Застосування джерел права в адміністративному судочинстві України під час розгляду окремих справ з податкових правовідносин

Реалізація окремих положень чинного Податкового кодексу України постійно викликає дискусії та обговорення у сфері правозастосовної практики. Правовідносини, які виникають, змінюються, зазнають постійного розвитку у сфері справляння податків і зборів, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов'язків посадових осіб податкової служби під час здійснення податкового контролю, врегульовано положеннями Податкового кодексу України.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до п.21.1.1. п.21.1. ст.21 ПК України посадові особи контролюючих органів зобов'язані дотримуватися Конституції України та діяти виключно до відповідності з цим Кодексом та іншими законами України, іншими нормативними актами [1].

Питання дослідження особливостей застосування положень чинного законодавства під час розгляду окремих категорій справ з податкових правовідносин у практичній діяльності не викликає сумнівів та призводить до зацікавленості та необхідності дослідження. Постійно виникають питання обрання належного та повного способу захисту порушених прав та інтересів фізичних та юридичних осіб при реалізації відповідних правовідносин, застосування практики адміністративних судів у цій сфері, особливості правозастосування.

Серед вітчизняних науковців та практиків, які займаються проблематикою правозастосування у сфері податкових правовідносин необхідно зазначити Бандурку О.М., Битяка Ю.П., Кравчука В.М., Комзюка А.Т., Нечитайла О.М., Смоковича М.І. та інших.

Метою цього дослідження виступає вивчення та аналіз стану і проблемних питань застосування джерел права адміністративного судочинства у практичній діяльності під час розгляду окремих категорій справ з податкових правовідносин обставин та особливостей виникнення таких спорів, найбільш характерних особливостей застосування норм матеріального та процесуального права під час здійснення адміністративного судочинства та розгляду податкових спорів.

До Вашої уваги запропоновано кілька категорій справ з податкових правовідносин.

У відповідності до підпунктів 54.3.2 пункту 54.3 статті 54 ПК України контролюючий орган зобов'язаний самостійно визначити суму грошових зобов'язань, зменшення (збільшення) суми бюджетного відшкодування та/або зменшення (збільшення) від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток або від'ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, передбачених цим Кодексом або іншим законодавством, якщо: дані перевірок результатів діяльності платника податків свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов'язань, суми бюджетного відшкодування та/або від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток або від'ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, заявлених у податкових (митних) деклараціях, уточнюючих розрахунках [1].

Таким чином, податкове повідомлення - рішення складається податковим органом виключно за наявності виявлених під час перевірки порушень чинного податкового законодавства і у випадках, встановлених положеннями ст.54 ПК України.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05 лютого 2013 року по справі №804/114/13- а відмовлено у задоволенні позову товариству з обмеженою відповідальністю про скасування податкового повідомлення-рішення, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на додану вартість.

Постанова суду мотивована обґрунтованістю спірного податкового повідомлення-рішення, з огляду на встановлені перевіркою порушення підприємством вимог п.200.3 ст.200 ПК України, в частині безпідставного зменшення податкового боргу з ПДВ.

У порядку апеляційного перегляду вищезазначеного рішення суд апеляційної інстанції задовольнив апеляційну скаргу та скасував постанову з огляду на те, що оскаржене позивачем податкове повідомлення-рішення прийнято не на підставі та не у спосіб, що передбачені Податковим кодексом України, оскільки підставами для його прийняття стали висновки ДПС не про заниження податкових зобов'язань з ПДВ, а про відсутність спеціальної форми податкового повідомлення-рішення на зменшення від'ємного значення, необґрунтовано задекларованого у рядку 20.1 податкової декларації з ПДВ, та відсутність роз'яснень ДПС України із зазначеного питання. При цьому, як відображено в акті перевірки, так і зазначено у рішенні ДПС у Дніпропетровській області, камеральною перевіркою не було встановлено порушень обчислення податку на додану вартість у податковій звітності за липень-серпень 2011 року (ні щодо формування податкового кредиту, ні щодо декларування податкових зобов'язань), тобто не було встановлено обставин, які б свідчили про заниження податкових зобов'язань та були б підставою для прийняття рішення про збільшення грошового зобов'язання з ПДВ [7].

Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» - господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства; первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення; фінансова звітність - бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період. Метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства.

Бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку. Відповідно до статті 9 цього ж Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції [3].

Статтею 215 Цивільного кодексу України передбачено, що нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Так, нікчемними законами визначені правочини, щодо яких недодержані сторонами вимоги закону про його нотаріальне посвідчення (ст.220 ЦК України), правочини, вчинені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без подальшого його схвалення батьками (усиновлювачами) - ст.221 ЦК України, правочини, вчинені без дозволу органу опіки та піклування (ст.224 ЦК України), правочини, які вчинені недієздатною фізичною особою при відсутності схвалення опікуном (ст.226 ЦК України), правочини, які порушують публічний порядок (ч.2 - ст.228 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки

Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Частиною 3 цієї ж статті передбачено, що у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - у дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише в однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави. Крім того, статтею 234 Цивільного кодексу України визначено, що правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, є фіктивним. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами [2].

Отже, основним висновком під час розгляду цієї категорії справ є те, що встановлення фіктивності правочину, як підстави для визнання його недійсним, належить виключно до компетенції суду.

Європейський Суд з прав людини в пункті 38 рішення від 09.01.2007 року у справі «Інтерсплав проти України» зазначив: коли державні органи володіють будь-якою інформацією про зловживання у системі відшкодування ПДВ, що здійснюються конкретною компанією, вони можуть вжити відповідних заходів з метою запобігання або усунення таких зловживань. Суд, однак, не може прийняти зауваження Уряду щодо загальної практики з відшкодування

ПДВ за відсутності будь-яких ознак, які б вказували на те, що заявник був безпосередньо залучений до таких зловживань [6].

Адже відповідно до положень статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV суди повинні застосовувати практику Європейського суду з прав людини як джерело права [4] та враховувати положення частини другої статті 8 КАС України щодо застосування принципу верховенства права.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26 квітня 2012 року у справі №2а/0470/1777/12 за позовом приватного підприємства до Державної податкової інспекції, третя особа на стороні позивача: товариство з обмеженою відповідальністю про скасування податкових повідомлень-рішень у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Постанова суду мотивована тим, що висновки відповідача щодо порушення позивачем вимог пп.4.1.6. п.4.1. ст.4, п.5.1. ст. 5, Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», та пп.7.4.1., 7.4.5. п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» є фактично та юридично обґрунтованими. Позивачем не надано суду матеріали, які б у повній мірі підтверджували товарність господарських операцій, здійснених між позивачем та його контрагентами, та не доведено суду протиправність оскаржуваних податкових повідомлень-рішень. У порядку апеляційного перегляду зазначене рішення було скасоване - суд апеляційної інстанції дійшов до висновку про те, що відповідачем в акті перевірки, який став підставою для прийняття спірних податкових повідомлень-рішень, не наведено тих обставин, які б свідчили про порушення позивачем вимог Закону України «Про податок на додану вартість», Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств». Отже, відповідачем зроблено необґрунтований висновок про відсутність реального характеру господарських операцій між позивачем та його контрагентами.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31 січня 2013 року у справі №804/162/13-а за адміністративним позовом товариства з обмеженою відповідальністю до Державної податкової інспекції про скасування податкових повідомлень-рішень відмовлено у задоволенні позовних вимог. Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції дійшов до висновку, що оскільки операції по формуванню податкових зобов'язань, податкового кредиту, валових витрат та валових доходів за рахунок взаємовідносин ТОВ з контрагентами постачальниками та покупцями, відповідно до вироку районного суду від 01.02.2010 року по справі №1-70/2010р. є недійсними господарськими операціями, то при подальшому формуванні податкової звітності з податку на прибуток та з ПДВ ТОВ дані операції не можуть бути враховані. Суд також зазначив, що під час судового розгляду справи позивачем не підтверджений належними та достатніми доказами (належним чином оформленими первинними документами) факт придбання послуг, здійснення розрахунків між сторонами, використання придбаних послуг позивачем у власній господарській діяльності. У порядку апеляційного перегляду судом апеляційної інстанції було скасовано зазначене рішення суду першої інстанції з огляду на те, що податковим органом не доведено фіктивності первинних документів, що містяться у матеріалах справи, тому не має підстав вважати, що між позивачем та ТОВ у спірний період не відбувалось поставок товару із подальшою його реалізацією [7].

Згідно з п.46.1 статті 46 Податкового кодексу України податкова декларація, розрахунок (далі - податкова декларація) - документ, що подається платником податків (у тому числі відокремленим підрозділом у випадках,визначених цим Кодексом) контролюючому органу у строки, встановлені законом, на підставі якого здійснюється нарахування та/або сплата податкового зобов'язання, чи документ, що свідчить про суми доходу, нарахованого (виплаченого) на користь платників податків - фізичних осіб, суми утриманого та/або сплаченого податку.

Відповідно до п.48.7 ст.48 Податкового кодексу України, у разі складання податкової звітності з порушенням норм ст.48 кодексу, податкова звітність не вважається податковою декларацією.

Так, пунктом 48.3 ст.48 Податкового кодексу України встановлено, що податкова декларація повинна містити такі обов'язкові реквізити: тип документа (звітний, уточнюючий, звітний новий); звітний(податковий) період, за який подається податкова декларація; звітний (податковий) період, що уточнюється (для уточнюючого розрахунку); повне найменування (прізвище, ім'я, по батькові) платника податків згідно з реєстраційними документами; код платника податків згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податковий номер; реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія і номер паспорта (для фізичних осіб, які через релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний орган державної податкової служби і мають відмітку у паспорті); місцезнаходження (місце проживання) платника податків; найменування органу державної податкової служби, до якого подається - звітність; дата подання звіту (або дата заповнення - залежно від форми); ініціали, прізвища та реєстраційні номери облікових карток посадових осіб платника податків; підписи платника податку - фізичної особи та/або посадових осіб платника податку, визначених цим Кодексом, засвідчені печаткою платника податку (за наявності).

Статтею 49 ПК України обумовлено, що у разі подання платником податків до органу державної податкової служби податкової декларації, заповненої з порушенням вимог п.48.3 та п.48.4 ст.48 цього Кодексу, такий орган державної податкової служби зобов'язаний надати такому платнику податків письмове повідомлення про відмову у прийнятті його податкової декларації із зазначенням причин такої відмови. Повідомлення є юридичною формою рішення та про можливість його оскарження прямо зазначено п.п. 49.12.2 п. 49.12 ст. 49 ПК України [1].

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2013 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю до Державної податкової інспекції про визнання протиправними дій та скасування рішення відмовлено у задоволенні позовних вимог з огляду на те, що суд прийшов до висновку, що у контролюючого органу були підстави для невизнання спірної декларації ТОВ з ПДВ за серпень 2012 року як податкової звітності. У порядку апеляційного перегляду зазначена постанова була скасована з огляду на те, що контролюючий орган не прийняв повідомлення про відмову у прийнятті податкової декларації, а надіслав позивачеві лист про невизнання декларації з ПДВ, що є порушенням вимог ст.49 Податкового кодексу України [7].

Право на проведення перевірки надано органу Державної податкової служби відповідно до ст.75 Податкового кодексу України від 2 грудня 2010 року №2755-VI. адміністративний судочинство податковий право

Так, органи державної податкової служби мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки. Камеральні та документальні перевірки проводяться органами державної податкової служби в межах їх повноважень виключно у випадках та у порядку, встановлених цим Кодексом.

Камеральною вважається перевірка, яка проводиться у приміщенні органу державної податкової служби виключно на підставі даних, зазначених у податкових деклараціях (розрахунках) платника податків [1].

З наведених законодавчих приписів випливає, що визначення грошового зобов'язання за наслідками проведення камеральної перевірки є можливим лише у разі виявлення помилок у звітності, поданій таким платником.

Порядок зарахування суми від'ємного значення, розрахованого згідно з пунктом 200.1 статті 200 Податкового кодексу України, передбачено пунктом 200.3 статті 200 Податкового кодексу України, а саме: така сума враховується у зменшення суми податкового боргу з податку, що виник за попередні звітні (податкові) періоди (у тому числі розстроченого або відстроченого відповідно до цього Кодексу), а в разі відсутності податкового боргу - зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного (податкового) періоду.

Податковий борг за попередні звітні (податкові) періоди повинні значитися на особовому рахунку платника у періоді, у якому подається податкова декларація чи уточнюючий розрахунок з ПДВ.

З урахуванням вимог Податкового кодексу України, податковий борг за попередні звітні (податкові) періоди повинен значитися на особовому рахунку платника на перше число періоду, у якому подається податкова декларація чи уточнюючий розрахунок з ПДВ.

Відповідно до п.54.1 ст.54 Податкового кодексу України встановлено, що, крім випадків, передбачених податковим законодавством, платник податків самостійно обчислює суму податкового та/або грошового зобов'язання та/або пені, яку зазначає у податковій (митній) декларації або уточнюючому розрахунку, що подається контролюючому органу у строки, встановлені цим Кодексом. Така сума грошового зобов'язання та/або пені вважається узгодженою.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21 лютого 2013 року у справі №804/1662/13-а у задоволенні адміністративного позову приватного підприємства до Державної податкової інспекції про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення відмовлено. Постанова суду першої інстанції обґрунтована тим, що методологічна помилка, виявлена податковим органом, станом на 01.04.2011 року не вплинула на розрахунки з бюджетом, однак вплинула на розрахунки з бюджетом за квітень 2011 року, що підтверджується зворотнім боком облікової картки платника податку. Відповідачем доведено правомірність винесення податкового повідомлення-рішення належними та допустимими доказами [7].

До 01 січня 2011 року правовідносини з приводу визначення податкових зобов'язань з податку на додану вартість, у тому числі оформлення податкових накладних та формування податкового кредиту з ПДВ, були врегульовані положеннями Закону України «Про податок на додану вартість», отже, якщо господарські взаємовідносини між контрагентами мали місце у 2009, 2010 роках, до податкових накладних, оформлених за такими взаємовідносинами, як і до підстав виникнення права на податковий кредит з ПДВ за такими накладними, мають бути застосовані приписи положень цього Закону.

Пунктом 1.7 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість» передбачено, що податковий кредит - це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість” (податковий кредит звітного періоду визначається, виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку [5].

Згідно з підпунктом 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 цього Закону датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - у разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків, або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Відповідно до положень підпункту 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» податкова накладна є підставою для нарахування податкового кредиту.

При цьому підпунктом 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 цього Закону визначено, що не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат зі сплати податку, не підтверджених податковими накладними.

Відповідно до підпункту 7.2.3 пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надається покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг). Податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом.

Відповідно до підпункту 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги) на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту. У разі відмови з боку постачальника товарів (послуг) надати податкову накладну або при порушенні ним порядку її заповнення отримувач таких товарів (послуг) має право додати до податкової декларації за звітний податковий період заяву зі скаргою на такого постачальника, яка є підставою для включення сум цього податку до складу податкового кредиту. До заяви додаються копії товарних чеків або інших розрахункових документів, що засвідчують факт сплати податку внаслідок придбання таких товарів (послуг). Отримання такої скарги є підставою для проведення позапланової виїзної перевірки такого постачальника та з'ясування достовірності й повноти нарахування ним зобов'язань з цього податку за такою цивільно-правовою операцією [5].

Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції доходить до висновку, що подання заяви зі скаргою на постачальника є правом, а не обов'язком покупця.

Отже, у податковому періоді (попередній період), коли податкова накладна була виписана продавцем товарів, але не отримана покупцем цих товарів, покупець товарів не мав документа (податкової накладної), на підставі якого міг би включити суму податку на додану вартість по цій операції до складу податкового кредиту.

Аналіз положень Закону України «Про податок на додану вартість» надає можливість зробити висновок, що у випадку, коли право платника на податковий кредит підтверджується податковими накладними, отриманими після закінчення податкових періодів, у яких фактично відбулись господарські операції, суми ПДВ, вказані у таких податкових накладних, можуть бути включені до складу податкового кредиту в тому податковому періоді, у якому такі податкові накладні отримані.

Відповідно до пункту 76.1 ст.76 Податкового кодексу України камеральна перевірка проводиться посадовими особами органу державної податкової служби без будь-якого спеціального рішення керівника такого органу або направлення на її проведення. Камеральній перевірці підлягає вся податкова звітність суцільним порядком. Згода платника податків на перевірку та його присутність під час проведення камеральної перевірки не обов'язкова.

Згідно з пунктом 200.10 статті 200 Податкового кодексу України камеральна перевірка даних, заявлених у податковій декларації з ПДВ, проводиться податковим органом протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном отримання такої декларації [1].

Таким чином, якщо камеральна перевірка підприємства проведена поза межами 30-денного строку, проте, враховуючи, що будь-яке спеціальне рішення про проведення камеральної перевірки не приймається, а податковий орган проводить таку перевірку безпосередньо в силу закону, підстави для задоволення позову в частині визнання рішення про проведення камеральної перевірки відсутні.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2012 року по справі №2а/0470/1937/12 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю до Державної податкової інспекції про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення адміністративний позов залишено без задоволення. У подальшому зазначена постанова була скасована - суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що включення до складу податкового кредиту при декларуванні податку на додану вартість за лютий 2011 року суми податку на додану вартість здійснено з дотриманням строку встановленого абзацом 3 пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України, на підставі податкових накладних отриманих у межах 1095 днів встановлених Законом України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [7].

Таким чином, проаналізувавши положення чинного законодавства України у сфері податкових правовідносин, а також практику суду першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справ з податкових правовідносин, видається за необхідне зробити такі висновки.

Встановлення фіктивності правочину, як рішення, яке має правові наслідки для відповідного суб'єкта правових відносин, та як підстави для визнання його недійсним, належить виключно до компетенції суду.

Платник податків, який придбав товар в особи, що порушує вимоги податкового законодавства, не повинен притягуватися до відповідальності в тому випадку, якщо він здійснював реальну господарську операцію та не знав про певні порушення правил ведення господарської діяльності та оподаткування своїм контрагентом.

Основними обставинами доказування у справах про оскарження податкових повідомлень рішень, прийнятих на підставі висновків перевірки про те, що правочини, укладені між підприємством та його контрагентами, є нікчемними - в силу припису закону, тобто є такими, що порушують публічний порядок, суперечать інтересам держави та суспільства, вчинені удавано з метою ухилення від сплати податків третіх осіб, є безтоварними; є реальність операцій з відповідними контрагентами, що є підставою для формування валових витрат, виникнення права на податковий кредит та/або бюджетне відшкодування; законність та добросовісність дій платника податку, яка полягає у відповідності вчинених ним дій меті підприємницької діяльності, а також реальність усіх даних, наведених у документах, що надають право на податковий кредит та/або бюджетне відшкодування.

У практиці Європейського Суду з прав людини (рішення у справі «Інтерсплав проти України») сформулювало правові позиції, що коли державні органи володіють будь-якою інформацією про зловживання у системі відшкодування ПДВ, що здійснюються конкретною компанією, вони можуть вжити відповідних заходів з метою запобігання або усунення таких зловживань. Суд, однак, не може прийняти зауваження Уряду щодо загальної практики з відшкодування ПДВ за відсутності будь-яких ознак, які б вказували на те, що заявник був безпосередньо залучений до таких зловживань.

Однією з обов'язкових умов для реєстрації платника податку на додану вартість є підтвердження місцезнаходження. При реєстрації платника податку на додану вартість обов'язково проводиться перевірка його реєстраційних даних з Єдиного банку даних про платників податку - юридичних осіб або Реєстру фізичних осіб - платників податків (засновники, місцезнаходження, види діяльності, підпорядкованість, форма власності, організаційно-правова форма). Таким чином, якщо місцезнаходження суб'єкта підприємницької діяльності не підтверджено, податковий орган не може здійснювати його реєстрацію як платника податку на додану вартість. Однак відповідний запис повинен бути внесений до Єдиного банку даних про платників податку - юридичних осіб або Реєстру фізичних осіб-платників податків.

У разі подання платником податків до органу державної податкової служби податкової декларації, заповненої з порушенням вимог п.48.3 та п.48.4 ст.48 Податкового Кодексу України, такий орган державної податкової служби зобов'язаний надати такому платнику податків письмове повідомлення про відмову у прийнятті його податкової декларації із зазначенням причин такої відмови. Таке повідомлення по суті є рішенням, яке може бути оскарженим у порядку передбаченому п.п.49.12.2 п. 49.12 ст.49 ПК України.

Визначення грошового зобов'язання за наслідками проведення камеральної перевірки є можливим лише у разі виявлення помилок у звітності, поданій таким платником, перелік таких помилок передбачений положеннями ПК України.

Якщо камеральна перевірка підприємства з підстав перевірки правильності заявленого до відшкодування ПДВ проведена поза межами 30-денного строку, проте, враховуючи, що будь-яке спеціальне рішення про проведення камеральної перевірки не приймається, а податковий орган проводить таку перевірку безпосередньо в силу закону, підстави для задоволення позову в частині визнання рішення про проведення камеральної перевірки відсутні.

Література