Перспективи розвитку інституту опозиції в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донецький національний університет (Україна, Донецьк)

Перспективи розвитку інституту опозиції в Україні

Цимбал Д.І.

аспірант кафедри політології

Як свідчить аналіз, на сьогодні Україна переживає досить переломний період свого становлення та розвитку. А як відомо, одним із головних чинників успішного державотворення є злагодженість роботи кожної гілки влади, як по горизонталі, так і по вертикалі. Разом з цим, дієвим механізмом забезпечення відкритості та раціональності у прийнятті рішень органами державної влади є інститут політичної опозиції. У ХХ ст. інститут опозиції визнається абсолютною більшістю дослідників необхідною характеристикою демократичної та правової політичної системи. На моє переконання, виникнення та функціонування цього інституту покликано гарантувати та забезпечувати права та законні інтереси громадян у разі їх порушення. Однак, відсутність чіткої регламентації діяльності опозиції є значною перепоною на шляху демократизації політичної системи сучасної України, а також знижує ефективність роботи діючої влади в країни, що призводить до знецінення демократичних здобутків.

Свого часу С. Рябов обґрунтовує думку про те, що сутність опозиції зумовлена протистоянням суспільства та державної влади. Проблему політичної опозиції в Україні автор вбачає у невизначеності поняття опозиції, оскільки на практиці це призводить до того, що окремі політичні сили і громадські діячі час від часу проголошують себе опозицією, втім з дивовижною легкістю відмовляються від цього статусу, щойно влада наближає їх до себе або ж призначає на бодай-яку керівну посаду [1, с. 172-177]. На моє переконання, вчений справедливо зазначив, що завдання опозиції не виборювати важелі державного керівництва у партії влади, а домагатися від неї проведення потрібної суспільству публічної політики.

У свою ж чергу, Н.Ю. Вінничук запропонувала розглядати політичну опозицію не тільки у широкому значенні як вияв суспільного інакомислення та невдоволення існуючим режимом, а й у вузькому - як інститут політичної системи. На думку вченої, найважливішу роль у процесі становлення інституту політичної опозиції в Україні відіграють: 1) відсутність консенсусу в політиці; 2) слабкість опозиційного лідерства; 3) недостатній кадровий потенціал професійних чиновників вищого рангу; 4) недоліки політичної реформи; 5) невизначеність суб'єктів опозиції; 6) відсутність фінансового забезпечення парламентських партій опозиції; 7) відсутність законодавчого регулювання опозиційної діяльності; 8) низький рівень демократичної політичної культури суспільства [2, с. 15].

На правове закріплення статусу інституту опозиції звернув увагу М.В. Примуш. Так він відзначає різницю у правовому закріпленні статусу опозиції в законодавстві країн Європи, Америки тощо, і приходить до висновку, що в рамках загального правового статусу політичних партій, загалом заснованого на принципі їхньої рівноправності, формується особливий правовий статус опозиційних політичних партій, представлених в парламенті. Це, на його думку, свідчить про прагнення демократичних держави забезпечити функціонування реальної багатопартійної системи, немислимої без існування опозиційних партій. Як доказ, він наводить витяги зі статей конституцій або спеціальних законів про порядок діяльності і функціонування опозиційних партій країн, які потрапили в коло досліджуваних [3, с. 86]. Не оминула цієї проблематики С.М. Наумкіна, яка відмітила, що аби політична опозиція в Україні набула реального впливу, їй необхідно надати законодавчого статусу суб'єкта політичного процесу та інституту демократизації. У цьому процесі велике значення має воля всіх суб'єктів політики та рівень політичної культури соціуму в цілому [4, с. 5].

На думку О.В. Савгиря на законодавчому рівні за опозицією необхідно закріпити право на формування опозиційного уряду, який матиме такі повноваження:

за своїм запитом має право на одержання від уряду інформацію та копії прийнятих ним актів;

здійснювати моніторинг діяльності уряду, інших органів виконавчої влади, їх посадових осіб;

здійснювати контроль за розробленням та виконанням Державного бюджету України в межах парламентського контролю;

народні депутати - члени опозиційного уряду готувати альтернативні пропозиції щодо Програми діяльності Кабінету Міністрів України, актів Кабінету Міністрів України та оприлюднювати їх у парламентських засобах масової інформації та на офіційному веб-сайті Верховної Ради;

народні депутати - члени опозиційного уряду розробляти законодавчі пропозиції, що є альтернативними до внесених урядом;

народні депутати - члени опозиційного уряду розробляти альтернативні проекти загальнодержавних програм [5, с. 12-13].

Проте, незважаючи на певні здобутки вчених, в політичній практиці та суспільній свідомості громадян до сьогодні ще не існує чіткого розуміння суспільно- політичних функцій, сутності та призначення опозиції, її ролі у демократичних процесах. Так, для уникнення подібних негативних чинників та існуючих протиріч, виникає необхідність звернення до цієї проблематики та ґрунтовної її розробки.

Здійснюючи теоретико-порівняльний аналіз формування політичної опозиції в Україні та країнах пострадянського простору, Т.В. Ткаченко зазначив, що зародження політичної опозиції в країнах пострадянського простору, так само як і в країнах Центрально-Східної Європи, відбувалось в кінці 80-х - початку 90-х років на основі дисидентського руху. Проте, якщо в країнах Центрально-Східної Європи та Балтії дисиденти не лише очолили визвольні й демократичні рухи, але й згодом, спираючись на демократичні традиції, ідеї та ідеали, обійняли значну частину ключових посад у державному апараті, то в Україні та інших пострадянських республіках носії національно-демократичної ідеології, не маючи чіткого, цілісного уявлення про шляхи політичної та економічної трансформації посткомуністичного суспільства на європейських засадах, “змушені були вдатись до послуг старої партійно-радянської номенклатури, яка, як вважалося, може використати у цій ситуації досвід державного управління, набутий за роки своєї діяльності в умовах радянської держави”. Таким чином, політична опозиція в Україні в 90-х роках, як і в більшості пострадянських країнах, переважно складалась із партій лівого спрямування, опозиційність яких дуже часто мала фіктивний характер, та партій національно-демократичного напрямку, представники яких, не маючи досвіду державного управління, не могли запропонувати владі альтернативні шляхи виходу із соціально-економічної кризи [6, с. 151].

За роки незалежності України опозиція стала невід'ємною складовою політичної системи. Практично всі провідні політичні сили встигли побувати як при владі, так і в опозиції. Опозиційність була майданчиком, з якого стартувала більшість переможців на президентських виборах. Водночас, сам термін “опозиція” в українському контексті переважно асоціюється з протистоянням. Попри незначні періоди покращання, характер відносин між опозицією й владою не змінився. Залишаються актуальними проблеми гарантій діяльності опозиції, тиску на неї з боку влади, порушення прав опозиційно налаштованих громадян.

Слід відмітити той факт, що в науковій літературі поняття “опозиція” трактується досить різноманітно: по-перше, як протиставлення власної політики іншій (найчастіше - офіційній); по-друге, виступ проти думки більшості; по-третє, протидія, опір певним політичним діям, поглядам, офіційній політиці, політичній думці; по-четверте, протиставлення та протидія урядові, главі держави, системі влади, конституції, політичній системі загалом.

На мій погляд, цілком справедливо зазначив І.О. Поліщук, що сильна опозиція - запорука стабільності держави. Існування опозиції створює баланс у політичній системі і захищає країну не тільки від авторитарних крайнощів, але й просто від впливу суб'єктивних чинників при прийняті важливих рішень урядом, парламентом та іншими владними інститутами [7]. До цього слід додати й думку У. Ільницької, яка зазначила, що конструктивна діяльність опозиції сприяє розвитку парламентаризму, багатопартійності та ефективності роботи уряду. Відсутність дієздатної опозиції або обмеження її функціонування правлячою політичною силою призводить до зростання соціальної напруженості та нестабільності або ж викликає політичну апатію та відчуженість громадян від процесів прийняття політичних рішень [8, с. 46-47].

Дійсно, з одного боку опозиція виступає свого роду суперником державної влади, а з іншого, при відсутності стабільної політичної обстановки в країні, може призводити до небажаного напруження в політичному середовищі. В разі виникнення останньої ситуації в країні виникає дестабілізація, яка в подальшому може призвести до повалення існуючого режиму. У зв'язку з цим, питання “шкідливості” або “корисності” опозиції залежить від настрою діяльності влади, готовності до пошуку компромісів.

Як відмітив політолог В. Карасьов, на компроміс ідуть тоді, коли є не просто політична культура, а коли бачать силу. Компроміс із опозицією може бути тоді, коли буде сильна опозиція. Від того, чи буде опозиція сильною залежить, чи зробимо ми прорив у європейське майбутнє, до демократії, чи вийдемо з нинішньої пострадянської сталості [9, с. 74].

Впродовж 2000-х років опозиція неодноразово отримувала перевагу на президентських в парламентських виборах, що є свідченням того, що в країні панує “демократична гра”. Але в 2010 р. прийшла нова влада, яка не бажала бачити опозицію своїй політиці. Ця влада не бажала йти в опозицію у 2012 р., й робила все, щоб не було реальної впливової опозиції, яка б могла її змінити. І головне, що владі легко вдалося це зробити, буквально за лічені місяці. У 2010 р. опозиція фактично перестала існувати: в Парламенті - формально вона є, але її немає як опонуючого фактора.

Протягом останніх років в Україні відбувалися суттєві зміни в конституційно-правовому полі держави, політичній і партійній системах, характері політичного режиму в цілому. Ці зміни, з одного боку, були наслідком діяльності, в т.ч. опозиційних сил, з іншого - впливали на їх дії та визначали конфігурацію опозиції в цілому.

З точки зору критеріїв визначення опозиції, найважливішу роль відіграли зміни до Конституції України від 12 грудня 2004 р. та повернення до Конституції в редакції 1996 р. згідно з рішенням Конституційного Суду у вересні 2010 р. Відповідно, опозиційність у ці періоди могла визначатися за ставленням до політики Президента і на підставі належності до парламентської більшості (коаліції депутатських фракцій) та/або ставлення до політики Президента. На характер дій опозиції значно впливали особливості політичних партій і партійної системи України. У поєднанні з інституційними чинниками, вони зумовили існування різних “опозицій” за причинами, змістом і характером діяльності.

З огляду на динамічний характер політичних процесів 2010-2014 рр., розстановка провідних політичних сил у координатах “влада-опозиція” неодноразово змінювалася. Починаючи з 2010 р., на політичну арену вийшли політичні сили, що задекларували свою опозиційність [10, с. 23].

Однак, реалії останніх місяців змалювали досить сумну картину. У ЗМІ все частіше відзначалося, що фактично жодна сторона політичного протистояння не прагнула компромісу. Власне відсутність прагнення компромісу і є ознакою, яка характеризує дію усіх сторін: влади - команди В. Януковича, команди Клюєва, команди В. Медведчука, а також опозиції - в даному випадку маємо три опозиційні політичні сили та спробу їх скоординувати через Штаб Національного Спротиву. Тому події 2013-2014 рр. є результатом загострення відносин між сторонами. А тому спроба перевести громадський рух в однофазовий, одномоментний вияв протесту, який був на Майдані, у постійний громадський рух є достатньо спірною. Адже те, що було зроблено з появою НОМу є фактичною спробою опозиційних політиків далі не випускати контроль над порядком денним Майдану. Майдан зібрався по-суті протестом проти не тільки того, що Янукович не підписав Угоди про асоціацію, але й так само протестом проти непідзвітності влади суспільству [11].

Абсолютна більшість (98,1%) експертів вважають, що опозиція є необхідною умовою для життєдіяльності суспільства, а тому держава має гарантувати її права. Серед критеріїв опозиційності найбільші частки експертів визначили публічну незгоду з політикою Президента та виконавчої влади (66%) і невходження до складу пропрезидентської більшості у Верховній Раді (65%). Значущим критерієм (37,9% експертів) визнано також відсутність представників партій у президентських структурах, Уряді, керівництві місцевих держадміністрацій. Інші критерії (координація дій з іншими опозиційними силами, вимоги зміни Президента та відставки Уряду) обрали менші частки експертів. Оцінки експертів свідчать, що рівень володіння політичними силами всіма видами ресурсів, крім адміністративного, безпосередньо не залежить від перебування цієї сили при владі чи в опозиції. Експерти досить критично оцінили виконання опозицією її суспільних функцій: жодна з оцінок не перевищує три бали за п'ятибальною шкалою2. Найвище (3 бали) експерти оцінили виконання такої функції, як стимулювання влади до більш ефективної діяльності, відкритості і прозорості перед суспільством, найнижче (2,3 бали) - сприяння якісному оновленню політичної еліти, появі нових, яскравих політичних лідерів. Виконання інших функцій - сприяння пошуку конструктивних шляхів розв'язання політичних і соціальних конфліктів, виявлення готовності до діалогу з владою; представлення альтернативних програм розвитку суспільства та шляхів розв'язання найгостріших суспільних проблем тощо оцінені експертами в діапазоні 2,5-2,9 бали [12, с. 66-67].

На думку експертів, опозиційним силами в Україні насамперед не вистачає наявності чіткої позиції стосовно розвитку держави (30,1%). На другій позиції - вміння і бажання захищати інтереси простих людей, а також уміння виробити чітку програму дій, на третій - уміння вирішувати конкретні проблеми, що турбують простих людей, а також уміння організувати роботу на місцях. Найбільш актуальними проблемами опозиційних партій на сучасному етапі експерти вважають політичну корупцію (4,2 бала), залежність від ФПГ і непідзвітність виборцям (по 3,9 бала), переважно програмно-ідеологічних засад і брак внутрішньопартійної демократії (по 3,6 бала). Дещо нижче експерти оцінили актуальність таких проблем, як відсутність стабільної соціальної бази, слабкість комунікації з виборцями та залежність від зовнішніх чинників. Оцінюючи доцільність об'єднання опозиційних сил у різних форматах, 44,7% експертів обрали варіант об' єднання зусиль у діяльності без створення формальних чи неформальних об' єднань. Приблизно однакові частки (21,4% і 23,3%) експертів обрали варіанти створення неформального об' єднання опозиційних сил та об'єднання в єдину політичну силу. Лише 9,7% експертів заперечили необхідність об'єднання опозиційних політичних сил [12, с. 66-67]. У зв'язку з цим, на мій погляд, політична еліта не повинна забувати, що опозиція є важливим чинником стабілізації та демократизації політичної системи, дієвим механізмом забезпечення альтернативності здійснення влади. Однак, і опозиціонери не повинні забувати, що їх кінцева мета не у здобутті владних повноважень та дестабілізація політичної ситуації. При цьому, як правлячі сили, так і опозиція не повинні розглядати один одного як завзятого ворога, а елементарно проявляти повагу. Так, налагоджена робота останніх якнайкраще сприяє дієвому законотворенню.

Проте, події останніх років свідчать протилежне. З приводу цього народ лідер “Громадянської позиції” А. Гриценко відмітив, що законопроекти відхиляються або не вносяться до порядку денного не тому, що вони неякісні змістовно, або вони не є корисними для суспільства, а лише тому, що вони ініційовані не владою, а опозицією. Це свідчить про те, що владі опозиція не була потрібна. Владна команда забула просту річ, що перебування при владі має унікальну властивість завершуватись. І той, хто сьогодні при владі, завтра або післязавтра буде в опозиції. Така ситуація вказує на відсутність нормального європейського, демократичного мислення в тих, хто перебував при влади [13, с. 51]. Сьогодні країні потрібна цивілізована влада і опозиція, яка буде протидіяти офіційному курсу правлячої сили, здійснюватиме ефективний контроль за урядом, впроваджуватиме альтернативні пропозиції, буде діяти у межах чинного законодавства.

Коментуючи головні відмінності між політичними силами, які представлять владу та опозиційними політичними силами, лідер партії “Удар” В. Кличко зазначив, що опозиційні політичні сили змушені вести політику виживання та боротьби з владою. Основною відмінністю цих партій є їх прагнення привернути увагу суспільства та міжнародної громадськості до негативних наслідків політики влади. Критика й спроба захистити себе від політичного утиску - це і є стратегія опозиційних партій. Проте, опозиція, як і влада, поки що не спроможна проводити політику на захист та відстоювання суспільних інтересів, інтересів України. Опозиційним силам поки не вдалося налагодити системну роботу з суспільством, бракує чіткої альтернативної платформи й стратегії [14, с. 53].

На думку політолога І. Жданова, в часи президентства В. Януковича, опозиційність визначалася не зі ставленням до Кабінету Міністрів, який був похідним від Глави держави, не з участю/неучастю у парламентській коаліції, а зі ставленням до змісту політики Президента України. Саме опозиційність до Глави держави була основним критерієм, який визначав опозиційність політичної сили. Через опозиційність до Президента України формувалася і опозиційність до Уряду, який Глава держави практично одноосібно призначав і міг звільнити в будь-який час. Крім того, він підкреслив, що знизилися можливості парламентського опозиційного контролю, - після прийняття низки законів у опозиційних політиків уже не було гарантованого права очолити бюджетний і регламентний парламентські комітети, Комітет з питань свободи слова та інформації. Істотно були обмежені права Парламенту загалом, які дозволяли контролювати діяльність МВС, СБУ, Генпрокуратури [15, с. 58].

Як зазначив М. Г. Тимохін, враховуючи те, що Україна проголосила курс на європейську інтеграцію та входження до євроатлантичних структур, на сьогодні постало питання щодо приведення політичної системи, характеру відносин у ній, рівня політичної культури у відповідність із демократичними стандартами, а одним із найважливіших завдань на цьому шляху має стати формування цивілізованих відносин між владою та опозицією. Натомість, як засвідчує розвиток політичних процесів в Україні у “післяреволюційний” період, зокрема досвід поділу влади між різними її гілками у зв'язку із проведеною конституційною реформою, формування коаліції в парламенті, характер взаємовідносин влади та опозиції, в Україні існує багато політичних проблем, переважно неідеологічного характеру [16]. Разом з тим, у розвинутих демократичних державах, на місце серед яких претендує Україна, опозиція є органічною складовою механізму представництва суспільних інтересів, функціональним елементом державного управління. Політичні партії, змагаючись за довіру громадян на виборах, виборюють право реалізувати свої політичні пропозиції через систему владних інститутів. Партії, які не отримали владу, представляють альтернативи політиці влади, здійснюють контроль над її діяльністю. Демократичні “правила гри” передбачають ротацію влади й опозиції. Однак, українські реалії є поки що іншими. У зв'язку з цим, М. Побокін зазначив, що опозиція в Україні досить слабко взаємодіє із громадянським суспільством. В принципі, жодна з опозиційних сил не потурбувалася про інтелектуальний компонент своєї діяльності. Не створено “партійних” аналітичних центрів, а апарати таких партій відстають у цьому компоненті навіть від неурядових аналітичних центрів “середньої руки”. Навіть, якщо “інтелектуальні” відділи апаратів партій і працюють, це часто не відображається на практичній діяльності. Мовляв, керівництво розбирається у всіх проблемах краще, ніж партійні аналітики [17]. Крім того. недостатня спроможність політичних партій вирішувати завдання ідеологічної ідентифікації та представлення інтересів певних соціальних груп, а також особливості побудови системи влади в Україні ускладнюють визначення політичних сил у координатах “влада-опозиція”, переважає інституційний вимір опозиційності (ті, хто не є владою - ті в опозиції) над змістовним. Відсутність демократичних традицій і низька політична культура “еліти”, бачення влади як інструменту реалізації групових цілей, а не досягнення суспільного блага, заважають формуванню правовідносин між владою й опозицією, створенню правових гарантій її діяльності.

Аналіз реалій сьогодення свідчить, що однією з окреслених проблемних питань є законодавче закріплення правового статусу опозиції. Однак, на жаль, до сьогодні в Україні не існує чіткого нормативно-правового акту, який би чітко регламентував дане питання. При цьому, функціонування інституту опозиції є невід' ємною частиною демократичної політичної системи. На моє переконання, задля подолання розмитості поняття політичної опозиції, зниження рівня конфліктності між владою та опозицією, а також між самими опозиційними силами необхідно законодавчо закріпити за нею функції та обов'язки, які б офіційно покладали на опозицію відповідальність за її дії. Це в свою чергу примусило б опозиційні сили конкретніше формулювати власні цілі та обіцянки, з якими вони йдуть на вибори. Крім того, закон повинен, по-перше, визнавати опозицію складовою парламентської демократії; по-друге, забезпечувати рівні можливості більшості і опозиції; по-третє, врегулювати питання. У свою чергу, політолог В. Фесенко зазначив, що виходячи з вітчизняного та міжнародного досвіду, з особливостей нинішнього конституційного режиму в Україні, краще робити акцент не на ухваленні спеціального закону про опозицію, який надаватиме опозиційним політичним силам якихось особливих прав, а на послідовній реалізації політичних прав і свобод, закріплених у Конституції і законодавстві України, а також тих прав, що надаються депутатським фракціям і групам у представницьких органах влади - від Верховної Ради України до місцевих рад [18, с. 61]. На мою думку, дана проблема пов'язана з тим, що Основний Закон нашої держави - Конституція України не передбачає жодних прав і гарантій діяльності опозиції. І лише Регламентом Верховної Ради України передбачено, що опозиція обмежується її діяльністю в парламенті; не визначає істотних прав опозиційних депутатських фракцій та опозиційного уряду (наприклад закріплення певних посад у органах державної влади). Проте, даний нормативно правовий акт має сумнівну легітимність, оскільки згідно із рішенням Конституційного Суду України від 1 квітня 2008 р. № 4-рп/2008 регламент, який унормовує організацію і діяльність Верховної Ради України, має прийматися виключно як закон України.

Дану думку підтримує І.В. Саєнко, що Конституція України гарантує свободу слова, право на об'єднання, право збиратися мирно та без зброї, проводити мітинги, демонстрації, право брати участь в управлінні державою, обирати та бути обраним, право звертатися особисто, а також направляти колективні звернення до державних органів та органів місцевого самоврядування. Таким чином, “в українському законодавстві відсутній цілісний виклад права на опозицію. Тобто ситуація є дещо подібною до системи правових норм, що регулюють опозиційну діяльність країн англосаксонської системи права, де права опозиції також містяться в різних правових актах. Світова практика законодавчого регулювання опозиційної діяльності свідчить, що хоча в цих правових актах і не містяться поняття “опозиція” або “опозиційна діяльність”, їхній зміст полягає у тому, що представникам владних структур та їхнім опонентам від опозиції надаються рівні права у їхній взаємодії із законом” [19].

Отже, на сьогодні для досягнення конструктивної взаємодії влади та опозиції слід опиратися не лише на досвід останньої політичної п'ятирічки. Важливо звернутися також до періоду 1996-2004 рр., поєднавши таким чином практику відносин влади та опозиції за першої президентсько-парламентської республіки і новітній досвід теперішніх політичних гравців в умовах політичної реформи 2006-2010 рр. [20, с. 62].

З урахуванням проведеного аналізу можна дійти висновку, що на сьогодні поняття “опозиція” розглядається в широкому та вузькому значенні. На мою думку, це пов'язано з тим, що дане поняття є багатоаспектним і багатогранним, а кожне таке визначення формується з урахуванням певного соціально-політичного аспекту. На мою думку, опозиція - це форма протистояння та протидії правлячим політичним силам, метою якої є забезпечення прийняття державними органами справедливих і законних рішень.

При цьому, завданнями політичної опозиції можна визначити наступні:

1) піддавати критиці урядові рішення, коригувати їх, виявляти недоліки й вимагати їх виправлення;

2) формулювати альтернативи щодо політичного курсу;

3) запобігати зміні політичного курсу країни на користь якоїсь однієї верстви;

4) забезпечення реалізації дотримання прав та законних інтересів громадян у разі порушення з боку державних органів і посадових осіб.

Серед рекомендацій щодо підвищення ефективності діяльності опозиції в Україні слід виокремити наступні.

По-перше, на законодавчому рівні необхідно у правовий спосіб закріпити статус політичної опозиції в Україні. Дану прогалину можливо усунути за допомогою прийняття відповідного закону про опозицію, що має врегулювати діяльність парламентської та позапарламентської опозиції, чітко окреслити її завдання, права та обов'язки, механізми співпраці із владою.

По-друге, владі і опозиції слід будувати свою роботу за європейськими стандартами на основі відкритості та демократизації своїх сил.

По-третє, основною стратегією роботи опозиції має стати стимуляція активності місцевих партійних організацій, яка в подальшому забезпечить довгострокову перспективу високої оцінка їх діяльності, а отже й залучення на свій бік виборців у наступних “перегонах”.

Список використаних джерел

опозиція державний влада

1. Рябов С. Вибори та демократія / С. Рябов // Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська практика: матеріали наук.-практ. конф. / відп. ред. І.М. Варзар. - К., 1996. - С. 172-177.

2. Вінничук Н.Ю. Політична опозиція як інститут сучасної демократії: автореф. дис. ... канд. політ. наук: Спец. 23.00.02 / Н.Ю. Вінничук. - К., 2007. - 17 с.

3. Примут М.В. Політико-правове регулювання діяльності політичних партій : монографія / М.В. Примуш. - Донецьк: ДонНУ. 2001. - 338 с.

4. Наумкіна С.М. Політична опозиція як інститут демократії та суб'єкт політичного процесу сучасного українського суспільства: автореф. дис. канд. політ. наук: Спец. 23.00.02 / С.М. Наумкіна. - Одеса, 2008. - 18 с.

5. Совгиря О.В. Правовий статус парламентської опозиції (порівняльно-правовий аналіз): автореф. дис. ... канд. політ. наук: Спец. 12.00.02 / О.В. Совгиря. - К., 2005. - 21 с.

6. Ткаченко Т.В. Формування політичної опозиції в Україні та країнах пострадянського простору: теоретико-порівняльний аналіз / Т.В. Ткаченко // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. - 2009. - № 1. - С. 150-155.

7. Поліщук І.О. Інститут політичної опозиції за умов транзитивного державного режиму в Україні / І.О. Поліщук // Державне будівництво. -- 2011. - № 1 [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2011- 1/doc/5/08.pdf.

8. Ільницька У. Політико-правовий статус політичної опозиції в демократичному суспільстві / У. Ільницька // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. - 2010. - № 2. - С. 46-53.

9. Карасьов В. Опозиція і влада в Україні : чи є шанс на подолання конфронтації / В. Карасьов // Національна безпека і оборона. - 2011. - № 7-8. - С. 51-84.

10. Опозиція в Україні : стан, умови діяльності, відносини з владою / Національна безпека і оборона. - 2011. - № 7-8. - С. 2-23.

11. Костюк О. Вироби 2014: що нас чекає? [Текст] / О. Костюк. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ipress.ua/articles/ukraina_ 2014_shcho_nas_chekaie_37329.html.

12. Опозиція та її взаємини з владою в оцінках експертів / Національна безпека і оборона. - 2011. - № 7-8. - С. 51-84.

13. Гриценко А. Опозиція в Україні : перспективи налагодження конструктивних відносин з владою / А. Гриценко // Національна безпека і оборона. - 2011. - № 7-8. - С. 51-84.

14. Кличко В. Опозиція в Україні : перспективи налагодження конструктивних відносин з владою / В. Кличко // Національна безпека і оборона. - 2011. - № 7-8. - С. 51-84.

15. Жданов І. Опозиція в Україні: перспективи налагодження конструктивних відносин з владою / І. Жданов // Національна безпека і оборона. - 2011. - № 7-8. - С. 51-84.

16. Тимохін М.Г. Становлення та діяльність опозиції в Україні у період після помаранчевої революції / М.Г. Тимохін. - Режим доступу: http://www.academy.gov.ua/ej/ej10/doc_pdf/Tymokhin.pdf.

17. Побокін М. Українська опозиція : втрачені шанси? / М. Побокін // Демократичні ініціативи” ім. Ілька Кучеріва. - Режим доступу: http://dif.org.ua/ua/publications/articles/pobokin.htm.

18. Фесенко В. Опозиція в Україні : перспективи налагодження конструктивних відносин з владою / В. Фесенко // Національна безпека і оборона. - 2011. - № 7-8. - С. 51-84.

19. Саєнко І.В. Опозиційна діяльність як важлива складова політичної конкуренції в умовах демократії / І.В. Саєнко // Політологічні записки. - 2013. - № 7. - Режим доступу: file:///C:/Users/Police/Downloads/Polzap_2013_7_37%20(1).pdf.

20. Яблонський В. Опозиція в Україні : перспективи налагодження конструктивних відносин з владою / В. Яблонський // Національна безпека і оборона. - 2011. - № 7-8. - С. 51-84.

Размещено на Allbest.ru