Юридична природа судового рішення в адміністративному судочинстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Юридична природа судового рішення в адміністративному судочинстві

Я.С. Угленко

здобувач кафедри адміністративного права і процесу Національної академії внутрішніх справ

У статті аналізуються різні підходи до тлумачення поняття судового рішення. Розкривається зміст законності та обґрунтованості судового рішення в адміністративному судочинстві.

Ключові слова: судове рішення, адміністративний суд, постанова, ухвала, законність, судовий захист, процесуальне законодавство, захист прав.

В статье анализируются различные подходы к толкованию понятия судебного решения. Раскрывается содержание законности и обоснованности судебного решения в административном судопроизводстве.

Ключевые слова: судебное решение, административный суд, постановление, определение, законность, судебная защита, процессуальное законодательство, защита прав.

This paper examines different approaches to interpretation of the judgment. The content legality of the judgment in the administrative proceedings.

Keywords: judgment, an administrative court ruling, order or rule of law, judicial protection, procedural law, protection of humon.

Конституція України гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції) [1]. На забезпечення цього права і спрямоване адміністративне су-дочинство.

Судовий захист особи, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин, гарантований ст. 104 Кодексу адміні-стративного судочинства України (далі - КАС) [2].

Свої владні висновки адміністративні суди викладають у процесуальних документах - рішеннях. Судове рішення - це найзагальніша назва актів застосування права, якими суд вирішує те чи інше пи-тання.

Становлення доктрини судового рі-шення пов'язане з працями С. Н. Абра-мова, М. Г. Авдюкова, М. А. Гурвича, А. О. Добровольського, М. Б. Зейдера, А. Ф. Клеймана, Є. Г. Пушкаря, П. Я. Труб- нікова, Н. О. Чечіної, Д. М. Чечота та ін. Зокрема, Н. О. Чечіна справедливо від-значила, що проблеми судового рішення протягом багатьох десятиліть не пере-стають бути актуальними, вони обгово-рюються на сторінках правової літератури постійно, з різним ступенем інтенсивності та ефективності [3, с.111].

Варто виділити декілька періодів у до-слідженні про сутність судового рішення. Так, спочатку серед науковців тривала дискусія головним чином про те, що відтворює сутність судового рішення - імперативні підтвердження судом правовідношення (прав та обов'язків сторін) чи наказ суду сторонам та іншим особам, які мають відношення до справи, діяти у відповідності із судовим приписом у межах встановленого правовід- ношення. Згодом було зроблено висновок, що сутність судового рішення виражається одночасно обома названими властивостями. Пізніше судове рішення стало розглядатись як акт застосування права. Потім учені-процесуалісти пе-рейшли до дослідження функцій судового рішення, що дало можливість глибоко та всебічно розглянути вплив судових рі-шень на суспільні відносини [4, с. 33-34]. Розглянемо детальніше ці періоди.

Так, прихильниками «теорії підтверд-ження» (деклараторної теорії) були С. Н. Абрамов, А. Ф. Клейман, М. А. Гур- вич. Зокрема, С. Н. Абрамов визначив сутність судового рішення як владного під-твердження спірного правовідношення, що перетворює його шляхом примусового наказу в безспірне загальнообов'язкове правило поведінки не тільки для сторін, а й для всіх, порушення якого може потягти за собою певні юридичні наслідки. «Елемент наказу» розглядався науковцем як джерело примусовості та загаль-нообов'язковості рішення [5, с. 263].

Погоджуючись із присутністю в судо-вому рішенні елементів підтвердження наявності або відсутності правовідносин, взаємних прав та обов'язків сторін, К. С. Юдельсон особливу увагу звертав на примусову силу цього судового акта [6, с. 273]. судовий законність адміністративний

Критикував як теорію наказу, так і тео-рію підтвердження М. Г. Авдюков, оскіль-ки розглядав питання сутності судового рішення у зв'язку із завданнями, формою та змістом судової діяльності. На його думку, сутність судового рішення полягає в тому, що воно є актом правосуддя і захищає права сторін та правопорядок в державі шляхом вирішення судом першої інстанції правових спорів між сторонами по суті. М. Г. Авдюков називав два моменти, з яких складається судовий за-хист прав: перший полягає в тому, що суд повинен встановити (визнати) наявність тих прав, за захистом яких позивач звер-нувся до суду; другий - у тому, що суд на-дає сприяння у здійсненні встановлених прав, усуває припущене відповідачем по-рушення права, домагається, щоб сторони діяли у відповідності зі встановленим правовідношенням, і надає позивачу можливість реалізувати його права [7, с.15-21].

На думку Д. І. Полумордвінова, сутність рішення суду - це розпорядження учасникам вирішених судом спірних правовідносин дотримуватись певної поведінки. Цей науковець, як і С. Н. Абрамов, зауважував, що судове рішення створює на базі абстрактних норм права нові, індивідуальні, конкретні правила поведінки для суб'єктів спірних правовідносин [8, с. 25].

Окремим напрямком дослідження проблеми судового рішення стала його інтерпретація як акта правосуддя та як процесуального документа, в якому викладено цей акт. Такий підхід вперше запропонував М. А. Гурвич [9, с. 6]. Цю ж думку надалі підтримали М. П. Ринг, Є. Г. Пушкар та ін.

Така інтерпретація судового рішення є досить вагомою для розвитку теорії судового рішення, оскільки процесуальна форма судочинства передбачає порядок здійснення процесуальних дій суду, інших учасників процесу, їх процесуально-документальне оформлення та фіксацію. У цьому відношенні абсолютно закономірно, що процесуальне законодавство передбачає вимоги, яким мають відповідати процесуальні акти-докумен- ти. Особливо це стосується рішень судів.

У подальшому судове рішення стало розглядатися з точки зору його функцій. Зокрема, Н. О. Чечіна першою звертає увагу на певні функції суду, передусім - на виховну. Вона зауважувала, що судове рішення «виховує, переконуючи та при-мушуючи» [3, с.100-111].

Питання сутності судового рішення та його визначення також не залишається поза увагою у працях сучасних науковців, причому, як і раніше, єдиного підходу до інтерпретації цього інституту не має.

Водночас позиції деяких авторів від-різняються певною оригінальністю. Так, Н. М. Коршунов вважає, що судове рішення - це постанова, що виноситься ім'ям держави щодо суті спору сторін у позов-ному провадженні, а також щодо об'єкта процесу в справі особливого провадження або в справі, що виникає із адміністра-тивно-правових відносин [10, с. 365].

Під судовим рішенням О. М. Шимано- вич розуміє процесуальний акт-документ, який ґрунтується на встановлених у судо-вому розгляді фактах і застосуванні норм права, яким вирішуються по суті вимоги зацікавленої особи про захист прав, свобод чи інтересів у порядку позовного провадження, або вимоги, спрямовані на захист охоронюваних законом інтересів у порядку окремого провадження, що набирає законної сили у встановленому порядку і підлягає виконанню [11, с. 4].

Як і раніше, нині практично всі науковці розглядають судове рішення як один із видів судових постанов та як найважливіший документ суду, проте єдиного підходу до розуміння сутності цього акта правова наука не виробила.

В адміністративному судочинстві, як і в Конституції України, терміни «судове рішення» і «рішення суду» вжито як синоніми.

Чисельність і змістовність процесу-альних питань, які доводиться вирішувати суду під час розгляду справи адміні-стративної юрисдикції, обумовлюють прийняття цим органом правосуддя різноманітних й відмінних за своєю суттю та формою процесуальних документів. Залежно від кола питань, вирішених через ухвалений акт, судові рішення поді-ляються на постанови та ухвали.

Питання, пов'язані з розумінням, структурою та вимогами, яким мають від-повідати постанови й ухвали адміністра-тивних судів, інші процесуальні докумен-ти, безпосередньо закріплено в КАС [2].

Так, КАС дає визначення постанови й ухвали адміністративного суду. Постанова - письмове рішення суду в адміні-стративній справі, у якому вирішуються вимоги адміністративного позову (п. 12 ч. 1 ст. 3 КАС), тобто є вирішення судом спору по суті [2].

Ухвала - письмове або усне рішення суду в адміністративній справі, яким ви-рішуються питання, пов'язані з процеду-рою розгляду адміністративної справи, та інші процесуальні питання (п. 13 ч. 1 ст. 3 КАС) [2].

Отже, залежно від процесуальних пи-тань, які розв'язуються рішенням адміні-стративного суду, ці рішення набувають форми та змісту або постанови, або ух-вали.

Судове рішення, яким суд вирішує спір по суті, викладається у формі постанови. Судове рішення, яким суд зупиняє чи за-криває провадження у справі, залишає позовну заяву без розгляду або приймає рішення щодо інших процесуальних дій, клопотань, викладається у формі ухвали.

Слід зазначити, що ця класифікація певним чином відрізняється від поділу су-дових рішень у цивільних і господарських справах: там судові рішення поділяються на рішення і ухвали; використання одного терміна «рішення» для позначення родо-вого і видового понять вносить деяке не-розуміння у не обізнаної в цих тонкощах людини, тому в адміністративному про-цесі цього спробували уникнути.

Однією з основних засад судочинства є законність (п. 1 ч. 3 ст. 129 Конституції) [1]. В юридичній літературі домінуючою є думка про те, що принцип законності визначається тим, що суд при вирішенні справи повинен правильно застосовувати норми матеріального права до конкретних правовідносин та здійснювати правосуддя з додержанням норм процесуального права.

Законність як один із принципів здійс-нення правосуддя в адміністративних су-дах визначений ст. 7 КАС, а її зміст роз-крито у ст. 9 КАС [2]. Зокрема, адміні-стративний суд вирішує справи на під-ставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті від-повідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У разі відсутності закону, який регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовід-носини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить з конститу-ційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Судове рішення, що приймається ад-міністративним судом, повинно бути за-конним і обґрунтованим.

Більшість авторів під законністю рі-шення розуміють точне та неухильне до-тримання судом при розгляді і вирішенні адміністративної справи чинних норм матеріального та процесуального права. Таку точку зору висловили М. Г. Ав-дюков, М. А. Гурвич, П. П. Завороть- ко, В. М. Кравчук, О. І. Угриновська та ін. Зокрема, П. І. Радченко уточнює, що рі-шення є законним, якщо воно винесено, по-перше, відповідно до норм матеріаль-ного права, яке слід застосувати; по-друге, при точному дотриманні норм проце-суального права [12, с. 290].

Такі тлумачення є, по суті, правильними, оскільки адекватно відтворюють відповідну якісну характеристику головного акту судової влади, яка обумовлена відповідним рівнем дотримання судом норм права.

Вимоги щодо законності та обґрунто-ваності рішень суду містилися і у ЦПК 1963 р. (ст. 202), за правилами якого роз-глядалися справи, що виникали з адміні-стративно-правових відносин. Проте з прийняттям КАС поняття «законність» та «обґрунтованість» набули законодавчого визначення. Так, за змістом ст. 159 КАС судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим [2].

Відповідно до пункту 4 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судове рішення в адміні-стративній справі» від 20 травня 2013 р. №7 законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з урахуванням юридичної сили правового акта в ієрархії національного законо-давства, що регулює спірні правовідно-сини, подібні правовідносини (аналогія закону), або за відсутності такого закону - на підставі конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), принципів верховенства права з ура-хуванням судової практики Європейського суду з прав людини при дотриманні норм процесуального права [13].

У цій же постанові зазначено, що об-ґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, під-тверджених тими доказами, які були до-сліджені під час судового розгляду справи (у судовому засіданні, у порядку ско-роченого чи письмового провадження) з урахуванням вимог ст. 70 КАС щодо на-лежності та допустимості доказів або об-ставин, які не підлягають доказуванню, та висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними [13].

У судовій практиці незаконним визна-ється судове рішення, при ухваленні якого суд: не застосував закон, який треба було застосувати; застосував закон, який не треба було застосовувати; неправильно витлумачив закон.

Перевіряючи обґрунтованість адмі-ністративного акта, суд у кожному кон-кретному випадку самостійно повинен визначити коло обставин, які необхідні для з'ясування фактичної сторони справи та оцінки правомірності акта.

Незалежно від національної моделі адміністративної юстиції усі вимоги до взаємодії публічної адміністрації із особою можна об'єднати в чотири кате-горії: порушення форми, порушення зако-ну, порушення компетенції, зловживання владою. Проаналізуємо ці категорії.

Порушення форми полягає у недотри-манні процесуальних приписів. Серйозні процесуальні помилки є підставою для визнання акта протиправним. Помилки визнаються серйозними, якщо: 1) стосуються недотримання важливих процедур, які закріплені у законі про від-повідну сферу державного управління, або 2) пов'язані із порушенням порядку розгляду і вирішення індивідуальної справи особи (упередженість, непо-відомлення особи про процедурну дію, непроведення слухання, невмотивованість адміністративного акта). Так само порушення форми буде мати місце у разі прийняття рішення без його закріплення у належному правовому акті.

Порушення закону пов'язані із недо-триманням конституційних принципів (наприклад, рівності перед законом), кон-ституційно-правових положень про статус особи, конституційно-правових засад організації та діяльності публічної адмі-ністрації.

Порушення компетенції (некомпе-тентність) передбачає, що особа, яка вчи-няє дію, не має на це повноважень.

Проблема зловживання владою стосу-ється більше внутрішніх аспектів адміні-стративної дії - мотивів, мети, обґрунто-ваності та пропорційності адміністратив-ного акта (дії). У рамках цієї категорії конкретними підставами для визнання акта протиправним можуть бути: використання влади таким чином, що результат використання влади неочевидний; нечесне виконання дії; прийняття рішення із порушенням дискреційних повноважень [14].

Концепція справедливого судового розгляду, яку сповідує Європейський суд з прав людини, передбачає право на об-ґрунтоване судове рішення, оскільки просте посилання на положення законо-давства не може вважатися таким об-ґрунтуванням. Зокрема, у справі Хад- жианастассіу проти Греції Суд зауважив, що договірні держави користуються пов- ною свободою у виборі належних засобів для забезпечення відповідності їхніх су-дових систем вимогам ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини та ос-новоположних свобод (Хаджианастассіу проти Греції, 16 грудня 1992 р.) [14].

Отже, в юридичній літературі судове рішення розглядалось як: акт державного примусу; акт владного підтвердження правовідносин; правозастосовний акт; юридичний факт; правозахисний акт; акт виховання громадян; процесуальний до-кумент; акт правосуддя; акт державної влади тощо.

Таке розмаїття підходів призвело до відсутності в науці єдиного загально-визнаного визначення поняття цього акта. Багато науковців пропонували свої формулювання, частина з яких застосо-вується і сьогодні.

Список використаної літератури

1. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. - Харків : Фоліо, 1998. - 197 с.

2. Кодекс адміністративного судочинства України. - К. : Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2008. - 116 с.

3. Чечина Н. А. Воспитательная функция советского гражданского процессуального права / Н. А. Чечина. - Л. : Изд-во Ленинградского университета, 1972. - 112 с.

4. Проверка судебных решений в социалистическом гражданском процессе / Отв. ред. В. М. Савицкий / С. Брайков, И. Велинов, Я. Немет и др. - М. : Наука, 1989. - 304 с.

5. Абрамов С. Н. Советский гражданский процесс / С. Н. Абрамов. - М. : Госюриздат, 1952. - 420 с.

6. Юдельсон К. С. Советский гражданский процесс / К. С. Юдельсон. - М., Госюриздат, 1956. - 439 с.

7. Авдюков М. Г. Судебное решение / М. Г. Авдюков. - М. : Гос. изд-во юрид. лит-ры, 1959. - 180 с.

8. Полумордвинов Д. И. Законная сила судебного решения / Д. И. Полумордвинов. - Тбилиси : Изд-во Академии наук Грузинской ССР, 1964. - 190 с.

9. Гурвич М. А. Решение советского суда в исковом производстве / М. А. Гурвич. - М. : ВЮЗИ, 1955. - 128 с.

10. Гражданский процесс : учеб. под общ. ред. Н. М. Коршунова / Н. М. Коршунов, Ю. Л. Мареев. - М. : Изд-во «Эксмо», 2005. - 800 с.

11. Шиманович О. М. Судові постанови у цивільному процесі України (на матеріалі рішень та ухвал суду першої інстанції) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / О. М. Ши- манович. - К., 2005. - 20 с.

12. Цивільне процесуальне право України : підруч. / За ред. В. В. Комарова / В. В. Комаров, В. І. Тертишніков, Є. Г. Пушкар та ін. - Х. : Право, 1999. - 592 с.

13. Постанова Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 р. №7 «Про судове рішення в адміністративній справі» // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.vasu.gov.ua

14. Адміністративна юстиція України : проблеми теорії і практики. Настільна книга судді / За заг. ред. О. М. Пасенюка. - К. : Істина, 2007. - 608 с.

Размещено на Allbest.ru