Держава як суб’єкт соціальної політики: еволюція ідеї та сучасна дискусія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Держава як суб'єкт соціальної політики: еволюція ідеї та сучасна дискусія

У сучасному світі спостерігається тенденція зменшення впливу держави на соціальну сферу, що не в останню чергу обумовлено кризою державної соціальної політики 1970-80-х років, лібералізацією світогляду, розвитком громадянського суспільства з властивими йому регулятивними механізмами тощо. Однак і за цих умов роль держави як суб'єкта соціальної політики залишається дуже вагомою. Від неї і досі залежать перспективи розвитку суспільства, соціальних груп та окремих людей. Саме цим обумовлений інтерес науковців до аналізу ролі держави в соціальній політиці в сучасному суспільстві. Аналізу соціальної політики держави присвячені роботи О. О. Яременко, С. І. Лавриненко, О. Скуратівського, Е. І. Ягодки, О. Л. Іванової та ін. Серед публікацій закордонних авторів слід відзначити роботи К. Еспінг-Андерсена, Т. Ганслі, П. Спікера, К. Вайса, Л. Пала, М. Петтона, О. Кузьмина, П. В. Романова, О. Р. Ярської-Смирнової, Т. Ю. Сидориної та ін. В той же час слід зазначити, що в багатьох з цих праць викладено лише загальні положенні щодо ролі держави в соціальній політиці в суспільстві.

Мета статті - надати огляд еволюції положень щодо держави як провідного суб'єкта соціальної політики та визначити дискусійні питання щодо сучасної держави як суб'єкта соціальної політики.

Суб'єктами соціальної політики вважаються структурні елементи суспільства, які здійснюють цілеспрямований вплив на формування та функціонування соціальної сфери, а також вирішення соціальних проблем. До них відносять державу, соціальні групи, політичні партії та громадські організації, різноманітні фонди, комерційні організації тощо. Держава є провідним суб'єктом соціальної політики в першу чергу тому, що, на відміну від інших, саме держава має необхідні ресурси для здійснення соціально-політичної діяльності в масштабах всього суспільства Крім того, держава також має зобов'язання щодо забезпечення реалізації соціальних прав перед своїми громадянами. Очевидно, що соціальна політика держави залежить від сформованих у суспільстві уявлень щодо меж і характеру втручання, від стану економіки, соціально-демографічної ситуації в країні тощо. Всі ці положення не викликають сумніву в сучасній теорії соціальної політики та транслюються системою освіти. Слід однак зазначити, що бачення держави як провідного суб'єкта соціальної політики є результатом досить тривалого розвитку суспільної думки.

Приблизно до 17 століття поняття держави трактувалася досить широко, при цьому вона не відокремлювалася від суспільства. Так, у філософській думці античності держава та суспільство були тотожні, функції їх були нероздільні. Такий підхід став можливим завдяки особливому погляду на природу людини, яка визначалася як «соціальна (державна) тварина». Відповідно прагнення людини до особистого блага не відрізнялося від прагнення до блага суспільного. У цей період держава здійснювала турботу про задоволення соціальних потреб членів суспільства лише в контексті турботи про інтереси самої держави. Потреби окремих груп були важливими настільки, наскільки їх реалізація відповідала інтересам саме держави. Крім того, на цьому етапі соціальна діяльність держави була не обов'язком, а актом особистої добродійності правителя і тому здійснювалася у формі благодійної його діяльності. Багато в чому така ситуація була обумовлена нерозвиненістю соціальних потреб членів суспільства, простотою їх задоволення, нерозвиненістю інститутів громадянського суспільства.

Таким чином, цей період характеризуються незначним обсягом і характером втручання держави в соціальну сферу та, відповідно, відсутністю розуміння держави як провідного суб'єкта соціальної політики.

Починаючи з 17 століття поступово формуються уявлення, в яких враховується відокремленість природи й інтересів індивіда від природи політично організованого суспільства як єдиного цілого. В основі цих уявлень лежить думка про те, що держава створюється головним чином для захисту й задоволення потреб людей. Тобто, на цьому етапі відбувається відхід від широкого розуміння держави та вона починає розглядатися як один із соціальних інститутів - особливий, повновладний, могутній, але окремий, не тотожний суспільству феномен.

Ці ідеї знайшли своє вираження в теорії природних прав людини та теорії суспільного договору Т. Гоббса, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, які стверджували, що існуючі спочатку у вільному й неорганізованому стані індивіди в результаті економічної та іншої взаємодії спочатку створили суспільство, а потім для захисту своєї безпеки й природних прав договірним шляхом створили спеціальний орган - державу. До цього періоду належить розробка концепції правової держави, яка заснована на ідеях природного права, народного суверенітету, суспільного договору, принципу розподілу влади, строгому розмежуванні прав між державою й індивідом, обмеженні держави правом.

Правова держава відсторонялася від втручання в економічну й соціальну сфери життєдіяльності суспільства та виконувала лише охоронні функції - відігравала роль «нічного сторожа». Ідеологи цієї концепції (Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, І. Кант, Р. Міль та ін.) вважали, що забезпечення кожному негативної свободи (або свободи від обмежень) та заохочення конкуренції підуть на користь усім, зроблять приватну власність доступною для кожної людини, максимізують індивідуальну відповідальність і ініціативу та приведуть до загального добробуту.

Однак на практиці проголошення індивідуальної свободи, рівноправ'я та невтручання держави в справи громадянського суспільства не перешкоджали економічним кризам, жорстокій експлуатації, загостренню соціальної нерівності. Глибока фактична нерівність знецінювала рівноправ'я громадян, перетворювала використання конституційних прав у привілей заможних членів суспільства. Виявилося, що обмеження держави здійсненням охоронних функцій і не контрольований державою розвиток соціально-економічної сфери суспільства не може забезпечити соціальну гармонію та справедливість.

Поступово на зміну концепції класичного лібералізму з його роздільним баченням громадянського суспільства та держави приходять ідеї, які орієнтовані на збільшення значення держави як інституту, який бере участь у формуванні суспільного порядку, забезпеченні соціального миру, збереженні єдності всього соціального організму, згладжуванні соціальної нерівності (Дж. Гелбрейт, Д. Кейнс, Дж. Роулз). Як результат - висувається нове, «позитивне» розуміння свободи, яке припускає певне втручання держави в регулювання соціальної сфери, розробляється і поступово втілюється в життя концепція соціальної держави.

Поняття «соціальна держава» було введено в обіг у 1850 році німецьким ученим Лоренцом фон Штайном (1815 - 1890). Л. Фон Штайн відстоював ідею розширення традиційних функцій держави та здійснення соціальних реформ, у результаті яких держава виявилася б здатною не тільки на правовий захист приватної власності та стихійного соціального порядку, але й на підтримку нижчих класів, підвищення їх життєвого рівня та інтеграцію суспільства, а завдяки цьому - запобіганню протестної поведінки і небезпеки революцій. Поширення подібних ідей заклало нові традиції в розуміння взаємин держави та ринку, держави та суспільства, відповідно до яких держава повинна була активно втручатися в економічні й соціальні відносини з метою їх регулювання та стабілізації. В основі концепції соціальної держави Л. фон Штайна лежить ідея забезпечення державою реалізації соціальних прав людини.

В сучасному світі ідея соціальної держави з орієнтацією на розвиток людини, створення їй гідних умов життя є досить популярною. Про це, зокрема, свідчить те, що вона покладена в основу низки міжнародних та національних документів та визначає розвиток багатьох країн світу. Так, наприклад, в Загальній декларації прав людини, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, підкреслюється, що всі люди народжуються вільними й рівними й кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення й на здійснення необхідних для підтримки її гідності та для вільного розвитку її особистості прав в економічній, соціальній і культурній областях [1].

У той же час слід зазначити, що в сучасному науковому дискурсі й досі відсутній перелік чітких критеріїв соціальної держави та дискусійним є питання щодо того, які держави варто відносити до соціальних. Деякі держави в конституції не закріпили за собою статус соціальних, однак їх діяльність фактично свідчить про те, що вони такими є. Крім того, разом з поняттям «соціальна держава» досить часто використовується поняття «держава загального добробуту», й питання щодо їх розмежування залишається досить дискусійним.

З однієї точки зору, ці поняття є синонімами. В цьому випадку наголошується, що поняття «соціальна держава» використовується переважно в германомовних країнах, а його синонім - «держава загального добробуту» - розповсюджений переважно в країнах англомовних. З іншої точки зору підкреслюють, що соціальна держава та держава загального добробуту - це різні форми існування держави як суб'єкта соціальної політики. Для держави загального добробуту властивий так званий «інтервенціоністський» тип соціальної політики, який пов'язаний з суттєвим втручанням держави в «облаштування» соціально-економічної сфери з метою вирівнювання можливостей для учасників соціально-економічних відносин, проведення так званої «пасивної» (з точки зору впливу на активність індивідів на ринку праці) соціальної політики, формування державного сектору соціальної сфери тощо. Соціальна держава орієнтована більше на так званий «регулятивний» тип соціальної політики, який пов'язують зі створенням державою рівних та сприятливих для самостійної та активної діяльності громадян умов, а не зі здійсненням прямого втручання в «облаштування» соціально-економічної сфери. Основою політики соціальної держави вважається соціально-ринкова економіка, яка базується на вільній конкуренції, приватному підприємництві, перерозподілі доходів відповідно до принципу соціальної справедливості для забезпечення кожному громадянинові гідного рівня життя. На мій погляд, саме цей підхід є більш плідним для розуміння особливостей та змін, які відбуваються в державній соціальній політиці в 20-21 столітті.

Після Другої світової війни держава загального добробуту стала для багатьох країн інструментом вирішення проблем післявоєнного періоду: безробіття, необхідність соціального захисту так званих «жертв війни» (діти-сироти, каліки-солдати, одинокі похилі тощо), необхідність забезпечення національної єдності та ін. Модель держави загального добробуту демонструвала свою ефективність приблизно до 1970-80-х рр.. У цей період програми соціального страхування були розширені та почали охоплювати працівників не тільки фізичної, а й розумової праці, з'явилися державні програми житлового забезпечення, охорони здоров'я, освіти та ін. Витрати на соціальну сферу в деяких країнах досягали 2530% від ВВП. В державній соціальній політиці багатьох країн був реалізований принцип забезпечення задоволення потреб населення не на мінімальному, а на оптимальному рівні.

З середини 1970-х рр. в багатьох країнах Заходу спостерігаються явища, які свідчать про кризу держави загального добробуту, а саме: дефіцит державного бюджету та неможливість держави виконати взяті на себе соціальні зобов'язання; формування патерналістських настроїв серед населення та руйнування стимулів до праці й інвестування; відсутність єдності в розумінні мети державної соціальної політики; постійне збільшення «попиту» на державну соціальну допомогу з боку населення; зневіра в корисність деяких державних соціальних програм та виникнення соціальної напруги й навіть конфліктів в суспільстві при спробі їх згортання та ін.

Що стосується діагнозів причин кризи держави загального добробуту, то їх напевне існує стільки, скільки й самих експертів. У цьому зв'язку слід звернути увагу на точку зору К. Еспіна-Андерсена [2], який бачить в основі кризи держави загального добробуту внутрішні та зовнішні причини. Внутрішні причини пов'язані з виникненням наприкінці 20 століття розриву між політикою держав загального добробуту та новими потребами та ризиками, з якими зіткнулося населення. Політика держав загального добробуту базувалася на ідеях рівності та універсалізму забезпечення та була сформована в умовах відносно гомогенного індустріального суспільства. Значна диференціація в сфері зайнятості та в життєвих циклах родин, яка характерна для постіндустріального суспільства, призвела до виникнення гетерогенних потреб та очікувань і, як наслідок, - до розчарування в можливостях держави загального добробуту серед населення, потреби якого держава загального добробуту вже не в змозі задовольнити. Зовнішні причини пов'язані з тим, що, в умовах глобалізації відбувається істотна зміна економічних умов існування держав загального добробуту, які характеризуються повільнішим економічним зростанням, "деіндустріалізацією" економіки, неефективним функціонуванням ринку праці тощо. В зв'язку з цим Б. Дікон, М. Халс та П. Стабс також відзначають в якості нових тенденцій, які призвели до кризи держави загального добробуту, глобалізацію економіки, виникнення мобільної наднаціональної робочої сили та транснаціональних корпорацій [3]. Крім того, до зовнішніх причин кризи держави загального добробуту слід також віднести й певні демографічні тенденції, які пов'язані зі зниженням народжуваності, постарінням населення, що також ставить під загрозу життєздатність держав загального добробуту, які поступово втрачають економічний фундамент свого існування.

Ідея «нових соціальних ризиків» є досить плідною для аналізу кризи держави загального добробуту та виокремлення особливостей соціальної держави. В цьому контексті «нові соціальні ризики» можуть бути визначені як об'єктивні ситуації, що виникають в умовах переходу від індустріального до постіндустріального суспільства та несуть загрозу добробуту окремих соціальних груп та суспільства в цілому. Нові соціальні ризики стають своєрідним «викликом» державі загального добробуту, яка, як свідчить історія, неспроможна адекватно на них відреагувати, що й призводить до її кризи наприкінці 20 століття. З іншого боку, «нові соціальні ризики» стають орієнтиром для формування політики соціальної держави як альтернативи державі загального добробуту в умовах постіндустріального суспільства. За економічних та демографічних умов постіндустріального суспільства соціальна держава опиняється в складній ситуації: реагувати на соціальні ризики в умовах відсутності необхідних фінансових ресурсів. Саме тому на порядок денний виходить переважно так званий «регулятивний» тип державної соціальної політики. З точки зору П. Тейлора-Губі [4], для європейських держав загального добробуту головними ризиками наприкінці 20 століття стають збільшення рівня зайнятості жінок на ринку праці у порівнянні з чоловіками працездатного віку, що ставить під загрозу забезпечення достатнього рівня доходу для окремих сімей; збільшення кількості людей похилого віку, яке ставить під загрозу ефективне функціонування систем соціального обслуговування, пенсійного забезпечення та охорони здоров'я; технічний розвиток виробництва та зменшення некваліфікованої ручної праці призводять до виникнення ризику виключення з ринку праці осіб з низьким рівнем освіти та ін.

Таким чином бачення держави як провідного суб'єкта соціальної політики є результатом досить тривалого розвитку суспільної думки та в сучасних соціальних науках втілено в положеннях концепції соціальної держави. В науковому дискурсі й досі обговорюються питання щодо критеріїв соціальної держави, її співвідношення з державою загального добробуту та ін. Очевидно, що розмежування держави загального добробуту та соціальної держави є більш плідним для розуміння особливостей та змін, які відбуваються в державній соціальній політиці в багатьох країнах в 20-21 столітті. За умов такого розмежування ідея соціальної держави, висунута ще в 19 столітті Л. фон Штайном, перетворюється в форму існування держави в умовах постіндустріального суспільства на противагу державі загального добробуту, яку пов'язують переважно з індустріальним суспільством.

Проблема формування соціальної держави є актуальною й для сучасної України. Конституція України визначає нашу державу як демократичну, правову та соціальну [5]. З часів незалежності демократія, верховенство права, соціальна спрямованість включалася в Україні до числа її найперших пріоритетів. Але не завжди офіційні декларації втілювалися в практичні дії. В цьому зв'язку досить показовими є результати моніторингу громадської думки Інституту соціології НАН України, який був проведений в 2013 році. За ними лише 12,9% опитаних визнавали, що Україні вдалося стати демократичною державою, 6,7% - правовою, та 8,4% - соціальною [6]. Крім того, справедливим українське суспільство в 2013 році вважало лише 3,7% громадян [6]. Отже, розвиток українського суспільства вже тривалий час потребує посиленої уваги з боку держави до формування результативної державної соціальної політики. Практичне втілення ідеї соціальної держави в Україні повинно враховувати як загальні тенденції розвитку державної соціальної політики у світі, досвід інших країні, так і повинно базуватися на ґрунтовному вивченні «старих» та «нових» соціальних ризиків, що виникли в країні після подій кінця 2013 року та вже призвели до суттєвого падіння рівня життя населення. Слід також наголосити, що формування не декларативної, а реальної соціальної держави в Україні може стати одним з механізмів забезпечення єдності українського суспільства в сучасних умовах.

ЛІТЕРАТУРА

соціальний політика держава

1. Всеобщая декларация прав человека. Принята резолюцией 217 А (III) Генеральной Ассамблеи ООН от 10 декабря 1948 года [Електронний ресурс] / Офіційний сайт ООН. - Режим доступу: http://www.un.org/ru/documents/ded_conv/dedarations/dedhr.shtml

2. Esping-Andersen, G. After the Golden Age? Welfare State Dilemmas in a Global Economy, in Welfare State in Transition. National Adaption in Global Economies / G. Esping-Andersen. - Sage Publications Ltd, 1996. - P. 1-31.

3. Дікон Б. Глобальна соціальна політика. Міжнародні організації й майбутнє соціального добробуту / Б. Дікон, М. Халс, П. Стабс; [пер. з англ. А. Олійника та ін. ]. -- К. : Основи, 1999. -- 346 с.

4. Тэйлор-Губи П., Ларсен Т. Новые риски и ЕС / Публичная политика: от теории к практике / Андерсон Д., Коулбач Х., Роудс Р. [и др.]; под ред. Н. Ю. Даниловой, О. Ю. Гуровой., Н. Г. Жидковой; [пер. с англ. Е. В. Богданова, О. Ю. Гурова и др.]. - СПб. : Алетейя, 2008. - С. 281317. - (Серия «Левиафан»).

5. Конституція України (із змінами, внесеними Законами України від 8 грудня 2004 року N 2222-IV, від 1 лютого 2011 року N 2952-VI, від 19 вересня 2013 року N 586-VII, від 21 лютого 2014 року N 742-VII) [Електронний ресурс] / Офіційний сайт Верховної Ради України. - Законодавство. - Режим доступу: http://www.president.gov.ua/content/constitution.html

6. Українське суспільство 1992-2013. Стан та динаміка змін. Соціологічний моніторинг / За ред. д.ек.н. В. Ворони, д.соц.н. М. Шульги. - К. : Інститут соціології НАН України, 2013. - С. 532.

Размещено на Allbest.ru