Історичний розвиток положень про заборону зворотної дії кримінального закону в часі

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 343.213.5

Історичний розвиток положень про заборону зворотної дії кримінального закону в часі

Расім Шагінович Бабанли

кандидат юридичних наук, начальник науково-експертного управління Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Резюме

У статті розглядається ґенеза положень, які визначають недопустимість караності діянь, що на момент їх вчинення не належали до злочинних. Доведено, що розвиток аналізованого положення напряму залежить від нормативно-правового закріп-лення основних засад принципу законності у кримінальному праві. Зроблено висновок про те, що заборона ретроспективної відповідальності завдячує своїй появі кримінально-правовій доктрині. Також доведено, що формування національної історії розвитку цієї заборони як на територіях, підконтрольних Австро-Угорщині, так і на територіях Російської імперії, було здійснено на підставі імплементації тогочасної європейської кримінально-правової доктрини.

Ключові слова: принципи кримінального права, принцип законності, дія закону в часі, заборона зворотної дії закону в часі, злочин.

кримінальний правовий кримінальний законність

Резюме

В статье рассматривается генезис положений, устанавливающих недопустимость наказуемости деяний, которые на момент их совершения не относились к преступным. Доказано, что развитие рассматриваемого положения напрямую зависит от нормативно-правового закрепления основных элементов принципа законности в уголовном праве. Сделан вывод о том, что запрет ретроспективной ответственности обязан своему появлению уголовно-правовой доктрине. Также доказано, что формирование национальной истории развития этого запрета как на территориях, подконтрольных Австро-Венгрии, так и на территориях Российской империи, было осуществлено на основании имплементации тогдашней европейской уголовно-правовой доктрины.

Ключевые слова: принципы уголовного права, принцип законности, действие закона во времени, запрет обратной силы закона во времени, преступление.

Summary

The article discusses the genesis of the provisions establishing the inadmissibility of the offense, which at the moment of its' commitment did not belong to the criminal. It is proved that the development of the provision depends on the regulatory consolidation of elements fundamental principle of legality in criminal law. It is concluded that the prohibition of retrospective liability originated as the criminal law doctrine. It is also proved that the formation of the national history of the ban on the territory controlled by the Austro- Hungarian Empire and the Russian Empire was carried out on the basis implementation of European criminal law doctrine.

Key words: principles of criminal law, the principle of legality, the law in time, the ban retroactive law in time, the crime.

Питання темпоральної дії нормативно-правових актів набувають особливої актуальності в сучасний період відчутних змін законодавства, нових підходів до правотворення та правозастосування, трансформаційних процесів у суспільстві та державі. За таких умов правила дії закону в часі мають бути непохитною основою, яка забезпечує дотримання основоположних прав людини та унеможливлює нехтування такими правами.

Різним аспектам історичного розвитку положень про заборону зворотної дії кримінального закону в часі приділяли увагу у своїх працях такі вчені, як Р. М. Абрамович, Ю. В. Баулін, М. І. Блум, Я. М. Брайнін, С. В. Будзінський, В. О. Гацелюк, М. Д. Дурманов, М. Г. Решняк, М. С. Таганцев, А. А. Тілле, Є. Н. Трікоз, С. В. Познишев, Ю. А. Пономаренко, М. П. Чубинський, М. Д. Шаргородський та інші вчені, однак з огляду на те, що з'ясування тенденцій історичного розвитку положень про заборону зворотної дії кримінального закону в часі має істотне значення для встановлення його правової природи, аналізоване у цій статті питання не втрачає своєї актуальності.

Традиційно пошук історичних свідчень про розвиток правових категорій, а особливо тих, які мають принципове значення для відповідної галузі права, слід розпочинати із пам'яток римського права. Адже у них закріплено витоки застосування положення про дію кримінально-правової норми у часі, як правового явища.

Як показав аналіз джерел римського права, положення про дію закону в часі у період їх зародження та початкового оформлення в законодавчі норми були тісно пов'язані з правилом про зворотну силу правової норми та наявністю презумпції знання закону обвинуваченим.

Так, правило про дію закону в часі при так званій конкуренції старого та нового законів («lex posterior derogat legi priori» - більш пізній закон відміняє попередній) повсюдно застосовувалось у юридичній практиці Римської імперії, однак вперше було законодавчо сформульоване в Конституції Феодосія І. У 440 р. при Феодосії ІІ була створена так звана «феодосійська норма», згідно з якою будь-який закон діє лише на майбутній час, якщо законодавець прямо не надав йому зворотної сили1.

Поступово застосування принципу «nullum crimen, nulla poena sine lege» в юридичній практиці Римської імперії звелося до його складової «nullum crimen, nulla poena sine lege praevia» - заборони ретроактивності кримінальних законів. Згодом виникла необхідність у розширенні меж заборони ретроактивності закону. У результаті чого був введений окремий принцип «Ex post facto law» (lex ad praeterian non valet) (закон зворотної дії в часі немає), який, на відміну від свого двійника «Nullum crimen, nulla poena sine lege praevia», поширював свою дію на всі закони2.

Разом із тим слід відмітити, що в римських умовах формула «nullum crimen, nulla poena sine lege» не була втілена у своєму класичному вигляді, насамперед через множинність джерел кримінального права, переважання «аккузаційного» начала (приватне обвинувачення - Р. Б.), неузгодженості практики та законодавства, а також умовності принципу невідворотності покарання3.

Таким чином, період Римської держави слід вважати початковим у ґенезі темпоральної дії нормативно-правових актів. Це період появи нової категорії юридичних алгоритмів, їх застосування на практиці та формування уявлень щодо них, їх поняття у римському праві та законодавстві. На цьому етапі відбулися перші законодавчі закріплення положень про те, що закон діє на майбутній час. Однак системні та довершені положення про заборону зворотної дії кримінального закону в часі та особливості дії у часі законів, які визначають злочинні діяння з'явилися дещо пізніше, із розвитком практики римських юристів та формуванням на їх основі відповідних наукових поглядів.

Підтвердженням зазначеного є і позиція М. С. Таганцева, який стверджував про те, що римляни в епоху quaestiones perpetuae, встановлюючи з приводу якого-небудь злочинного діяння кримінальний закон, засто-совували цей закон до події, яка викликала його прийняття4. На користь цієї позиції свідчить і згадана вище «феодосійська норма», яка передбачала право законодавця надавати закону зворотної дії.

Зазначені «римські» підходи до дії закону в часі застосовувалися на практиці протягом тривалого періоду розвитку державності та набули нової трансформації під час розмежування гілок влади та обґрунтування відповідних наукових концепцій5.

Так, поняття заборони ретроспективної відповідальності розвивалося у практиці європейських юристів на основі принципу «римського періоду» nullum crimen sine lege, nullum poena sine lege (немає злочину без вказівки на це у законі, немає покарання без вказівки на це у законі), оскільки аналізована заборона є складовим, невід'ємними елементом зазначеного принципу. Його застосовували на практиці з часів Римської держави, однак із розподілом гілок влади європейські юристи розвинули його у поняття заборони ретроспективної відповідальності. Пізніше це поняття дістало законодавчого закріплення. Наприклад, у статті 8 Французької декларації прав людини 1789 року та в положеннях Французької Конститутції 1791 року. Цей принцип став частиною Баварського кодексу 1813 року коли А.П. Фейєрбах сформулював латинську максиму nullum crimen sine lege, nullum poena sine lege. Відповідна норма була закріплена у Німецькому кримінальному кодексі 1871 року та була гарантована Веймарською Конституцію6.

Таким чином, можна стверджувати про те, що нормативне закріплення засади законності, без існування якої неможливо створити правила темпоральної дії кримінального закону в часі відбулось на підставі кримінально-правової доктрини, яка у свою чергу формувалась в розвиток теорії розподілу влад. Саме теоретичні, а не казуальні підстави нормативного закріплення аналізованої засади законності є характерними і для її розвитку на території Російської імперії, у тому числі на території Наддніпрянської України.

Так, відомою та важливою пам'яткою кримінального права на території Російської імперії був Наказ Катерини ІІ Комісії про складення проекту нового Уложення 1767 року, який вважається плодом кримінально-правової доктрини, оскільки його було роз-роблено на основі тогочасних європейських вчень Ч. Беккаріа та Ш. Л. Монтеск'є. При цьому зазначений Наказ не можна вважати простим копіюванням ідей європейських вчених, оскільки вони здебільшого відображали реалії відповідної практики на теренах Російської імперії.

Прогресивність положень, які були закріплені в Наказі, стала запорукою цивілізованого розвитку кримі-нального права та правозастосування в Російської імперії, у тому числі й на території сучасної України. На користь зазначеному свідчить і те, що в Наказі знайшли відображення положення nullum crimen si^ lege та nullum poena sine lege. Катерина ІІ як основний творець наказу у цьому принципі вбачала, зокрема, і превентивну функцію кримінального закону. Зокрема зазначалось: «имея законы о наказаниях: всяк может верно выложить и знать точно непристойности худого действия, что весьма полезно для отвращения людей от оного»7.

Згодом на початку XVIII століття ця засада була віднесена до основних засад кримінального права у праці німецького вченого П. А. Фейербаха (того ж науковця, який вважається ініціатором закріплення засади законності в німецькому кримінальному праві), перекладеній російською мовою, яка справила істотний вплив на розвиток кримінально-правової доктрини і на подальше нормотворення та практику в галузі кримінального права.

Зокрема, такою засадою у праці вченого визначалась: будь-яке застосування покарання має бути перед-бачене законом каральним (nullum poena sine lege). Пояснюючи цю засаду вчений зазначав, що лише загроза злом у законі породжує поняття про покарання і правомірну можливість такого8.

Також необхідно звернути уваги на нормативно-правові акти, які діяли на територіях сучасної західної України, а саме Кримінального уложення імператриці Марії Терезії 1768 року (Терезіана) (який був розроблений на підставі відомого карного кодексу Німеччини Кароліна) та Кодексу «Про злочини і покарання» імператора Йосифа ІІ (Йосефіна) 1787 року, який прийшов на зміну попередньому. Кодекс Терезіана, який за прикладом Кароліни містив як положення матеріального, так і положення процесуального права в частині матеріальних норм на території Галичини чинності так і не набрав. Водночас необхідно звернути увагу на кодекс Йосефіна, який за даними деяких дослідників вважається першим кримінальним кодексом, у якому було закріплено положення nullum crimen sine lege9. Така норма значною мірою відрізняла цей акт від Терезіани та Кароліни, які, з-поміж іншого, містили положення про те, що «В дійсному Уложенні не можуть бути згадані і описані всі непередбачені випадки судових рішень і покарань». Відповідно до цього кодексу у випадку неясності чи незрозумілості закону суддя мав звертатись або до місцевих звичаїв або до «законоз- навців»10. У порівнянні з таким підходом, закріплення згаданого вище положення про визначення злочинними лише тих діянь, які передбачені законом у чинному, в тому числі на території сучасної України кодексі Йосефіна, можна вважати істотним розвитком загальних засад кримінального права.

Повертаючись до законодавства, яке діяло на території Російської імперії (у тому числі на території Наддніпрянської України), необхідно зауважити, що бурхливий розвиток вчення про темпоральну дію кри-мінального закону виник у період дії Уложення про покарання кримінальні і виправні, перша редакція якого була прийнята у 1845 році (набула чинності 01 січня 1846 року), наступні у 1857, 1866, 1885 роках . Уложення було затверджене 15 серпня 1845 року Указом, який визначив дату вступу Уложення в силу - з 1 травня 1846 року, а також межі зворотної дії нового кримінального закону. Указ наказував судам, по-перше, застосовувати Уложення до всіх справ, які не одержали остаточного вирішення до 1 травня 1846 року, подруге, застосовувати старі закони, якщо вони менш суворі, ніж нове Уложення.

Результати існування такої дискусії можна спостерігати на прикладі Кримінального уложення 1903 року, у якому було закріплено доволі оригінальний підхід до визначення аспектів зворотної дії кримінального закону в часі. Відповідно до ст. 14 цього Уложення «заново виданий кримінальний закон застосовується судом, що постановляє вирок і до тих, вчинених до набрання чинності цим законом сили, діянь, які були заборонені під страхом покарання за них, під час їх вчинення»12. Таким чином, у цьому нормативно-правовому акті фактично легалізовано зворотну дію кримінальних законів, які не лише пом'якшували, але й посилювали відповідальність. Єдиною умовою такої дії було встановлення відповідальності за певне діяння попереднім законом, якщо ж таке діяння визнавалось злочином, то покарання за нього (яке могло бути й більш суворим) призначалось відповідно до нового закону, а не того закону, який діяв на момент вчинення злочину.

Необхідно зауважити, що передумовою появи такої норми була наукова дискусія, яка велась в доктрині кримінального права Російської імперії під впливом поглядів окремих німецьких вчених, насамперед Біндінга. Ця позиція ґрунтувалась на тому, що жоден закон, ні новий, ні старий не може мати зворотної сили. Кримінальний закон зобов'язує державну владу застосовувати до злочинів лише встановлені у ньому покарання. З моменту початку дії нового закону відносини держави та злочинця мають нормуватись лише цим законом. Якщо держава прийшла до переконання, що попередніми засобами боротись зі злочинам неможливо, то для неї немає жодних підстав застосовувати попередній закон, визнаний незадовільним, а необхідно застосувати новий закон, незважаючи на те, чи є він більш м'яким чи більш суворим13.

Особливим підходом до визначення вимог законності та, відповідно, вимог дії закону в часі характери-зується постреволюційний період. Зокрема, відповідно до Кримінального кодексу УСРР 1922 року у випадку відсутності у Кримінальному кодексі прямих вказівок на окремі види злочинів, покарання або заходи соціального захисту застосовуються відповідно до статей Кримінального кодексу, які передбачають найбільш схожі по важливості і роду злочини, з дотриманням правил загальної частини цього Кодексу. Таким чином, цим актом фактично допускалась аналогія закону при вирішенні питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності. Аналогічний підхід було застосовано і в Кодексі УСРР 1927 року. Жоден з двох наведених законів не містив норми про їх дію в часі. Натомість у Кримінальному кодексі УСРР 1927 року було закріплене положення «якщо конкретна дія, яка була на момент її вчинення була злочином, до моменту розслідування або розгляду в суді втратила суспільну небезпечність внаслідок зміни кримінального закону або в силу зміни соціально-політичної обстановки, або якщо особа, яка його вчинила, на думку суду, до вказаного моменту не може бути визнана суспільно небезпечною, така дія не передбачає застосування заходів соціального захисту до особи, що її вчинила».

У свою чергу, на відміну від кримінальних кодексів норма про те, що злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв на момент вчинення цього діяння на той час була закріплена у процесуальних кодексах, що, на думку учених, вважалось помилковим підходом до регламентації темпоральної дії норм про кримінальну відповідальність. Як зазначають М. І. Блум та А. А. Тілле, безпосередньо після Жовтневої революції загальним правилом було застосування закону часу здійснення судочинства і лише у виді виключення допускалось застосування раніше діючих законів поваленого царського уряду. Аналогічний законодавчий підхід було застосовано до закріплення положення про зворотну дію закону, який скасовував або пом'якшував відповідальність14.

Лише в Кримінальному кодексі УРСР 1960 року було закріплено положення про чинність кримінального закону в часі та встановлено, що злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв під час вчинення цього діяння. Закон, що усуває караність діяння або пом'якшує покарання, має зворотну силу, тобто поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання. Закон, що встановлює караність діяння або посилює покарання, зворотної сили не має.

Згодом правила чинності закону в часі набули значення конституційних норм внаслідок їх закріплення у статті 58 Конституції України, яка проголошує, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Частина друга цієї ж статті стосується, зокрема, і питання кримінальної відповідальності, оскільки ця норма встановлює правило, відповідно до якого ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Як зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 13 травня 1997 року «Про офіційне тлумачення статей 58, 78, 79, 81 Конституції України та статей 243-21, 243-22, 243-25 Цивільного процесуального кодексу України (у справі щодо несумісності депутатського мандата)» закріплення названого принципу (закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі) на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.

У свою чергу, подальшим проявом розвитку положень про правила зворотної дії закону в часі було прийняття Кримінального кодексу України 2001 року, який у статті 5 закріпив положення ретроактивної дії закону про кримінальну відповідальність, які були доповненні та вдосконалені Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності» від 15 квітня 2008 року. Чинна редакція статті 5 поряд із закріпленням норми про зворотну дію закону, який пом'якшує кримінальну відповідальність та іншим чином поліпшує становище особи, містить положення про дію закону про кримінальну відповідальність, який частково пом'якшує, а частково посилює відповідальність, а також про дію такого закону за умови його кількаразової зміни.

За результатами проведеного дослідження можна дійти висновків про те, що заборона ретроспективної кримінальної відповідальності розвивалась еволюційним шляхом поряд із розвитком засади законності у юридичній практиці та кримінальному праві.

Ґенезу можна умовно поділити на такі періоди:

- початковий, римський період (коли практика римських юристів стала основою для законодавчого закріплення положень про те, що закон діє на майбутній час);

- період розмежування самостійних гілок державної влади (який дозволив застосування специфічного змісту законодавчої заборони ретроспективної відповідальності до конкретних правовідносин, зокрема у кримінальному праві);

- період формування аутентичних підходів до застосування принципу законодавчої заборони ретрос-пективної кримінальної відповідальності (із формуванням державних механізмів кожної держави (зокрема, Російської імперії), застосування принципу законодавчої заборони ретроспективної кримінальної відпові-дальності відображає їх особливості. Про це свідчать відмінності в законодавстві Німеччини, Франції, Російської імперії. 11

Размещено на Allbest.ru