уміння; розвиток творчості; розвиток моралі; фізичний розвиток [Там само]. На сучасному етапі економічного розвитку суспільства державні установи, що займаються питання фізичного виховання і спорту, не спроможні без додаткових бюджетних асигнувань досягнути недосяжне. Про це свідчать висновки, наприклад, Цільової комплексної програми «Фізичне виховання - здоров'я нації», де зазначено, що «наявна в Україні система фізичного виховання, фізичної культури й спорту перебуває в кризовому стані і не може задовольнити потреби населення» [7].

Варто підсумувати, що організаційно-правове забезпечення державного управління у ВНЗ на теренах України характеризується чотирма етапами, з яких:

- перший етап - (1948-1990 рр.) відзначається затвердженням і реалізацією правових документів (програм з фізичного виховання студентів, інструкцій з організації і змісту робіт щодо такого виховання у ВНЗ та ін.), що дозволили створити нормативно-правову освітню базу на теренах уже незалежної України. Провідною інституцією, наділеною повноваженнями у сфері фізичної культури і спорту, у цей період було Міністерство вищої і спеціальної середньої освіти СРСР;

- другий етап - (1991-1999 рр.), пов'язаний із переходом від директивно - планової до ринкової економіки, а тому і до встановлення демократичних методів управління, зокрема й фізичним вихованням. Такими методами було наділено тогочасне Міністерство освіти і науки України, якому, на жаль, знадобилося понад 10 років, щоб прийняти рішення щодо навчальної програми з фізичного виховання студентів;

- третій етап - (2000-2004 рр.) передбачає прийняття низки правових документів, які попри їх важливість повністю не вирішили питань фінансування фізичного виховання у ВНЗ. Прикметним є те, що прийнята Концепція фізичного виховання в Україні, яка діяла на початку 2000-х рр., визначила перехід від державного до державно-громадського управління;

- четвертий етап - (2005 - по теперішній час) полягає у прийняті в новій редакції Закону України «Про фізичну культуру і спорт», однак протиріччя між задекларованими в ньому цілями та можливостями їх досягнення у сфері фізичного виховання зберігаються донині, що пов'язано з економічним станом держави.

Список використаних джерел

правовий державний управління виховання

1. Грибан Г.П. Тенденції розвитку методичної системи фізичного виховання студентів в освітній практиці у ХХ столітті / Г.П. Грибан // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту. - 2012. - №8. - С. 30-33.

2. Козібродський С. Програмне забезпечення фізичного виховання студентської молоді в період незалежної України / С. Козібродський, В. Смолюк, О. Швай // Фізичне виховання, спорт і культура здоров'я у сучасному суспільстві: зб. наук. праць. - 2010. - №2 (10). - С. 10-13.

3. Про державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовленості населення України [Електронний ресурс]: постанова Кабінет Міністрів України від 15.01.1996 р. №80. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/80-96-п.

4. Про Національну доктрину розвитку фізичної культури і спорту [Електронний ресурс]: Указ Президента України. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1148/2004.

5. Про нормативні документи з фізичного виховання [Електронний ресурс]: наказ Міносвіти від 25.05.1998 р. №188. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0500-98.

6. Про освіту [Електронний ресурс]: Закон України від 23.05.1991 р. №1060-XII. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1060-12.

7. Про фізичну культуру і спорт [Електронний ресурс]: Закон України від 24.12.1993 р. №3808-XII. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3808-12.

Размещено на Allbest.ru