Особливості юрисдикції Європейського суду з прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОСОБЛИВОСТІ ЮРИСДИКЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Ігор Григорович Галкін

кандидат юридичних наук, доцент

Розглянуто особливості юрисдикції Європейського суду з прав людини на основі аналізу міжнародно-правових норм та здійснено аналіз видів юрисдикції Європейського суду з прав людини.

Ключові слова: предметна юрисдикція, територіальна юрисдикція, юрисдикція в часі, юрисдикція за колом суб'єктів.

Галкин И.Г. Особенности юрисдикции Европейского суда по правам человека

Рассмотрены особенности юрисдикции Европейского суда по правам человека на основе анализа международно-правовых норм и осуществлен анализ видов юрисдикции Европейского суда по правам человека.

Ключевые слова: предметная юрисдикция, территориальная юрисдикция, юрисдикция во времени, юрисдикция по кругу субъектов.

Galkin I. Features jurisdiction of the European court human rights

Basing on the analysis of international legal norms, in the article there have been investigated the features of jurisdiction of the European Court of Human Rights, and the analysis of the types jurisdiction had been performed.

Key words: subject matter jurisdiction, jurisdiction under the terms of subjects, territorial jurisdiction and jurisdiction over time.

юрисдикція європейського суд правовий

Європейська Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод організувала міжнародну процесуальну систему, яка пов'язана з національними правовими та процесуальними системами. Будучи міжнародним нормативним актом, що закріплює основні права та свободи з громадянським та політичним характером, вона створила розвинутий та ефективний регіональний механізм захисту прав людини. Європейський суд з прав людини завдяки своїй послідовній діяльності надав можливості Конвенції бути дієвою, постійно розвиватися й удосконалюватися прецедентами Суду.

Механізми захисту конвенційних прав покладає на Суд подвійну функцію: по-перше, здійснювати індивідуальний контроль у разі винесення рішень щодо порушення державою-учасницею Конвенції того чи іншого права, а по-друге, формувати принципи і стандарти захисту прав людини. Особливість Конвенції та діяльності Суду полягає в механізмі здійсненні впливу на міжнародному й національному рівні захисту прав людини.

Європейський суд з прав людини вплинув на країни Східної Європи, конституції яких приймалися на підставі європейського досвіду¹. Крім того, вплив Конвенції та Суду вже вийшов за межі суто Європи; вищі суди Австралії, Канади, Нової Зеландії, Намібії, Гонконгу та Південної Африки використовують практику Суду, даючи тлумачення власним національним актам щодо прав людини.

Останнім часом у науковій літературі приділяється багато уваги аналізу та механізмів застосування практики Європейського суду з прав людини. Зокрема, це такі автори: Т. Дудаш, В. Туманов, М. Буроменський та ін. Основними джерелами стали Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 1950 р. та Протоколи до неї і Регламент Європейського суду з прав людини від 1998 р. із змінами та доповненнями.

Європейський Суд з прав людини був заснований в 1959 р. відповідно до Конвенції про захист прав людини та основних свобод (1950 р.) з метою забезпечення дотримання державами-учасницями їхніх зобов'язань.

Юрисдикція Суду відповідно до положень ст. 32 Конвенції, поширюється на всі питання, що стосуються роз'яснення та використання Конвенції і протоколів, та розглядаються Судом справи згідно зі ст. ст. 33 (міждержавні справи), 34 (індивідуальні справи) та 47 (консультативні висновки за запитом Комітету Міністрів) Конвенції. При виникненні спору щодо юрисдикції Суду він самостійно вирішує дане питання (ст. 32 і ст. 48 Конвенції²).

К. Андріанов у своїй праці вказує, що юрисдикція Європейського суду з прав людини є тим фактором, що виокремлює його як основний елемент контрольного механізму Конвенції щодо інших міжнародних судових органів; саме особливості юрисдикції Суду визначають його місце та роль у системі міжнародних інститутів та у системі інституційного механізму Конвенції та Ради Європи зокрема³.

Слід підкреслити, що юрисдикції Європейського Суду притаманний субсидіарний характер, який використовується тільки в межах Конвенції. Положення ст. 1 Конвенції описує принцип субсидіарності, який означає, що Суд своєю діяльністю створює додаткові гарантії захисту прав і свобод людини, що є передусім зобов'язанням самих держав-учасниць. Суддя Страсбурзького суду Соренсен підкреслював, що зобов'язання Суду є «субсидіарними за часом та обсягом по відношенню до діяльності компетентних національних органів влади. Завдання органів Конвенції - направляти та сприяти державам-учасницям Конвенції нести свої зобов'язання через власні правові інститути й процедури».

Під час визначення юрисдикції Суду випливає ще одна особливість - відсутність взаємних завдань та обов'язків Високих Договірних Сторін. Наприклад, у 1961 р. Комісія у справі «Австрія проти Італії» висловила свою думку, яка до цього часу є важливою для визначення істотних юрисдикційних повноважень сучасного Суду: держава-учасниця, яка оскаржує дії іншої держави (незалежно від мотивів), «не може вважатися такою, що користується правом на заяву для забезпечення особистих інтересів, а радше такою, що привертає увагу Комісії до можливого порушення публічного порядку в Європі». Саме тому Комісія не взяла до уваги посилання Італії, яка ратифікувала Конвенцію на три роки раніше, ніж Австрія, та на відсутність взаємозалежності. Крім того, Австрія, на відміну від Італії, не була відповідальною за дії, що мали місце безпосередньо до дати набрання чинності Конвенції для Австрії.

Таким чином, юрисдикція Суду поширюється не тільки на звернення про порушення від держав-учасниць положень Конвенції, а й на заяви, подані особами, які є громадянами держав, що не ратифікували Конвенцію, або інших держав-учасниць, які неналежним чином дотримуються покладених зобов'язань.

Юрисдикція Суду складається з чотирьох аспектів: предметна юрисдикція (rationemateriae), територіальна юрисдикція (rationeloci), юрисдикціяв часі (ratione temporis), юрисдикція за колом суб'єктів (ratione personae).

Предметна юрисдикція (ratione materiae). Предметна юрисдикція Суду здійснює захист тільки тих прав, які зазначені в Конвенції та її протоколах. Крім того, Суд не приймає до розгляду будь-яку скаргу щодо порушених прав, які явно чи по суті не належать до Конвенції, навіть коли такі права гарантуються іншими міжнародними договорами. Наприклад, розгляд заяв про порушення таких прав, як право на самовизначення, право на доступ до державної служби або захист більшості економічних та соціальних прав залишається поза компетенцією Суду⁴.

Під час встановлення предметної компетенції при розгляді скарги Суд спирається на власне розуміння характеру чи змісту того чи іншого порушеного права. Проте прийняття Судом рішення щодо поданого звернення сумісності з предметною юрисдикцією з положеннями Конвенції не означає визнання Судом наявності порушення права чи прав, гарантованих Конвенцією, оскільки цьому має передувати комплексний розгляд справи як стосовно прийнятності заяви, так і стосовно суті справи.

Предметна юрисдикція Суду є найбільш динамічною, оскільки відповідні положення Конвенції постійно набувають нового розуміння за результатами. На сьогоднішній день Європейський суд з прав людини вважається однією з основних міжнародних правозахисних інституцій європейської системи захисту прав людини.

Територіальна юрисдикція (ratione loci). Територіальна юрисдикція Суду в контексті положень ст. 1 Конвенції тісно пов'язана з їхньою територією, але не завжди обмежується суто цією територією⁵. Також згідно з нормами міжнародного права до території держави відносять і ті об'єкти, які прирівнюються до території держави. А тому під юрисдикцію держави підпадають дії посадових осіб держави на території іншої держави.

У практиці Суду виокремився та набув поширення екстериторіальний принцип під час визначення юрисдикції Суду. Даний принцип був застосований у рішенні у справі «Ila§cu and Others v. Moldova and Russia» (рішення від 8 липня 2004 р.). Заява була подано про порушення Молдовою та Росією положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод у зв'язку з діями органів влади невизнаної Придністровської Республіки. Суд зазначив, що заява, яка була зроблена Молдовою при ратифікації Конвенції, а саме про те, що вона не має змоги здійснювати контроль над територію Придністров'я, - не є належним застереженням у розумінні ст. 57 Конвенції. З огляду на вищевикладене фактична неможливість здійснювати контроль у Придністров'ї не позбавляє Молдову від відповідальності за дотриманням Конвенції на даній території. Вона повинна була всіма доступними засобами або із залученням інших держав та міжнародних організацій продовжувати гарантувати зобов'язання, які передбачені в Конвенції. Крім того, Російська Федерація також повинна нести відповідальність за недотримання норм Конвенції, адже вона здійснювала військову, політичну та економічну підтримку сепаратистського режиму в Придністров'ї.

Отже, територіальну юрисдикцію Суду можна визначити як сукупність територій держав-учасниць Конвенції, а також територій, за міжнародні відносини яких вони відповідають⁶.

Юрисдикція в часі (ratione temporis). Юрисдикція Суду в часі починає діяти, тобто породжувати права і обов'язки для держав-учасниць з моменту набуття чинності, а для держав, що приєдналися - з моменту набуття чинності для кожної держави, яка приєдналася.

Відповідно до положень Конвенції, Суд не розглядає подані заяви щодо фактів порушення прав людини, які відбулись до моменту набрання чинності Конвенції для держави-відповідача (справа «Подбєльськи проти Польщі», 1998 р.).

Проте практика Суду свідчить, що виняток можуть становити заяви, в яких йдеться про «триваючі порушення»: коли початкові факти порушення, відображеного в заяві, мали місце до дати набрання чинності Конвенції для держави-відповідача, але вони безпосередньо визначали стан заявника вже після зазначеної дати (справа «Папаміхалопулос та інші проти Греції», 1993 р.).

Відповідно до положень ст. 58 Конвенції кінцевим проміжком часу юрисдикції Суду для Високої Договірної Сторони визначається з моменту денонсації Конвенції (денонсація може відбутись через п'ять років з моменту набрання чинності Конвенції державою-учасницею та через шість місяців після офіційного звернення до Генерального секретаря Ради Європи), але не звільняє її від взятих зобов'язань Конвенції щодо будь-якого порушення, яке могло бути вчинене до дати набрання дії денонсації⁷.

Таким чином, Судом може бути прийнята до розгляду заява проти держави до набрання чинності денонсації Конвенції. Наприклад, у справі, коли Данія, Норвегія та Швеція подала скаргу проти Греції в квітні 1970 року. Тоді остання, в свою чергу, денонсувала Конвенцію 12 грудня 1969 року. Комісія прийняла до розгляду подану скаргу, вирішивши, що Греція все ще несе зобов'язання згідно з положеннями Конвенції. Водночас Комісія призупинила розгляд даної скарги та повернулась до неї тільки після того, як Греція відновила статус держави-учасниці Конвенції в 1974 році⁸.

Юрисдикція за колом суб'єктів (ratione personae). Юрисдикція Суду за колом суб'єктів визначається згідно з положеннями ст. ст. 33 та 34 Конвенції, а саме: розглядає заяви проти будь-якої держави-учасниці, які подані іншими державами-учасницями або будь-якими особами, недержавними організаціями або групами осіб, що відносять себе до категорії потерпілих, викладених у Конвенції чи в її протоколах.

Юрисдикція Суду щодо розгляду міждержавних справ є відмінною від традиційних норм міжнародних відносин - право на дипломатичний захист.

У ст. 33 Конвенції зазначено: «Будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Суду питання про будь-яке порушення положень Конвенції та протоколів до неї, яке допущене, на її думку, іншою Високою Договірною Стороною». Таким чином, держава-учасниця Конвенції має право подати скаргу до Суду не тільки в разі порушення прав і свобод її громадян іншою державою, але й в інших випадках, коли інша Висока Договірна Сторона порушує положення Конвенції та протоколів до неї. Розгляд даної скарги не є втручанням у внутрішні справи держави, адже вони не є такими з огляду на зобов'язання, які були взяті на себе державами-учасницями Конвенції.

Дипломатичний захист надає право державі подати скаргу проти іншої держави в міжнародному судовому органі лише у випадку, коли сама держава є об'єктом порушення або захищає права свого громадянина (громадян), які, на її думку, є порушеними внаслідок протиправної поведінки згідно міжнародного права. У рамках права на дипломатичний захист тільки ефективний зв'язок між державою та особою у вигляді громадянства дає право державі висунути на міжнародному рівні вимоги від імені даної особи.

Висновки

На сьогоднішній день Європейський суд з прав людини вважається однією з основних міжнародних правозахисних інституцій європейської системи захисту прав людини.

Європейський суд з прав людини своїми рішеннями та наданими рекомендаціями впливає на становлення, реформування й модернізацію сучасних національних правозахисних систем, практичне застосування європейських правових стандартів при прийняті рішень національними судами.

Юрисдикція суду поширюється на всі питання, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї, та які передаються йому на розгляд.

Посилання

1. Дудаш Т. І. Практика Європейського суцу з прав людини: навч.-практ. посіб. / Т. І. Дудаш. - К.: Алерта, 2013. - 368 с.

2. Там само.

3. Туманов В. А. Европейский суд по правам человека. Очерк организации и деятельности / В. А. Туманов. - М.: Норма, 2001.

4. Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 1950 року. - Х.: Одіссей, 2007.

5. Там само.

6. Тлумачення та застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Європейським судом з прав людини та судами України: навч. посіб. / М. Мазур, С. Тагієв, А. Беніцький, В. Кострицький. - Луганськ, 2006.

7. Там само.

8. Дудаш Т. І. Вказана праця.

Размещено на Allbest.ru