Міське судочинство Луцька першої половини ХVII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міське судочинство Луцька першої половини ХУП ст.

Штанько О. Ф

Важливу роль у розвитку європейських міст ранньомодерної доби відіграв процес отримання та рецепції ними норм магдебурзького права. Якраз в часі після дарування і конфірмації (підтвердження) князями та королями самоврядних традицій містам, ті зростали та розвивались, ставали центрами ремесла і торгівлі, а політичної значимості набували, в першу чергу, завдяки функціонуванню у них якісно нових самоврядних інститутів міської влади - магістратів (латин. magistratus, польськ. - magistrat, urzqd miejski, староукр. врдд мєстским).

Організація діяльності магістрату в Луцьку бере свій початок від 1497 р. і привілею, дарованого місту великим князем литовським Олександром Казимировичем з династії Яґеллонів [6, с. 12-17; 12, с. 100].

Дослідження й ґрунтовне вивчення діяльності органів міського самоврядування ранньомодерного часу, а зосібна - судових практик урядників ратуші за нормами європейського маґдебурзького права є вкрай важливим зараз - у період становлення самоврядних структур сучасних міст, прагнення влади до самостійного вирішення питань місцевого значення та управління.

Питанню судових практик Луцька першої половини ХУІІ ст. станом на сьогодні не було присвячено жодної спеціальної розвідки. Окремі згадки, що опосередковано стосувались міського судочинства можна віднайти у працях М. Ясинського [14], І. Каманіна [13, с. 27-29], М. Ковальського [15], Н. Білоус [8, с. 141-160; 9, с. 191-204; 11, с. 128-136].

Розвідка має на меті визначити спектр судових компетенцій Луцького магістрату, виокремити найпоширеніші типи позовів, з якими лучани звертались до урядників ратуші у першій половині ХУІІ ст. Разом з тим завданнями дослідження є аналіз порядку проведення судових засідань, що відбувались на ратуші посеред Ринкового майдану міста, а також з'ясування порогу злочинності в ранньомодерному Луцьку, що вів за собою безапеляційну кару смертю.

Однією із головних функцій Луцького магістрату була судова, а право здійснювати судочинство над міщанами закріплювалось за війтом низкою великокнязівських та королівських постанов. Так 1497 р. великий князь литовський Олександр Казимирович текстом привілею делегував розгляд усіх кримінальних справ в Луцьку війту [12, с. 100]. Важливо, що під судову юрисдикцію магістрату потрапляли не лише мешканці власне міста, а й передмість. Закріплення судових повноважень війта та ради над міською громадою Луцька відбулось у 1552 р. [1, арк. 91 зв.; 6, с. 21-22]. Лавничо-радецькому суду, відповідно до тексту привілею Сиґізмунда Авґуста, належало вирішувати непорозуміння між шляхтичами й міщанами [1, арк. 91 зв.; 6, с. 21-22].

Цивільне судочинство в Луцьку чинила рада, апеляції з радецького суду адресувались війту, а з війтівського, у випадку повторної апеляції - до найвищої судової інстанції держави - королівського надвірного (асесорського) суду [12, с. 100]. У містах, що користувалися маґдебурзьким правом, війтівсько-лавничий суд, залежно від виду справи, правового статусу сторін, предмету суперечки, а також від часу, коли стався злочин, називався: війтівський (суд, який розглядав дрібні майнові справи, де не складалася присяга; він відбувався щодня), гайний поточний (суд війта і лавників, розглядав особисті немайнові справи та справи, пов'язані зі спадщиною), гайний викладний (розглядав цивільні і кримінальні справи), гайний гостинний (розглядав справи, в яких хоча б однією стороною був немісцевий житель або іноземець, найчастіше - купець), гайний гарячий (розглядав кримінальні справи, коли злочинець був затриманий на місці злочину) [10, с. 172]

Відповідно до норм маґдебурзького права, лава як судовий орган мала бути відокремлена від міського уряду, оскільки вона існувала при війті. Однак, як свідчать джерела, луцька практика міського судочинства була дещо відмінною від прописаних за маґдебурзьким взірцем самоврядно-правових норм, бо на засіданнях судової колегії в Луцьку рада та лава виступала єдиним урядом [3, арк. 51 зв.].

Засідання міського суду в середині ХУІ ст. проводились у війтівському домі, підземелля якого традиційно слугувало міською в' язницею, що спонукає думати про відсутність в Луцьку середини ХУІ ст. ратуші, право на будівництво якої було дароване міській громаді ще наприкінці липня 1497 р. Натомість вперше в актовій документації ґроду засідання Луцького магістрату “на ратуші” зафіксоване в другій половині 1566 р., а також в липні 1567 р. У 1580 р. в Луцьку спалахнула велика пожежа, під час якої ратуша згоріла, вочевидь тому, що, як і більшість будинків у місті, була дерев' яною. Міщани, однак, спромоглися до швидкої відбудови ратуші, оскільки згадки про неї знову є в книзі за 1581 р. [16, с. 417-421].

У самоврядному житті кожного “маґдебурзького” міста ратуша (латин. praetorium, нім. rathaus, rat, польськ. ratusz) була основною адміністративною будівлею, де, як зазначено у виданнях “Weichibild”, “Porz^dek s^dow i spraw miejskich prawa majdeburskiego w Koronie Polskiej” Бартоломія Ґроїцького та “Jus Municipale” Миколая Яскера, повинні були збиратися радці, аби радитись про суспільне добро, вирішувати суперечки та проводити вибори міської влади. Окрім радців, обов'язково присутніми в ній мали бути представники ремісничих цехів, міського поспільства, а також війтівсько-лавничий суд у повному складі. Як головна й показна споруда в місті, де засідала міська влада, ратуша споруджувалась у самому центрі його економічного й громадського життя - на Ринковій площі або на розі однієї з головних вулиць, що виходили на Ринок. Споруду ратуші оснастили відповідно до тогочасних вимог естетичного оформлення зовнішнього вигляду, будівельної добротності й обороноздатності. Ратуша була резиденцією міської влади, її символом, а тому будь-яка свавільна дія, здійснена щодо неї, вважалась проявом ганебної зневаги [16, с. 418]. З певним пієтетом до своєї ратуші ставились і лучани. Як засвідчують актові документи, у свідомості луцьких міщан вона означувалась як “mi^sce publiczne, gdzie wszelaki pokoi y ucciwosc ma bye zachowana” (“місце публічне, де спокій та порядність має бути”) [2, арк. 18], або “miesce tameczne publiczne, gdzie czlowiek kozdy naibespecznieyszy zostawac by mial” (“місце тамтешнє публічне, де кожній людині в найбільшій безпеці зоставатись належить”) [2, арк. 97]. Відчували міщани перед ратушею й певний острах, бо саме там знаходився стовп ганьби - “пренґир”, де виконували різні покарання за вироками міського суду в присутності, а нерідко й за активної участі міських мешканців: тілесні кари за крадіжки (січення, шмагання, таврування, відтинання рук, вух, носа), за сутенерство, звідництво [17, с. 12; 18, с. 126-127; 19, с. 95]. Біля “пренґира” представлялись докази здійснених доказів, публічно спалювались підроблені документи та виставлялись підроблені міри й ваги. Свідченням міщанського побоювання перед ратушею є польські прислів'я “не кричи, бо потягнуть за язик до ратуші”, “до костелу коли схочеш, а на ратушу мусиш” та “всі розумні, якщо повернулися з ратуші” [16, с. 418-419].

Спектр судових компетенцій магістратського суду- уряду дозволяє прослідкувати Луцька актова війтівсько-лавнича книга за 1638 - 1640 рр. Зазвичай до розгляду магістрату припадало врегулювання боргових зобов'язань міщан, причому на ратушу задля відновлення справедливості йшли і пересічні міщани і високоповажні урядники. Так 5 червня 1638 р. магістрат розглядав справу поміж старим райцею Костянтином Нестеровичем та присяглим (тобто тим, який склав присягу - О. Ш.) лавником Антонієм Перетятковичем про борг у сто сімдесят злотих. Як видно із тексту актового запису непорозуміння привело двох славетних міщан до суду не вперше, оскільки попередня апеляція від позивача, К. Нестеровича, вже була розглянута тогочасним луцьким війтом Андрієм Загоровським. Війт, власне, і затвердив декрет, згідно з яким боржник таки зобов' язувався повернути А. Перетятковичу позичені гроші [2, арк. 6, 6 зв. 7].

Компетенція міського судочинства включала і розгляд справ поміж представниками етнічних груп Луцька та міщанами. Так 10 червня 1638 р. на ратуші вирішувалось боргове зобов'язання між караїмом Нісаном та городянином Василем Сухоносовичем. Останній завинив позивачу десять кіп литовських грошей. Вирішення справи відбулось приятельським способом - караїм на уряді зізнався про вже повернуту йому половину боргу, решту суми магістрат своїм рішенням зобов' язав луцького міщанина віддати упродовж двох тижнів [2, арк. 6 зв. 7]. Цікаво, що подібним “мирним” чином, міський суд залагоджував й гостріші конфлікти [2, арк. 10 зв.].

Суперечки й непорозуміння, що потребували судового розгляду на ратуші, виникали і в середовищі урядників магістрату. Наприкінці серпня 1639 р. все місто ретельно готувалось до початку осіннього, Святосеменівського, ярмарку, доводячи до ладу свій крам та ятки. Задля збагачення ратушної скарбниці того літа торговельну буду посеред Ринку по сусідству з будинком бурмистра Шимона Злоторовича звів і магістрат. Однак отримати жаданий прибуток від оренди ятки міським урядникам так і не вдалось: за наказом лентвійта-райці Яна Гепнера його слуги розібрали буду і зробили це в обурливий, але оригінальний спосіб. До початку ярмарку залишалось менше двох днів, тому лучани не полишали приготувань ні в день, ні в ночі. Саме ця обставина, врешті й стала вирішальною на судовому слуханні справи в ратуші 31 серпня 1639 р., бо очевидців неприємної й ганебної оказії виявилось чимало. Перший з них - Андрій Трубач, склавши присягу на правдиве свідчення, розповів, що пізно вночі почув якийсь галас на Ринку. Вийшовши з власної комори, він побачив перед собою двох озброєних аптекарчиків - слуг і учнів луцького аптекаря-райці Яна Гепнера, які вправно, просто на очах у чоловіка носили дерево з буди через Вірменську вулицю до Стиру. Шокований і здивований відвертим нахабством чоловік запитував аптекарчиків: “нащо ті шкоди чинять”, але відповіді не дочекався, побачивши озброєного ножем Я. Гепнера [2, арк. 106 зв.]. Другий свідок - ґандляр сіном Миколай підтвердив слова Трубача, додавши лиш, що одягнені злодії були в лазурові доломани. Луцький шевчик Іван Олексійович додав до попередніх свідчень, що не злякали Гепнерових слуг навіть шестеро шевчиків, які тієї ночі опинились біля дому оповідача на Вірменській вулиці. Більше того, учень шевського цеху мало не постраждав через ретельність виконання лентвійтівського доручення його слугами [2, спр. 1, арк. 107]. Цінним для розуміння трагізму, і, водночас, курйозу ситуації були свідчення Гната, Якимового сина, Шевчика. За його словами аптекарчики не просто не зважали на людей, що на власні очі бачили як ті руйнують ратушну буду, а ще й привітались з ними (“двоє з них повз нас дерево носячи до води, доброго вечора нам побажали”) [2, арк. 107]. Врешті зупинити свавілля райці спробував сторож жидівської крамниці Дмитро. Та хлопці-слуги, упившись Гепнеровим вином, мало зважали на зауваження чоловіка, а поважний пан лентвійт, красномовно порадив бідоласі не втручатись не у свою справу: “чоловіче, як довідаєшся про те, що тобі не належить, то згинеш марно”[2, спр. 1, арк. 107 зв.]. Загалом, зловживання алкоголем у населення міст Речі Посполитої часто ставало причиною непорозумінь та відвертих конфліктів.

До компетенції міського судочинства належав розгляд справ не лише цивільного, а й кримінального характеру. Прикладом тому є справа, що припала на розсуд урядників луцької ратуші посеред жовтня 1639 р. Того дня лентвійту-райці Яну Гепнеру, бурмистру Шимону Злоторовичу, райцям Яну Соколениці й Павлу Антоновичу та лавникам Роману Левоновичу з Стефаном Нестеровичем судилось розглянути прикру суперечку поміж двома кушнірами - Григорієм Ізиком та Стефаном Лихоівановичем. А причина, що привела ремісників до міського суду, була наступною: Грицькова донька, Федорка, певний час служила в будинку С. Лихоівановича за Глушцем. Невдовзі дівчина померла, тому позивач - батько дівчини, позваний - колишній “роботодавець” й виставлені обома сторонами свідки прийшли до ратуші на інквізицію задля відновлення правди та з' ясування обставин смерті дитини. Один із свідків, який мешкав з Лихоівановичем в одному будинку, під присягою розповів, що чув від небіжки жалісливі оповіді на кушніра-ґвалтівника. Мовляв “через два тижні після Великодня, року написаного [1639] сказав мені мій пан, позваний: “ходи, Федорко, навчу тебе “соловейка” грати”, а так взявши ту дитину на ліжко, ґвалт непристойний вчинив, від чого дівчинка аж знепритомніла. А по тому - виніс її у сіни й на землі поклавши, водою облив. Врешті, болячка тій дівчинці на горлі з'явилася”” [2, арк. 119-120]. Хвору Федору батько забрав додому, а коли одужала - знову повернув на службу до Лихоівановича. Коли ж кушнір повторив наругу над дитиною - наслідки були значно фатальнішими. Практично ідентичними були свідчення Гаврила Кушніра. Єдине, що він додав до попередньої оповіді - то передсмертні слова дівчини: “від того ґвалту померти мушу” [2, арк. 119-120]. Кушнірка Марина Низькоплечанка Іванова під присягою розповіла, що оглядала рани хворої Федорки і бачила болячки на горлі й опухле тіло дитини, а дівчина Галка, присягнувши, своєю оповіддю підтвердила слова попередніх свідків. Смерть Федорки Ізикової від неодноразових зґвалтувань засвідчила й старенька вдова, яка мешкала по сусідству з Стефаном Лихоівановичем за Глушцем біля міської Кушнірської брами Палажка Юскова. Запрошені позваним свідки, натомість, переконували: Стефан не мав жодного стосунку до смерті дитини. Так постригач Мартин Розицький зізнавався, що коли Лихоівановича заточили до ратушної в'язниці, до нього приходив батько Федорки Грицько Ізик. Тоді звинувачений кушнір, за словами свідка, довідувався у колеги-ремісника чим хворіла дитина - батько відповідав, що на “якісь болячки”. У правдивості слів Розицького переконував і ще один свідок на ім'я Матвій, а Костянтин Нестерович, присягнувши, оповідав: особисто чув від Г. Ізика, що коли дівчинка помирала, той запитував чи справді кушнір Лихоіванович вчинив їй ґвалт. Вона ж “ні в чом не зізнавалась, лиш сказала: “Хай Господь мого батька не благословить і гріхів йому не відпустить, якщо він тому Стефанові мій ґвалт пробачить”” [2, арк. 120]. Врешті, 27 листопада 1639 р. після присяги на ратуші, Стефана Лихоівановича, попри очевидність скоєння злочину, виправдали і відпустили на волю [2, арк. 125 - 126 зв.].

Звичною практикою у системі міського судочинства Луцька першої половини XVII ст., було вирішення непорозумінь міськими урядниками в ґродському суді, тобто фактична взаємодія маґістратської й старостинської влад. Так, 10 грудня 1632 р. із протестацією проти Павла Антоновича, Кирила Дем'яновича, Нестора Ювковича та Іону Михайловича - бурмистрів та райців Луцька до ґроду звернувся королівський коморник Ґреґор Іліч [5, арк. 172-172 зв.]. Повторна скарга від імені того ж таки позивача була вписана до актових книг 16 грудня, де урядникам Луцького магістрату пред'являлося звинувачення в ухилянні від виконання волі й розпоряджень короля - відмові актору в наданні шести коней з підводами задля сповіщення на усіх ґродах про обрання й коронацію нового монарха [5, арк. 144 зв. - 145]. Через такий вчинок урядників Луцького маґістрату, коморник, прочекавши цілий день, був вимушений власним коштом винаймати коней, аби виїхати з Луцька до іншого міста й ґроду того ж дня [5, арк. 145 зв.].

Не залишився осторонь цієї справи і Луцький маґістрат, який 10 грудня прийшов до ґроду з проханням внести до актів замку їхню протестацію на королівського коморника [5, арк. 173]. За словами славетних Кирила Дем' яновича та Іони Михайловича, які звертались за правосуддям від імені інших райців та всього міста, коморник Ґреґор “єдучи конъми своими презъ место тутошъное податъковъ певъныхъ и над право и звычаи тутошний подводы на кони шесть до Житомира домагалъсе” [5, арк. 173 зв.]. Відмовивши королівському служебнику в надмірних прагненнях, урядники пропонували йому замість шести одну пару коней, однак такий варіант вирішення непорозуміння коморника не влаштував [5, арк. 173 зв.]. Тож, задля відновлення справедливості міщани просили внести їхню протестацію до актової документації ґроду. На жаль, відслідкувати подальший перебіг цієї суперечки не вдалось, однак “правда й справедливість”, за якою до замку прийшли репрезентанти міської влади, таки були на боці Луцького магістрату: відповідно до привілею, дарованого маґдебурзькій громаді Лучеська Олександром Яґеллончиком ще 15 квітня 1501 р., лучани були позбавлені тягаря надавати підводи королівським послам [7, с. 78].

З позовами до ґродського суду приходили як проти урядників зокрема, так і проти маґістрату загалом. Яскравим прикладом скарги, поданої до ґродського суду проти міського маґістрату Луцька є звернення до замкової влади міщанки-вірменки Васюти Михитарової 17 серпня 1616 р. Жінка, прийшовши до ґроду, просила вписати до актових книг свою протестацію проти магістрату в особах лентвійта Олександра Бендермана, бурмистра Яна Матвієвича, райців Труша Матюшича і Семена (Симона) Золотаревича та лавників Романа Трушевича й Івана Стецкевича. Причиною звернення луцької вірменки до ґроду був нічим не обґрунтований арешт за наказом урядників [4, арк. 411-411 зв.]. У ратушній в' язниці жінка змушена була просидіти цілий день, а визволитись з полону пані Васюті вдалось лише пізнього вечора. Тож, прагнучи дізнатись причину свого безправного ув'язнення й покарати кривдників, луцька вірменка просила замкових канцеляристів вписати її протестацію до актів ґроду [4, арк. 411 зв.].

Тож сфера судової практики, в якій безпосередньо на стороні позивача чи відповідача фіґурували славетні представники луцької маґістратської влади, не була позбавлена участі замкового старостинського управління: вирішуючи свої проблеми, міські урядники йшли до замку за офіційним свідком - вижем, який, пізніше вносив своє свідчення до ґродських актів. Водночас, склавши форму того чи іншого позивного документу, і записавши його до війтівських чи радецьких книг, міщани часто просили про їхнє повторне фіксування і в замкових судових документах. Разом з тим, при виникненні проблем у маґістратському середовищі, і зацікавленості війта у вирішенні на користь тієї чи іншої сторони міські урядники зі зверненнями й скаргами йшли до ґроду.

Співпраця замкового та маґістратського урядів була тісною, а навіть налагодженою і в сфері винесення й виконання судових рішень (інквізиції, екзекуції, кари чи страти злочинців). Добра ілюстрація тієї налагодженої системи прослідковується на аркушах т. зв. “чорних книг” Луцького магістрату, писаних упродовж 1639 - 1640 рр. міським писарем Яном Томковичем. Перша справа, внесена до означених міських актів, датована 31 березня 1639 р., стосувалася страти злодія Францішка Клехи. Засудженого до смертної кари злочинця того дня привели із замку до ратуші разом із супровідним документом - декретом бурґрабія. Текст судового вироку замкового служебника повідомляв, що луцький жид Шлома Нахімович перед замковим урядом просив “інстиґувати на горло” (стратити - О. Ш.) злодія Францішка Клеху через вчинений ним погром і пограбуванні жидівського склепу й викраденні звідти коштовних товарів, передовсім тканин - єдвабів, пасамонів, мухаїрів, перпелуанів та інших купецьких речей [2, арк. 172]. За рішенням замкового уряду злодія мали віддати до катівських рук і публічно скарати біля пренґира, але зробити так можна було після погодження з міським магістратським урядом [2, арк. 172 - 172 зв.]. Вердикт ґроду в справі злодія Клехи не викликав на ратуші жодних заперечень, тому “уряд радецький луцький, прихиляючись до замкового декрету, відсилає того злочинця Клеху катові до рук віддати каже і біля пренґира вдушенням (мотузкою) карати й з міста спровадити (висвятити) наказав”, що й було виконано [2, арк. 172 зв.].

Аркуші “чорних книг” Луцького магістрату зафіксували карні справи, які міський уряд розглядав одноосібно - без участі ґродського представництва. Так 23 травня 1639 р. на засіданні гайного суду перед війтівсько-радецьким урядом в особах лентвійта-райці Яна Гепнера, бурмистра Павла Антоновича, райців Шимона Злоторовича, Яна Соколениці та Андрія Сезеновича, а також лавників Романа Левоновича, Максима Соколениці й Стефана Нестеровича розглядався позов подружжя Яна та Ядвіги Свідерських проти Матвія Вітковського, який був приведений до судової світлиці із ратушної в'язниці та звинувачувався у викраденні скриньки з будинку поводів. Викравши коштовні речі у Свідерських, позваний розбив їхню скриньку на березі Стиру за Вірменською вулицею, привласнивши вміст собі. Матвій Вітковський добровільно зізнався у вчиненому і відмовився від послуг прокуратора. Тоді міський суд надав можливість здійснити допит актору, після виголошення відповідного юраменту [2, арк. 174 - 174 зв.]. Катування звинуваченого уряд призначив на наступний день. На муках Матвій зізнався, що народився у селі Бобовці, що в Прусах. Крадіжку, як зазначав підсудний, він вчинив, будучи напідпитку, і за намовою свого товариша, який вночі перед здійсненням злочину, пригостив позваного пивом у Павла Шинкаря, потративши на гостину таляр. Опівночі, закінчивши частування, друзі вийшли із шинку і в пошуках пригод та легкої наживи подались до господи Данила Гайди, який мешкав на ґрунті отців домініканів. Коли ж вони крадькома відчинили двері, горе-злодіїв помітила кухарка, а тому перестрашені чоловіки поспіхом покинули домівку Гайди. Перша невдача злочинців не зупинила й не змусила замислитись, бо відразу з юридики луцьких домініканів чоловіки пішли до будинку Яна Свідерського. Крадіжку вчинити випало абсолютно безперешкодно, і невдовзі викрадені речі вже були заставлені в луцького караїма [2, арк. 175]. Після питання чи ще хто допомагав у злочинній діяльності, Матвій Вітковський зізнався, що певний час переховувався на Гнідаві у караїма Говші [2, арк. 175]. Катування підсудного повторювались ще двічі, після чого війтівсько-радецький суд виніс свій вердикт: “за вчинки його до рук катівських віддати й смертю на шибениці карати наказав...” [2, арк. 175].

Таким чином, вкрай важливу роль в системі маґістратського управління містом відігравала судова функція. Компетенція Луцького магістрату передбачала право / обов'язок на розгляд й вирішення широкого спектру справ як цивільного так і кримінального характеру: позови, протестації, апеляції, продаж майна, присяги, атестації, тестаменти (заповіти) шляхтичів.

Урядники Луцького магістрату, маючи налагоджену систему вирішення непорозумінь, як свідчать актові записи луцьких ґродських та міських книг, практикували судові засідання в об'єднаному складі - рада і лава розглядали позови й виносили вердикти спільними консенсусними рішеннями. Добре налагодженою була співпраця у сфері судівництва поміж маґістратським та ґродським урядами: часто арештант до остаточного вердикту маґістрату був в'язнем Луцького замку, а на Ринок до ратуші його супроводжував бурґрабій - один із замкових служебників.

Як показав аналіз актової документації ратуші - війтівсько-лавнича книга за 1638 - 1640 рр., причиною до скарання “на горло” в Луцьку, як і в інших тогочасних містах Речі Посполитої, був рецидив злодійства. Водночас, деякі справи, які з точки зору людської моралі мали би завершитись безапеляційною стратою підозрюваного (як от у випадку із луцьким кушніром Стефаном Лихоівановичем) попри очевидність вини арештанта, закінчувались судовими вердиктами маґістратського суду на користь позваного злочинця.

Подальшого дослідження й уточнення, разом з тим, потребує ще ціла низка не до кінця з'ясованих нюансів судових практик на луцькій ратуші, як от причини відтермінування засідань, чи, до прикладу, диференційованість у системі покарань за види злочинів, не розглянутих у цій розвідці - вбивства, подружні зради, фальшування грошей etc. Студії цих аспектів допоможуть не лише суттєво доповнити питання з історії права і судочинства, але й увиразнити багатоликий колективний портрет міського соціуму.

судовий компетенція луцький магістрат

Список використаних джерел

1. Волинський краєзнавчий музей. Інвентарний № ДМ 17760 - 17758. - 2 арк. Фотокопія з: Російський державний архів давніх актів, ф. 389 “Литовська метрика”, оп. 1, спр. 35. - арк. 91 - 92.

2. Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі - ЦДІАК України), ф. 23 “Луцький городовий магістрат”, оп. 1, спр. 1. - 183 арк.

3. ЦДІАК України, ф. 25 “Луцький ґродський суд”, оп. 1, спр. 8. - 509 арк.

4. ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 105. - 730 арк.

5. ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр.182. - 575 арк.

6. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссиею для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторЬ / [упоряд. В. Антоновичъ]. - Ч. 5: Акты о городах (1432 - 1798). - Т. І. - К.: Въ Университетской типографіи, 1869. - 94, 736 с.

7. Акты Литовской метрики / [собр. О. Н. Леонтович]. - Т. І. - Вып. 1 (1499 - 1507). - Варшава, 1897. - 259 с.

8. Білоус Н. “Вірність” і “зрада” у світосприйнятті міщанства Київщини та Волині в ХУІ - першій половині ХУІІ ст. / Наталія Білоус // Соціум. Альманах соціальної історії. - К.: Інститут історії України НАН України, 2006. - Вип. 6. - С. 141 - 160.

9. Білоус Н. Заповіти луцьких міщан кінця ХУІ - першої половини ХУІІ ст. / Наталія Білоус // Старий Луцьк. Наук.- інформ. зб. - Вип. УІІ. - Луцьк: вМа “Терен”, 2011. - С. 191204.

10. Білоус Н. Київ наприкінці ХУ - у першій половині ХУІІ століття. Міська влада і самоуправління / Наталія Білоус. - К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2008. - 360 с.

11. Білоус Н. Функціонування печаток у міському суспільстві Луцька на прикладі актових джерел ХУІ - початку ХУІІ ст. / Наталія Білоус // Сфрагістичний щорічник. - Вип. ІІІ. - К., 2012. - С. 128-136.

12. Бортникова А. В. Грамоты на магдебургское право городу Луцку ХУ - ХУІ веков / А. В. Бортникова // Славяноведение. - Москва, 2010. - № 2. - С. 88-104.

13. Каманин И. Изъ прошлого Юго-Западнаго края / Иван Каманин. - К.: Типографія Т. Г. Мейнандера, 1913. - 120 с.

14. Ясинский М. Н. Материалы для исторіи Луцкаго трибунала. - К., 1899. - 34 с.

15. Ковальский Н. П. Источниковедение социальноэкономической истории Украины ХУ І - первой половины ХУІІ вв.: акты о городах / Н. П. Ковальский. - Дн.: ДГУ, 1983. - 70 с.

16. Кравченко В. Ратуша у самоврядному житті громади міста Володимира в кінці ХУІ століття / Володимир Кравченко // Український археографічний щорічник. - Вип. 13 / 14. - К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; Український письменник, 2009. - С. 417 - 456.

17. Kamler M. Kary za kradziez w Krakowie i Poznaniu w 2 polowie XVI wieku / Marcin Kamler // Spoleczenstwo staropolskie. Studia i szkise / Pod redakcija A. Izydorczyk i A. Wyczanskiego - T. IV. - Warszawa: Panstwowe Wydawnictwo Naukowe, 1986. - S. 9-17.

18. Kamler M. Recydywa w przest^pczosci kryminalnej w Polsce drugiej polowy XVI i pierszej polowy XVII wieku / Marcin Kamler // Chasopismo prawno-historyczne. - T. XLIV. - Zesz. 1 - 2. - 1986. - S. 123 - 131.

19. Mikolajczyk M. Swi^tokradcy przed s^dami miejskimi w Malopolsce w XVI - XVIII wieku / Marian Mikolajczyk // Spoleczenstwo staropolskie. Seria nowa. - T. II. Spoleczenstwo a przest^pnosc. - Warszawa: Wydawnictwo DiG, 2009. - S. 96 - 109.

Размещено на Allbest.ru